Контрольні запитання

14. В чому полягає суть загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття?

15. Хто має право на отримання матеріальної допомоги за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (надалі Фонд)?

16. Які суб’єкти беруть участь у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні на випадок безробіття?

17. Які особи підлягають обов’язковому державному соціальному страхуванні на випадок безробіття?

18. Які періоди відносять до страхового стажу?

19. Хто може бути страхувальником у загальнообов’язковому державному соціальному страхуванні на випадок безробіття?

20. Назвіть основні принципи загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

21. Назвіть джерела формування коштів бюджету Фонду .

22. Хто є платниками страхових внесків до Фонду?

23. Який порядок реєстрації платників страхових внесків до Фонду?

24. Які документи повинні подати при реєстрації страхувальники до Фонду?

25. Назвіть права та обов’язки страхувальників.

26. Який розмір страхових внесків до Фонду?

27. Наведіть порядок та строки сплати страхових внесків до Фонду.

28. Яку відповідальність несе страхувальник за порушення по порядку нарахування страхових внесків, повноти та своєчасності їх сплати?

29. Назвіть страхові випадки, які дають право на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг за страхуванням на випадок безробіття.

30. Охарактеризуйте порядок та умови надання допомоги по безробіттю.

31. Від чого залежить розмір допомоги по безробіттю?

32. Наведіть порядок та умови нарахування допомоги по частковому безробіттю.

33. У якому розмірі нараховується допомоги по частковому безробіттю?

34. У яких випадках може припинятися виплата допомоги по безробіттю?

35. Охарактеризуйте порядок нарахування та виплати допомоги на поховання.

36. Який орган здійснює управління загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття?

37. Назвіть функції Правління Фонду.

Розділ 8. Медичне страхування

8.1. Історія розвитку медицини в Україні

Народна медицина є витоком історії медицини в Україні. Перші лікарні в Київській Русі були засновані у 11 столітті і були переважно у формі богодільних притулків що належали церковним общинам церков. У 14 і 15 ст. в Україні було започатковано будівництво нових лікарень, що дало змогу лікарям надавали першу допомогу мешканцям і солдатам війська Богдана Хмельницького. Оскільки число лікарів було недостатнім, що сприяло відкриттю медичних шкіл, які готували лікарів. Зокрема у 1632 р. була заснована Київська Академія. Це відіграло визначну роль у розвитку української медицини. Багато випускників академії, збагачувались знаннями і одержували вчений ступінь лікаря. Багато випускників цієї Академії стали добре відомими науковцями, зокрема епідеміолог Д.С.Самійлович, акушер Н.М.Амбодик-Максимович, педіатр С.Ф.Шотовіцький, анатом О.М.Шамлонський і багато інших.

В кінці 18 століття і протягом 19 століття медичні відділення сформувались при університетах Харкова, Києва, Львова та Одеси, зростала кількість лікарів в Україні.

Протягом Кримської війни (1854-1856), на запрошення Пирогова перший загін підготовлених медсестер був відправлений до Севастополя, цим самим і було запроваджено створення організації „Червоний хрест”.

У 1886 р. перша бактеріологічна станція була організована у Одесі яка мала велике значення у розвитку мікробіології та епідеміології. Відомі вчені І.І.Мечніков і М.Ф.Гамалія працювали на цій станції і досягли успіху у своїх дослідженнях. Незважаючи на сприятливі умови для роботи в Росії багато видатних вчених працювали в Україні, зокрема блискучий вчений М.І.Пірогов і його послідовники, такі як В.О.Каравей, О.Ф.Шімановський, М.В.Скліфосовський та інші зробили вагомий внесок в українську медицину.

Відомий вчений В.Р.Овразітов та М.Д.Страженко були засновниками Київської школи терапевтів, ними був зроблений величезний внесок у сфері кардіології. Академік В.П.Філатов заснував інститут очних хвороб у Одесі.

Багато інших відомих вчених зі світовим іменем працювали в Україні. Вітчизняне медичне страхування зародилося на Півдні України в кінці 80-х - на початку 90-х років XIX ст. У цей час прогресивна частина підприємців Одеси почала страхувати своїх робітників від шкоди їх здоров'ю на виробництві у діючих тоді приватних загально страхових товариствах. При цьому виявилося, що таке страхування було найбільш прийнятне для підприємств середнього бізнесу. Для малих підприємств воно було занадто відчутним у фінансовому плані. Для середніх підприємств навіть один нещасний випадок із тяжкими наслідками призводив до великих витрат власника виробництва, і тому вигідніше було платити значні страхові суми, ніж збанкрутувати від раптових групових нещасних випадків і захворювань, породжених недосконалістю тогочасного виробництва і низькою кваліфікацією працюючих, а нещасні випадки були не рідкістю на підприємствах.

Згодом, окрім Одеси, страхування поширилося на всі промислові центри Херсонської губернії - Миколаїв, Херсон, Єлізаветград. Але з часом виявилося, що така комерційна форма добровільного страхування у приватних страхових компаніях загалом невигідна. У 1896 p. роботодавцями-страхувальниками губернії було сплачено компаніям-страховикам внески на суму, що становила 1,9% загального заробітку застрахованих робітників, працівниками внаслідок випадку компаній було отримано страхових винагород в сумі, що становила від 23,9% суми страхових внесків. Решта (76,1%) внесків роботодавців становили прибуток страхових компаній.

Серед підприємців виникла ідея активної підтримання створення фабричної інспекції компетенцією якої були соціальні питання, запровадження власного добровільного взаємного страхування на некомерційній основі тощо. У 1899 p. почало діяти "Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів і ремісників від нещасного випадку з їх робітниками і службовцями". У 1912 р. в Російській Імперії набрав чинності закон яким було запроваджено обов'язкове медичне страхування. Особливостями обов'язкового страхування було: поступовість його запровадження протягом декількох років, територіальна обмеженість поширення (тільки на європейську частину країни), охоплення страхуванням виключно недержавної сфери промисловості. Відповідальними за створення і діяльність страхових організацій були роботодавці, в страхових товариствах повністю, а в лікарняних касах також виборні від застрахованих. Внески в товариство страхування від нещасних випадків повністю складалися з відрахувань роботодавців, і суми їх залежали від ступеня небезпечності робіт.

Внески в лікарняні каси встановлювались їх правлінням і складались на 1/3 із внесків застрахованих і на 2/3 із доплат роботодавців. При цьому страхова допомога надавалась хоч і в недостатньому обсязі, але в суспільстві було розуміння того, що ця допомога повинна бути в одній організації в комплексі (матеріально-грошова компенсація втраченого заробітку і натурально-професійне лікування). Нагляд за діяльністю страхових організацій здійснювала фабрична інспекція.

Головними недоліками тогочасного обов'язкового медичного страхування були: територіальна і відомча обмеженість дії страхування; керівництво страховими організаціями виключно роботодавцями, причому на перше місце вони ставили особисті та корпоративні фінансові інтереси, хоча частина прогресивних роботодавців в управліннях лікарняних кас певну частку своєї квоти передавала застрахованим і навіть допускала їх до управління касою, як це було в одній з найбільших кас країни - Миколаївського суднобудівного заводу "Навіаль", що налічувала майже 16 тис. учасників. Суттєвим недоліком була також відсутність солідарного принципу діяльності через не об’єднання самостійних самоврядних лікарняних кас і товариств у систему. Не було обов'язком для лікарняних кас і створення та утримання своїх медичних закладів, тому переважна їх більшість надавала медичну допомогу тільки членам сімей учасників кас. Протягом значного періоду часу лікарняні каси боролись за передачу лікування застрахованих з рук роботодавців до компетенції кас. Але, не зважаючи на недоліки та недосконалість, становлення і діяльності медичного страхування в важкі роки першої світової війни, заходи виявились настільки ефективними, що передача законодавчою новелою в липні 1917 р. лікарняним касам лікувальної справи застрахованих і дозвіл на об'єднання кас в галузеві і загальноміські каси мали великий ефект. У часи НЕПу (1923 р.) в систему страхової медицини-робмеди перейшли всі лікувальні установи великих промислових підприємств України.

За роки громадянської війни і розрухи, коли державна, земська і міська медицина майже повністю занепали, тільки страхова медицина стійко і досить впевнено продовжувала функціонувати. Тому ліквідація радянською владою медичного страхування і страхової медицини настільки негативно позначилась на стані охорони здоров'я, що одразу ж 1921 p. довелось декретом відновлювати обов'язкове соціальне страхування зі складовою медичного страхування і створювати так звану робітничу страхову медицину - робмед.

30 грудня 1922 р. у м. Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад, який розглянув питання про утворення СРСР, у складі якого була і Україна як одна з 15-ти республік СРСР. Постало питання координації заходів у галузі охорони здоров’я усіх республік Союзу РСР. На ІІ Всеукраїнському з’їзді здороввідділів (1923 р.) була підкреслена необхідність приділяти увагу створенню мережі поліклінік, жіночих та дитячих консультацій, розширенню профілактичних заходів не тільки у діяльності санітарних лікарів, але і лікарів лікувального профілю. Поліклінікам надавалося все більшого значення в організації лікувально-профілактичної допомоги населенню.

Великі труднощі викликало налагодження санітарного стану міст та селищ України, що пояснюється розрухою у роки громадянської війни та іноземної військової інтервенції. Були прийняті невідкладні заходи із створення санітарної організації, хоча на той час супроводжувалося величезними труднощами із-за величезного дефіциту санітарних лікарів. Залучення кваліфікованих фахівців до співробітництва з радянськими органами охорони здоров’я на перших порах викликало організований опір серед деякої частини лікарів, яка закликала до саботажу народної охорони здоров’я. Але все ж таки найбільш свідомі представники медичної інтелігенції без вагань стали співпрацювати з органами радянської влади з метою підготовки та виховання нових кадрів медичних працівників, потрібних молодій державі.

З 1928 р. на Україні почала швидкими темпами розвиватися мережа санітарно-епідеміологічних станцій. На початок 1941 р. система охорони здоров’я Української РСР налічувала 29000 лікарів та 91000 середніх медпрацівників. Вони творчо працювали у 16 медичних інститутах, 4 інститутах удосконалення лікарів та фармацевтів, і 45 науково-дослідних інститутах республіки.

У 1927 p. були ліквідовані робмеди, а в 1933 p. і соціальне страхування втратило самостійність, було передано профспілкам, де поступово позбулося складової медичного страхування

У роки Другої світової війни медичні працівники України виявили мужність та героїзм на фронтах і в тилу ворога. Вони сприяли укріпленню обороноздатності воїнів Червоної армії, партизан, забезпечували ефективну систему евакуації та лікування поранених і хворих воїнів, надавали кваліфіковану медичну допомогу широким верствам населення.

Переконливим показником високої дієвості військово-медичної служби Червоної армії та громадських органів охорони здоров’я є повернення до строю 72 % поранених та 90 % хворих воїнів. Було проведено величезну роботу з відновлення матеріально-технічної бази охорони здоров’я та діяльності медичних закладів України. На початку вересня 1945 р. на Україні було 4780 амбулаторно-поліклінічних закладів та понад 800 санітарно-епідемічних станцій. Відновили свою діяльність майже усі сільські лікарські дільниці. Біля 6700 фельдшерських та фельдшерсько-акушерських пунктів, закладів охорони матері та дитини, аптечна мережа.

Почали випуск продукції підприємства медичної промисловості. На визволеній території України у стислі строки створювалися евакуаційні шпиталі. На початок 1945 р. у таких шпиталях на Україні працювало понад 15000 медичних працівників. У республіці на початок 1945 р. було 12000 лікарів (не враховуючи тих, що працювали у евакуаційних шпиталях), що становило 45,3 % від їх кількості станом на 1 січня 1941 р.

На кінець 1950 р. у лікувально-профілактичних установах України працювало 48600 лікарів та 136400 чол. середнього медичного персоналу, що значно перевищило їх кількість у довоєнні роки. Завдяки проведеним заходам із упорядження водного господарства республіки, було досягнуто великих успіхів у боротьбі з малярією. Так, у 1957 р. в Україні було виявлено лише 63 хворих на малярію проти 489000 у 1945 р. Великий внесок у ці досягнення зробили фахівці та вчені Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни.

У результаті виконання завдань, поставлених урядом перед органами охорони здоров’я, в медичних закладах України на початку 70-х років уже працювало 157100 лікарів, у тому числі у системі МОЗ УРСР - 127300. На кожних 300 жителів республіки припадав один лікар та 3 фахівці середнього медичного персоналу. Були створені спеціалізовані бригади швидкої медичної допомоги, оснащені найсучаснішою технікою. Високий рівень швидкої медичної допомоги населенню було досягнуто за рахунок об’єднання станції з лікарнею швидкої медичної допомоги. Такі об’єднання почали функціонувати у ряді міст України.

Для покращання стаціонарної допомоги сільському населенню у поліклініках усіх центральних районних лікарень було створено спеціалізовані кабінети (з 15-20 спеціальностей), що наблизило до сільського населення багато видів спеціалізованого лікування. З метою наближення педіатричної допомоги до сільських дітей, у 1971 - 1975 рр. Центральні районні лікарні та сільські дільничні амбулаторії було укомплектовано лікарями - педіатрами.

Великий та складний шлях був пройдений за роки перебування України у складі Союзу РСР. Змінювалися та ускладнювалися функції Міністерства охорони здоров’я Української РСР, його колегії, апарату, вченої медичної ради відповідно до завдань, що висувалися вищим керівництвом на різних етапах розвитку економіки країни, соціальної політики.

Після проголошення незалежності України перед міністерством охорони здоров’я постало завдання організації охорони здоров’я незалежної держави в умовах економічної кризи. Постала потреба у реформуванні галузі згідно нових економічних умов та розроблення відповідного медико-санітарного законодавства.

Перехід від адміністративно-командної до соціально орієнтованої ринкової економіки вимагає відродження підтверджених вітчизняним історичним досвідом і досвідом розвинутих країн медичного страхування і похідної від нього - страхової медицини. Для залучення в сферу охорони здоров'я додаткових коштів у зв'язку з економічною кризою в країні необхідні реформи. Одним із дієвих джерел їх надходження є медичне страхування.

З початку 90-х років XX століття в Україні почали виникати певні форми добровільного медичного страхування. Всі загально страхові компанії почали займатися медичним страхуванням у різних обсягах. В останні роки стихійно виникало добровільне страхування в некомерційній формі, так звані, лікарняні каси. Але при відносно незначному поширенні добровільного медичного страхування комерційна форма і тут превалює. Так, за даними Міністерства охорони здоров'я України в 2000 р. медична допомога була надана майже 300 тис. добровільно застрахованим, при цьому надходження за їх лікування від комерційних компаній в декілька разів перевищують суми, зібрані лікарняними касами.

На думку багатьох експертів з соціально-економічним станом країни, розбалансованістю, несталістю та продовженням спаду промислового виробництва, пов'язано багато проблем при запровадженні медичного страхування. Процеси реструктуризації та приватизації засобів виробництва не тільки не стабілізували, а і заглибили соціальні процеси, що відбуваються в суспільстві. За останні 20 років рівень валового національного прибутку та показники індивідуального споживання в Україні зменшилися не менш, як в 3-4 рази. В Україні, як і в інших колишніх соціалістичних країнах практично був відсутній механізм надходження позабюджетних коштів в систему. Внаслідок наростаючого дефіциту фінансування значно знижена якість медичної допомоги населенню. Напруження, що має місце в медичній галузі, обумовлене наявністю суттєвих протиріч між усіма складовими елементами існуючої системи. Це, насамперед, стосується сфери державного управління галуззю, соціального піклування про здоров'я і сферою професійної медичної діяльності.