§ 2. Державний лад

Політика царського уряду, спрямована на анулювання автономії приєднаних до Росії українських земель, найбільш яскраво проявилася у сфері організації влади. Гетьманство як система управління було скасоване — спочатку (1734 р.) тимчасово, а згодом (1764 р.) остаточно. Монаршим маніфестом від 1765 р. ліквідовувалося козацьке самоврядування і в Слобідській Україні, а її територія оголошувалась губернією з аналогічною назвою (з 1780 р. — Харківське намісництво). У 1775 р. російська армія, повертаючись з турецької кампанії,

15*

Сторінка 228:

228

Лекція 10

вдруге зруйнувала Запорозьку Січ, її землі перейшли до Катеринос-лавщини.

До 1835 р. тривав процес реорганізації та перейменувань, кінцевою метою якого було повне впровадження на українських землях за-гальноімперських структур влади. Україну було поділено на дев'ять губерній: Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську, Катеринославську і Таврійську. Адміністративно-територіальне управління здійснювали відповідні структури загальнодержавних та відомчих органів. Створені в 1802—1811 рр. галузеві міністерства мали свої служби в системі місцевого управління.

На чолі місцевої адміністративної системи стояв губернатор, якого призначав цар із середовища вищих військових чинів або відомих дворян. До складу губернського правління входили також віце-губернатор, канцелярія, прокурор, радники. Існувала низка установ галузевого призначення — казенна палата, рекрутське присутствіє, присутствіє поліції. Всі ці органи також підпорядковувались губернаторові, влада якого була практично необмеженою завдяки підтримці станового дворянського зібрання на чолі з предводителем.

У підпорядкуванні губернського апарату перебували повітові правління, так звані земські суди на чолі з капітанами-справниками. Справник обирався дворянами повіту терміном на три роки, а з 1862 р. — вже за призначенням губернатора. Разом з помічником та члена-ми-засідателями справник здійснював загальне управління повітом.

Повіти ділилися на волості, а ті, в свою чергу, складалися із сіл. У волостях і селах існували органи місцевого самоврядування: волосний сход, що складався з волосних і сільських службових осіб'їта виборних від кожних 10 дворів (на сході обирали старшину та інших штатних працівників); волосне правління, до якого входили волосний старшина, засідателі, писар з помічником; волосний суд, створений після реформи 1864 р. для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ селян. Волосному старшині підпорядковувалися сільські старости, він фактично виконував і поліцейські функції. У селах вищим органам була сходка (збори) дорослих членів громади, що обирала старосту села.

Таким чином, у першій половині XIX ст. у шести губерніях України структуру адміністративного апарату складали: губернська, повітова^ волосна та сільська адміністрації. Три губернії — Київська, Подільська та Волинська — мали ще своєрідну надбудову у вигляді генерал-губернаторської влади.

1 січня І864 р. імператор Олександр II затвердив "Положення про губернські та повітові земські установи" з метою удосконалити

Сторінка 229:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії

229

досить давній механізм керівництва місцевим життям. Відповідно до цього "Положення..." в губерніях та повітах створювалися виборні (на три роки) самоврядні установи — земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи).

Вибори членів ("гласних") до земських зібрань відбувалися за куріальною системою з урахуванням майнового цензу. Виборці поділялися на три курії (розряди): землевласників, мешканців міст, представників від сільських громад. Перші дві курії обирали своїх представників до повітових зібрань безпосередньо: на з'їзді землевласників повіту і на зборах міських власників. Для сільських жителів вибори були багатоступеневими. Сільські громади направляли своїх представників на волосні сходи, де обирали виборців на повітові з'їзди, які, в свою чергу, обирали членів повітових земських зібрань. Губернські земські зібрання обиралися членами повітових земських зібрань. До повітових земств обиралося від 10 до 96 гласних, до губернських — від 15 до 100 гласних. Внаслідок застосування куріальної виборчої системи більшість обраних до земств гласних становили поміщики-дворяни, які займали в органах самоврядування провідне становище і спрямовували їх діяльність у своїх інтересах.

Протягом 1865—1870 рр. земське самоврядування впроваджувалося в Лівобережній та Південній Україні, де було утворено 6 губернських та понад 60 повітових управ. На Правобережжі через повстання поміщиків-шляхтичів реформу було проведено лише у 1911 р.

Як повітові, так і губернські земські установи не користувалися самостійністю і будь-якою владою. їх функції були обмеженими. До компетенції земств належало: влаштування, утримання і будівництво місцевих шляхів; здійснення заходів щодо піднесення хліборобства, торгівлі, місцевої промисловості; опіка медицини, освіти, ветеринарної справи, налагодження місцевого зв'язку та протипожежного захисту, визначення грошових і натуральних повинностей для земських потреб.

Як бачимо, це переважно повноваження, що жодною мірою не могли підірвати "устої" існуючого ладу. Крім того, губернатори і міністерство внутрішніх справ імперії жорстко контролювали* діяльність земства і мали право припинити виконання будь-якої небажаної для них постанови земського зібрання.

За зразком земських установ у 1870 р. були створені всестанові органи міського самоврядування. У відповідності з "Міським положенням" городяни (знов таки відповідно до майнового цензу кожного) обирали строком на чотири роки міські думи, які в свою чергу

Сторінка 230:

230

Лекція 10

створювали виконавчі органи — міські управи на чолі з міським головою.

Право брати участь у виборах до міських дум мали лише платни-ки податків, усі виборці поділялися на три групи, кожна з яких незалежно від кількості членів обирала третину загального числа гласних:

— до складу першої входили найбагатіші платники, які сукупно відраховували до казни третину всіх міських податків;

— другу'ірупу становили менш ваговиті платники, які вносили другу третину податків;

— до третьої групи належала дрібнота, з якої насилу стягали останню третину загальної суми податків.

За цією системою виборів кілька десятків власників великого капіталу обирали стільки ж гласних, скільки сотні середніх і тисячі дрібних власників.

ЩсЗЙсе самоврядування в Україні спочатку було запроваджене в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові, Херсоні. В інших містах воно почало діяти в кінці 70-х рр. XIX ст.

Політичний устрій Росії на рубежі XIX—XX століть залишався самодержавним. Окремі реформи 1903—1904 рр. і перших місяців революції 1905—1907 рр. не похитнули царську владу. Як за суттю, так і формально, юридично цар залишався необмеженим монархом.

Загальний російський страйк (жовтень 1905 р.) змусив імператорську владу піти на поступки. 17 жовтня було видано Маніфест про дарування "громадянських свобод" і про скликання зборів представників — Державної думи — із законодавчими функціями. Хоча Маніфест 17 жовтня проголошував лише Думу законотворчим органом, "Маніфест про зміни установи Державної ради і про перегляд установи Державної думи" від 20 лютого 1906 р. наділяв і Державну раду законодавчими правами. Половину цього органу призначав цар, а друга половина обиралася за спеціальним списком. Жодне рішення Думи не могло стати дійсним без згоди Державної ради. Отже, в Росії сформувався двопалатний законодавчий орган, в якому Державна рада була верхньою, а Державна дума — нижньою палатою. Але верховенство царської влади залишилося непохитним. Коли обидві палати приймали закон, то він мав бути затверджений царем.

23 квітня 1906 р. цар Микола II затвердив нову редакцію Основних державних законів. Це була октроїрована (дарована) монархічна конституція. Вона закріпила невідомий раніше державному праву Росії принцип поділу влад, містила норми про права підданих, але виконавча влада, згідно з новими Основними законами, цілком і повніс-

Сторінка 231:

Державність та право на українських землях у складі Російської імперії 231

тю знаходилася в руках імператора. Уряд — Рада міністрів, як вищий розпорядчий орган, підпорядковувався цареві. Цар призначав і звільняв голову Ради міністрів та керівників міністерств, тобто він залишався юридично і фактично необмеженим монархом.

Дарування царем різноманітних свобод спричинило створення протягом короткого періоду цілого ряду українських політичних партій. Ще у 1900 р. виникла Революційна українська партія (РУП). Вона була заснована у Харкові на зборах студентських громад. У 1902 р. від РУП відкололася група, яка започаткувала Народну українську партію (НУП). її очолив харківський адвокат М. Міхновський.

На II з'їзді (грудень 1905 р.) РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра. Наприкінці 1905 р. було створено Українську радикально-демократичну партію, яка ставила за мету проведення земельної реформи та надання Україні автономних прав. Звичайно, ідеї української державності та незалежності у різних формах знаходилися на чільному місці у програмах українських політичних партій.

Вибори до Першої Думи відбулися у березні—квітні 1906 р. Згідно з виборчим законом усі виборці були поділені на чотири курії: землевласників-поміщиків, міщан, селян і робітників. Голос одного поміщика дорівнював голосам 45 робітників. До Думи було обрано 448 депутатів. За своїм партійним складом Дума була ліберально-кадетською. Від України до неї увійшли 102 депутати, частина з яких сформувала у Думі Українську парламентську громаду (44 депутати). Як зазначав відомий історик і громадський діяч Д. Дорошенко, "це був справжній тріумф української ідеї". У цей час до Петербурга приїхав М. Грушевський. За його участі була підготовлена декларація про автономію України, яку сподівалися урочисто проголосити в Думі, однак це не вдалося.

Дума висунула цареві вимоги про створення уряду, відповідального перед Думою, конфіскації поміщицьких земель на користь селян та амністії політичним ув'язненим. У липні 1906 р. Микола II достроково розпустив Першу Думу.

Незважаючи на те, що вибори до Другої Думи проходили в умовах широких репресивних заходів царату, за своїм складом вона була навіть більш лівою, ніж Перша. Від України до Думи було обрано 102 депутати, які також ставили важливі питання українського життя.

Одночасно з указом про розпуск Другої Думи (3 червня 1907 р.) цар затвердив Положення про вибори до Третьої Думи від 3 червня 1907 р. Наступні Третя і Четверта Думи не мали у своєму складі ук

Сторінка 232:

232

Лекція 10

раїнських громад, оскільки антидемократичний виборчий закон фактично унеможливлював обрання демократичних депутатів. Однак ряд депутатів від України з думської трибуни виголошували промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії, за його право на освіту рідною мовою: у 1908 р. 37 депутатів внесли проект про введення у початкових школах навчання українською мовою; у 1909 р. професор Київського університету І. Лучицький поставив питання про українську мову судочинства; були підготовлені законопроекти про автономію України. Але чорносотенні депутати не допустили обговорення цих питань в Думі.

Крім того, у 1911 р. голова Ради Міністрів Росії П. Столипін заявив, що історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, тепер іменованим українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах.

З початком першої світової війни (1914—1918 рр.) царат почав репресії проти української інтелігенції. Багато кого з українських діячів було відправлено на заслання або вислано. М. Грушевського, який повернувся з Австрії до Києва, було вислано до Симбірська. У цих умовах процес боротьби за національне відродження в основному розгортався у формі політичної міжпартійної боротьби, декларацій, заяв і програм.