43. Розподіл обов’язків з доказування

Вирішення цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Доказування в цивільному процесі включає дві невід'ємні складові. З одного боку, це діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншого — пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін шляхом зазначення про докази, їх збирання, подання, дослідження та оцінки.[13;134]

Подаючи докази, сторони реалізовують своє право на доказування і одночасно виконують обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на третіх осіб, органи та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК). Тобто, процесуальним законом встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК), так і обов'язок із доказування. Це не і колізія у законі, а закріплення положення, за яким суб'єкт доказування шляхом реалізації своїх прав щодо доказування доводить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не братиме участі у процесі доказування, то може настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову (позивачеві) чи, навпаки, — задоволення пред'явлених позовних вимог для відповідача.

Суд безпосередньо не бере участі у зборі доказового матеріалу. У випадку, коли є труднощі щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази .

44. Факти, яких не потрібно доказувати.

Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, за участю осіб, щодо яких встановлено ці обставини.

Вирок у крим. справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Отже, не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:1) загальновідомі факти; 2) преюдиційні факти; 3) факти, що презюмуються; 4) визнані факти.

Загальновідомі факти – це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності інформації про них на певній території. Сторона, яка використовує загальновідомий факт, повинна про це зазначити. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Окрім об’єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: він повинен бути відомий не тільки певним особам, а й усьому складові суду, який розглядає справу. Саме суд вирішує, чи є факт загальновідомим і таким, що підлягає доказуванню, про що постановляє ухвалу, що не підлягає оскарженню (п.2 ст.61 ЦПК)

Преюдиційність фактів грунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені рішенням суду факти та правовідносини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). Правовими презумпціями є закріплені законодавством припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію), не зобов’язана доводити відповідну обставину.

Визнані факти – це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п.1 ст.61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування. Від визнання факту слід відрізняти визнання позову, що призводить до припинення провадження у справі.