Сторінка 1:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ і ПРАВА

УКРАЇНИ

Підручник

За редакцією А. С. Чайковського, доктора історичних наук, професора

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Київ Юрінком Інтер 2003

Сторінка 2:

ББК 67.2(4УКР)я73 1-90

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 1/11-4248 від 23 грудня 2002 року )

Рецензенти

Р. А. Калюжний, доктор юридичних наук, професор, начальник кафедри теорії та історії держави і права Київського інституту внутрішніх справ;

В. О. Щербак, доктор історичних наук, професор, декан факультету гуманітарних наук Національного університету "Києво-Могилянська академія"

Авторський колектив

Чайковський А. С. — передмова, лекція 6, висновки, хронологія;

Батрименко В. І. — лекції 10, 11;

Зайцев Л. О. — лекція 9;

Копиленко О. Л. — лекція 12 (§ 1—3);

Кривоніс В. М. — лекції 13, 14 (у співавторстві зі Свистуновим В. В.), 15; Мірошниченко В. І. — лекції 1—3 (у співавторстві з Мірошниченко М. І.); Мірошниченко М. І. — лекції 1—3 (у співавторстві з Мірошниченком В. І.); Музиченко П. П. — лекція 18;

Свистунов В. В. — лекції 14 (у співавторстві з В. М. Кривоніс), 17; Тищик Б. Й. — лекція 12 (§ 4); Трофанчук Г. І. — лекції 4, 5; Чехович В. А. — лекція 16; Щербак М. Г. — лекції 7, 8

Історія держави і права України: Підручник / А. С. Чайковський 1-90 (кер. авт. кол.), В. І. Батрименко, Л. О. Зайцев, О. Л. Копиленко та ін.; За ред. А. С. Чайковського. — К: Юрінком Інтер, 2003. — 512 с. - Бібліогр.: С. 506 -510. ІБВГі} 966-667-080-1

У підручнику розкрито закономірності та особливості виникнення, функціонування різних типів і форм держави та права українського народу на всіх етапах його розвитку. Подано неупереджену оцінку українських конституційних актів і проектів XX століття та багато інших джерел.

Розрахований на студентів юридичних спеціальностей, викладачів, учнів та всіх, хто цікавиться питаннями історії держави і права України.

ББК 67.2(4УКР)я73

ISBN 966-667-080-1

© Колектив авторів, 2003

© Художнє оформлення Юрінком Інтер, 2003

Сторінка 3:

ПЕРЕДМОВА

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України продовжило багатовікову традицію державності нашого народу. Сьогодні розвиток країни має базуватися на глибоких знаннях історичного минулого, злагоді громадянського суспільства і держави, використанні всіх позитивних рис менталітету українського етносу, спрямованих на загальноукраїнську ідею "духовність — народовладдя — державність".

Зважаючи на це, вивчення історії держави і права України має величезне значення, насамперед тому, що сприяє усвідомленню складного, багатогранного і часто суперечливого нашого історичного минулого, зокрема державотворення.

Як історико-правова наука історія держави і права тісно пов'язана з історією України, тобто із загальним історичним минулим українського народу, розвитком його культури, науки, економіки, виникненням та становленням громадських, політичних рухів і партій, інших галузей людської діяльності.

На перший погляд може здатися, що ці навчальні дисципліни дублюють одна одну, однак насправді це не так. Історія держави і права України зберігає відносну самостійність, має чітко визначені об'єкт і предмет дослідження. Вона вивчає розвиток лише таких суспільних явищ, як держава і право. Все інше (економічні, соціальні, ідеологічні відносини, наука, культура, особа, політичні рухи та течії тощо) є основою для аналізу державно-правових процесів. Отже, історія держави і права України є також наукою юридичною, однією з фундаментальних державно-правових дисциплін, що охоплює еволюцію держави на території України, її правовий розвиток.

Існує певна тотожність історії держави і права, як науки і навчальної дисципліни, з теорією держави і права. Однак принципова відмінність між ними полягає насамперед у тому, що остання вивчає в першу чергу загальні закономірності державотворення різних народів, їх правових інститутів і правової бази, в нашому ж випадку розглядаються конкретні державно-правові системи, їх особливості та притаманні лише їм характерні риси. Історія держави і права охоплює розвиток і функціонування всіх аспектів еволюції державотворення на теренах України — державного механізму, форм державної єдності, права. Інша річ, що в ході вивчення даного процесу викорис-

Сторінка 4:

4

товуються узагальнення і понятійний апарат, напрацьовані в ході наукового дослідження теорії держави і права. Тому предметом історії держави і права України як наукової та навчальної дисципліни є вивчення загальних закономірностей і характерних особливостей виникнення, функціонування, зміни різних типів та форм держави і права українського народу на всіх етапах його розвитку.

Слід зазначити ще одну особливість: виникнення тих чи інших державних або правових інститутів тісно пов'язане з відповідними ідеями, їх теоретичними обгрунтуваннями і розробками. Проте історія держави і права, зокрема України, як наука їх не вивчає. Це пояснюється тією обставиною, що вони досліджуються у порівняно самостійному науковому напрямі й навчальному курсі вчень про державу і право. Отже, є цілком виправданим, що в останньому випадку про ці ідеї згадується лише взагалі.

Іншою важливою, багато в чому визначальною віхою історії держави і права є те, що вона розглядає політичні та правові інститути практично до наших днів. Тому не випадково спостерігається зв'язок з чинним правом, спонукання відповідним чином з'ясувати його сутність, недоліки і переваги. Досліджуючи, систематизуючи та узагальнюючи досвід минулих поколінь, історико-правова наука сприяє пізнанню й використанню у державному будівництві закономірностей державно-правового розвитку інших країн, дозволяє уникнути повторення помилок і необдуманих кроків. Проте це можливо, з одного боку, лише за умови об'єктивного дослідження наявного історико-правового матеріалу, процесів, що здійснювалися свого часу у ході розбудови держави, з іншого — за наявності у практиці сьогодення глибокого бажання і реальних можливостей здійснити багатовікову мрію українського народу про побудову й існування демократичної держави і громадянського суспільства.

Вивчення історії держави і права України має і певне ідеологічне навантаження. Не секрет, що певні'великодержавно-шовіністичні кола намагаються представити український народ "безбатченком", який не має історичних державно-правових традицій, а відтак — і права на самостійне існування. Звернімося до нашої історії: протягом майже 850 років наш народ мав власну державність. Існують наукові згадки і про більш ранні державно-племенні об'єднання на тере-ні сучасної України.

Початок виникнення державності на території України був закладений давніми грецькими містами-полісами: Ольвією, Тірою, Пан-тікапеєм, Херсонесом, Фанагорією та ін. Частина з них на початку V ст. до н. е. об'єдналась у могутнє Боспорське царство, в якому про-

Сторінка 5:

Передмова

5

тягом майже тисячоліття проживали не лише греки-переселенці, а й пращури слов'ян.

Перший, ранньофеодальний період нашої державності започаткували східнослов'янські племена, які в VI—VII ст. заклали фундамент нової держави, створивши спочатку племенні союзи, а згодом — союз союзів племен під назвою Русь (VIII ст.). У наступному столітті на їх основі створюється ще потужніше державне об'єднання — Руська земля з центром у Києві. Певний вплив на державотворчі процеси здійснювали варяги, утри, печеніги, половці, хозари та інші народи. Цей період історії східних слов'ян можна назвати періодом формування суспільних структур, виникнення на основі "військової демократії" політичних інститутів феодальної держави, формування елементів феодального права.

Наступний етап історичного розвитку пов'язаний з формуванням у Середньому Подніпров'ї Київського князівства, яке згодом стало політичним осередком величезної імперії — Руської держави (Київської Русі). Це була одна з найсильніших і найцивілізованіших країн світу, багаточисленний конгломерат племен і народів. Київська Русь об'єднувала пращурів українців (древляни, поляни, сіверяни, уличі, тиверці, волиняни та ін.), білорусів та росіян (дреговичі, радимичі, полочани, кривичі, словени, в'ятичі та ін.). Родоплемінні державні утворення згодом перетворились на територіальні організації — землі. В період свого найбільшого розквіту (друга половина XI — перша половина XII ст.) територія Руської держави простягалася від Чорного моря до Фінської затоки, від Закарпаття до середньої течії Волги. З середини XII ст. Київська Русь вступила в період розвиненого феодалізму, який характеризується відцентровими тенденціями. В наступному столітті влада великого київського князя стає цілком номінальною. Доба розквіту імперії завершується. Могутня країна перетворюється на "державу держав" з певними відносинами васальної залежності від Києва. На політичній арені з'являється понад півтора десятка суверенних держав-князівств, у тому числі шість на території сучасної України — Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимир-Волинське та Галицьке.

Державно-правові традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава — велике державно-політичне утворення. До завоювання Галичини й Волині Володимиром Великим ці землі населяли пращури українців — слов'янські племена дулібів, бужан, волинян, тиверців і білих хорватів. З ослабленням Давньоруської держави в першій половині XII ст. тут виникають два могутніх князівства, які у 1199 р. оформились у Галидько-Волинську державу, де

Сторінка 6:

6

протягом 1119—1340 рр. правила династія Романовичів. Напередодні татаро-монгольської навали у 1239 р. до її складу ввійшло Подніпров'я на чолі з Києвом. Зовнішня експансія кочівників перешкодила князеві Данилові в черговий раз об'єднати всі етнографічні українські землі. Однак Галицько-Волинська держава навіть у ці тяжкі часи, використовуючи своє вигідне географічне та стратегічне положення на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувала боротьбу з монголо-татарами, впорядковувалася й зміцнювалася союзами з сусідами, в результаті чого ще майже сто років зберігала державницькі та правові традиції Київської Русі.

Після занепаду Галицько-Волинської держави, зумовленого васальною залежністю від золотоординських ханів та внутрішнім розбратом, західні та південно-західні землі Русі опинились під загрозою прямого втручання сусідів у їхні справи. Успішні походи польських правителів завершились підпорядкуванням у середині XIV ст. Галичини і Холмщини польському впливу, а в 1387 р. їх остаточно було включено до складу коронних земель. У 50-х роках XIV ст. розпочалося просування литовців на Волинь і Подніпров'я, результатом якого стало приєднання цих територій разом із Чернігово-Сіверщиною до Литви. Згодом сюди ввійшло і Поділля. 90 відсотків населення Лито-всько-Руського князівства складали українська та білоруська народності. Насправді це була середньовічна феодальна федерація, яка успадкувала від Київської Русі та Галицько-Волинської держави інститути держави, права, мову, судоустрій і судочинство, військову та адміністративну організацію. Українські князівства користувалися широкою автономією. Але вже з кінця XIV ст. відбувається швидка колонізація українських земель, яка завершилася Люблінською унією 1569 р. З цього часу всі ознаки української державності, автономія руських земель були надовго втрачені.

Другий період державного будівництва в Україні розпочинається із заснуванням у XVI ст. Запорозької Січі, яка мала власні законодавчі та виборні виконавчі органи, оригінальну систему судочинства та права.

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. знаменувала подальший крок у напрямі державотворення. На перших порах Б. Хмельницький орієнтувався на створення козацької територіально-політичної автономії у складі Речі Посполитої, де могли б об'єднатися руський, литовський і польський народи. Але вже після переможних успіхів 1648 —1649 рр. гетьман став дотримуватися ідеї політичної самовизначеності України в межах Давньо-

Сторінка 7:

7 руської держави на чолі з єдиновладним гетьманом-монархом. Важливе місце в політиці гетьманства посідала проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та формування й зміцнення власних державних інституцій. Однак процес державотворення спочатку уповільнився, а потім навіть пішов у зворотному напрямі. Складне становище України, яка не припиняла відстоювати свої самостійницькі права в протиборстві з Річчю Посполитою, примусило гетьмана піти на встановлення з Московським царством відносин номінального васалітету, або протекції. Березневий договір 1654 р. передбачав створення під верховенством корони Романових близької до конфедерації автономії, спрямованої проти зовнішнього ворога. Козацька абсолютна владність поширювалася в Україні на більшість споконвічних прабатьківських земель. Усі гетьмани від Б. Хмельницького до І. Мазепи більшою чи меншою мірою дбали про об'єднання українських земель, встановлення єдиної державної влади. До другої половини 70-х рр. XVII ст. гетьманська влада встановилась і на Правобережжі, але зі своїм гетьманом, своїм адміністративним апаратом, підпорядкованим Речі Посполитій. Подальша спільна з Росією боротьба не принесла політично налаштованому українському козацтву бажаних результатів. Росія, Польща та Туреччина маніпулювали сепаратними інтересами козацької старшини. На останню чверть XVII ст. Гетьманщина територіально скоротилась до меж Лівобережжя і фактично перетворилася на окрему автономну частину Російської імперії. Адміністративно-політичний апарат, що виник у середині XVII ст., продовжував, хоч і з певними обмеженнями, існувати до кінця XVII — початку XVIII ст. Вища влада на Лівобережжі належала гетьману, що підпорядковувався російському цареві. Від імені гетьмана видавалися різноманітні державно-правові документи, серед яких найпоширенішими були універсали. Договірні статті, що укладалися між царським урядом і старшиною при обранні нового гетьмана, визначали загальні положення адміністративно-політичного статусу Гетьманської держави. Ці статті підтверджували автономне становище України в складі Російської держави, але поряд з тим фіксували і певні зміни, які з кожним роком звужували цю автономію і розширювали владу російського царизму. Управління Україною до 1663 р. здійснював Посольський приказ, потім — Малоросійський приказ, який підпорядковувався безпосередньо царю. Зі свого боку, гетьманське управління мало своє постійне представництво у Москві. Вперше це передбачалося "Глухівськими статтями" 1669 р. Контролюючи і спрямовуючи діяльність гетьман-

Сторінка 8:

8

ської адміністрації, царський уряд поступово прибрав до своїх рук автономні права козацької держави. Вже в кінці XVIII ст. призначення полковників, а з початку XVIII ст. — і сотників, проводилося лише з санкції царською уряду.

Так було покладено край навіть формальному демократизму виборчої системи в Україні.

Новим істотним обмеженням автономії України стало утворення за указом Петра І Малоросійської колегії — нового органу управління Гетьманською державою. З середини 60-х рр. XVIII ст. процес суцільного нищення царизмом автономних прав України прискорився. Впродовж наступних двадцяти років українську автономну державність було ліквідовано, а Гетьманщина стала провінцією Російської імперії, у складі якої наша держава проіснувала понад сто тридцять років.

Однак державницькі ідеї українців ніколи не вмирали. Російська імперія активно поширювала міф про ідентичність українців з росіянами, щоб витравити у нас національну самосвідомість, позбавити рідної мови, літератури, навіть самоназви, замінивши її Малоросією. Проте ніщо не змогло завадити віковічному прагненню українського народу позбутися іноземного гніту, залежності, а головне — самовизначитись, встановити "в своїй хаті свою правду". Тому революція 1917 р., яка захопила і Україну, з самого початку набула національного характеру. Національно-демократичні сили відразу розгорнули боротьбу за українську державну автономію.

Третій період розбудови Української держави характеризується багатодержавністю. Задавлене репресіями і русифікацією українське суспільство збудила звістка про падіння царського режиму. Національно-демократичні сили створили Українську Центральну Раду, яка закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду "всіх прав, які тобі природно належать".

Обтяжені ідеєю автономізму у складі Російської федерації, керівники Центральної Ради, з одного боку, домагалися самоврядності для України, а з іншого — весь час зважали на позицію Тимчасового уряду Росії. Таке споглядання на Петроград сковувало ініціативу в питаннях державотворення. Лише після жовтневих подій 1917 р. Центральна Рада прийняла резолюцію про владу в країні та утворення Української Народної Республіки, яка перебувала у федеративному союзі з Російською республікою. Протистояння з більшовицькою Росією змусило Центральну Раду проголосити 22 січня 1918 р. повну самостійність УНР, яку визнав і уряд В. І. Леніна. Однак ця держава

Сторінка 9:

Передмова

9

проіснувала недовго. В останній день свого існування Центральна Рада прийняла Конституцію VHP, яка, на жаль, не була втілена в життя, залишившись пам'яткою права.

Проголошений унаслідок військового перевороту гетьманом П. Скоропадський встановив бюрократичну диктатуру, перебравши на себе всю повноту влади і навіть змінивши назву країни на Українську державу. Гетьман підтримував потребу консолідації державної території, наполягав на стабілізації влади і суверенності у зовнішніх взаєминах, відстоював потребу власних збройних сил, правоохоронних органів тощо. Проте і його прагнення не пішли далі федерації, оскільки грамотою від 14 листопада 1918 р. він проголосив федеративний союз з Росією, викликавши ще більше загострення політичної кризи.

Після повалення гетьманської влади розпочалася доба Директорії Української Народної Республіки. Відновлена УНР вже не могла стати повторенням того, що було пройдено. Тому йшов інтенсивний пошук оригінальних засад державності. Складність ситуації, в якій опинилась новостворена держава, дозволила здійснити лише один політично важливий для України захід — продекларувати спільно з представниками ЗУНР об'єднання двох держав на терені України.

У результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилась радянська влада. Західні області, згідно з Ризьким договором (1921 p.), потрапили в залежність до відродженої Польської держави. Розпочався четвертий період нашої державності. Ввійшовши до складу Союзу PCP, Україна, на жаль, не отримала належного державно-правового самовизначення, а сформовані відповідно до конституції державницькі інституції дублювали відповідні структури СРСР, демократичні принципи і засади політичної системи мали декларативний характер. Це призвело до руйнування елементів демократії в державно-правовій сфері, формування однопартійної системи правління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму.

Україна у складі Союзу PCP, незважаючи на проголошену і закріплену конституціями суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від союзного центру. Це призводило до порушень владою прав і свобод громадян. В середині 80-х pp. під впливом загальносоюзної кризи в суспільстві визріла ідея оновлення економічних, правових та соціальних інститутів. Однак проголошена радянським керівництвом перебудова всіх сфер життя не виправдала покладених на неї надій.

Сторінка 10:

10

Останній, п'ятий період державності України позначений прийняттям 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України і Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Затвердження Основного Закону України 28 червня 1996 р. стало закономірним і логічним завершенням складного процесу творення власної незалежної держави.

Пропонований курс лекцій присвячений вітчизняному праву, його першоджерелам і витокам, найважливішим нормативним актам і конституціям. З урахуванням сучасних досягнень правової думки в Україні та за її межами авторський колектив намагався дати неупе-реджену оцінку українського звичаєвого права, "Руської Правди", Литовських статутів, державного права України-Гетьманщини, гетьманських статей-конституцій, українських конституційних актів і проектів XX століття та багатьох інших найважливіших джерел, які стали надбанням не тільки нашого національного права, а й світової цивілізації. Ці правові документи створені в різні історичні епохи і з різною політичною метою, їх життєспроможність і вплив на українське суспільство істотно відрізнялися, але за всіх обставин кожний з них займає своє особливе місце в історії нашої держави.

Курс лекцій призначений не лише для студентів юридичних факультетів вищих закладів освіти, а й для всіх, хто цікавиться істори-ко-правовими проблемами України; може бути певним підґрунтям для дослідників-початківців, а також науковців. Праця стане у пригоді також слухачам, студентам, спеціалістам, які працюють у галузі загальної української історії. Авторський колектив сподівається, що вона допоможе всім, хто зацікавлений у більш поглибленому і неупередженому вивченні окремих найважливіших проблем історії держави і права України, пошуку розуміння загальних тенденцій і закономірностей її державно-правового розвитку на шляху незалежності у різні періоди історичного буття.

Автори не мали на меті нав'язувати читачеві свої власні думки і судження. Завдання цієї книги — донести до майбутніх фахівців-юристів той багатий історичний державно-правовий досвід наших пращурів, який слугуватиме спільній меті — досягненню Україною статусу сучасної правової, високоцивілізованої, соціально орієнтованої держави.

Кожен розділ (лекція) подається за єдиним планом (з незначними варіаціями): загальні дані, суспільно-політичний устрій, державний механізм, правничі установи та галузі права.

Сторінка 11:

Передмова

11

Авторський колектив

Чайковський Анатолій Степанович (керівник авторського колективу), доктор історичних наук, професор, дійсний член Української академії історичних наук. Автор і співавтор понад 200 наукових, науково-популярних праць, підручників та навчальних посібників з проблем всесвітньої історії, історії України, її держави і права, історії правоохоронних та каральних органів. Серед них книги: Невідома війна", "За нами Большая земля", "За законом і над законом", "Книга пам'яті України "Безсмертя", "Історія України", "Історія держави і права України", "Миттєвості історії", "Відлуння далеких сурм", "Плен. За свои и чужие грехи. Военнопленные и интернированные в Украине" тощо. Завідувач кафедри історії України Національної академії внутрішніх справ.

Батрименко Василь Іванович, кандидат історичних наук, доцент. Сфера наукових інтересів — історія держави і права, міжнародне право. Доцент кафедри правознавства Київського національного торгово-економічного університету.

Зайцев Леонід Олександрович, кандидат юридичних наук, доцент, полковник міліції. Начальник кафедри теорії та історії держави та права Національного університету внутрішніх справ. Сфера наукових інтересів — історія держави і права України. Автор близько 50 наукових праць. Член консульгативно-дорадчих організацій з проблем історії держави і права, Ради Міжнародної асоціації істориків права.

Копиленко Олександр Любимович, доктор юридичних наук, професор, академік та віце-президент Академії правових наук України. Автор і співавтор понад 100 історико-правових праць. Працював в Інституті держави і права HAH України, Апараті Верховної ради України. Нині очолює Інститут законодавства Верховної Ради України. Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки та премії імені М. С. Грушевського HAH України.

Кривоніс Віктор Мефодійович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри історії України Національної академії внутрішніх справ України, полковник міліції. Автор близько 50 наукових і навчально-методичних праць. Сфера наукових інтересів — історія України, її держави і права.

Мірошниченко Василь Іванович, кандидат історичних наук, доцент. Головні напрями наукових досліджень: історія держави і права, історія правових і політичних вчень. Завідувач кафедри теорії та історії держави та права Національного авіаційного університету.

Мірошниченко Марія Іванівна, кандидат історичних наук, доцент. Автор понад 30 наукових і навчально-методичних праць. Головні напрями наукових досліджень: історія держави і права, історія правових і політичних вчень, юридична антропологія. Докторант юридичного факультету Національного авіаційного університету.

Сторінка 12:

12

Музиченко Петро Павлович, кандидат юридичних наук, професор кафедри історії держави і права, декан факультету юридичної журналістики Одеської національної юридичної академії. Автор понад 120 наукових праць. Сфера наукових інтересів — історія та теорія держави і права, екологічне право, правова культура на українських землях (XTV— XVI ст.)

Свистунов Віктор Васильович, доцент. У творчому доробку понад 20 наукових і навчально-методичних публікацій з актуальних проблем історії держави і права України та зарубіжних країн. Доцент кафедри історії держави і права Національної академії внутрішніх справ України.

Тищик Борис Йосипович, кандидат історичних наук, професор. Сфера наукових інтересів — історія держави і права, римське приватне право. Автор і співавтор 9 монографій, 27 підручників і навчальних посібників, понад 90 статей. Найважливіші праці — "Галицька Соціалістична Радянська Республіка", "З історії української деркавності", "Заддно-Українська Народна Республіка (1918—1923 РР-)"> "Становлення державності в Україні (1917—1922 рр.)", "Історія держави і права України" та ін. Завідувач кафедри історії та теорії держави і права Львівського університету імені І. Франка.

Трофанчук Григорій Іванович, кандидат історичних наук, доцент, полковник міліції. Автор та співавтор понад 30 наукових досліджень в галузі історії держави та права. Доцент Національної академії внутрішніх справ України.

Чехович Валерій Анатолійович, кандидат історичних наук, доцент. Напрями наукової діяльності: історія держави і права, проблеми національного державного будівництва тощо. Автор і співавтор близько 100 наукових праць, серед них дві монографії. Доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Щербак Микола Григорович, доктор історичних наук, професор. Автор та співавтор близько 100 публікацій. Серед них монографія "За законом і над законом", підручник "Архівознавство", навчальні посібники "Національна політика царизму в Правобережній Україні", "Джерелознавство історії України", "Історія держави і права України", "Історична наука: термінологічний і понятійний довідник" та ін. Лауреат премії імені В. Веретеннікова. Завідувач кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

-*

Авторський колектив висловлює щиру вдячність доктору юридичних наук, професору П. П. Михайленку, доктору юридичних наук, професору Р. А. Калюжному, доктору історичних наук, професору В. О. Щербаку, В. Б. Добровольській, колективу видавництва "Юрінком Інтер" за допомогу в підготовці праці до видання.

Сторінка 13:

Лекція 1 Стародавні держави на території Північного Причорномор'я (IX ст. до н. е. — VI ст. н. е.)

§ 1. Особливості виникнення держав Північного Причорномор'я

Перші державні утворення в історії людства виникли ще в сиву давнину у зв'язку з поглибленням процесів соціальної диференціації суспільства. Поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до формування соціальних груп з різними, навіть протилежними інтересами, для співіснування яких уже недостатньо було норм моралі та звичаїв. Виникла потреба в нових формах організації і регулювання поведінки, пов'язаних з особливою публічною владою. Така влада відрізняється від влади всередині роду, племені тим, що вона організована особливим чином — рке не за кровною спорідненістю, а за територіальним принципом, має особливу матеріальну базу у вигляді позик і податків, здійснюється професійними чиновниками і спирається на спеціальні примусові установи (військові підрозділи, каральні і судові органи тощо).

Існують різні методологічні підходи до аналізу публічної влади. Прибічники функціонального підходу, зокрема Т. Парсонс, розглядають її як знаряддя узгодження інтересів, а, отже, — інтеграції суспільства. Представники конфліктного підходу, зокрема марксисти, пов'язують виникнення публічної влади з протистоянням інтересів, з утвердженням відносин панування і підлеглості. За марксизмом, ця влада виявляє волю уже не всіх членів суспільства, а заможних соціальних груп. Під впливом соціальної диференціації влада інститутд'о-налізується в систему політичного панування, провідною силою якої є держава.

Окрім цих загальних передумов виникнення державності, у різних народів були свої особливості її формування, Наприклад, у наро-

Сторінка 14:

14

Лекція 1

дів Стародавнього Сходу важливу роль відігравала організація суспільних робіт, спрямованих на будівництво іригаційних систем (Єгипет, Месопотамія). У Стародавньому Римі процесові формування державності сприяла боротьба патриціїв (родової знаті) з плебеями (прийшле населення). Державність у германських народів виникла внаслідок підкорення території Римської імперії. Треба було тримати в покорі завойовані народи й землі, то ж загарбники почали створювати князівства, що прискорило розвиток державності. У східнослов'янських племен вона стала наслідком поступового переродження органів військової демократії в державні органи.

Перші політичні об'єднання на території України з'явилися в степах Північного Причорномор'я ще в добу залізного віку. За формою це були ранньокласові ранньодержавні об'єднання {"кочові імперії") з переважно данницькою експлуатацією кочовиками підвладного землеробського населення. Розвиток цих ранньодержавних об'єднань відбувався не за рахунок посилення приватновласницьких відносин та експлуатації людини людиною у приватних домогоспо-дарствах, а через механізм монополізації представниками родоплемінної аристократії влади та управління, а відтак і права розпоряджатися суспільними ресурсами та здобутками через виконання редистрибутивних (перерозподільчих функцій). Відомості про перші державні утворення знаходимо в найраніших писемних повідомленнях про нашу країну та її людність, зокрема в творах античних авторів — Гомера, Гесіода, Гекатея, Есхіла, Піндара. Найбільш докладну інформацію подає Геродот (V ст. до н. е.), який сам відвідав Причорномор'я.

В цілому, процес зародження стародавніх держав у Північному Причорномор'ї мав такі ознаки:

1. Цю територію тривалий час заселяли народи, які перебували на різних щаблях суспільного розвитку. Змінюючи один одного, вони вели спустошливі війни, що не сприяло утворенню більш-менш стійких державно-політичних структур.

2. Політичне життя народів Північного Причорномор'я розвивалося під значним впливом рабовласницьких країн Середземномор'я, Близького й Середнього Сходу. Характер їхніх взаємовідносин і взаємовплив залежали від змін у суспільному розвитку кожною із них.

3. З низки причин, серед яких не останнє місце посідав географічний чинник, народи Північного Причорномор'я стали на шлях формування ранньокласового суспільства значно пізніше, ніж народи Стародавнього Сходу. (Йдеться про ранні річкові цивілізації, які створили іригаційне землеробство й могутні державні важелі його

Сторінка 15:

Стародавні держави на території Північного Причорномор'я

15

підтримки). Загалом суспільство розвивалося від первіснообщинного ладу через примітивні форми патріархального рабства до феодальних відносин.

Першу досить потужну військову структуру в степах Північного Причорномор'я створили кіммерійці — чи не найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Вони жили на півдні нашої країни (IX—VII ст. до н. е.). Про кіммерійців збереглися лаконічні згадки клинописних ассирійських текстів і ранньоантичних авторів, зокрема Гомера в "Іліаді" й "Одіссеї", але найбільше і найдостовірніше про них розповів давньогрецький історик Геродот. Кіммерійці займали великі обшири Північного Причорномор'я, а також Приазов'я і Криму, Мешкали вони в укріплених городищах, ховали небіжчиків за складними ритуальними обрядами, створювали некрополі. Це перший народ, який мав царів.

Походження кіммерійців остаточно не з'ясовано. Дехто з дослідників вважає, що це був близький до ранніх скіфів давньоіранський кочовий народ, який уже сформованим прийшов через Кавказ на землі України. На думку інших, кіммерійці з'явилися внаслідок поступового історичного розвитку праіранської степової "зрубної" культури і їхньою прабатьківщиною було Нижнє Поволжя, звідки вони й дісталися до степів Надчорномор'я. Існує припущення, що це були племена фракійсько-фрігійської групи (до неї належать сучасні вірмени). Вони залишили пам'ятки пізньобронзової доби в Надазовщині та Нижній Наддніпрянщині. Кіммерійці займалися переважно скотарством (розводили головно коней), хоч зналися й на рільництві.

У VIII—VII ст. до н. е. кіммерійці виявляли неабияку військово-політичну активність. Вони здійснювали військові виправи проти могутніх рабовласницьких держав Стародавнього Сходу — Урарту й Ассирії, що стало однією з причин ослаблення і загибелі останніх.

На початку VII ст. до н. е, кіммерійському об'єднанню завдали нищівного удару скіфи, що розпочали свою експансію від Північного Кавказу на захід. Відтоді з джерел зникає сама назва кіммерійців — їх частково винищили, частково витіснили з Надчорноморщини, а частково вони асимілювалися із завойовниками.