Тема 6. Пізня класична політекономія

Пізня класична політекономія є продуктом теоретичного відображення реалій і протиріч індустріальної епохи. Виявлення крайньої неоднорідності у поглядах представників цього напряму, предметно-методологічних особливостей окремих течій та їхньої ролі у формуванні засад неокласичного і марксистського аналізу – це головні завдання даної теми.

Історичні умови

1. Технічний переворот у розвитку продуктивних сил суспільства, зміна мануфактурного виробництва на фабрично-заводську індустрію і різке підвищення продуктивності праці.

2. Поглиблення товарно-грошових відносин та остаточне формування економічної системи вільної конкуренції.

3. Загострення соціально-економічних протиріч, коли внаслідок бурхливого розвитку промисловості занепадає ремісницьке та кустарне виробництво, посилюється експлуатація робітників.

Особливості економічних поглядів

1. Відбиваючи зміни громадського життя, економічна наука стає ареною боротьби економічних та ідеологічних інтересів, у ній формуються досить різні погляди, які можна розділити на три основні напрями:

1.1. Реформізм (Ж. Сісмонді, П. Прудон, Дж. С. Мілль), який зосереджує увагу на вивченні суперечностей суспільства і пошуках шляхів та методів реформування економічної системи.

1.2. Прагматизм (Т. Мальтус, Ж. Б. Сей,), який продовжує традицію дослідження способів збагачення економічних суб’єктів на основі аналізу конкретних економічних механізмів.

1.3. Апологетизм (Н. Сеніор, Ф. Бастіа, Г. Кері), що змальовує існуюче суспільство як гармонійне поєднання економічних інтересів суб’єктів господарювання.

2. У методологічному плані пізня політекономія створює основи езотеричного, суб’єктивного, соціологічного та інституціонального підходів до аналізу економічної дійсності; переймає від А. Сміта традицію захисту економічної свободи, однак обґрунтовує економічний лібералізм вже на іншій методологічній базі. Пріоритетними стають дослідження конкретних форм господарювання за допомогою суб’єктивних методів, закладаються основи граничного і факторного аналізу.

6.1. Ідеї реформізму в пізній класичній політекономії

Жан Шарль Леонард де Сісмонді

(1773 − 1842)

Швейцарський історик і економіст, виходець з родини кальвіністського пастора.

Основні твори − „Про комерційне багатство” (1803), Нові засади політичної економії, або про багатство у його відношенні до народонаселення” (1819).

Методологія досліджень. Політекономію Сісмонді вважає наукою про удосконалення соціального механізму в інтересах людського щастя. Вона повинна починатися з вивчення людини і головним її завданням є “пошук засобів, що забезпечили б найбільшому числу людей у даній державі найбільший, що залежить від уряду, матеріальний добробут”. На уряд учений покладає великі надії у вирішенні проблеми зростання матеріального багатства і вважає, що саме держава повинна регулювати виробництво, розподіл та обмін. “Ми називаємо політекономією науку про управління народним багатством”, − вважає вчений.

Логічним наслідком такого тлумачення предмета політекономії було використання відповідних методів: політекономія “наука не простого розрахунку, а наука моральна …і веде до мети лише тоді, коли взяті до уваги почуття, потреби й пристрасті людей”.

Сісмонді критикує класиків за те, що вони абстрагують багатство від людини, у той час як мета багатства – задовольняти потреби людини. Саме тому в їхніх концепціях виявляється відрив виробництва від споживання. За вихідний пункт свого аналізу Сісмонді бере виробництво та споживання ізольованої людини і тим самим вносить елемент суб’єктивізму в дослідження економічних явищ.

Теорія вартості, капіталу і доходів. У поглядах на вартість товару Сісмонді тримається позицій трудової теорії, вважаючи що лише “праця − це єдине джерело багатства.” Величина вартості визначається вченим як витрати необхідного часу за середніх умов виробництва.

Розмірковуючи над закономірностями формування доходів, Сісмонді робить висновок, що всі вони можуть бути поділеними на трудові й нетрудові. До першої групи вчений відносить заробітну плату, яка, на його переконання, має дорівнювати вартості праці робітників. Доходи ж власників засобів виробництва проголошуються як ті, що мають експлуататорський характер. Так, прибуток підприємця вважається відрахуванням від продукту праці робітника і результатом грабіжницького ставлення до нього капіталіста.

Рента виступала у теоретичній системі вченого як дарунок землі, що дають абсолютно всі земельні ділянки.

Теорія відтворення.На думку Сісмонді, річний обсяг виробництва країни складається із двох частин: одна – це прибуток, що походить з багатства; друга – здатність працювати. Звідси річний продукт нації у його натуральній формі зводиться до маси споживчих товарів, а всі доходи у своїй переважній частині, за припущенням автора, витрачаються на споживання.

Виробництво своєю метою має споживання. Тому для реалізації всього виробленого товару необхідно, щоб виробництво цілком відповідало доходам суспільства. Якщо ж виробництво перевищує суму доходів – продукт реалізованим не буде.

Встановивши такий закон, Сісмонді переходить до аналізу реальних умов господарювання і виявляє низьку купівельну спроможність робітників та її обмеженість тільки невеликою кількістю предметів першої необхідності. Така ситуація пояснювалась тим, що:

а) унаслідок дії законів природного розмноження пропозиція праці хронічно перевищує попит, що дозволяє роботодавцям утримувати заробітну плату на найнижчому рівні;

б) наявність безробіття знижує заробітну плату, оскільки з’являється можливість найму працівників з меншою оплатою праці, ніж це було б можливим при повній зайнятості;

в) упровадження машин у виробництво призводить до скорочення робітників у виробничому процесі, тому в своїй масі величина доходів пролетаріату має тенденцію до скорочення.

Подальший аналіз виявив також зниження споживчого попиту підприємців за рахунок:

а) купівлі ними здебільшого предметів розкоші, попит на які обмежений і дуже нестабільний;

б) необхідності обов’язкового заощадження частини доходу, призначеної для споживання.

Таким чином, у суспільстві спостерігається досить виражена тенденція до скорочення споживчого попиту. Разом з цим, у всій економіці відбувається значне зростання виробництва за рахунок росту продуктивності праці при використанні машинної техніки та індустріальних технологій, а також внаслідок прагнення підприємців виробляти більше продукції з метою максимізації прибутків. Отже, в силу існування двох протилежних тенденцій, одна з яких призводить до зниження споживчого попиту суб’єктів, а інша – сприяє зростанню товарної маси, частина вартості залишається в економіці нереалізованою.

Вирішення проблеми реалізації Сісмонді повністю перекладав на уряд країни, основним завданням якого вважав здійснення соціальних реформ, що зводились до запровадження соціального забезпечення робітників за рахунок підприємців, обмеження робочого дня, встановлення мінімуму заробітної плати, участь робітників у розподілі прибутків підприємства. Ці заходи мали привести до зростання споживчих витрат в економіці.

Поряд з цим, держава повинна не допускати концентрацію багатства в руках небагатьох осіб. Тому Сісмонді вважав, що шляхом насадження нових суспільних інститутів і відродження дрібної земельної власності, системи ремісничих цехів необхідно сприяти зростанню доходів дрібних власників: селян, ремісників, кустарів. Збут товарів з більш розвинутих країн у менш розвинуті також, на думку вченого, міг би допомогти у вирішенні проблеми реалізації на внутрішньому ринку.