16. Старослов'янська мова – перша писемна мова слов'ян. Джерела, часові межі, історична доля.

Старослов'янська – перша літературна мова слов'ян, якою в середині IX ст. було здійснено перший переклад богослужбових книжок з грецької мови. Вона існувала в IX-XI ст. Не була розмовною. Вона була створена відносно вузьким колом людей для потреб християнської церкви як сакральна мова. Проте, набувши свого поширення як єдина книжно-писемна мова у різних слов'янських областях, під впливом живої народної мови вона поступово збагачувалася місцевими мовними особливостями. Після XI ст. в різних місцевостях поширювалися різні варіанти мови – ізводи.

Історія дослідження старослов'янської мови фіксує декілька теорій, згідно з якими той чи інший діалект вважали основою для створення певної графічної системи. Найпоширеніші серед них: сербська, паннонська, моравська, руська, болгарська. Моравська теорія ґрунтується на тому, що Кирило і Мефодій деякий час перебували у Паннонії, що в Словенії. Словенський науковець Облак, досліджуючи різні говори слов'янського населення, у XIX ст. у районі міста Солунь виявив такий діалект, у якому вимова слів була дуже схожою на старослов'янську. Цей діалект належить до болгарської мови, близький до македонської. Ще одним чинником до розвитку цієї теорії було те, що з усіх слов'янських мов найближчою до старослов'янської є болгарська. Тому стверджується, що старослов'янську мову створено на ґрунті солунсько-македонського діалекту староболгарської мови. Для лінгвістики значення старослов'янської мови визначається насамперед його старовиною, завдяки чому він ближче всіх інших слов'янських мов стоїть до гіпотетичного праслов'янському мови.

17. Типи старослов'янського письма (устав, півустав, скоропис). Палімпсести.

Уста́в — ранній тип письма кириличних рукописів. Кирилиця, утворена за болгарського царя Симеона (893—927 рр.), є точне графічне відтворення (з новими літерами для специфічно слов'янських звуків) тогочасного візантійського грецького алфавіту унціального письма (litterae unciales, від uncia в сенсі «цаль»: 2,46 см, тобто «літери заввишки в цаль»), що вживалось для богослужбових книг і збереглось у грецьких відписах Нового Заповіту від IV ст. Типові риси уставу: літери розміщаються точно між двома рівнобіжними лініями, за межі яких виходять лише д, з, р, у, х, ц, щ; літери прямовисні, геометричні, з правильними прямими лініями та заокругленнями; їхня середня ширина наближається до висоти (таким чином вони майже вписуються в квадрат); відстані між літерами великі; поділу на слова немає; окрім небагатьох титл, надрядкових знаків майже немає; відступи між літерами менші, деякі літери нахиляються вправо, і з'являються «акценти». Півуста́в — різновид письма давніх кириличних рукописів, що виник на основі устава, як його спрощений варіант для задоволення зрослої потреби в книгах у зв'язку з розвитком культурного життя суспільства та інтенсифікацією суспільних відносин. Напівустав, розвиваючись у напрямі спрощення написання літер, забезпечив більшу зручність і швидкість письма, відмовившись від строгої геометричності, вишуканої правильності уставу. У східних слов'ян напівуства з'явився у 14 ст. на основі уставу 14 ст. і, зберігаючи його основні риси, надає йому простого, невибагливого вигляду. Вживався напівустав спочатку в ділових документах, потім поширився на літературу всіх стилів (Лаврентіївський літопис 1397, Четьї-Мінеї 1489). Від давнішого уставу напівустав відрізняється меншими стрункістю письма та каліграфічністю, послабленням уваги до виписування окремих деталей літер, зменшенням їхнього розміру, більшою розкутістю руху пера. У напівуставі втрачається обов'язковий характер уставного письма: прямі лінії допускають кривизну, заокруглені не є правильними дугами; написання літер, які втрачають пропорційність, допускає значну варіантність; проміжки між ними стають неоднаковими; кількість скорочень і надрядкових знаків значно зростає. За характером письма розрізняють напівустав старший і молодший, що розвинувся під впливом так званого другого південнослов'янського впливу. У 15 — 17 ст. напівустав використовувався поряд із скорописом. Рукописний напівустав послужив за основу при створенні слов'янського друкарського шрифту. Скоро́пис – форма кириличного письма, виникла з напівуставу в другій пол. 14 ст., вживана зокрема в канцеляріях і приватному діловодстві, з якої у 19 ст. постало новочасне ручне письмо. Порівняно з півуставом С. притаманні: скорочування слів, виноси літер над рядоком (з випусканням етимологічних -ъ, -ь, як і загалом зі спрощуванням правопису: без великого юса Ѫ, грец. літер, без діякритичних надрядкових значків придиху й наголосу), варіації форми тих самих літер, залежно від їх сусідства, пов'язування літер у слові та закарлючкуваті розмахи пера. Форми літер С. змінювалися відповідно до канцелярських шкіл та місц. традицій, зокрема в 16 — 17 ст. У 17 ст. український скоропис відрізнявся від білор. та рос. як більшою пов'язаністю літер у слові, так і формою окремих літер (напр., б, в, ж, ї, ѣ, я). Уніфікація форм писаних літер (без виносу над рядок) у 18 — 19 ст. як по канцеляріях, так і школах призвела до виникнення теперішього ручного письма у 19 ст., при чому на укр. землях в Австрії й Угорщині збереглися й розвинулися окремі власні форми літер (напр., я, є, д, т). Палімпсест — пергамент, на якому стерли первісний текст, а поверх нього написали новий. Пергамент був дуже дорогим матеріалом, таким чином люди, які займалися переписуванням матеріалу, намагалися різними способами знизити ціну книг. Тому часто для переписування брали пергамент уже використаний, на якому, на думку автора, містилася неважлива інформація. Старий текст змивали або зішкрібали і на очищених таким чином аркушах писали знову. Такі рукописи і називають палімпсестами. Слов'янських рукописів, написаних на палімпсестах, дуже мало, але в Західній Європі вони зустрічаються досить часто. Особливо широко їх застосовували до початку X століття. У VII столітті використання палімпсестів набуло таке широке поширення, що у 691 році церковний собор виніс з цього приводу спеціальну постанову, що забороняє зішкрібати священні книги. Такі рукописи дуже важливі для дослідників, тому що вони допомагають розкрити невідомі сторінки історії культури і відносин між країнами і народами.