38. Українські славісти.

Іван Брик (*8 липня 1879 — †17 вересня 1947) — український вчений, славіст, філолог, історик, громадський діяч, педагог. Народився у м. Устрики-Долішні (тепер Польща). Освіту здобув у Перемишльській гімназії (1891—1898 рр.), університетах Львова (1898—1901 рр.), Лейпцига, Праги (1901—1902 рр.), Відня (1902—1903 рр.). У Віденському університеті одержав науковий ступінь доктора філософії (1903 р.). Працював викладачем української мови і літератури в українських і польських гімназіях Львова, був професором Львівського таємного українського університету. Під час I світової війни 1914—1918 потрапив до російського полону, де перебував протягом 1916—1917 рр. Разом з педагогічною працею Іван Брик багато уваги приділяв громадській роботі, насамперед у «Просвіті» — був членом головного комітету, секретарем, директором канцелярії, головою товариства. 1929 р. представляв «Просвіту» на Кембриджському з’їзді «Всесвітньої освітянської спілки для дорослих». Брик цікавився питаннями української і слов’янських мов, літературними здобутками європейських народів, глибоко вивчав історію української літератури, насамперед періоду національного відродження, досліджував українсько-слов’янські культурні взаємини тощо. Низку праць присвятив творчості Т. Шевченка («Шевченкова поема «Іван Гус», 1918; «Святе дерево у творчості Т. Шевченка», 1931 та інші), М. Шашкевича («З Маркіянових днів», 1911; «Маркіян Шашкевич», 1934 та інші), Б. Грінченка («Борис Грінченко: праця і заслуги», 1910), Ю. Федьковича («Федькович у «Просвіті», 1934), О. Огоновського («Омелян Огоновський», 1933) та інші. Серед слов’янознавчих досліджень Брика виділяються роботи з богемістики та українсько-чеських зв’язків («Матеріали до історії українсько-чеських взаємин першої половини XIX ст.», 1921; «Слов’янський з’їзд у Празі 1848 р. і українська справа», 1920). Автор багатьох науково-популярних праць з чеської історії, про окремих вчених, письменників, політиків тощо («Боротьба чехів за волю», 1937; «Зборівська могила чесько-словацьких борців за волю», 1927; «Зденєк Неєдлі (з нагоди 50-ліття)», 1928; «Масарик і українські змагання», 1937 та інші). Іван Брик помер у Ландеку (Австрія).

О́сип Макси́мович Бодя́нський (псевд. — О. Бода-Варвинець, Ісько Материнка, І.Мастак та ін.) (31 жовтня (12 листопада) 1808, за іншими даними — 3(15) листопада 1808, смт. Варва, тепер Чернігівської області — 6 (18) вересня 1877, Москва) — український і російський філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, видавець, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854). Після закінчення духовної семінарії (1825–1831, Переяслав) та університету (Москва, 1834) перебував 1837-42 у науковому відрядженні в західних, в основному слов'янських, країнах. 1842 року Бодянський став професором кафедри слов'янської літератури. 1845 обраний секретарем Московського товариства історії та старожитностей російських в якому редагував (1846—48; 1858— 77) періодичні видання «Чтения Московского общества истории и древностей российских». Бодянський належав до ліберального крила слов'янофілів. Був у близьких взаєминах з багатьма видатними діячами науки й культури. Автор численних наукових праць з історії, літератури, фольклору, мовознавства слов'янських країн. Ввів до наукового обігу пам'ятку Пересопницьке Євангеліє. Цінні історичні розвідки Бодянського «Про погляди відносно походження Русі» (1835), «Про час виникнення слов'янських письмен» (1845) та ін. Перша літературна-критична праця присвячена творчості Г. Квітки-Основ'яненка (1834). В «Розгляді різних думок про стародавню мову північних і південних русів» (1835) відстоював самобутність української мови. Окремим виданням опублікована магістерська дисертація «Про народну поезію слов'янських племен» (1837). Переклав на російську мову окремі праці П. Й. Шафарика, українського історика Д. І. Зубрицького. Серед поетичних творів відомі «Наські українські казки» (1835) і поезії 1843—44. В «Чтениях» вміщував матеріали з історії України і Росії, народні пісні. За його редакцією видано «Літопис Самовидця». Бодянський був ініціатором видання «Пісні Угорської і Галицької Русі» Я. Головацького, а також «Історія Русів». У 1847 році Осип Бодянський у «Чтениях в Императорском Обществе» оприлюднив латинський текст конституції Пилипа Орлика. Він спирався на копію, яка зберігалася в паперах генерального хорунжого Миколи Ханенка. У працях «Розгляд різних поглядів про давню мову північних і південних русів» (1835, російською мовою), «Г.[осподину] возводителю к общес­лавянскому коренному звуку» (1843), літературно-критичній розвідці про твори Григорія Квітки-Основ'яненка (1834) Бодянський обґрунтував давність і самобутність української мо­ви, досліджував її історію, фонетику, грамати­ку, стилістику, обстоював фонетичний принципи українського правопису, нормалізацію української літературної мови на осно­ві полтавського діалекту, відзначав милозвучність української мови. Започаткував порівняльне вивчення української та інших слов'ян, мов. Автор праць з історії слов'янських мов: «Про народну поезію слов'янських пле­мен» (1837), «Про час виникнення слов'янсь­ких письмен» (вид. 1895). Переклав російською мовою ряд праць П. Шафарика та інших слов'янських уче­них. Зібрані Бодянським українські народні пісні опубліковані 1978 у книзі «Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських». Архів Бодянського зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка Національної Академії наук України, а також у сховищах Москви та Санкт-Петербурга. З Тарасом Шевченком познайомився у лютому 1844, хоча один про одного вони знали й раніше. Потім вони зустрічалися 1844,1845,1858,1859, листувалися (збереглося два листи Бодянського і шість листів Шевченка). Протягом життя Бодянський пропагував твори Шевченка серед слов'ян, 1844 надіслав до Чехії В. Ганці, П.-Й. Шафарикові і Національному музею «Тризну», «Гамалію» та «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаки», до Хорватії «Тризну» і «Гамалію» С.Вразу.

Ві́ктор Іва́нович ́Григоро́вич (* 30 квітня (12 травня за новим стилем). 1815, Балта, тепер Одеської області — † 19 грудня (31 грудня за новим стилем) 1876, Єлисаветград, нині Кіровоград] — найбільший російський славіст українського походження, палеограф, педагог, член-кореспондент Петербурзької АН, член багатьох іноземних наукових товариств. Один з основоположників слов'янської філології в Росії. Закінчив 1838 Харківський та 1839 — Дерптський (тепер Тартуський) університети. У 1842—1863 роках — професор кафедр історії і літератури слов'янського говору в Казанському, в 1848—1849 — Московському, а у 1865—1876 роках — Новоросійському (нині — Одеський національний) університетах.

Наукова діяльність. Вивчав пам'ятки слов'янської писемності, історичні зв'язки слов'янських літератур і мов, болгарські і македонські діалек­ти, походження та історію старослов'янської мови (праці «Спроба викладу літератури слов'ян у її найголовніших епохах», «Короткий огляд сло­в'янських літератур», обидві — 1841, «Про пра­ці, що стосуються давньої слов'янської мови до М. Смотрицького», «Зауваження про лексич­не вивчення рукописів, писаних давньосло-в'янською мовою», обидві — 1851). Автор до­сліджень з історії Сербії, археології і етнографії Півдня Росії («Записка антиквара про поїздку його на Калку і Калміус в Корсунську землю і на південні побережжя Дніпра й Дністра», 1874). В праці «Слов'янські наріччя» (1884) дав характеристику й української мови. У 1844—1847 здійснив подорож по слов'янських землях, що перебували під турецьким владицтвом, збираючи пам'ятники південнослов'янської писемності, що збагатили джереловідчу базу славістики («Очерк путешествия по Европейской Турции», 1848). Широко використовував візантійські джерела для вивчення історії балканських слов'ян («О Сербии в ее отношениях к соседним державам, преимущественно в XIV и XV столетиях», 1859, та інші). Під час подорожі до південнослов'янських країн (1844—1847) знайшов Хілендарські листки — пам'ятку слов'янської писем­ності 11 ст., яку пізніше подарував Новоросійському університету (зберігається в Одеській державній науковій бібліотеці ім. О. М. Горького).

Олекса́ндр Олекса́ндрович Котляре́вський (псевдонім: Скубенко Чуприна; * 1837, Кременчук — † 29 вересня (11 жовтня) 1881, Піза, Італія) — український етнограф, філолог, славіст. Учень Осипа Бодянського, разом з яким 9 травня 1861 року був серед тих, хто прощався з Шевченком у церкві Тихона-чудотворця у Москві. У 1862 р. був заарештований за підозрою в антиурядовій діяльності. Поки тривало слідство, протягом півроку перебував в ув'язненні в Олексіївському равеліні Петропавлівської фортеці, де захворів на туберкульоз. Незважаючи на відсутність складу злочину О. Котляревського, за ним встановили поліцейський нагляд до червня 1869 р. і заборонили вступати на державну службу. Повернувшись до Москви, вчений займався літературною діяльністю і активно працював у заснованому в 1864 р. Археологічному товаристві, у виданнях якого видрукував чимало своїх досліджень. Після захисту в 1868 р. магістерської дисертації був прийнятий на посаду екстраординарного професора Дерптського університету по кафедрі російської мови і слов'янського мовознавства. Досконало володіючи німецькою мовою, вчений швидко призвичаївся до обстановки (викладання велося німецькою мовою, а серед професорів і студентів переважали балтійські німці) і працював досить плідно. Але у ці роки у нього став швидко розвиватися туберкульоз і в 1872 р. він виїхав на лікування за кордон, а потім за станом здоров'я звільнився з університету. У Празі він видрукував двома книгами свою докторську дисертацію з давньої історії поморських і балтійських слов'ян 17 листопада 1874 р. захистив її у Петербурзькому університеті й за два тижні отримав ступінь доктора слов'янської філології. З 1875 р. Олександр Котляревський — ординарний професор кафедри слов'янської філології Київського університету. Був одним із засновників та головою Історичного товариства імені Нестора-Літописця. О. О. Котляревський обстоював самобутність і самостійність української мови, потребу розвитку її літературної форми («Народні оповідання Марка Вовчка», 1859; російською мовою — «Нові праці з російської старовини й народності», 1861; «Старовина і народність за 1861 рік», 1862). Обгрунтовано розвінчав псевдонаукову теорію М. Погодіна про неавтохтонність українців («Чи були малоруси споконвічними жителями Полянської землі, чи прийшли з-за Карпат в XIV столітті?», 1862; «Давня руська писемність. Спроба бібліографічного викладу історії її вивчення», 1881). Розвинув думки про Г. Квітку-Основ'яненка як творця нової української прози і засновника прозового стилю української літературної мови («З приводу праці Г. Данилевського про Основ'яненка», 1856). Вагомо заперечив норманську, теорію походження східних слов'ян («Слов'яни і Русь у найдавніших арабських письменників», 1868).