§ 3. Державний лад

Більшість істориків схильні вважати, що Литовсько-Руська держава за своїм устроєм наближалась до типу федерації (М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, Д. Дорошенко). Хоча деякі дослідники (наприклад М. Чубатий) вбачають у ній "державу держав" — таку форму державного сполучення, за якої залежні країни мають широку автономію у внутрішніх справах, але повинні надавати у розпорядження протектора військо і сплачувати данину.

Слід зазначити, що обидві форми державного устрою мали місце, але кожна — на певному історичному етапі. Так, до того часу, поки Вітовт у першій половині XV ст. не усунув удільних князів і не посадив своїх намісників, Литовсько-Руське князівство мало вигляд "держави держав". При наступниках ця держава вже була об'єднана од-

Сторінка 107:

Литовсько-Руська держава

107

нією центральною великокняжою владою, хоч кожна з її областей — колишніх удільних князівств — зберігала досить широку внутрішню автономію. В цьому розумінні вона була більше подібна до федерації.

Такі форми державного устрою історично обумовлювалися тим, що окупація руських земель Литвою у XIV ст. мала характер не загарбання, не чужоземної навали (на кшталт походів німецьких рицарів-хрестоносців чи монголо-татарських завойовників), а прилучення, зібрання територій іншої держави, що внаслідок дії багатьох чинників залишились без "господаря". Литовські князі вважали себе спадкоємцями колишньої влади великих київських правителів. Тому українське і білоруське населення вважало їх своїми законними володарями, а Велике князівство Литовське — власною державою. Треба зважати ще й на те, що "безгосподарні" землі впродовж десятиліть ставали легкою здобиччю кочівників, на них зазіхало Московське князівство, що дедалі зміцнювалося.

Деякі дослідники стверджують, що литовські князі намагалися знищити прагнення українців до створення самостійного державного життя. Ці домагання були реалізовані не в часи правління на українських землях литовських феодалів, а саме в добу польсько-литовської держави Речі Посполитої. Хоч, звичайно, Литва не могла не внести певних змін в державний устрій українських земель. Литовський правитель іноді позбавляв українських князів їхньої влади, направляв на ці землі своїх намісників. Але не це визначало статус українських князівств, їхні автономні права залишалися майже незмінними. Інша ситуація склалася у XV—XVI ст., коли політичні сили польської, католицької орієнтації взяли у Литві гору над русько-православними. Наслідком цього стало поширення католицизму, особливо серед панівних верств, а відтак — укладення уній: династичної (Кревська унія 1385 р.), станово-представницької (Городельська унія 1413 р.), державної (Люблінська унія 1569 р.) та церковної (Берестейська унія 1596 р.).

Централізація Великого князівства Литовського не мала такого послідовного характеру, як це було у провідних країнах Західної Європи, що у своєму розвитку йшли від станово-представницьких монархій до абсолютизму та інкорпорації майже самостійних в минулому феодальних вотчин. З самого початку формування Литовсько-Руського князівства великий князь зв'язував свою владу численними хартіями, що видавалися як для окремих областей держави, так і для шляхетсько-магнатського стану. Цими документами феодалам (у тому числі українським і білоруським) гарантувались особиста й майнова свобода і недоторканність, численні вольності та звільнення від

Сторінка 108:

108

Лекція 5

виконання певних повинностей, а також інші станові переваги і політичні права. Великий князь литовський на кінець XV ст. вже не був самодержавним володарем, а істотно обмежувався в своїх прерогативах панами-радою, яка згідно з привілеями 1492 та 1506 pp. поділяла з ним права ведення дипломатичних відносин, видання законів, призначення урядовців. До цього слід додати, що великий князь сходив на монарший престол на змішаних засадах наслідування—обрання, хоч обрання, звичайно, проходило виключно з представників князівської династії. З кінця XV ст. великий князь поділяє свою владу не лише з панами-радою, а й з литовсько-руським сеймом.

Князівська влада впродовж існування Литовсько-Руської держави пройшла певну еволюцію. Привілеї 1413, 1434 і 1437 pp. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте з часом розвиток подій призвів до формального обмеження великокняжої влади панами-радою. Політичне зміцнення цього інституту відбулося одночасно зі сформуванням литовсько-руського загального сейму. Привілеї великих князів Олександра (1492 р.) та Сигізмунда І (1506 р.) закріпили за радою роль головної політичної інституції в країні, що поділила з великим князем його владу в найважливіших державних справах. Усі закони і розпорядження загальнодержавного характеру мали видаватися лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі та згоди. Проте згодом всесилля панів-ради поступово нейтралізується дедалі активнішою участю шляхти у суспільному житті держави, що сприяло політичному піднесенню загального сейму.

Таким чином, сформувавшись як дорадчий орган при великому князеві, пани-рада стає впливовим чинником державної політики країни, до її складу входили також українські князі, магнати, бояри, яких повністю зрівняли в правах з литовською знаттю. Вони почували себе співгосподарями у Литовсько-Руській державі, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт і могутність. У міру перетворення Ли-товсько-Руського князівства у централізовану державу пани-рада поповнювалася урядовцями (канцлер, підканцлер, маршалок, гетьман та ін.). До її складу ввійшли також намісники князя в землях. З часом цей орган став досить численним, його нелегко було скликати, робота його ставала фактично некерованою та малоефективною. Тому нерідко великий князь користувався послугами малої ради (або таємної ради), яка працювала безперервно. Члени цієї ради у кількості 8—10 осіб звалися старшими панами.

Діяльність панів-ради була багато в чому подібна до феодальної

Сторінка 109:

Литовсько-Руська держава

109

курії у західноєвропейських монархіях. Великі князі змушені були рахуватися з нею, оскільки сюди входили найвпливовіші світські та духовні феодали, хоча для князя рішення ради не були обов'язковими.

Подолання роздрібненості у Великому князівстві Литовському увінчалося остаточним сформуванням загальнодержавного представницького інституту — литовсько-руською сейму як зібрання представників усіх областей держави. Він склався шляхом еволюції різних національних інституцій як корінної Литви, так і українсько-білоруських князівств. Перше його скликання як загальнодержавного органу відбулося 1492 р., коли після смерті князя Казимира Ягайловича на сеймі було обрано його наступника. Однак головним поштовхом до формування литовсько-руського сейму була зовнішня небезпека, пов'язана з активізацією наступальних дій Москви і Кримського ханства проти Литви, що змусило останню зосередити всі сили на обороні. Зовнішня небезпека значною мірою зумовила і склад сейму, що остаточно сформувався у XVI ст.

Чільне місце в сеймі, безперечно, посідав великий князь. Сюди входили також урядовці та представники вищого духовенства: католицькі й православні єпископи, воєводи, каштеляни і пани, урядники двірські, маршалки, хорунжі, старости, державці й намісники, тіуни і городничі. Всі вони були причетні до оборони держави як урядовці, а також як землевласники, що надавали в ополчення певну кількість ратних людей (залежно від величини маєтку) і сплачували воєнні податки.

Найчисленнішу групу на литовсько-руських сеймах становили обласні князі, пани і шляхта. Всі вони у випадку небезпеки могли зі зброєю в руках виступити на захист держави. Якогось визначеного порядку чи норми представництва в цьому органі не існувало. Не були представлені в сеймі міщани та волосні селяни. Представники цих станів могли виступити на засіданнях сейму або звернутися до великого князя з клопотаннями чи скаргами щодо місцевих і станових питань.

Відповідно до сеймової реформи 1564 р. було визначено порядок шляхетського представництва на загальному сеймі: шляхта мала обирати на повітових сеймиках по два посли від кожного повіту, яким виборці вручали писану інструкцію. В українських воєводствах нараховувалось 22 повітових сеймики. В цілому сейм мав деякі ознаки установи парламентського типу, але, на відміну від західноєвропейських станово-представницьких органів, тут була представлена лише шляхта.

Сторінка 110:

по

Лекція 5

Сейми розглядали питання обрання великого князя, військової повинності, податків, воєнних союзів і державних уній, законодавчої діяльності тощо. У своїх взаємовідносинах великий князь і сейм були деякою мірою рівносильними сторонами. В державі не було створено правового механізму, який би визначив прерогативи тієї чи іншої сторони, і згода досягалася, як правило, шляхом компромісу.

До складу сейму входили пани-ради. Радними панами були здебільшого литовці-католики, які мали виключне становище в державі, їхні маєтки були розташовані по всій території князівства, що зумовлювало їхній майновий зв'язок з різними регіонами. Вони постійно перебували у віданні найголовніших державних справ як члени великокняжої ради, обласні управителі, їх відрізняли економічна могутність і привілейоване становище в державі. Все це виділяло їх в особливу впливову групу, що вирішувала питання під кутом власних корпоративних інтересів.

Литовсько-руський сейм поділявся на дві палати: "лавицю" ("коло" панів радних) і "коло" рицарства — шляхти. Така форма станового представництва істотно відрізнялася від західноєвропейських станових інститутів. Якщо "лавиця" була багато в чому схожою з англійською палатою лордів чи польським сенатом, то нижня палата сейму сформувалася як одностанова. Там все прибрали до своїх рук магнати і шляхта, відсторонивши городян та інші стани. З іншого боку, центральному сейму не вдалося підпорядкувати собі місцеві сеймики, які нерідко діяли всупереч загальнодержавним інтересам. Такий характер станового представництва у Литовсько-Руській державі значно посилив вплив аристократично-шляхетського елементу в суспільстві, що поклало край спробам королів зосередити в своїх руках загальнодержавну владу.

Характерною рисою політичної організації Литовсько-Руської держави було те, що великий литовський князь, об'єднавши ряд державних організмів, взяв у свої руки лише найважливіші урядові справи, розділив управління не лише з литовськими можновладцями, а й з місцевими земськими князями і боярами. Останні й після ліквідації удільної системи продовжували відігравати вирішальну політичну роль на місцях, складали ради при литовських намісниках, збиралися на місцеві сейми для вирішення справ місцевого законодавства та судочинства. В таких умовах українські князівства ставали складовою частиною європейського правового простору, в якому забезпечувались майнові та особисті права станів (в першу чергу привілейованих), сформувались і діяли феодальні представницькі органи.

Сторінка 111:

Литовсько-Руська держава

111

На протилежних засадах формувалася Московська централізована держава, до складу якої увійшла частина земель колишньої Київської Русі. Вона всіляко придушувала будь-які прояви самобутнього розвитку захвплених і приєднаних земель. Усі стани, в тому числі й найвища аристократія, вважалися "государевыми холопами". Тут панувало безправ'я всіх верств і необмежена деспотична влада монарха, який вільно розпоряджався життям і майном своїх підданих, що не мали ні станових, ні корпоративних, ні особистих прав.

Центральна адміністрація Литовсько-Руської держави складалася з призначених спочатку особисто великим князем, а потім за погодженням з панами-радою і сеймом урядовців. Першою особою тут був маршалок земський, який за відсутності великого князя головував на зборах панів-ради. Його заступником був маршалок двірський, який керував князівським двором і всіма придворними. Державною канцелярією відав канцлер, його заступником був підканцлер. Фінансовими справами займався підскарбій земський, а його заступником був двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський (або великий) та гетьман двірський (або поль-ний). Іншими урядовцями були придворні чини: чашник, кухмістер, ловчий, стольник, кравчий, які, крім виконання своїх безпосередніх функцій, нерідко виступали у ролі посланців князя чи його представників у різних регіонах держави чи за її межами. Багато цих посад обіймали українські пани і шляхта.

У Литовсько-Руській державі великокняжа влада намагалася подолати сепаратизм великих феодалів, підпорядкувати їх своїй владі, спираючись на середнє дворянство — шляхту. Саме князь Вітовт (1382—1430) зробив перші рішучі кроки в цьому напрямку, позбав-ляючи місцеві династії їхніх спадкових князівств-земель або переміщуючи їхні володіння в інші місця. Згодом наступ на стару феодальну аристократію здійснив його молодший брат Сигізмунд (1431 — 1440). Як свідчить літописна хроніка, він переслідував князів і намагався "піднести рожай (тобто рід. — Авт.) хлопський, псю кров". Сигізмунд був виразником інтересів середніх верств феодального стану, через це його вбили змовники-аристократи, серед яких були й великі українські феодали.

Великі землі-князівства, якими управляли Гедиміновичі, впродовж XIV—XV ст. зберігали свою цілісність. Державно-правовий статус таких князівств, як Полоцьке, Жмудське, Вітебське, Смоленське, Київське, Волинське, Підляшшя, визначався їхніми земськими привілеями, що почав надавати Вітовт та його наступники. І хоча ці землі в різні часи втрачали статус князівства, проте вони зберігали свою те-

Сторінка 112:

112

Лекція 5

риторіальну цілісність і багато своїх політичних прав. Так, у привілеї Казимира Ягайловича, наданому Київській землі, зазначалось: "А городки й волости Киевские киянам держати, а никому иному". У Великому князівстві Литовському панівний етнос сформував таку систему адміністративного управління приєднаними територіями, при якій в останніх зберігалося чимало політичних структур попереднього періоду. Ці області користувалися значною самостійністю у своїх внутрішніх справах.

З метою подолання місцевого сепаратизму литовські правителі неодноразово здійснювали походи на українські та білоруські землі. Кожного разу князівства підкорялися Литві, визнаючи себе васалами великого князя.

Умови, на яких вони визнавали владу глави Литовського князівства, визначалися так званими уставними земськими грамотами, що були результатом компромісу між литовським урядом і населенням приєднаних регіонів. Причому переможена сторона брала активну участь у визначенні умов договору, про що свідчить зміст грамот: "били нам чолом вси князи и бояре и слуги витебски, и войт, и мещане места витебского и вся земля Витебская; били нам чолом слуги наши князи и панове й бояре и земяне, вся шляхта киевская". Чимало положень у грамотах виходило від місцевого населення і потім отримувало санкцію литовського уряду. Так, саме на вимогу земель у грамотах наголошувалося на факті добровільного, а не насильницького приєднання до Великого князівства Литовського. Те саме стосувалося, наприклад, умови, щоб Київською землею управляли лише місцеві бояри. Уставні грамоти містили значну кількість норм кримінального, цивільного, процесуального, фінансового права, що встановлювалися місцевими феодалами, а литовський князь лише санкціонував їх.

Зміст багатьох уставних грамот віддзеркалював властиве середньовічному суспільству уявлення про великокняжу владу як гарант справедливості та дотримання давніх традицій.

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації інституту удільних князів^ яких спочатку замінили волосні намісники і старости. У великих містах правили воєводи (на відміну від таких самих давньоруських посад, це були не військові, а цивільні адміністративні особи). Намісниками в менших містах були державці. Сільський староста мав помічників — тіунів, возних. Останні організовували судові процеси під головуванням старости і виконували судові рішення.

На початку XVI ст. великокнязівський уряд здійснив реформу, якою в українських землях було запроваджено такий самий, як у Литві, адміністративно-територіальний поділ. Основною територіаль-

Сторінка 113:

Литовсько-Руська держава

113

ною одиницею стало воєводство, яке поділялося на повіти і волості. З цього часу головною фігурою в системі місцевого управління став воєвода, якого призначав великий князь практично на необмежений термін. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних та великокняжих податків, відав питаннями організації військового ополчення, вирішував судові справи. Впливовою службовою особою залишався староста, який очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (на території якого розташовувався відповідний адміністративний центр) інколи називався каистелянією і очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. Серед помічників старост були слркбовці зі староруськими найменуваннями: тіуни, дітські, отроки. З'явилися й нові посади: возні, хорунжі, городничі, мостівничі. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости стали вирішувати найважливіші питання на їх засіданнях спільно зі шляхтою.

У селах довгий час існували самоуправлінські общини — волості, сотні, сороки, десятки, очолювані виборними старшинами, сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання розв'язувалися на сходках або вічах. Згодом, у зв'язку з подальшою централізацією держави, а також посиленням ролі шляхти, селянське самоуправління почало занепадати.

Правове становище міст і містечок, їх адміністративний устрій та порядок управління були досить строкатими. Вони поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Спочатку міста не були окремими адміністративними одиницями, а становили частку тих земель, на яких вони розташовувалися, підлягаючи юрисдикції відповідного урядовця чи феодала. У XIV—XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурзького права. Цей процес знайшов законодавче відбиття у Третьому Литовському статуті, згідно з яким міста поділялися на привілейовані (з магдебурзьким правом) і непривілейовані.

У великокнязівських містах органи управління формував великий князь. Представниками державної адміністрації тут виступали воєводи, старости і війти. Вони на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб, які відали певними сферами управління і виконували судові функції. Приватновласницькими та церковними містами управляли їх власники-магнати або церква. Вони призначали адміністрацію, до складу якої входили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах населенню дозволялося обирати ратуші, що були органами самоврядування.

8 — 3-1237

Сторінка 114:

114

Лекція 5

Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування, який складався з двох колегій — міської ради і шви. До міської ради щорічно обиралися радці (радники) у кількості від 6 до 24 осіб, які зі свого складу обирали бурмістра. Підсумки виборів до міської адміністрації мали затверджуватися старостою чи власником міста. Зазначені особи нерідко самі призначали радців і бурмістра. Міська рада обирала або призначала лаву — судовий орган, очолюваний війтом. Суд лавників розглядав кримінальні справи (цивільні справи належали до компетенції міської ради), а також претензії міщан до феодалів.