41. Доказування: мета, порядок, наслідки.

Доказування – це пізнавальна і розумова діяльність суб’єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів.

Отже, мета доказування – з’ясування дійсних обставин справи.

На практиці мета доказування полягає не стільки у встановленні істини, скільки у з’ясуванні, чиї твердження про факти, позивача чи відповідача, найдостовірніші. Отже, мета доказування – переконати суд у достовірності наведених фактів.

Традиційно процес доказування поділяють на стадії:

- визначення кола обставин, що підлягають доказуванню;

- виявлення доказів, тобто встановлення джерел інформації, що має значення для справи;

- збирання доказів, тобто надання їм процесуальної форми засобу доказування;

- надання доказів суду;

- дослідження доказів, тобто аналіз їх належності, допустимості, достатності доказів в сукупності, усунення суперечностей між доказами;

- оцінки доказів.

Подаючи докази, сторони реалізовують своє право на доказування і одночасно виконують обов’язок із доказування, оскільки ст.60 ЦПК закріплюється правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Тобто, процесуальним законом встановлено як право на участь у доказуванні (ст.27 ЦПК), так і обов’язок із доказування. Це не колізія у законі, а закріплення положення, за яким суб’єкт доказування шляхом реалізації своїх прав щодо доказування доводить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не братиме участі у процесі доказування, то може настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову (позивачеві) чи, навпаки, - задоволення пред’явлених позовних вимог для відповідача.

42. Предмет доказування поняття, склад.

Відповідно до ст.179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Правильне встановлення предмета доказування сприяє визначеності подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обгрунтованого рішення.

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

1) загальновідомі факти;

2) преюдиційні факти;

3) факти, що презюмуються;

4) визнані факти.

Загальновідомі факти – це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності інформації про них на певній території. Сторона, яка використовує загальновідомий факт, повинна про це зазначити. Саме суд вирішує, чи є факт загальновідомим і таким, що підлягає доказуванню, про що постановляє ухвалу, що не підлягає оскарженню (п.2 ст.61 ЦПК)

Преюдиційність фактів грунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені рішенням суду факти та правовідносини.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). Правовими презумпціями є закріплені законодавством припущення про наявність або відсутність юридичних фактів.

Визнані факти – це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ст.61 ).