§ 4. Запорозька Січ у процесі входження України до складу Росії

27 березня 1654 р. російський цар Олексій Михайлович підписав "Жалувану грамоту Війську Запорозькому", в якій обіцяв козакам "по прежним их правам и привилиям, каковы им даны от королей польских и великих князей литовских, и тех их прав и вольностей на-рушати ничем не велели, и судити им велели от старших по своим прежним правам, а наши царского величества бояря и воєводи в те их войсковые суды вступать не будут". Запорожцям дозволялося приймати послів іноземних держав (за винятком Туреччини і Польщі), але про те, "ис которых государств, и о каких делах те послы присланы, и с чем отпущены будут" потрібно було інформувати царя.

Щоб заручитися підтримкою запорожців, царський уряд ввів щорічну платню для старшини: кошовий отаман і військовий суддя одержували по 70 карбованців, військовий писар — 50, військовий осавул — 40, курінні отамани — по 28.

У 1667 р. Польща і Росія підписали Андрусівське перемир'я, за яким перша одержала Правобережну Україну, а друга — Лівобережну. Запорозька Січ повинна була перебувати під владою обох країн, але фактично запорожці у той час не визнавали ніякої влади. За "Вічним миром" 1686 р. Запорожжя залишалося за Росією. Щоб швидше ліквідувати козацькі вольності, що виглядали анахронізмом у складі самодержавної Росії, царський уряд розділив Україну на кілька частин. Лівобережжя підлягало гетьману і ділилося на 10 територіальних одиниць — полків. На Слобожанщині також діяв полково-сотенний територіальний поділ — існувало 5 полків, але вони були підпорядковані Білгородському воєводі, а через нього — розрядному приказу. Запорозька Січ з 1687 р. і до середини XVIII ст. (1750 р.) підлягала царській адміністрації. Лише Кирило Розумовський домігся повернення її під владу гетьмана.

Сторінка 167:

Запорозька Січ

167

Територія, що належала Запорозькій Січі, ділилася на кілька (5—10) територіальних одиниць — паланок. Щоб зупинити їх поширення, царський уряд почав селити на цій території вихідців із Сербії. Між козаками і поселенцями часто виникали сутички за земельні угіддя. Так виникли Нова Сербія з центром у Єлисаветграді (1752 p.), Слов'яно-Сербія з центром у Бахмугі та Новослобідський полк (1753 p.). У 1764 р. ці території ввійшли до складу Новоросійської губернії.

Існували протиріччя і між запорожцями та гетьманами. У 1659 р. козаки висунули на посаду гетьмана Юрія Хмельницького, але дуже швидко зневірились у ньому. В 1663 р. запорожці підтримали свого кошового отамана Івана Брюховецького, однак і цей вибір був невдалим: гетьмана вбили його ж колишні товариші. Надалі запорожці вже не втручалися у вибори гетьманів, але відносини між останніми та кошовими отаманами завжди були напруженими. Особливо яскраво це виявилось у протиріччях між І. Сірком та І. Самойловичем, К. Гордієнком та І. Мазепою. Перш за все, це були суспільно-політичні суперечності, що відображали діаметрально протилежні погляди на тогочасну ситуацію в Україні. Козацька старшина виступала за обмеження особистих прав і привілеїв рядових козаків. Гетьмани поступово, але невпинно збільшували феодальне землеволодіння, панщину і податки, протидіяли втечам селян на Запорожжя, яке вони розглядали як центр дестабілізації існуючих порядків. Причому козацька старшина завжди мала підтримку російського уряду. Січ у свою чергу дуже хворобливо ставилась до порушення своїх прав і вольностей, прагнула виконувати роль своєрідного гаранта існування традиційного демократичного військово-політичного і соціального устрою в Україні.

Слід зазначити і про загострення внутрішніх протиріч в самій Запорозькій Січі. З середини XVII до 70-х років XVIII ст. (тобто до знищення Січі царськими військами) періодично спалахували виступи козацьких низів. Велике повстання відбулося на Запорожжі у грудні 1768 p., коли вся старшина на чолі з кошовим отаманом П. Кални-шевським змушена була тікати і шукати захисту в російських укріпленнях.

Російський уряд завжди намагався ізолювати Запорожжя від інших українських земель. У 1735 р. поблизу Січі був споруджений Но-восіченський ретраншемент, де знаходився гарнізон російських військ. З часом число російських укріплень і поселень навколо Січі значно зросло. Ця ізоляція, смерть багатьох козаків у ході російсько-турецьких воєн і відсутність природного приросту населення на Січі призвели до зменшення кількості запорожців, і врешті-решт до зменшення ролі Запорожжя в суспільно-політичному житті України.

Сторінка 168:

168

Лекція 7