2. Історія розвитку соціального страхування

Соціальне страхування є складовою частиною системи соціального захисту пов’язане з економічними та політичними процесами, що відбуваються у суспільстві. В історичному аспекті соціальне страхування слід розглядати у розрізі тих соціальних, економічних та політичних тенденцій, які притаманні суспільству. Щоб зрозуміти його суть, цілі, принципи, сучасні та майбутні зміни, механізм формування соціальних фондів слід розглянути історичний розвиток процесу зародження соціального страхування у світі та Україні в нерозривному зв’язку з основними принципами розвитку системи соціального захисту населення.

Відлік страхування бере початок ще за два тисячоліття до нашої ери. Історичний розвиток соціального страхування умовно можна поділити на етапи, кожний з яких має свої певні характерні особливості (табл.1.1).

Перші спроби надання соціальної допомоги з’явилися давно, хоча в даний час не реально визначити якими вони були. Історія соціального захисту того часу, як правило, базувалася на особистій доброчинності, яка була притаманна людському суспільству ще з доісторичних часів. З перших кроків цивілізації, коли сім’я, домогосподарство були основним виробничим осередком у суспільстві, цілком логічним було покладати турботу про непрацездатних на інших членів сім’ї. Ті, хто залишився безпомічним поза сім’єю, або ціла сім’я, яка опинилася у скрутному становищі, могли розраховувати на допомогу громади. Захист нужденних здійснювався у формі особистої та громадської доброчинності тоді, коли йшлося про виживання людини і сім’ї.

Перші інститути соціального страхування мали місце ще на зорі існування суспільства. Найбільшого розвитку страхування набуло у Стародавньому Римі, де застосовувалося різними організаціями, корпораціями, колегіями, які об’єднували своїх членів на основі професійних, матеріальних і особистих інтересів (підтримка у разі втрати працездатності, забезпечення поховання тощо). Наприклад, у Статуті ланувімської колегії (м. Ланувім, 133 р. н. є.) передбачалося внесення початкових і щомісячних грошових платежів, призначенням яких було одержання нащадком певної суми на поховання у разі смерті члена колегії. До похоронної каси вносилися внески (100 сестерцій), а також щомісячні внески (по 5 ась). У випадку смерті за заповітом виплачувалися 300 сестерцій. Інколи ця сума призначалася і для сім’ї, яка втратила годувальника. Страхову суму не отримували у випадку самогубства або несвоєчасної сплати місячного внеску.

Таблиця 1.1.

Етапи розвитку соціального страхування

Етап	Часові межі етапу	Характеристика етапу
І	з античних часів до середини 19 ст.	- соціальний захист носить епізодичний характер; - ґрунтується на принципах самодопомоги, сімейного забезпечення та доброчинності; - присутнє лише в окремих країнах світу.
ІІ	з середини 19 ст. до 30-х рр. ХХ ст.	- період активного формування соціального страхування населення; - перші системи соціального страхування з’являються в Західній Європі під тиском робітничого руху; - ступінь охоплення системою соціального захисту – низький; - держава майже не бере участь у системі соціального страхування; - широкого поширення набуває розвиток пенсійного страхування; - пенсія розглядається як „добавка до засобів існування”; - виплата пенсії часто залежала від волі роботодавця; - існувала велика кількість привілейованих верств населення: чиновники, державні службовці, військові тощо
ІІІ	з 30-х рр. до початку 90-х рр. ХХ ст.	- період формування сучасних систем соціального страхування; - держава приймає активну участь у фінансуванні систем соціального захисту населення; - основний тягар внесків розподіляється між працівниками та роботодавцями; - системою соціального захисту в багатьох країнах світу охоплюється майже все населення; - на міжнародному рівні приймається ряд документів, які регулюють систему соціального захисту; - пенсія розглядається не як допомога, а як винагорода за трудову діяльність, що повинна підтримувати належний рівень життя пенсіонера; - свого найвищого розвитку досягає соціальне забезпечення, яке ґрунтується на принципі солідарності поколінь.
IV	з початку 90-х рр. і триває досі	- більшість країн має розвинені системи соціального захисту; - виникає криза фінансування систем соціального захисту, пов’язана з старінням населення в світі; - більшість країн реформувало або реформує свої системи соціального страхування; - все більшої ваги набувають приватні фонди соціального захисту населення; - основний тягар страхових внесків перекладається на працівника.

В Римській імперії того часу виникає поняття про пенсію. Для легіонерів зокрема, були передбачені можливості забезпечення їхньої благополучної старості за рахунок переданого у володіння кожному легіонеру частки землі захопленої в результаті воєн. Тобто, пенсія в ті часи розглядалася як акт нагороди, заохочення.

В середньовіччі ідея допомоги знайшла своє відображення у германських народів у вигляді створених купецьких гільдій, а пізніше цехів. Такі форми страхування в своїй основі мали страхування, як колективну організацію. Гільдії виконували не лише торгові функції, а й релігійні, військові, товариські. Метою їх створення була допомога один одному на випадок хвороби, смерті. Принципи за якими здійснювалася взаємодопомога закріплювалася у статутах. Поетапно встановлювався перелік страхових подій, змінювався розмір внесків та виплат.

В окремих країнах такі гільдії виникали в різні періоди: у Х-ХІ ст. (в Англії), у ХІ-ХІІ ст. (у Німеччині), у ХІІ ст. (у Данії).

Середньовічне страхування в своїй основі мало античні ознаки, що з часом кардинально змінилися. Так, звичайна допомога трансформувалася у взаємодопомогу, яка мала визначене коло застрахованих. Попередньо створювався фонд та були чітко визначені розміри страхових виплат. Взаємовідносини між членами таких організацій цих країн були міцнішими, ніж у Римі.

З поступовим розвитком суспільства захист бідних та нужденних набував все більшого поширення. Велику роль при цьому почала відігравати церква, яка стала благодійницькою організацією. Саме за часів Київської Русі широкого поширення набула допомога нужденним з боку князя через церкву.

У Західній Європі були поширені програми „останньої надії”, які започаткувалися різними церковними общинами, доброчинними організаціями та місцевими урядами. В XIII ст. в місті Дубровник було проголошено програму страхування здоров’я шляхом відповідних внесків. У Франції незадовго був прийнятий закон, що звільняв батьків двох або більше дітей від податків.

Слід зазначити, що перші інститути соціальної допомоги виникли, насамперед, для надання допомоги бідним та нужденним, тобто окремим верствам суспільства. Захист бідних верств суспільства в окремих країнах був закріплений законодавчо. Першими „бідняцькими законами” слід вважати „Ордонанс про робітників і слуг” (1349 р.) і „Закон про бідних” (1601 p.), які були прийняті в Англії. Згідно з цими законами місцеві власті чи церковні парафії ставали відповідальними за допомогу бідним.

Отже, до XIX ст. соціальний захист носив епізодичний характер і ґрунтувався на принципах самодопомоги, сімейного забезпечення та доброчинності. Сільське населення при цьому не включалося в програми соціального захисту. Сучасна ж система соціального захисту, яка діє в світі, на думку більшості науковців, почала формуватися у XIX ст. із розвитком промислового виробництва і створенням великих підприємств із залученням найманої праці. Це призвело до суттєвої трансформації економічної ролі сім’ї та її демографічного складу. Якщо до початку урбанізації та індустріалізації основну підтримку люди похилого віку одержували від своїх родин, то після „промислової революції” XIX століття цей тип забезпечення старості був підірваний масовою міграцією в міста.

За нових економіко-демографічних умов на заміну старій доктрині соціального захисту почала формуватися нова, що декларувала відповідальність суспільства загалом за добробут його членів. Становлення і розвиток систем соціального захисту в західних країнах проходило під впливом комплексу факторів. В при цьому велику роль в розвитку системи соціального захисту населення відіграла саме урбанізація, індустріалізація і монополізація економіки. На зміну сім’ї – головній виробничій одиниці економіки, що базувалася на сільському господарстві, і була основним джерелом підтримки людей похилого віку та інших непрацездатних, прийшло велике промислове виробництво. Як результат, такі зміни в суспільстві потребували нової доктрини соціального захисту взамін раніше заснованої на принципах самопідтримки, сімейного забезпечення непрацездатних і благодійності.

Такими змінами було започатковано розвиток перших робітничих організацій, які повели боротьбу проти соціальної незабезпеченості пролетаріату. Це сприяло появі перших законодавчих актів соціального захисту населення. Зародження капіталістичного способу виробництва призвело до виникнення об’єктивної необхідності в організації системи захисту найманих робітників від соціального ризику втрати працездатності внаслідок старості. Ця система складалася з державної системи страхування внаслідок старості, недержавних (приватних) систем страхування і різних форм добродійності.

У найбільш розвинутих капіталістичних країнах Європи – в Англії і Франції добровільне страхування одержало помітне поширення вже в середині XVIII століття. В Англії зокрема виникли так звані “дружні товариства”, основною задачею яких була взаємодопомога у випадку різного роду нещасних випадків, через хвороби і смерть. За певний щомісячний чи щотижневий внесок дружні товариства забезпечували відомі вигоди в точно визначених випадках. Такий же характер носили робочі товариства у Франції в середині XVIII століття - так звані “compagnonages”, а також “товариства взаємної допомоги”.

Згодом з’явилася інша форма добровільного соціального страхування у вигляді робочих союзів, які вели боротьбу з підприємцями за поліпшення матеріального становища робітників, одночасно організовуючи допомогу за умов втрати заробітку.

Знамениті англійські “тред-юніони” є найстарішими організаціями цього типу, виникнення яких відноситься на початок XVIII століття.

Наприкінці XVIII і протягом першої половини XIX століття професійні робочі союзи з’являються у всіх капіталістичних країнах Європи та Америки. Крім випадків хвороби і смерті такі союзи і товариства започаткували видачу пенсій людям похилого віку і інвалідам. Розпочався процес страхування не лише робочих, але і їх родин; подекуди організується страхування від безробіття.

Оскільки добровільне страхування головним чином лягало на плечі робітників і в значній мірі обтяжувало їхній бюджет, то воно було доступно найбільш забезпеченим верствам населення. У зв’язку з цим виникла необхідність організації нової форми соціального страхування – у вигляді обов’язкового страхування, завданням якого було усунення недоліків добровільного страхування, зокрема обмеженості розповсюдження і недостатньої інтенсивності наданої допомоги.

Теоретичне розроблення ідеї обов’язкового страхування було започатковане майже за 100 років до його впровадження в життя англійським ученим Джоном Ванкувером. У книзі 1796 року “An enquiry into the causes and production of poverty” (“Дослідження причин і наслідків бідності”) він запропонував організувати особливі ощадні каси, які повинні були виплачувати своїм учасникам гроші на лікування і поховання, пенсію інвалідам, людям похилого віку, сиротам і підтримувати безробітних. Ванкувер розробив докладний проект організації, за яким роботодавець зобов’язаний був платити внески.

Незважаючи на потужний робітничий рух, до кінця 80-х років XIX століття основною формою соціального захисту виступали системи приватного страхування. Необхідною умовою для участі в цих системах була здатність самих працівників виплачувати страхові внески. Це означало, що участь у таких системах обмежувалася лише чоловіками, зайнятими повний робочий час. Таким чином, право на одержання соціальних виплат погоджувалося з конкретними умовами зайнятості застрахованої особи і виплатою нею внесків. Як результат, ступінь охоплення даних систем була дуже обмеженою, а натомість розмір виплачуваних пенсій лишався мізерним.

Більшість дослідників пов’язують виникнення повноцінної системи соціального страхування в другій половині XIX ст. з діяльністю німецького канцлера Отто фон Бісмарка та прийняттям в Німеччині законів щодо соціального страхування населення. Так, 15 червня 1883 року в Німеччині законодавчо санкціонований перший закон про загальнообов’язкове державне страхування на випадок хвороби. Через рік (6 червня 1884 р.) Рейхстаг приймає закон про страхування від нещасних випадків, а 22 червня 1889 року – закон про страхування на випадок старості й інвалідності. Вирішальне значення в останньому законі мали соціальний стан, певна ступінь непрацездатності та досягнення непрацездатними визначеного віку. Прийняті в Німеччині закони заснували вперше в історії систему компенсацій втрати заробітку унаслідок хвороби, трудового каліцтва, інвалідності, природного зносу робочої сили в зв’язку з досягненням похилого віку за допомогою обов’язкового для всіх робітників промисловості соціального страхування, що фінансувалося за рахунок внесків підприємців, робітників, а також державних субсидій. Новим у законодавстві був принцип обов’язковості страхування підприємців і найманих робітників, а не спосіб фінансування, завдяки якому останні у випадку втрати заробітку здобували право на соціальні виплати, гарантовані державою.

До найважливіших рис моделі Бісмарка можна віднести:

• максимальне врахування природи трудових відносин. Призначення соціального страхування полягає в збереженні для застрахованих працівників досягнутого рівня та якості життя, соціального статусу при настанні соціальних ризиків. Розмір страхових внесків і виплат орієнтується на заміщення заробітної плати при настанні страхових випадків, а також на надання якісної медичної допомоги і реабілітаційних послуг. Необхідною передумовою стабільного функціонування соціального страхування є договірне професійне і міжгалузеве регулювання заробітної плати;

• оптимальне поєднання інтересів суб’єктів правовідносин (особистої відповідальності працівників і роботодавців, солідарної взаємодопомоги, яка втілюється в розподілі страхового навантаження між працівниками і роботодавцями на паритетній основі, при цьому розмір пенсій і допомог залежить від розміру заробітної плати, величини страхових платежів і тривалості страхового стажу);

• організація соціального страхування з окремих видів соціального ризику, що досягається за допомогою такої правової форми, як товариства взаємного страхування, у яких ключову роль відіграють роботодавці і працівники. Їх уповноважені представники визначають розміри страхових тарифів, формують політику створення страхової, соціальної і медичної інфраструктури, організують процес управління діяльністю виконавчих органів (страховиків);

• сполучення універсального і диференційованого підходів при визначенні фінансового навантаження і розмірів страхових тарифів. Перший виражається в однакових для всіх категорій зайнятих розмірах відрахувань на соціальне страхування, другий — у змінюючих тарифах, що дає змогу компенсувати витрати, пов’язані з різними наслідками соціальних ризиків у залежності від шкідливості і небезпеки умов праці, а також стану робочої сили.

Система соціального страхування в багатьох країнах з’явилася не одразу. У 1887 році Австрія запровадила страхування від нещасних випадків, а в 1888 році страхування від хвороб. В зв’язку з цим в Європі набуло подальшого поширення обов’язкове страхування від нещасних випадків. У 1894 році його запровадила Норвегія, 1895 – Фінляндія, 1898 – Швеція, 1900 – Іспанія, 1901 – Нідерланди і Бельгія. У 1910 році Франція запроваджує загальнообов’язкове страхування по старості та інвалідності. Великий вплив на виникнення і розвиток сучасних систем соціального захисту мали фактори історичного розвитку, менталітет і традиції нації. Наприклад, у США масштаби країни, різноманітність культур, націй, традицій сприяли формуванню відповідних філософських засад, серед яких провідне місце посів індивідуалізм. Тому за тривалий час в країні сформувалась економіка вільного ринку з сильною конкуренцією і високою конкурентоспроможністю. Урядові за цих умов відведена порівняно обмежена роль. На відміну від США, більшість західноєвропейських країн в минулому були монархіями, і уряд традиційно більше втручався в економіку. Така специфіка історичних традицій та суспільної філософії відбилася на розвитку систем соціального захисту різних країн. Розвиток соціального страхування у США відбувався еволюційно. Етапи впровадження соціального страхування здійснювалися на певних рівнях: галузевому, рівні штатів, загальнодержавному, проведення експериментів у приватному секторі із упровадженням накопичувальних схем. У 1857 р. в США засновано перший муніципальний пенсійний фонд для страхування інвалідності і життя працівників Нью-Йоркської поліції. У тому же році компанія «American Express” засновує перший в індустрії США приватний пенсійний план з умовою виплат по досягненню 60-річного віку та наявності 20-річного робочого стажу в компанії і припинення трудової діяльності. В місті Нью-Йорку засновано у 1894 р. перші пенсійні схеми для вчителів, а уже у 1898 р. в штаті Огайо ухвалено перший в історії США законопроект про пенсійне забезпечення сліпих.

В Англії закони про соціальне страхування, аналогічні за значенням раніше згаданим німецьким, були прийняті під тиском робочого руху у 1908-1911 роках. Поряд з гарантіями на випадок безробіття, хвороби і пенсійного забезпеченням вони містили елементи охорони здоров’я.

У Скандинавських країнах основні принципи системи „соціального добробуту” були започатковані під впливом соціал-демократичних ідей ще в XIX столітті. Так, у Швеції початок політики соціального страхування припадав на 1889 рік з прийняттям Закону про охорону праці, а в 1913 році була здійснена перша національна програма соціального забезпечення (система народних пенсій).

У Данії з 1881 року впроваджено систему постійної допомоги оптимального розміру, котра виплачувалася старим людям, які не мали інших джерел утримання; в 1922 році цій допомозі надано вже характеру претензії.

Особливістю пенсійного забезпечення від старості в Франції на основі закону, запровадженого в 1911 році, було те, що державою до встановленого розміру пенсії здійснювалася щомісячна доплата в розмірі 100 франків. Страхові внески сплачувалися підприємцями і застрахованими робітниками в рівних пропорціях і твердих сумах.

Царська Росія також не стояла осторонь питань пенсійного страхування. Перший російський закон про „допоміжні товариства” в гірничій галузі з’явився ще в 1861 році. Хоча як в Росії, так і в Україні, державне соціальне страхування зародилося значно пізніше, ніж в більшості розвинених країн, - на початку XX ст. і не отримало широкого розповсюдження. До 1917 року страхування по старості не входило в сферу інтересів органів державного управління. Тільки окремі види професіональної діяльності, що пов’язані з державною службою забезпечувалися спеціальними видами соціальних допомог після призупинення громадянином діяльності в зв’язку з настанням певного віку.

Більшого поширення на теренах як Росії, так і України в 19 ст. набуло добровільне страхування через емеритальні каси. Існувало два типи пенсійних кас: емеритальні (каси урядових відомств і приватних підприємств ) і страхові (пенсійні каси залізниць, каса народних вчителів (1900 р.), пенсійні каси службовців у земських установах). Ці первинні організації за свою мету ставили соціальне страхування, соціальну допомогу на випадок хвороби, старості або іншої втрати працездатності. Так, наприклад, перші пенсійні каси страхового типу з’явилися в Росії в 1888 році відповідно до закону, насамперед, від 30 травня 1888 і 1894 рр. на залізницях.

В Україні у 1859 році з’явилась перша емеритальна каса військово-сухопутного відомства. В наступному році почала роботу емеритальна каса інженерів шляхів сполучення. На початку 1917 року вона об’єднувала усіх „шляховиків” України й мала таку ж кількість користувачів, як сьогодні Укрзалізниця. В подальшому були створені каси для вчителів, службовців, товариства пароплавства Дніпра та його приток. Зокрема, відомо, що в кінці XIX ст. в Україні діяло більше 200 емеритальних, пенсійних і страхових кас (жодна не збанкрутувала з причин власної діяльності).

Загалом історія зародження і розвиток соціального страхування на даному етапі органічно пов’язана з європейською цивілізацією і капіталістичним способом виробництва. Йдеться про:

• правові традиції англійського і континентального права, в основі якого лежать принципи рівності всіх перед законом і дотримання природних прав людини, зокрема права на життя і матеріальне забезпечення життєдіяльності людей;

• принцип солідарності, що втілився в різних формах самоорганізації цивільного суспільства (каси взаємодопомоги цехів і гільдій у середньовічній Європі, кооперативний рух в Англії), широкому поширенні в більшості європейських країн міського і місцевого самоврядування;

• економічні передумови, обумовлені підвищенням рівня економічних ризиків, зростанням імовірності соціальних ризиків, соціальною незахищеністю найманих робітників в умовах міста (без підтримки громади і великої родини).

Отже, як помітно, 90-і роки XIX ст. і кінця 20-х років XX ст. був періодом становлення нової системи соціального захисту населення в багатьох країнах світу. Його основними особливостями були:

• перші системи соціального страхування почали запроваджуватися в країнах Західної Європи в результаті розвитку робітничого руху, який відстоював права робітників на соціальне страхування;

• ступінь охоплення системами соціального страхування був низький, зокрема особи, зайняті в сільському господарстві та люди, які працювали вдома, самозайняті особи зазвичай, виключалися з сфери їх дії;

• соціальні виплати отримували лише ті особи, які сплачували страхові внески;

• отримання працівником соціальних виплат, зокрема пенсій, багато в чому залежало від волі роботодавця на якого він працював;

• держава практично не брала участь у фінансуванні систем соціального страхування;

• система пенсійного страхування не забезпечувала відповідного рівня життя застрахованим особам, які вийшли на пенсію;

• мала місце нерівність між різними класами суспільства. Так, в багатьох країнах надавалися пільги з соціального страхування чиновникам та державним службовцям.

Після великої депресії в 30-60 – х роках XX століття відбувається подальший розвиток систем соціального страхування. Саме тоді виникли та набули подальшого розвитку зміни інститутів і системи мотивації в ринковій економіці, наслідком чого стали зміни не лише у фіскальній та фінансовій політиці, але й певні зміни в механізмі дії суспільних відносин, значний злам у психології правлячих класів. У підвалини соціально орієнтованої ринкової економіки був закладений принцип, згідно з яким декларувалося неможливість держави відмежовуватися від вирішення питань соціальної політики.

Економічна криза початку 30-х років дала імпульс усвідомленню необхідності розповсюдження дії соціального законодавства на всіх робітників, фактично на все населення, і обумовила втручання держави в соціально-економічні процеси.

В цей час почався другий етап розвитку систем соціального захисту, що супроводжувався формуванням національних систем соціального страхування та забезпечення. Його головна особливість полягала в зміні ролі держави щодо робітників. Від конфронтації держава перейшла до соціального партнерства.

Так, у США перший закон про пенсійне забезпечення працівників залізниць було прийнято в 1934 році. У 1935 році було прийнято закон про соціальний захист, що встановлював постійну державну пенсійну систему через внески працедавців і працівників. Прийняття зазначеного закону було зумовлене тим, що на початку 30-х років XX ст. 5 млн. людей похилого віку об’єдналися в загальнонаціональні клуби Таундсена (створені Ф.Таундсеном для підтримки його програми), вимагаючи 200 дол. щомісячної пенсії для кожного працівника віком старше 60 років. Президент США Рузвельт підписав Указ «Про забезпечення соціального страхування», яким було засновано федеральну програму соціального страхування країни. За часів її розроблення було поставлене завдання адекватної виплати пенсійної допомоги. Основними положеннями Указу було запровадження двох головних програм:

– дотації штатам для підтримки програм соціального захисту;

– федеральні програми виплат особам похилого віку. Причому друга програма започаткувала відому сьогодні в США програму соціального страхування.

Дана тенденція поширилася і на інші країни світу. В Італії, зокрема національна пенсійна система запроваджена у 1898 р., у Швеції – у 1913 р., у Канаді – у 1918 р., у Норвегії – у 1936 р., у Фінляндії – у 1937 р., у Японії – у 1941 р.

Зі здобуттям незалежності країн Азії, Африки та Латинської Америки після Другої світової війни соціальне забезпечення запроваджується в цих країнах. У 1924 р. Чилі стає першою країною в західній півкулі, що запровадила національне обов’язкове пенсійне страхування. Вслід за нею Бразилія та Уругвай у середині 20-х рр. ХХ століття, у 40-60 рр. – Мексика, Болівія, Колумбія, Коста-Ріка, Еквадор, Панама, Парагвай, Венесуела, у 50-70 рр. – країни Карибського басейну і Центральноамериканські країни завершують побудову пенсійних систем на латиноамериканському континенті.

Запровадження нормативних актів із соціального законодавства в розвинутих країнах Європи і Північної Америки наведені у таблиці 1.2.

Таблиця 1.2

Набрання чинності законів про соціальне страхування і забезпечення в окремих країнах світу

Країни	Страхування від нещасних випадків	Страхування через хворобу	Пенсії	Допомоги на випадок безробіття	Допомоги за родинами	Охорона здоров’я
Німеччина	1884	1883	1889	1927	1954	1880
Канада	1930	1971	1927	1940	1944	1972
Франція	1898 1946	1930	1905 1919	1959 1967	1932	1945
Італія	1898	1928 1943	1919	1919	1963	1945
Великобританія	1887 1906	1911	1908	1911	1945	1948
Швеція	1901	1910	1913	1934	1947	1962
США	1930	-	1935	1935	-	-
Іспанія	1900 1932	1931 1942	1921	1932	1939	1978

Таким чином, починаючи з 20-30-х років минулого століття державне соціальне страхування стало домінуючою формою соціального забезпечення в усіх розвинутих країнах, хоча самі умови надання і розміри окремих допомог згодом багаторазово змінювалися та доповнювалися.

Процес становлення і розвиток систем соціального страхування започаткував формування нових принципів фінансової бази для соціального захисту населення. На перших етапах розвитку систем соціального страхування було нормою, коли застраховані повинні були самі робити внески. Це обмежувало сферу дії систем соціального страхування. На другому етапі розвитку систем соціального страхування тягар страхових внесків почав розподілятися між робітником, роботодавцем та державою. Таке трьохстороннє партнерство у фінансуванні системи соціального захисту визначається наступними мотивами:

• роботодавці зацікавлені в забезпеченні їх здоровою робочою силою;

• працівники зацікавлені в законодавчих положеннях, що захищають їх від непевності в завтрашньому дні;

• держава несе відповідальність за створення відповідних умов і систем, що сприяють збереженню здоров’я населення.

В цей же період на національному і міжнародному рівнях були опубліковано ряд документів, які мали велике значення для подальшого розширення діяльності країн в області соціального захисту, зокрема Атлантична хартія, Філадельфійська декларація МОП і доповідь У. Беверіджа.

Лідер англійських консерваторів У. Черчіль, намагаючись уникнути нової економічної кризи, а також бажаючи позбавити Лейбористську партію підтримки населення, доручив під час війни комісії на чолі з професором Оксфордського університету У. Бевериджем розробити план системи соціального забезпечення. Останній презентував урядові в 1942 році доповідь „Повна зайнятість в вільному суспільстві”, де проаналізував проблеми боротьби із безробіттям в післявоєнній Англії і приділив велику увагу соціальному забезпеченню.

В основі моделі У. Беверіджа лежить концепція, яка базується на трьох фундаментальних принципах: універсальності, єдності та інтеграції. Загальною ознакою для вище перерахованих принципів є соціальний захист населення з метою створення кращих умов для забезпечення можливості задовольнити основні потреби. У. Беверідж заперечує принцип, за яким допомога надається тим, у кого прибуток не досягає певної суми: принцип залежності від наявних коштів суперечить думці про гідність людини. Ідея полягає в тому, щоб гарантувати індивіду певний прибуток, надавати право чи гарантію визначеного прибутку, здатного забезпечити його потреби. Цей принцип і породив нову на той час концепцію соціального забезпечення.

В результаті такої концепції було закладено основи законодавства в Англії, на основі яких виникла єдина система соціального захисту, соціального страхування і соціальної допомоги, яка охопила усе населення та усі випадки втрати заробітку. Поступове підвищення загального рівня державного соціального забезпечення і призвело до охоплення населення розподільною системою та набуло поширення в більшості розвинених країн світу.

Отже, основними результатами першої половини третього етапу розвитку систем соціального страхування є розширення сфери дії систем соціального страхування з точки зору охоплення і рівня соціальних виплат, а також підвищення ролі держави і роботодавця в формуванні страхових внесків. Тобто, такі страхові принципи, як самофінансування, ведення індивідуальних рахунків тощо доповнюються принципами соціальної допомоги. На цьому етапі відбувається підвищення ступеня страхової солідарності між поколіннями.

Друга половина третього етапу розвитку соціального страхування в світі охоплює останні 30-40 років ХХ століття, коли відбувалося остаточне встановлення національних систем соціального захисту населення, їх принципів і форм. Як відзначається в доповіді Генерального директора МОП, найбільш динамічно системи соціального захисту в розвинених країнах розвивалися в 50-60 ті роки. Якщо на початку 50-х років витрати цих країн на соціальні програми складали біля 7% від ВВП, то на протязі 60-х і 70-х років зросли більш швидкими темпами (біля 8% в рік), вдвічі перевищуючи темпи росту ВВП. До середини 70-х років на їх долю припадало від 20% (Японія і США) до 30% ВВП (в ряді країн Європейського співтовариства і Скандинавських країнах).

В 70-ті роки в більшості західних країн спостерігається швидкий ріст кількості соціальних програм, розширення кола застрахованих осіб, як результат, покращується якість і зростає набір допомоги з соціального страхування і забезпечення. Цю тенденцію можна прослідкувати за допомогою таблиці 1.3.

Таблиця 1.3.

Число країн, які застосовували різні види соціального страхування і забезпечення ( по 141 дослідженій країні)

№ п/п	Вид страхування і забезпечення	1940 р.	1949 р.	1958 р.	1967 р.	1977 р.	1987 р
1	Окремі види соціального страхування і забезпечення	57	58	80	120	129	141
2	Пенсійне забезпечення по старості, інвалідності	33	44	58	92	114	130
3	Страхування втрати працездатності в зв’язку з загальними захворюваннями і народженням дитини	24	36	59	65	72	84
4	Страхування в зв’язку з нещасним випадком на виробництві і професійним захворюванням	37	57	77	117	129	136
5	Страхування на випадок безробіття	21	22	26	34	38	40
6	Допомога сім’ї	7	27	38	62	65	63

Ескалація витрат на соціальні потреби за державними соціальними програмами збільшила тиск на бюджети західних країн. За період з 1960 по 1977 р. вони зросли (в постійних цінах 1975 р.) в 2,75 рази в Великобританії, в 3,73 рази в США, в 4,6 рази в Франції, в 5,1 рази в Швеції і в 12,84 рази в Японії.

Дещо інакше розвивалася система соціального страхування в Україні, яка входила до складу Радянського Союзу.

До середини 20-х років ХХ століття в Радянському Союзі не існувало системи соціального страхування. Першим офіційним документом, що засвідчував початок формування нової системи соціального захисту населення, був Декрет РНК УСРР “Про передання пенсійних відділень у підпорядкування народного Комісаріату соціального забезпечення” від 28 лютого 1919 р., а Декрет РНК УСРР від 16 квітня 1919 р. “Про врегулювання пенсійної справи” фактично і юридично скасував діючу структуру пенсійних установ.

Усі існуючі на той час страхові фонди і каси були об’єднані в єдиний Всеросійський фонд соціального забезпечення. Але така система діяла недовго, оскільки в період громадянської війни були відсутні економічні умови для її функціонування. У 1921 році з переходом державних підприємств на господарський розрахунок, державне соціальне забезпечення робітників та службовців було замінено соціальним страхуванням за рахунок підприємств, де вони працюють. Пізніше, у 1933 році соціальне страхування було передано профспілкам. Основні витрати були перекладені на державний бюджет, що фактично поєднувався з бюджетом соціального страхування. При цьому відповідно до проголошених принципів створювана система повинна була охоплювати усі випадки втрати заробітку у зв’язку з непрацездатністю, старістю і безробіттям.

Для окремих категорій працівників в Україні пенсійне забезпечення на випадок старості почали запроваджувати дещо раніше. Так, викладачі вищих учбових закладів були охоплені пенсійним забезпеченням по старості з 1924 року при досягненні 65 років, робітники текстильної промисловості з 1929 року. Таким чином, пенсійне забезпечення на той час не носило всеохоплюючого характеру.

Починаючи з 1932 року пенсійне забезпечення охопило робітників всіх галузей народного господарства. З цього часу був законодавчо введений пенсійний вік: для жінок - 55 років і для чоловіків – 60 років.

В 1936 році Конституцією СРСР було передбачено, що пенсійне забезпечення стало всезагальним для робітників і службовців. Причому до пенсійної системи Радянського Союзу автоматично не включалися працівники сільського господарства. Враховуючи відносно низький рівень пенсійного забезпечення і достатньо стабільні темпи економічного розвитку періоду до 60-х років, необхідно відзначити довгострокову збалансованість бюджету соціального страхування. І тільки в 1956 році ця збалансованість була порушена і вперше соціальному страхуванню була надана дотація з державного бюджету.

До початку 50-х років переважна більшість економічно активного населення України була виключена з державної пенсійної системи. У 1960 р. в Україні лише 844 тис. (19,2%) пенсіонерів із 4,4 млн. одержували пенсії зі старості, інші були пенсіонерами за інвалідністю, за вислугу років, у разі втрати годувальника тощо. А 1,2 млн. людей похилого віку взагалі не одержували пенсій.

Початок створенню єдиної системи пенсійного забезпечення започаткував закон від 14 липня 1956 року, відповідно до якого розширювалося коло осіб, що мали право на пенсію; скасовувалося багато обмежень, були полегшені умови для її одержання. В результаті було покращено матеріальне становище 14,5 млн. людей, які одержували пенсії. Закон набрав чинності 1 жовтня 1956 року. До цього часу були видані основні підзаконні акти з його застосування: Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій, затверджене Радою Міністрів СРСР 4 серпня 1956 р.; списки (№1 і 2) виробництв, цехів, професій і посад, робота в яких надає право на державну пенсію на пільгових умовах і в пільгових розмірах, затверджені Радою Міністрів СРСР 22 серпня 1956 р.; інструкція з визначення груп інвалідності і список професійних захворювань, затверджені Міністерством охорони здоров’я СРСР 1 серпня 1956 р. Радянське пенсійне забезпечення робітників та службовців базувалися на наступних принципах :

- поширення державного пенсійного забезпечення на всіх робітників, службовців, інших громадян, які підлягають соціальному страхуванню;

- виплата пенсій за рахунок держави;

- повнота і різноманіття видів пенсійного забезпечення, що надається в старості і у всіх випадках втрати працездатності працівником або смерті годувальника;

- всебічна охорона права на пенсію;

- широка участь профспілок у здійсненні пенсійного забезпечення.

Після прийняття в 1964 році Закону „Про пенсії і допомоги членам колгоспу” з 1965 року започаткована система пенсійного забезпечення сільськогосподарських працівників. Проте до кінця 80-х років ХХ століття зберігалася дискримінація сільського населення щодо пенсійного страхування. До 1968 року для сільськогосподарських працівників було встановлено вищий вік виходу на пенсію, ніж для іншого населення: для чоловіків 65 років, а жінок – 60 років.

Розмір пенсій для рядових колгоспників становив 12 крб., або в 2,5 рази нижчий середнього розміру пенсії по країні.

Радянські вчені-економісти обумовлювали таку різницю наступним чином:

• по-перше, колгоспники застосовуючи свою працю, виробляли продукцію, яка складає колгоспну власність, а тому в старості і в випадку втрати працездатності повинні забезпечуватися за рахунок засобів колгоспної взаємодопомоги;

• по-друге, пенсіонери, які проживають постійно в сільській місцевості, пенсію отримують нижчу в зв’язку з тим, що ця категорія осіб крім заробітної плати має доход від особистого підсобного господарства, тоді як робітники, які проживають в містах цих доходів не мають.

В 1968 році колгоспники отримали право на пенсію по старості з такого ж віку, як і робітники і службовці. Внаслідок в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, склалась державна всеохоплююча система пенсійного забезпечення по старості для працюючого населення, яка потім зазнавала різних ступенів модифікації, але залишалася майже незмінною до початку 90-х років.

Пенсіями сільськогосподарські працівники забезпечувалися за рахунок централізованого союзного фонду соціального забезпечення, до якого всі колективні господарства здійснювали відрахування від своїх валових доходів. Відрахування, що здійснювали колгоспи у фонд на той час, коли була позитивна демографічна ситуація, не покривали витрат. Тому централізований союзний фонд соціального забезпечення колгоспників поповнювався значними асигнуваннями з державного бюджету. Самі сільськогосподарські працівники не здійснювати ніяких відрахувань в даний фонд.

До кінця 60-х років у країні завершилося формування наступних організаційно - правових форм соціального забезпечення:

• державного соціального страхування робітників, службовців, членів кооперативів і деяких інших осіб;

• соціального страхування колгоспників;

• соціального забезпечення колгоспників за рахунок централізованого союзного фонду соціального забезпечення колгоспників;

• соціального забезпечення за рахунок прямих асигнувань з державного бюджету;

• забезпечення за рахунок спеціальних фондів громадських організацій (художнього, літературного, музичного фондів і фонду Союзу кінематографістів).

Система соціального захисту Радянського Союзу мала як переваги, так і недоліки перед існуючими системами країн Західної Європи та США. Основною її перевагою було всезагальне охоплення системою соціального забезпечення населення країни. В той же час дана система мала і багато недоліків. У радянській системі соціального страхування був порушений один з його основних принципів – автономності бюджету страхування від державного бюджету. Так, бюджет державного страхування, починаючи з 1937 року був складовою частиною державного бюджету СРСР і включався як за доходами, так і за витратами. Це породило ключову проблему радянської системи соціального забезпечення – незбалансованість доходної і витратної частини. Як результат, фінансово-ресурсна забезпеченість виплати пенсій до середини 1980-х років знизилася настільки, що для проведення чергового незначного підвищення розміру пенсій потрібно було залучати додаткові ресурси. Так, з 1960 по 1980 роки пенсійний фонд зріс в 4,7 рази, а витрати на виплату пенсій досягли 33,3 млрд.крб., що складало 73% всіх витрат на соціальне забезпечення.

У середині 80-х рр. ХХ ст. у Радянському Союзі розпочалися радикальні перетворення у політичній та соціально-економічній організації суспільного життя. Вони були спричинені погіршенням загального економічного стану в СРСР, низькою ефективністю економіки з погляду задоволення споживацького попиту, високою затратністю військово-промислового комплексу. Це призвело до того, що соціальні витрати, особливо пенсійні, стали надмірним тягарем для Держбюджету, а подальші тенденції до централізації республіканських бюджетів лише загострили цю ситуацію. Таким чином, наприкінці 80-х років в СРСР зіткнулися з проблемою пошуку позабюджетних джерел для фінансування пенсій.

У 1990 р., після ухвалення Законів СРСР «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР» та «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців», практично завершився процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами та нормами. Проте ця система була побудована не лише на принципах страхування – фактично це було поєднання принципів соціального страхування і соціальної допомоги, але система закладала страхові основи, передбачивши відокремлення пенсійної системи від Державного бюджету.

Таким чином, розвиток системи соціального захисту Радянського Союзу до періоду 90-х років свідчив про постійне накопичення в ній все більшої кількості економічних і соціальних проблем, які могли бути вирішені лише шляхом радикальних реформ і зміцнення страхових принципів в системі соціального захисту населення.

Отже, до 90-х років системи соціального захисту населення досягли високого рівня зрілості.

В більшості країн світу в цей період сформувалися зрілі системи соціального захисту, які в своїй основі здебільшого опиралися на розподільчий принцип. При цьому в соціальному захисті людей похилого віку найбільшу роль відігравала держава. Але з початку 90-х років все більш гострим стає проблема фінансового забезпечення соціального страхування, і, насамперед, пенсійного забезпечення. Це пов’язано, насамперед, з демографічними процесами, які проходять в світі. Ці тенденції змушують більшість країн світу до пошуку нових моделей соціального захисту населення, здатних адекватно відповідати сучасним соціально-економічним умовам і забезпечувати фінансову стабільність. В світі відбувається поступовий перехід від „соціального забезпечення” до „соціального страхування”.