§ 4. Еволюція права

Від часу приєднання до Російської імперії і до 40-х рр. XIX ст. в Україні зберігало чинність місцеве право. В Полтавській, Чернігівській, Київській, Волинській, Подільській губерніях діяли такі самі нормативні акти, що й у XVIII ст., а саме: Литовський статут в різних редакціях і збірники магдебурзького права.

Але згодом самодержавство пішло шляхом централізації та уніфікації права, відміни системи права, що діяла в Україні, поширення на ці території російської системи при збереженні окремих особливостей, що склалися історично. В 1840 р. на Лівобережну, а в 1842 р". і на Правобережну Україну було поширено чинність "Зводу законів Російської імперії" в 15-ти томах, затвердженого 1 січня 1835 р. За своїм змістом "Звід" був, в основному, збірником норм феодально-кріпосницького права, спрямованих на збереження, захист і зміцнення самодержавного суспільно-політичного устрою. Лише деякі цивільні закони відображали правові інтереси буржуазії.

Реформи 60—70-х рр. зумовили еволюцію права буржуазним шляхом. З 1863 р. в Росії почало виходити періодичне зібрання узаконень та розпоряджень уряду. Серйозну роль у поширенні принципів буржуазного права відігравали департаменти Сенату. Займаючись тлумаченням права, Сенат поступово пристосовував застарілі положення до потреб розвитку буржуазного суспільства. В юридичній практиці оформлялися основні галузі права — цивільне, кримінальне, процесуальне, державне та ін.

Скасування кріпосного права розширило сферу застосування права цивільного. Селяни стали учасниками цивільних правовідносин, в законах про стани буди перелічені надані їм особисті та майнові права. Водночас пережитковий характер мали обмеження, що стосувалися, перш за все, права власності селян на землю. Селяни не могли вільно розпоряджатися своїми наділами. Більшість угод, пов'язаних з землею, укладалися лише за погодженням з селянською громадою.

У той саСмий час царизм, ліквідувавши гетьманську державність і запровадивши російську систему адміністративного управління на українських землях, прагнув відмінити і систему права, що діяла в Україні. Для цього була використана кодифікація, що розпочалася в Російській імперії на початку XIX ст. Загальне керівництво кодифікаційними роботами в імперії з 1804 по 1808 рр. здійснював М. Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П. Завадський.

Сторінка 239:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії

239

Система права в Україні проводилася по регіонах. Групу правни-ків, що розробляла право Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній), очолював А. Повстанський, Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської губерній) — ф. Давидович.

Підсумком роботи групи Ф. Давидовича стало "Зібрання цивільних законів, що діють в Малоросії", відоме під назвою "Зібрання малоросійських прав" 1807 р. Збірник складався з трьох частин, викладених у п'яти книжках. Частини поділені на розділи (всього 42), а розділи — на параграфи (всього 1377). Перша частина викладена в одній книжці під назвою "Собрание Малороссийских прав касательно лиц по данным от присудствия комиссии оглавлениям". У цій частині викладеш правові норми, що визначали правоздатність і дієздатність особи, порядок взяття шлюбу, майнові та особисті взаємовідносини подрркжя, батьків і дітей.

Друга частина збірника мала назву "Собрание Малороссийских прав, учиненных по руководству на 2-е отделение о деяниях". Правові норми систематизовані в таких розділах: "Про дії взагалі", Про дії особистості", "Про договори", "Про дії недозволені". До цієї частини додано список цін на майно. Зміст другої частини свідчить про те, що тут викладені норми зобов'язального права, в тому числі з питань, що стосуються осудності, виявлення волі, договорів та зобов'язань, що з них випливають.

Третя частина "Зібрання Малоросійських прав" 1807 р. складалася з трьох книг, що мають аналогічну назву — "Выписка из прав в Малороссии употребляемых, учиненныя по руководству на 3-е отделение о вещах или имениях". У цій частит вміщені правові норми, що регулювали майнові відносини: про володіння і власність, способи набуття права власності, про спадщину, земельне і оброчне право, про давність тощо.

Серед джерел "Зібрання Малоросійських прав" 1807 р. на першому місці стояв Третій Литовський статут, на норми якого зроблено 515 з усіх 1255 посилань. Далі йшли: "Саксонське Зерцало" (457 посилань), право Хелмінське (224), магдебурзьке (58) і "Порядок прав цивільних" (1). У двадцяти випадках посилання відсутні. Але у вступі Давидович зазначив, що ці параграфи розроблені на підставі звичаїв.

У цілому в зібранні, його додатках і поясненнях систематизовані правові норми, що визначали основні риси цивільного і сімейно-шлюбного права та права спадщини. "Зібрання Малоросійських прав" 1807 р. являє собою перший проект цивільного кодексу України. Цей збірник, як і більшість попередніх, офіційного затвердження не дістав.

Сторінка 240:

240

Лекція 10

Група А. Повстанського, враховуючи те, що на Правобережній Україні діяли переважно правові норми польсько-литовського походження, здійснила переклад на російську мову Литовського статуту. В основу перекладу був покладений текст Литовського статуту польського видання 1786 р., оскільки його текст був доповнений правовими нормами поточного законодавства і враховував зміни, що відбулися з моменту його першого видання. Для контролю у розпорядженні кодифікаційної комісії знаходився текст першого видання 1588 р.

Переклад Литовського статуту російською мовою був опублікований у 1811 р. Статут мав дві частини, 14 розділів, а останні ділилися на параграфи. Він надрукований у такий спосіб: ліворуч подавався польський текст, праворуч — російський. До кожного параграфу були пояснення'і доповнення з польських і литовських конституцій і статутів. У кінці Статуту був покажчик, в якому в алфавітному порядку давалися пояснення юридичних термінів із вказівкою розділу, артикулу і параграфів, де вони зустрічаються в тексті 1811 р. У цілому структура Литовського статуту 1811 р. і довідник до нього були складені чітко, послідовно, що полегшувало процес користування цим збірником. Статут містив норми матеріального і процесуального права, що фактично діяли в Україні аж до часу, коли на неї поширилося російське законодавство.

До середини 20-х рр. XIX ст. кодифікаційна комісія фактично не працювала. Причина цього полягала не тільки в розбіжності місцевих і російських норм права, а, головне, в тому, що вся система феодально-кріпосницького права імперії не відповідала новим умовам соціально-економічного розвитку.

Чергова спроба пристосувати чинні джерела до нових історичних умов розвитку бере початок з 1826 р., коли кодифікаційну комісію замінило Друге відділення імператорської канцелярії. Результатом діяльності цього відділення стали "Полное собрание законов Российской империи", публікація якого почалася у 1830 р., та "Свод законов Российской империи", що почав виходити з 1833 р.

Друге відділення також відновило роботу над "Зводом місцевих законів західних губерній". Керував цією роботою І. Данилович. У розпорядженні І. Даниловича і його помічника Ф. Маєвського були проекти "Зводу місцевих законів губерній і областей від Польщі приєднаних" (Повстанського), "Зібрання Малоросійських прав" (Давидовича), переклад Литовського статуту (1811 р.) та інші збірники законів. Крім того, Данилович і Маєвський зробили виписки з "Повного зібрання законів Російської імперії", починаючи з 1722 р., що змінювали й доповнювали чинну систему норм місцевого права.

Сторінка 241:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії 241

3-1237

За період з 1830 по 1833 рр. І. Данилович розробив проект "Зводу місцевих законів західних губерній" польською мовою. Ще два роки пішло на переклад російською мовою та технічну і редакційну обробку, а також на складання вступу, де було подано історико-пра-вовий огляд джерел і всієї системи місцевого права. З кінця 1835 р. до серпня 1836 р. проект знаходився в спеціальному комітеті представників генерал-губернаторів українських земель.

На початку 1837 р. збірник був переданий на розгляд Державної Ради. Зміст проекту свідчить, що його автори прагнули якомога ширше використати загальні норми російського права як основного джерела, а місцеве право підпорядкувати імперському законодавству, щоб воно регулювало лише конкретні взаємовідносини в межах загальних вимог основних законів.

Як це реалізувалося в збірнику? По-перше, шляхом повної ідентифікації зводу законів Російської імперії і ряду розділів зводу місцевих законів. По-друге, більшість книг, розділів, глав починалися з за-гальноросійських норм або норм, виданих царизмом спеціально для Правобережної України. Таким чином, норми права Правобережної України викладалися за російським законодавством, і, як правило, в жодному з інститутів права провідного значення вони не мали.

"Звід місцевих законів західних губерній" — добре систематизований збірник. За своєю структурою він складався зі вступу, трьох частин і додатків. Його частини мають такі назви: "Закони про стани", "Закони цивільні", "Закони про судові обряди, про судочинство і про заходи цивільних стягнень". Частини поділено на книги, розділи, глави, відділення і параграфи. Проект мав такі додатки: хронологічний покажчик джерел, використаних для складання зводу; алфавітний предметний покажчик; алфавітний покажчик пояснення термінів.

Проект "Зводу місцевих законів західних губерній" у 1838 р. був схвалений Державною Радою, але законодавчої сили не отримав. Як відомо, перемогла інша тенденція — поширення на територію України російської системи права і введення в дію законів Російської імперії. Було прийнято рішення зберегти тільки окремі особливості в законах про стани і в цивільних законах. У цьому напрямі кодифікатори працювали протягом 1840—1842 рр. і підготували проект указу про дію особливих законів для території Чернігівської і Полтавської губерній.

У 1842 р. було затверджено до включення в десятий том "Зводу законів Російської імперії" ряд норм "Зводу місцевих законів захід-

Сторінка 242:

242

Лекція 10

них губерній" для застосування у двох зазначених губерніях. Таких статей було 53 із 3979.

На Правобережній Україні вводилося виключно російське законодавство (Указ від 25 червня 1840 р.). На Слобожанщині та півдні України ще раніше почала діяти система російського права.

Ряд законів і сенатських рішень другої половини XIX ст, були спрямовані на регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні. Ними встановлювалися пільги або обмеження на придбання землі залежно від національності покупців. На тих самих засадах скасовувалися або зменшувалися феодальні обмеження щодо розпорядження отриманими за заповітом або ленними1 маєтками, обмежувалися селянські сервітути2, закріплювалися чиншові правовідносини.

Зобов'язальне право другої половини XIX ст. базувалося на принципі договірної свободи, що часто давало можливість (особливо роботодавцям) нав'язувати кабальні угоди з метою експлуатації найманих. З метою запобігти подальшому загостренню соціальних відносин було видано низку фабричних законів. Перш за все обмежувалась тривалість робочого часу — не більше 11,5 годин на добу ("Про тривалість та розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості", 1897 p.), експлуатація праці дітей та підлітків ("Про малолітніх працюючих на заводах та мануфактурах", 1885 p.). Здійснювалися також спроби регламентувати застосування штрафів ("Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників", 1886 p.).

Поширивши фабричні закони на центральні губернії Росії, уряд зволікав з їх запровадженням в інших місцевостях. Так, закон 1886 р. було введено в Київській, Волинській, Харківській та Херсонській губерніях лише в 1894 р. Ще пізніше його почали застосовувати в Тав-рії, на Полтавщині та Чернігівщині.

Еволюція феодального за своєю класовою суттю царату в напрямі до буржуазної монархії, невпинне зростання масових виступів трудящого населення на початку XX ст. супроводжувалося відповідним розвитком законодавства.

Правові акти, прийняті на початку XX ст., мали сприяти розширенню прав тих, хто займався промислово-фінансовою діяльністю, посиленню охорони дворянської та буржуазної власності. В основу

1 Ленний (нім.) — одержаний від власника на умові несення служби.

2 Сервітут (лат.) — право користування чужим майном у певних межах.

Сторінка 243:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії 243

аграрної реформи було покладено законодавство, яке змінило правове становище селянської земельної власності.

Посилення виступів селян проти поміщицької сваволі (тільки в Харківській і Полтавській губерніях на початку XX ст. було розгромлено більш як 80 поміщицьких маєтків) зумовило появу указу "Про майнову відповідальність сільських товариств та селищ, селяни яких брали участь у заворушеннях, що відбулися останнім часом в деяких місцевостях Полтавської та Харківської губерній" (1902 р.).

Указ покладав матеріальну відповідальність за збитки, заподіяні нападом на поміщицькі маєтки, не тільки на осіб, які безпосередньо брали участь у підпалах і грабунках, а й на села та сільські громади, до яких ці особи належали. При.цьому поміщики самі оцінювали завдані їхнім маєткам збитки, а тимчасова спеціальна комісія під головуванням губернатора приймала рішення про їх стягнення. Таким чином, цим указом царизм забезпечував відшкодування збитків, завданих поміщицьким господарствам, а також, встановивши кругову поруку за спричинення шкоди, перетворював сільську громаду в орган, що виконував і поліцейські функції. 10 квітня 1905 р. дія зазначеного указу була поширена на всю Росію, в тому числі й на решту губерній України.

Указом царя від 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування" визначалася регламентація права власності селян на землю, підтверджувалося скасування з селян викупних платежів за наділені землі.

Законом "Про зміни та доповнення деяких постанов стосовно селянського землеволодіння" від 14 червня 1910 р. визначався порядок встановлення права власності на землю у тих сільських громадян, де не проводилися земельні переділи з часу володіння ними землею, і де земля передавалася у спадщину. Цей акт розширював коло селян, які отримували можливість набути землю у власність.

В галузі кримінального права діяла більша частина норм "Уло-ження про покарання кримінальні та виправні" — кримінального кодексу Росії, затвердженого у 1845 р. У 1866 і 1885 рр. набули чинності його нові редакції, зміст яких було приведено у відповідність з поточним пореформеним законодавством.

Так, законодавство тепер виходило з того, що немає злочину, якщо немає вказівки на це в законі. Проголошувався принцип вини у формі умислу і необережності.

Були докладно представлені всі види посягань на особу, власність, регламентувалися посадові злочини, злочини проти порядку управлін-

Сторінка 244:

244

Лекція 10

ня тощо. Найбільш небезпечними вважалися політичні злочини — бунт, державна зрада. За посягання на царя або членів царської родини передбачалася смертна кара.

Водночас зберігалося багато традицій феодального права. На першому місці в "Уложенні" (редакція 1885 р.) стояли злочини проти релігії. Феодальним пережитком було притягнення до відповідальності дітей починаючи з семи років.

Мета покарання полягала в тому, щоб шляхом кримінальної репресії виключити небажані для держави вчинки. Існувало багато видів позбавлення волі, передбачалися спеціальні покарання за службові злочини. До кінця століття зберігався розподіл покарань на основні (страта, каторга, ув'язнення тощо) та додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд).

В останньому десятиріччі XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — Кримінальне уложення. Його затверджено в 1903 р., але в дію вступали тільки окремі глави та статті. Було надано чинності главам уложення про державні злочини, в яких містилися статті з більш широкими диспозиціями про ці злочини, та передбачалася більш сувора відповідальність за них.

Крім того, ряд царських актів кримінально-правового характеру посилював репресії та підвищували відповідальність тих, хто брав участь в антиурядових виступах, в страйках на підприємствах, які мали громадське і державне значення, на залізницях і в урядових установах, порушував тимчасові правила (1905 і 1906 рр.) про пресу, збори, товариства, спілки.

За такі порушення встановлювалася іфимінальна відповідальність — тюремне ув'язнення на різні строки та високий грошовий штраф.

Судова реформа 1864 р. виділила у самостійні галузі кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право. В першому чітко регламентувалися стадії розгляду справ у слідчих і судових органах. Першою стадією кримінального процесу був попередній розгляд, який складався з дізнання і попереднього слідства; далі вирішувалося питання про достатність даних для розгляду справи в суді; потім йшли підготовчі дії суду, судове слідство та винесення вироку. Кримінально-процесуальне право передбачало можливість перегляду вироку.

Докладно регламентувався процесуальний порядок розгляду справ окрркними судами за участю присяжних засідателів. У цих судах винесенню вироку передував вердикт присяжних про винність або невинність підсудних.

Сторінка 245:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії 245 Досягненням кримінально-процесуального права було проголошення таких демократичних принципів правосуддя, як усність, гласність, змагальність, безпосередність, право звинуваченого на захист, закріплювався принцип невинності. Скасовувалася система формальних доказів, на зміну їй прийшла вільна оцінка доказів за внутрішнім переконанням. Розгляд цивільних справ у місцевих судових органах (мирові суди і з'їзди мирових судів) відбувався досить спрощено. Мировий суддя вирішував усі справи одноособово. Він розглядав позови стосовно особистих зобов'язань, що випливали з договорів та рухомості ціною не більше 500 крб., позови про відшкодування, якщо збитки не перевищували 500 крб. або якщо на час подання позову суму збитків не було встановлено; позови про особисту образу. Всі основні процесуальні дії мирового судді фіксувалися в спеціальній книзі протоколів. Рішення суду могли бути оскаржені в апеляційному порядку. У загальних судах існував складніший порядок розгляду справ. Провадження у справі починалося з подання позову. Відповідач після ознайомлення зі змістом позову висловлював заперечення, а позивач, у свою чергу, мав право на спростування та заперечення. Сторони процесу самі мали відшукувати докази. В суді могли брати участь адвокати. Рішення суду можна було оскаржити в апеляційному порядку. * * * Історія України XIX — початку XX ст. характеризується відсутністю української національної державності. В адміністративно-політичному устрої Росії українські землі перебували як дев'ять адміністративних одиниць — губерній, окремі з них могли об'єднуватися в генерал-губернаторства. Система губернського правління являла собою напівколоніальну адміністрацію з широкими повноваженнями органів управління. Реформи 60—70-х рр. XIX ст. найбільш істотні зміни внесли в правове становище селян. Було ліквідовано їх залежність від поміщиків, формально колишні кріпаки набули особисті та соціально-економічні права. Створення земських і міських органів місцевого самоуправління, запровадження нової судової системи і буржуазних принципів судочинства було здійснене не у всіх губерніях України, до того ж з певним зволіканням і в ряді випадків з істотними обмеженнями. Майже до середини XIX ст. в Україні діяли норми місцевого пра-

Сторінка 246:

246

Лекція 10

ва. Хоч була проведена значна робота з кодифікації місцевого права, жодна з кодифікацій чинною не стала.

У 1840—1842 рр. джерелом права в Україні став "Звід законів Російської імперії", що містив в систематизованому вигляді в основному феодальне право, що значно гальмувало капіталістичні відносини.

Визначальними для розвитку права в другій половині XIX ст. були закони, що формувалися у ході селянської та інших буржуазних реформ і контрреформ.

Розвиток робітничого руху зумовив появу у 80—90-х рр. низки актів фабричного законодавства.

Незважаючи на те, що в нових нормативних актах закріплювалися буржуазні принципи регулювання суспільних відносин, в більшості галузей права переважали старі феодальні норми.

На початку XX ст. суспільно-політичний лад на українських землях еволюціонував разом із державно-правовим розвитком Росії. Істотно вплинули на політичний лад революція 1905—1907 рр. і перша світова війна. Дещо змінилася форма правління Російської імперії, царизм змушений був проголосити демократичні права і свободи. Разом з тим у цей період зникло національне українське право. Українські джерела права були відсутні, оскільки не існувало національної держави.

Однак ідеї української державності жили у свідомості народу, знаходили розробку у працях діячів національного руху України, в програмах українських політичних партій. Все це й багато іншого стало основою відродження української національної державності (хоча й тимчасово) після Лютневої (1917 р.) революції в Росії.

Сторінка 247:

Лекція 11

Суспільно-політичний устрій і право Галичини,

Буковини та Закарпаття в складі Австро-Угорської імперії (XIX — початок XX ст.)