32. Лужицькі мови, їх історія.

Лужицькі мови належать до західнослов’янської гілки індоєвропейських мов. Вони є рідними мовами лужичан, слов’янської меншини на сході Німеччини (традиційна німецька назва — сорби, історично вони відомі також як венди). Існує дві літературні мови: верхньолужицька (hornjoserbsce), котрою розмовляє близько 40 тис. людей в Саксонії, та нижньолужицька (dolnoserbski), котрою розмовляє близько 10 тис. людей в Бранденбурзі. Територія, на якій поширені лужицькі мови, відома під назвою Лужиця. Верхньолужицька мова (в.-луж. hornjoserbšćina) — одна з двох літературних лужицьких мов; термін також вживається (не цілком коректно) для означення верхньолужицьких діалектів. Належить до серболужицької підгрупи західнослов’янських мов. Верхньолужицькою мовою розмовляє та частина лужицьких сербів, яка проживає на півдні історичної області Лужиця, себто в Дрезденській окрузі Німеччини, а частково також на заході Польщі та півночі Чехії. Як літературна мова виникла в XVI столітті, проте ще в XIX столітті існувала в двох варіантах: «євангелічному» та «католицькому». Першим користувалася більша частина населення Верхньої Лужиці, за вірою — протестанти-лютерани, а другим — католицька меншина на заході цього краю; до речі, саме вона була активнішою у відстоюванні культурних цінностей усього народу. Але вже на початку XX століття функціонувала єдина літературна верхньолужицька мова. Верхньолужицька літературна мова формувалася значною мірою під впливом культурно-релігійної атмосфери у відносно демократичній Саксонії. У 1679 р. вийшла перша верхньолужицька граматика Я. Тицина. У ХІХ ст. зявилися твори основоположника лужицької мови Г. Зейлера та Я. Радисерба-Велі, а пізніше поета Я. Барта-Ушинського. Завдяки Г. Зейлеру і його сподвижникам верхньолужицька мова в ХІХ ст. посіла чільне місце в славістичних студіях. Нижньолу́жицька мо́ва (н.-луж. dolnoserbska rěc) — одна з двох лужицьких мов. Належить до західнослов'янської підгрупи слов'янських мов. Писемність (на базі латиниці) виникла у XVI столітті. Нижньолужицька мова має більшу подібність із польською, в той час як верхньолужицька ближча до чеської. Нижньолужицькою мовою розмовляють в Нижній Лужиці на невеликій території біля Котбуса (Федеральна земля Бранденбург). За різними даними, кількість носіїв становить від 5 до 15 тисяч осіб. Водночас кількість мовців, які активно користуються нижньолужицькою, є меншою. Нижньолужицька мова є вимираючою. Зокрема, про це свідчать демографічні дані, згідно з якими більшість активних носіїв нижньолужицької є людьми похилого віку. Молодь, з практичних міркувань, надає перевагу у використанні німецькій мові. Існують спроби зберегти мову від вимирання. Серед найважливіших таких програм варто зазначити так звану «Вітай-програму», що ставить за мету розвиток нижньолужицької мови починаючи в дитячих садочків. Однак результати програми не є задовільними, що не дає можливості дивитися на майбутнє нижньолужицької мови з оптимізмом. Нижньолужицька мова формувалася в протестантському середовищі реакційної та мілітаризованої Пруссії, що перешкоджало її літературному розвитку. У 1640 р. було видано нижньолужицьку граматику Я. Хойнана. На початку ХХ ст. ґрунтовну граматику і 3-томний словник нижньолужицької мови видав серболужицький мовознавець А. Мука.

Розпад раніше єдиної серболужицької мови на верхньо- і нижньолужицьку та їх поступовий занепад зумовлені об’єктивними причинами.