5. Живі і мертві слов’янські мови. Питання про кількість слов’янських мов.

Перші способи генеалогічної класифікації слов’янських мов належать чеському філологу Йосипу Добровському. Учений поділив усі слов’янські мови і діалекти на дві підгрупи: 1) західнослов’янські: польська із сілезьким діалектом, чеська з моравським, сілезьким і словацьким говорами; 2) південно-східні: російська, іллірійська за говорами – болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далматським, рагузьким; хорватська з віндським говором. Слов’янські мови, разом із індійськими, іранськими, балтійськими, германськими, романськими, кельтськими, албанською, грецькою та вірменською мовами належать до індоєвропейської сім`ї. Живі та мертві мови виділилися зі спільної індоєвропейської прамови, приблизно наприкінці ІІІ тисячоліття до н. е. й донині зберігають подібність. До мертвих мов можемо віднести : хетсько-лувійську, тохарську, фригійську, фракійську, іллірійську, вешенську, ляська, моравська, каанська, поморська, давньоруська, староукраїнська… Історично засвідчені записами ще вимерла полабська мова і староцерковнослов'янська мова. Підіймається також питання про історичне існування сибірської мови та її відродження. А до живих :українську, російську, білоруську, польську, чеську, словацьку, болгарську, македонську, сербську, хорватську, словенську, сілезька, нижньолужицька, верхньолужицька, бачвансько-русинська, боснійська, чорногорська, прекмурська, церковнослов'янська та інші.

6. Термін «праслов'янська мова». Зміст поняття, Часові межі праслов'янської мови.

Термін «праслов'янська мова» на позначення спільної для давньослов'янських племен мови-основи є загальноприйнятим, хоч і не єдиним. Перевага саме цього терміну полягає в тому, що він відповідає традиціям творення наукової термінології, чітко характеризує позначувану мову за походженням і часом її функціонування, зручний у використанні і за формою, і за змістом. Питання про час функціонування праслов'янської мови ґрунтуються на кількох гіпотезах. Деякі дослідники вважають,що праслов'янська мова існувала протягом 4 – 5 тисячі років , а час зародження визначають від 3 – 2 тисячоліття до н. е. і на початку другої половини 1-шого тис. н. е. розпалася на самостійні слов'янські мови. Такі розбіжності в поглядах зумовлені відсутністю документальних свідчень. Російський мовознавець Микола Трубецькой виділив у розвитку праслов'янської мови три періоди: протослов'янський, самостійного розвитку, діалектної диференціації. На початку 30-х років ХХ ст. голландський мовознавець Ніколаас Ван-Вейк зробив спробу іншої періодизації праслов'янської мови на основі принципової відмінності у фонетичній структурі ранньо- і пізньопраслов'янської мови. Він виокремлював період відсутності закону відкритого складу та період дії закону відкритих складів. Отже, в процесі вивчення історії праслов'янської мови сформувалася тричленна її періодизація, яка включає ранній, середній, пізній етапи розвитку давніх слов'ян.

7. Античні автори про слов'ян.

Перші згадки слов’ян античними авторами (під ім’ям "венеди", "венети") датуються I-II ст. н.е. Оскільки своєї писемності і відповідної літератури праслов'янські племена не мали, важливими є повідомлення про них у працях античних істориків, мандрівників тощо. Писемні джерела давньогрецької та давньоримської держав середини та другої половини І тис. до нашої ери з цього приводу не дають про слов'ян надійних свідчень. Починаючи з другої половини І ст. н. е. збільшується потік достовірнішої інформації про давніх слов'ян: вона надходить від античних авторів Плінія Старшого (23—79рр. н. е.), Публія Корнелія Тацита (бл. 55—117рр. н. е.), Птолемея Клавдія (II ст. н. е.). Після II ст. н. е. історичні джерела протягом чотирьох століть майже не згадують про слов'янські племена. Тільки в VI ст. н. е. висвітлення даної тематики продовжили Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандер та ін. Саме візантійські автори започаткували вживання етноніма "слов'яни". Особливої уваги заслуговують праці готського (за походженням) історика Йордана — "Про походження та діяння гетів", або "Гетика"(551) та "Історія війн"(550-554) візантійця Прокопія Кесарійського. У візантійських джерелах, починаючи з VI ст., зростає кількість повідомлень про народи, від дій яких залежала доля імперії. Проте автори подають замало відомостей про слов'янські племена — надто далекими вони були від головних векторів імперської політики. Природно, що подіям на Нижньому Дунаї та Балканах візантійці приділяли більше уваги, оскільки ці райони перебували у сфері їхніх безпосередніх інтересів.

Проте з 20—30-хроків VI ст. слов'яни дедалі частіше згадуються у візантійських джерелах. Це можна пояснити прискоренням процесу інфільтрації слов'янських орд на Балканський півострів. Невдовзі вони змогли захопити певні райони імперії та оселитися там. Здебільшого слов'яни жили черезсмужне з місцевим населенням, до якого, крім греків, фраків, іллірійців належали романці (волохи), предки албанців та ін. "Назва "анти" та згадки про них вперше зустрічаються у грецьких написах, виявлених у Керчі й датованих III ст. н. е. відносинах у володіннях Візантії на Балканах значно зросла. Слов'яни продовжували свою експансію на терени імперії, здійснюючи її по двох напрямах — з півночі (Паннонська низина) та з північного сходу (пониззя Дунаю).

З візантійських джерел VI ст. можна дізнатися, що "племена склавів та антів однакові за способом життя; вони вільні та жодним чином не схильні ставати рабами, підкорятися, особливо ж у власних землях. Вони численні та витривалі, легко зносять спеку, холод, дощ, відсутність одягу й нестачу харчів. До прибулих до них іноземців добрі та приязні, але супроводжують їх завжди...".