§ 3. Органи автономної влади та управління Гетьманщини

Найвищим органом місцевого самоуправління Гетьманщини в кінці XVII — першій половині XVIII ст. формально залишалися загальні козацькі ради, на яких вирішувалися важливі питання внутрішньої політики, адміністративні, судові та військові справи, обиралися та усувалися гетьмани й козацька старшина. Але з кожним роком вони скликалися все рідше, а важливі справи вирішувались на старшинській раді, значення якої поступово зростало. Крім того, вибори козацької старшини все більше набували формального характеру: до 1709 р. генеральну старшину і полковників призначав гетьман, а потім це відбувалося за згодою і під контролем царського уряду.

Верхівку управлінського апарату займав генеральний уряд — гетьман та його найближчі помічники, які утворювали раду генеральної старшини. Другою посадовою особою після гетьмана був генеральний обозний, який відповідав за військову підготовку та керував козацькою артилерією. Генеральний суддя (згодом два судді) очолював генеральний суд, який був вищим судовим органом і апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів. Генеральний писар керував генеральною військовою канцелярією, вів дипломатичне і таємне листування, приймав послів, брав участь у засіданнях генерального суду. Генеральний хорунжий відповідав за головний прапор козацького війська, який несли попереду гетьмана під час урочистих церемоній, а також вів слідство на місцях, виконував інші важливі доручення гетьмана. Генеральні осавули (як правило два) відали матеріальним забезпеченням війська, військовим скарбом, вели козацькі компути ("особові справи"). Генеральний підскарбій відав фінансами, розподіляв грошові та натуральні податки, очолював скарбову канцелярію. Генеральний бунчужний зустрічав і проводжав послів, відповідав за збереження знаків гідності гетьмана та військових з'єднань, виконував адміністративні та судові доручення.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави.

Главою держави, верховним суддею і головнокомандувачем збройними силами був гетьман. Він мав широкі повноваження для виконання політичних, судових, військових і фінансово-господар-

Сторінка 188:

188

Лекція 8

ських функцій. Проте після смерті Б. Хмельницького царський уряд всіляко намагався обмежити права і повноваження наступних гетьманів.

У другій половині XVII ст. гетьмана обирали на загальній козацькій або старшинській раді. Але вже на початку XVIII ст. кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Атрибутами гетьманської влади були булава, бунчук, прапор і печатка. Резиденція гетьманів знаходилась у Чигирині, Батурині й Глухові.

Новообрані гетьмани повинні були присягати на вірність царю та його наступникам. Після цього вони одержували від царя або його послів клейноди — знаки гетьманської влади та грамоту на гетьманування. Термін правління гетьмана не був чітко визначений. Спочатку військова чи старшинська рада мали право не лише обирати, а й зміщати гетьмана, якщо для цього були серйозні підстави. Так, І. Вигов-ського звинуватили у зраді та переході на бік Польщі, а І. Самойло-вича — у змові з кримським ханом.

Обрання нового гетьмана звичайно супроводжувалося складанням статей, на зразок Березневих, що визначали взаємовідносини України з Росією, гетьмана з царем. Багато вчених розглядають статті як конституційні акти України. Ці документи одержували назву за місцем їх підписання: другі Переяславські (1659 р. з Ю. Хмельницьким); Московські (1665 р. з І. Брюховецьким); Глухівські (1669 р. з Д. Многогрішним); Конотопські (1674 р. з І. Самойловичем); Коло-мацькі (1687 р. з І. Мазепою); Решетилівські (1709 р. з І. Скоропадським) . Всі ці статті, незважаючи на лицемірні заяви російських царів про їх спадкоємний зв'язок з договором 1654 p., все більше обмежували права та вольності гетьманів, старшини, всього українського народу і були спрямовані на те, щоб об'єднати "народ Малоросійський з великоруського народа всякими людьми, чтобьі бьіли они одною их царевого величества державою обще...", як зазначалось у Коломаць-ких статтях 1687 р.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорозьку Січ і Слобідську Україну, які безпосередньо підлягали органам управління Російської держави. Цйрський уряд постійно намагався перешкодити утворенню цілісної території України.

Для виконання окремих владних повноважень гетьмана або за відсутності законно обраного гетьмана його обов'язки виконував наказний гетьман. Так, весною 1662 р. ним був проголошений брат першої дружини Б. Хмельницького переяславський полковник Я. Со-мко, а в 1722 р. після смерті І. Скоропадського — чернігівський полковник П. Полуботок.

Сторінка 189:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.)

189

Вищим військово-адміністративним органом, за допомогою якого гетьман здійснював цивільну і військову владу, була генеральна військова канцелярія, яка утворилась ще в роки визвольної війни українського народу і діяла до ліквідації гетьманства (1764 р.). Вона готувала документацію з різних питань державного і суспільного життя. Найбільш поширеними формами документів того часу були універсали, накази, привілеї, договори, листи, статті та інструкції.

Протягом першої половини XVIII ст. істотно змінилися функції та структура цього органу. 1720 р. її було позбавлено права управління фінансовими та судовими справами і з того часу генеральна військова канцелярія набула статусу особливого колегіального адміністративного органу з правом вирішення важливих питань поточного державного управління, видання указів і розпоряджень нарівні з гетьманом, надання старшині чинів тощо. Ці питання вирішувалися на засіданнях за участі спеціально призначених представників генеральної старшини — членів генеральної військової канцелярії. З 1734 р. загальне керівництво здійснювалося російськими урядовцями і супроводжувалось регламентацією діловодства з дотриманням загальноім-перських форм документації, уніфікації назв документів. Очолював генеральну військову канцелярію генеральний писар, якого часто називали "гетьманським канцлером". На час військових походів створювалася похідна генеральна військова канцелярія, яка вирішувала організаційні питання щодо забезпечення козацького війська озброєнням, медичним обслуговуванням, поповнення особового складу полісів.

К. Розумовський створив у 1751 р. гетьманську канцелярію, яку очолив його вихователь Г. Теплов. Користуючись необмеженою довірою гетьмана, він поступово прибрав до рук всю адміністративну владу і став фактичним правителем Гетьманщини.

Як глава української держави гетьман був верховним розпорядником земель, що після втечі польських феодалів у роки визвольної війни стали власністю Війська Запорозького. Ці землі гетьмани надавали козацькій старшині, українській шляхті та монастирям. Роздача земель здійснювалась через генеральну військову канцелярію, а з 1723 р. — через Генеральну скарбову канцелярію, яка була вищим фінансовим органом гетьманської адміністрації. Вона відала збиранням податків з населення, прибутками і видатками, військовими та ранговими маєтностями.

Полковий уряд. Територія України, як уже зазначалося вище, ділилася на полки, а ті, в свою чергу, — на сотні. Вся військова, ад-

Сторінка 190:

190

Лекція 8

міністративна й судова влада на території полку належала полковнику та полковій старшині — обозному, писарю, судді, осавулу і хорунжому. За традицією, як і на Запорозькій Січі, посада полковника була виборною. Але вже у роки визвольної війни Б. Хмельницький особисто почав призначати полковників. Після переходу І. Мазепи на бік шведів право призначення на цю посаду перейшло до царських урядовців. Петро І мав намір замінити всіх полковників на офіцерів російської армії, але не встиг. Призначення на цю посаду осіб неукраїнського походження викликало багато протестів серед української старшини. Призначений царем полковник не рахувався не лише з полковою, а й з генеральною старшиною. Наказний гетьман П. Полуботок рішуче виступив проти цього і за наказом Петра І був заарештований та закатований в Петропавлівській фортеці. Але незабаром помер і Петро І, не встигнувши змінити всіх полковників. Його наступники готувалися до чергової війни з Туреччиною і змушені були піти на поступки українській старшині.

Полковник повинен був займати свою посаду аж до смерті, якщо не здійснить якогось злочину або не отримає підвищення. У деяких випадках посада полковника ставала спадковою. Символом влади полковника був пернач. Свою владу полковник здійснював через полкову канцелярію, яку очолював полковий писар. Полкові канцелярії складали і вели компути — списки козаків з відомостями про проходження служби та майнове становище. Це були юридичні акти, що підтверджували належність певної особи до козацького стану.

Найнижчою ланкою в структурі військового та адміністративного устрою були сотні. Посада сотника спочатку була виборною, а з 1715 р. вводився новий порядок: сотенна старшина (осавул, писар і хорунжий) рекомендувала трьох претендентів, а потім гетьман і царські урядовці затверджували одного з них.

Козаки — мешканці сіл входили до куреня, на чолі якого був отаман, що призначався сотенним правлінням.

Міста. За своїм статусом вони поділялися на магістратські та ратушні. Перші користувалися магдебурзьким правом, яке надавалось або підтверджувалось гетьманським правлінням і царським урядом. До цієї групи належали Київ, Полтава, Чернігів, Ніжин, Переяслав, Глухів, Батурин та деякі інші міста.

Ратушні міста не користувалися магдебурзьким правом і значною мірою залежали від старшинської адміністрації. Загальне керівництво справами міста здійснювало міське управління, а саме: війт, який очолював магістрат або ратушу, його помічники — бурмистри, члени

Сторінка 191:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.)

191

лавних судів — лавники, райці, що наглядали за торгівлею та міським господарством, і писар. Як бачимо, структура міського управління за останні два століття майже не змінилася. Всі посади в міському управлінні були виборними, хоча кандидатів заздалегідь пропонували гетьманське правління чи полкова старшина. Постійними учасниками засідань міського уряду були козацький полковник, сотник або отаман. Козацька старшина втручалася в справи міського управління, звркувала сферу його діяльності. Найвідчутніше це проявлялось у судовій справі. Право міського суду, який не залежав від полкового управління, мали лише магістрати Києва, Ніжина, Переяслава, Погара, Стародуба та Чернігова.

Виконання рішень міського управління покладалося на слрките-лів: городничих, осавульчиків, соцьких, возних, ключників, послушників, або слуг ратушних. Міські органи виконували обов'язки щодо впорядкування міст, це, зокрема, ремонт доріг і мостів, нагляд за торгівлею, контроль за цінами, мірами і вагою, протипожежна охорона.

Судова система в Україні. У другій половиш XVII — XVIII ст. вищою судовою інстанцією в Україні був генеральний військовий суд, що виник за часів визвольної війни 1648 —1657 рр. Він підпорядковувався гетьману і розглядав справи генеральної та полкової старшини, справи про державні злочини проти України, а згодом і Росії, був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів, здійснював нагляд за виконанням гетьманських універсалів і царських указів.

У 1727 р. до складу генерального військового суду було включено трьох росіян і трьох р<раїнців, а гетьман став його президентом. Головною метою такого реформування було бажання російського уряду здійснювати нагляд за судочинством в Україні. Лише у 1750 р. після відновлення гетьманства в Україні та обрання на цю посаду К. Розу-мовського, до складу генерального військового суду припинили включати росіян.

Верховним суддею був гетьман, який разом з генеральною старшиною розглядав апеляції на рішення генерального військового суду, затверджував смертні вироки, винесені генеральним та полковими судами, розглядав конфлікти між старшиною. До 1763 р. апеляції на вироки генерального військового суду можна було подавати і до генеральної військової канцелярії.

У 1760 р. гетьман К. Розумовський розпочав судову реформу. Генеральний військовий суд очолили два судді, а до його складу ввійшли по одному виборному представнику від 10 полків. Цей орган розглядав справи генеральної старшини, полковників, бунчукових і військо-

Сторінка 192:

192

Лекція 8

вих товаришів, крім того, суд здійснював нагляд за місцевими судами і став найвищою апеляційною інстанцією. В 1763 р. генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій.

Основною ланкою судової системи (до проведення судової реформи К. Розумовського) були полкові суди, до складу яких входив полковник та полкова старшина. Вони розглядали кримінальні та цивільні справи, а під час військових походів діяли як військово-полкові суди. К. Розумовський перетворив полкові суди на гродські, де розглядали виключно кримінальні справи. Головували в цих судах полковники, суддя і писар називалися вже не полковими, а гродськими. Крім того, у кожному полку створювалось по два підкоморські й земські суди, які розглядали цивільні справи. До складу підкоморського суду входили підкоморій та два його помічники — комірники. Підкоморій вважався другою після полковника посадовою особою. Він обирався старшиною і затверджувався гетьманом. Ця посада була довічною. Підкоморні суди розглядали справи про землю та межування. Земські суди збиралися тричі на рік і розглядали цивільні справи старшини і шляхти — про право на власність, про спадщину тощо.

До середини XVIII ст. важливою ланкою судової системи залишались сотенні суди, які складались із сотника і сотенної старшини. Вони розглядали скарги на сотенних урядників і рядових козаків. Крім того, сотенні суди проводили розслідування тяжких кримінальних злочинів і надсилали результати до полкових судів для остаточного вирішення справи. Поступово їх правові можливості звркувалися, і за реформою 1763 р. сотенні правління були зовсім позбавлені судових функцій.

Сільські суди були двох видів: суди отаманів — для козаків і суди війтів — для посполитих. Якщо розглядалася справа лише козаків, то в суді засідав отаман з кількома знатними козаками. Справи посполитих вирішував війт з кількома авторитетними селянами. Якщо сторонами виступали козаки і мужики, то сільський суд був єдиним і до його складу входили отаман і війт. Крім того, війт і отаман брали участь у проведенні слідства вищими судовими органами, робили обшуки та затримували злочинців. По мірі закріпачення селян і перетворення козаків на державних селян сільські суди втратили своє значення і поступово припинили свою діяльність.

Крім названих судових органів в Гетьманщині діяли цехові, мирові, третейські та ярмарочні суди.

На Правобережній Україні діяла судова система Речі Посполитої. Вищим апеляційним судом був коронний трибунал. Шляхетськими судами першої інстанції були земський, міський та підкоморський

Сторінка 193:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.) 193

13 — 3-1237

суди. У містах діяли міські (лавні) суди, у селах — сільські та замкові суди.

Ліквідація автономії України. Російський уряд, починаючи з 1654 р., постійно намагався перетворити Україну на одну із провінцій Російської держави. Поштовхом до різкого посилення цієї тенденції став перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Але повністю ліквідувати автономний статус Гетьманщини Петро І не міг. В умовах війни він змушений був рахуватися з існуванням 30-тисячного козацького війська, яке в разі необхідності могло збільшитися вп'ятеро.

Перший крок щодо обмеження гетьманської влади було зроблено вже під час обрання Івана Скоропадського. На раді 6 листопада 1708 р. царський уряд відхилив запропоновану старшиною кандидатуру П. Полуботка і підтримав старого І. Скоропадського. Слід зазначити, що на раді була відсутня більшість генеральних і полкових старшин. Крім того, посилаючись на військовий стан, цар відмовився від практики укладання нових договірних статей і навіть не видав І. Скоропадському жалуваної грамоти. Правовий статус новообраного гетьмана був сформульований у підписаній ним присязі й визначався лише посиланням на Березневі статті Б. Хмельницького. Фактично гетьман поставив себе у повну залежність від царя, обіцяючи бути "во всяком верном подданстве со всем малороссийским народом". Він зобов'язувався "усердно" воювати проти царських ворогів, не шукати контактів з І. Мазепою і "ни к каким шалостям и измене, и прелестям отнюдь не склоняться". Щоб не втратити підтримку старшини, І. Скоропадський надсилав цареві листи з проханням відновити старі права і вольності козацтва. Невдовзі після Полтавської битви гетьман звернувся до царя з "Просительными статьями", які ввійшли в історію під назвою Решетилівських. Він просив підтвердити автономний статус Гетьманщини та заборонити російським урядовцям втручатися у внутрішні справи козацтва. 31 липня 1709 р. канцлер Г. Головкін відповів на це "Решительным указом", в якому обіцялося, що статті гетьману "дадуться впредь, сколько скоро время допустит". Але цей час так і не настав. В указі також була вказівка воєводам, щоб вони "прав и вольностей" українців не порушували і "в суды и расправы их не вступались". З усіх українських міст, крім Полтави, виводилися російські гарнізони, а козаки на рік звільнялися від походів.

З метою контролю за діями гетьмана і генеральної старшини цар призначив свого резидента — стольника А. Ізмайлова. В царських статтях йому наказувалося слідкувати, щоб в Гетьманщині не було

Сторінка 194:

194

Лекція 8

ніякого невдоволення діями царського уряду, щоб гетьман самовільно не призначав на посади старшин, щоб був встановлений нагляд за збиранням і розподілом податків. Крім того, резиденція гетьмана зі зруйнованого росіянами Батурина переносилася до Глухова, де для підтримки резидента розміщалися два російських піхотних полки.

Наступним кроком на шляху різкого обмеження автономії України було створення 16 травня 1722 р. у Глухові Малоросійської колегії, до якої входили шість російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Колегія підлягала Сенатові, здійснювала вищі судові та фінансові функції і нагляд за діяльністю гетьмана та генеральної військової канцелярії. Все це прикривалося турботою про простих козаків і посполитих, боротьбою з хабарництвом старшини, повільною роботою та зловживаннями у військовій канцелярії, "понеже от Малороссийского народа о налогах и непорядках от Генерального Суда и от Старшины, так и от Полковников многие жалобі до Нас доходят", як зазначалося в іменному указі Петра І гетьману І. Скоропадському від 29 квітня 1722 р. Колегія стала вищим адміністративним і судовим органом, наділеним всією повнотою влади, гетьман і старшина повинні були погоджувати з нею будь-які свої дії. У 1723 р. Малоросійська колегія дістала право розсилати накази полковникам без згоди гетьмана.

Колегія суворо контролювала надходження та використання податків, внаслідок чого грошові та натуральні збори в Україні зросли в чотири рази. Діяльність цієї установи викликала постійні протести старшини.

З липня 1722 р. І. Скоропадський помер, а через тиждень цар затвердив наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Численні клопотання наказного гетьмана про ліквідацію Малоросійської колегії і розширення автономії Гетьманщини розцінювались царським урядом як прояви сепаратизму. У 1724 р. П. Полуботок був заарештований у Петербурзі та згодом помер. З 1724 по 1727 рр. влада формально належала Генеральній військовій канцелярії, а фактично — Малоросійській колегії.

У зв'язку з підготовкою до війни з Туреччиною у лютому 1726 р. на засіданні Верховної таємної ради було запропоновано Катерині І вибрати "персону годную и верную из них, малороссиян, в гетьма-ны". Щоб заручитися підтримкою старшини, було обіцяно в недалекому майбутньому ліквідувати Малоросійську колегію. Але через смерть Катерини І та прихід до влади Петра II цей процес затягнувся.

Сторінка 195:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.) 195

13*

Влітку 1727 р. царський уряд визначив на посаду гетьмана миргородського полковника Данила Апостола. Для проведення виборів в Україну був направлений Ф. Наумов, який після обрання гетьмана мав зайняти посаду царського міністра.

У 1728 р. гетьману Д. Апостолу були вручені "Решительные (конфирмованные) пункты", що визначили його юридичний статус. Гетьман підлягав головнокомандуючому російськими військами в Україні князю М. Голіцину. Гетьмана застерігали, що Україною він мав управляти через генеральну військову канцелярію, раду генеральної старшини і царського резидента. Створювався незалежний від генеральної військової канцелярії генеральний суд із шести осіб (три російські урядовці і три представники української старшини). Була створена нова фінансова установа — Канцелярія зборів (з двох підскарбіїв — українського старшини і царського урядовця), що зменшувало фінансові повноваження гетьмана, який фактично був позбавлений і права листування з закордоном.

Таким чином, гетьман Д. Апостол мав ще менше прав, ніж гетьман І. Скоропадський. Проте наступ царизму на автономні права Гетьманщини тривав. Після смерті Д. Апостола (1734 р.) царський уряд не дозволив обирати нового гетьмана, а керівництво Гетьманщиною було доручено князю О. Шаховському. Йому наказали створити Правління гетьманського уряду, до якого окрім самого князя повинні були входити ще два російські урядовці та три представники української старшини. Під час засідання обидві сторони мали однакові права. Князь О. Шаховський одержав інструкцію, згідно з якою він повинен був слідкувати за проявами невдоволення серед народу, підбирати на керівні посади лояльних до царського уряду старшин, слідкувати за збором податків, сприяти змішаним шлюбам українців з росіянами. У той же час управління Україною з відання Колегії іноземних справ, де воно зосереджувалось в період гетьманування Д. Апостола, поверталось до Сенату, у складі якого утворювалась Канцелярія Малоросійських справ (існувала до 1750 р.). Той факт, що російський уряд не збирався допускати обрання нового гетьмана, тримався в таємниці. Відсутність гетьмана пояснювали пошуками "доброго и верного человека..., от которого б к нам неверности показано не было".

Політика царизму щодо України дещо змінилася завдяки діяльності сина українського козака Олексія Розумовського, який був таємно обвінчаний з царицею Єлизаветою Петрівною (1741—1761 рр.). Під час подорожі цариці Україною в 1744 р. старшина звернулася з проханням дозволити обрати гетьмана. Цариця дала згоду, але у зв'яз-

Сторінка 196:

196

Лекція 8

ку з пошуками відповідної кандидатури цей процес затягнувся. У 1746 р. помер голова Правління гетьманського уряду Бібіков. 5 травня 1747 р. Єлизавета підписала указ Сенату про відновлення гетьманства і проведення виборів "как при определении вышеупомянутого Гетмана Скоропадского поступлено было". Лише у 1750 р. "вибори" відбулися-. Гетьманом став молодший брат Олексія Розумов-ського Кирило, який у той час вже обіймав посаду президента Академії Наук Російської імперії. За роки його правління українська старшина остаточно перетворилася на привілейований прошарок суспільства — шляхетство. К. Розумовський провів судову реформу, яку підтримала старшина на своєму з'їзді у Глухові. Але, незважаючи на близькі стосунки з царицею, гетьману не вдалося повернути Гетьманщині широку автономію. Імперська державна машина слідкувала за дотриманням принципу централізації управління імперією. Член Колегії іноземних справ А. Олсуф'єв у своєму "мнении" писав цариці, що не можна звільняти гетьмана від виконання загальних указів, тому що це буде підтвердженням його незалежності і "следовательно, в чем захочет, указам не повиноваться повод получит". Після суперечки гетьмана з керівництвом цієї колегії, за його проханням у січні 1756 р. малоросійські справи з Колегії іноземних справ були передані до Сенату, де створювалась особлива експедиція.

У 1761 р. померла Єлизавета Петрівна. Поки в Петербурзі йшла війна за владу, К. Розумовський керував Гетьманщиною, здійснюючи там судову реформу. Катерина II після утвердження на троні одразу поставила питання про ліквідацію гетьманату в Україні. К. Розумов-ського викликали до Петербургу, і в 1764 р. він "добровільно" зрікся гетьманства. В царському указі від 10 листопада 1764 р. йшлося: "Мы, видя его графа Разумовского не малое по справедливости обременение, и снисходя на его к Нам всеподданнейшее прошение, уволили его всемилостливейше как от чина Гетманского, так и от всех Малороссийских по оному дел". А щоб народ український "знал Нашу к себе Императорскую милость... учредили в нем коллегию Малороссийскую/' .

Друга Малоросійська колегія складалася з чотирьох російських урядовців, чотирьох українських старшин, прокурора (російського полковника) та двох секретарів (росіянина та українця) на чолі з графом Петром Румянцевим. Він одержав від Катерини II таємну інструкцію, яка зобов'язувала навести в Гетьманщині належний "порядок", розділити військову й адміністративну владу, слідкувати за надходженням податків в російську казну, сварити старшину з народом, неухильно проводити "обрусение края". П. Румянцев виправдав

Сторінка 197:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIII ст.) 197

високу довіру цариці: за його правління була ліквідована Запорозька Січ (1775 р.), знамена, гетьманські клейноди та печатки було відправлено до Москви. Це стало своєрідним символом того, що Україна втратила свій автономний статус у складі Російської імперії.

Оригінальний військово-адміністративний поділ України також зазнав змін. Полки й сотні, як адміністративні одиниці, існували на Слобідській Україні до 1765 р., а на Лівобережній Україні — до 1781 р. У 1782—1783 рр. Україну, як і всю імперію, було поділено на губернії, на основі яких було утворено п'ять намісництв — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Харківське та Катеринославське, з повітами замість сотень. Правління кожного намісництва складалося з намісника, губернатора, віце-губернатора і двох радників. Ці правління відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами. Загальний нагляд за їх діяльністю здійснювала Друга Малоросійська колегія. Але як тільки в Україні запрацювала нова система органів влади, зникла потреба в колегії. У 1786 р. вона була ліквідована.

Змінився також військовий устрій України. Після ліквідації Запорозької Січі близько 5 тисяч запорізьких козаків прийняли турецьке підданство і в районі Добруджі заснували Задунайську Січ.

Інша частина запорожців під протекторатом російського уряду, який готувався до чергової війни з Туреччиною, між Бугом і Дністром заснувала Бузьке козацьке військо. У 1792 р. близько 7 тисяч бузьких козаків було переведено на Кубань. Там вони жили з родинами по се-лах-станицях і у вільний від військової служби час займалися сільським господарством.

У 1783 р. лівобережні козацькі полки були реорганізовані в 10 регулярних кавалерійських полків, які в наступному році були перейменовані в карабінерські. Щоб заручитися підтримкою козацької старшини, на неї було поширено дію "Табеля про ранги", згідно з яким козацький полковник мав рівні права з генерал-майором російської армії. Крім того, у 1764 та 1783 рр. вийшли укази про включення козацької старшини та українського шляхетства до дворянського стану Російської імперії. В результаті козацька старшина практично не чинила опору реформам царського уряду.

Російський уряд здійснював наступ і на права українського православного духовенства. 1686 р. православну церкву України вилучили з підпорядкування Костянтинопольського патріарха і передали Московському. Вища церковна влада в Україні була зосереджена в руках Київського митрополита, якому були підпорядковані Чернігівська і Переяславська єпархії та Києво-Печерська лавра. Крім єпископських

Сторінка 198:

198

Лекція 8

прав у межах Київської митрополії він користувався правом висвячення вищого духовенства, а також правом нагляду над єпископами. Однак уже в 1688 р. Чернігівську архієпископію було вилучено з відання Київського митрополита. У тому ж році Києво-Печерська лавра одержала грамоту на ставропигію, тобто на пряме підпорядкування Московському патріарху. У 1721 р. Петро І ліквідував патріаршество, а для керівництва церковними справами було створено державний орган — Синод. Київський ієрарх, який здавна мав сан митрополита, у 1722 р. був понижений у своєму статусі до архієпископа. Київську митрополію зрівняли в правах зі звичайними російськими єпархіями, а у 1733 р. з відання Київського архієпископа була вилучена Переяславська єпархія. З 1722 р. духовенство і представники світської влади вже не мали права обирати ієрархів. їх стали призначати (переважно росіян) царським указом за рекомендацією Синоду.

Досить довго в Україні зберігалася автономія місцевого судоустрою. З 1782 р. тут діяли станові суди: повітовий і верхній земський — для дворян, городовий і губернський магістрат — для міщан, нижня і верхня розправи — для державних селян. Кріпосні селяни перебували у юрисдикції своїх власників. У 1796 р. після смерті Катерини II вийшов царський указ "Про відновлення в Малоросії правління і судопровадження відповідно до місцевих прав і давніх обрядів". Відмінності в судоустрої України від загальноімперського були ліквідовані у 30-х роках XIX ст. В кінці XVIII ст. завершувався повільний, але невблаганний процес втрати Україною своїх автономних прав та етнічних особливостей.

Таким чином, в результаті цілеспрямованої політики російського уряду наприкінці XVIII ст. було остаточно лігаядовано українську національну державу. Після ліквідації гетьманства, Запорозької Січі та пол-ково-сотенної військово-адміністративної системи Україна опинилась у становищі звичайної російської провінції. Вже після Переяславської угоди Україна втратила будь-які перспективи свого розвитку. Причина цього полягала не в "продажності" української еліти та "підступності" російських царів і урядовців (хоча і це зіграло певну роль), а в тому, що Українська держава з її демократичною формою правління не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії. її нові, не освячені віковою традицією демократичні державні інститути, рано чи пізно повинні були зникнути під тиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація. Жодна із сусідніх держав не хотіла мати поруч сильну і вільну Україну. Росія і Річ Посполита вирішили свої спірні питання за рахунок українських

Сторінка 199:

Козацько-гетьманська держава (середина XVII — кінець XVIH cm.) 199

земель, розділивши їх між собою. Україна поступово втрачала свої суспільні та державні інститути. Спроби гетьманів Івана Виговського та Івана Мазепи вийти з цього замкнутого кола зазнали невдачі. Але попри всі несприятливі умови, Українська козацька держава проіснувала понад сто років. Вона продемонструвала великі потенційні можливості, показала, що український народ здатний створити самостійну державу і жити повнокровним політичним життям.