Роздiл III. Феодальна роздробленiсть. Галицько-Волинська дер­жава та її зв’язки з країнами центральної Європи

§ 1. Розвинуте феодальне суспiльство в захiд­нiй європi. Утворення нацiональних держав

3 кiнця XI ст. в Захiднiй Європi починається процес подолання феодальної роздробленостi. Станов­лення i розвиток мiст як центрiв ремесла i пов’язане з цим порушення натурального характеру феодаль­ного господарства супроводжувались формуванням бюргерства, зацiкавленого у змiцненнi централiзованої держави i лiквiдацiї феодальної замкнутостi. Його iнте­реси об’єктивно збiгалися з iнтересами королiвської влади, що прагнула лiквiдацiї незалежного становища великих сеньйорiв i утвердження централiзо­ваної системи управлiння. Короля пiдтримувало i земельне дворянство – середнi i дрiбнi феода­ли, зацiкавленi в стабiльностi внут­рiшнiх вiдносин i можливостi безперешкодно користуватися земельною власнiстю.

Зрештою, лiквiдацiї згубних наслiдкiв поширення феодальних iнституцiй i їх деструктивного впливу на церковне життя прагнув Рим, хоча у боротьбi за онов­лення церкви йому довелося витримати тривалу боротьбу зi свiтською владою. В умовах панування феодальної системи єпископства i абатства перетворилися на лени i роздавались як будь-якi iншi лени. Iнвеститура прирiвнювалась до реш­ти бенефiцiїв; їхня чи не єдина вiдмiннiсть полягала у тому, що сеньйор разом з мечем вiддавав єпископу хрест i пастирське кiльце. Таким поєднанням зi свiтсь­ки­ми iнституцiями церква вiддавалась феодальнiй сваволi. Купiвля за грошi була го­лов­ним способом одержання цер­ковних посад, пов’язаних з володiнням землями. В результатi рицарi, перетворю­ючись на духовних осiб, залишались тими самими рицарями у своєму повсякденному способi життя. Вони їздили верхи з митрою на головi, служили в латах, брали участь у битвах з молитвою i благословляли, нано­сячи удари.

Надзвичайно серйознi наслiдки в суспiльно-полiтичному життi Європи мала боротьба, що розпочалася мiж германським iмператором Генрiхом IV i папою Григорiєм VII з приводу iнвеститури. Григорiй VII фактично повернув свободу дiй папству, яке в Римi стало нiби леном Германської iмперiї. Вiн звiльнив захiдну церкву вiд цiєї залежностi, заборонивши усiм свiтським володарям iнвес­титуру хрестом i кiльцем, що служили емблемою духовної влади i тому могли бути наданi лише уповноваженим папи. Переслiдуючи священикiв, що купували мiсця, спостерiгаючи за сумлiннiстю церковних обрань, папа енергiйно повертав церквi її призначення.

У це протистояння, як ми бачили, включились i спадкоємцi Ярослава Муд­рого, що сприяло активнiй iнтеграцiї України в європейський полiтичний процес.

Боротьба за iнвеституру мiж папством i свiтською владою завершилася Ворм­сь­ким конкордатом, що став компромiсом бiльше вигiдним папi, нiж iмператору, оскiльки змiцнював владу папи над єпископами на шкоду владi iмператора. Останнiй вiдмовлявся на користь папи вiд духовної iнвеститури (хрестом i кiльцем) i пiдтверджував непорушнiсть канонiчного обрання i висвя-чення прелата. Разом з тим, iмператор мав право бути присутнiм при обраннi єпископiв i абатiв на територiї Германського королiвства i надавати обраному свiтську iнвеституру (скiпетром). В iнших частинах iмперiї, зокрема в Iталiї, його прерогативи iстотно звужувались.

Таким чином, церква першою скориста­лася слабкiстю королiвської влади в умовах феодальної роздробленостi, прагнучи пiднес­ти свою могутнiсть i свiй авторитет у серед­ньовiчному суспiльствi. Вона спробувала змiцнити свою свiтську владу i пiдпорядку­вати королiв папi. Повернення єпископiв до покори римському престолу, страх свiтських монархiв перед заборонами i вiдлученнями вiд церкви пiсля Каносси Генрiха IV спону­кали папство до дальших крокiв у здiйсненнi теократичних планiв. Розпочалася тривала боротьба iмператорiв i папства, в яку була втягнута вся середньовiчна Європа.

Саме в цей перiод починається доба хрес­тових походiв. Вони вiдволiкають у да­ле­кi країни значну кiлькiсть сеньйорiв, при­чому багато з них не повернулося на бать­кiв­щину. Виїзд великих феодалiв, участь рицарства у далеких походах вимагали вiд них значних витрат, продажу своїх воло­дiнь i привiлеїв. Це вело до перемiщення матерiальних нагромаджень, чим ско­ристався середнiй мiський прошарок, який активно формувався у незалежний стан. На цей прошарок згодом могла спертися королiвська влада.

На початку XII ст. починається змiцнення королiвської влади у Францiї. Додатковим факто­ром тут стало порозумiння, якого досягли першi Капетинги у своїх вiдносинах iз церквою. Вони одразу виявили себе її «охорон­цями», що дало змогу французьким королям долати анархiю менших сеньйорiв, насамперед, у власному доменi. В цьому контекстi варто ще раз згадати дiяльнiсть Анни Ярославни – дружини французького короля Генрiха I i фактичного регента її малолiтнього сина-короля Фiлiпа I. Вона активно опiкувалася французьким церковним будiвництвом, її прiзвище зафiксоване в дипломi, виданому королем 12 липня 1058 р. монастирю Сент-Мар-де-Фосе; 5 серпня того ж року вона пiд­тверджує дарунок свого чоловiка на користь абатства Аснон. У травнi 1059 р. Анна видає опiкувальний документ одному з монастирiв в Туренi; пiдтверджує передачу церкви Святої Марiї, названу Villa Mile, ченцям абатства в Куломбi, а також диплом Генрiха I монастирю Святого Мартiна. Нарештi, у Санлiсi поблизу Парижа Анна заснувала монастир Святого Вiкентiя i увiль­нила його вiд будь-якої свiтської юрисдикцiї, окрiм королiвської. Анна поселила в ньому ченцiв­августинцiв, i монастир проiснував аж до часiв Великої Французької революцiї. Нарештi, останнiй iз збережених донаторських i фундацiйних дипломiв вмi­щує дарчу двох будинкiв для абатства Святого Кристина Великого в Суассонi з власноручним кирилiчним пiдписом Анни (1063).

Усе це сприяло встановленню доброзичливих стосункiв мiж французькою монархiєю i Римом саме в той час, коли визрiвав конфлiкт мiж папством i нiмець­ким iмператором. У 1059 р. папа Миколай II надсилає Аннi листа, сповненого похвали «її вiрностi, добродiйностi i всяких чеснот, якими вона прикрашала свою королiвську достойнiсть».

Звичайно, мiж королями i папством iснували певнi суперечностi, викликанi прагненням французької монархiї пiдпорядкувати духовенство королiвськiй юрис­дикцiї. Проте папам, що вели боротьбу з iмператорами Священної Римської iмперiї, доводилося зважати на розстановку полiтичних сил i додержува­тись мирних стосункiв зi свiтськими володарями Фран­цiї. Цiл­ком можливо, що й Анна, яка була носiєм київської традицiї толерантних взаємин мiж церквою та державою, активно сприяла утвердженню приязнi мiж папським престолом i французькими королями. Цi добрi стосунки протримались аж до 1296 р.

Таким чином, у Францiї склалися на­лежнi передумови для змiцнення королiвсь­кої влади. Вона посилилась за часiв Людови­ка VI (1108-1137), насамперед – у коро­­лiвсь­кому доменi, де вдалося покласти край сваволi дрiбних сеньйорiв. Посилення Капе­тингiв тривало за Фiлiпа II Августа (1180-1223), Людовика IX (1226-1270) i Фiлiпа IV Красивого (1285-1314). Одна за одною до королiвського домену прилучаються про­вiнцiї Нормандiя, Мен, Анжу, частина Пу­ату, якими володiла Анжуйська династiя або династiя Плантагенетiв (з 1154 р. остання прибрала до своїх рук i англiйський престол). Пiд час хрестового походу на пiвдень Фран­цiї проти так званої альбiгойської єресi було приєднано графство Тулузу. В другiй чвертi XIII ст. королiвський домен став у кiлька разiв бiльшим за будь-яке з великих феодальних володiнь у Францiї.

В Англiї змiцнення феодальних вiдносин пов’я­зане з нормандським завоюванням. Новi феодальнi землевласники, якi одержали опанованi землi безпосередньо вiд Вiльгельма Завойовника, були тiснiше пов’язанi з коро­лiвсь­кою владою васалiтетом, нiж на континентi. Вимушенi згуртуватися у завойованiй краї­нi навколо свого короля i додержувати суворої дисциплiни, щоб зберегти набутi володiння, нормандськi сеньйори лише одного разу у XIII ст. виступили проти королiвської влади. В Англiї не утворилися ве­ликi територiальнi князiвства, що могли б до­сягти такої незалежностi, як у Францiї. Оскiльки роздавання завойованих земель вiдбувалося поступово, мiрою їх конфiс­кацiї у англосаксiв, нормандськi барони не створили iз своїх володiнь суцiльних територiй. Англiйськi королi добилися складання собi присяги на вiрнiсть не тiльки вiд великих феодалiв, але й вiд рицарiв, зобов’язавши усiх на їхню вимогу вiдбувати вiйськову службу. В результатi нормандського завою­вання в Англiї була утворена розвинена централiзована вiйськово-феодальна система iз сильною королiвською владою. В другiй половинi XII ст. з утвердженням на англiйсь­кому престолi Генрiха II Плантагенета (1154-1189) королiвська влада ще бiльше змiц­­­­-нi­ла. Новому монарховi вдалося успiшно подолати феодальнi мiжусобицi, якi ви­никли пiд час боротьби за англiйську корону. До складу англiйських володiнь увiйшло чимало земель у Францiї, що належали там Плантагенетам. Особливiстю роз­витку середньої феодальної верстви в Англiї було те, що її представники – ри­царi – виявились втягнутими в активну господарську дiяль­нiсть. Це обумовило вiдсутнiсть в англiйському дворянствi станових рис замкну­тостi, властивих фео­далам Францiї i Нiмеччини. Кожен вiльний власник землi, незалежно вiд його по­ход­ження, маючи 20 фунтiв стерлiнгiв рiчного доходу, мiг прийняти звання рица­ря i увiйти до складу дворянства.

Англiйськi дворяни, як i мiська та сiль­ська верхiвки, були зацiкавленi у зменшеннi королiвських поборiв i, водночас, в обмеженнi сваволi великих феодалiв, а також у розвит-ку внутрiшнього ринку. На грунтi спiльних iнтересiв вiдбувалося полiтичне зближення цих станiв, що визначило весь дальший роз­виток Англiї. Хоча середнi прошарки англiй­ського суспiльства й були зацiкавленi у даль­шiй централiзацiї держави, проте вони нама­гались обмежити королiвську владу, яка сво­їм сильним апаратом посилювала тиск на всi верстви населення. В результатi, коли мо­гут­нi англiйськi барони пiдняли повстання про­ти короля Iоана Безземельного (1199-1216), рицарство i городяни, якi завжди пiдтримували короля проти баронiв, на цей раз опинилися на боцi останнiх. Особливо невдоволеними королiвською владою були мiста, обкладенi так званою тальєю – довiль­ним податком, що його мiг збирати король з мiст.

У червнi 1215 р. Iоан Безземельний був змушений пiдписати «Велику хартiю вольностей», в якiй задовольнив вимоги повсталих. Її значення полягало в тому, що вона дала початок утвердженню правових вiдносин у захiдноєвропейському сус­пiльствi, чiтко зафiксувавши права феодалiв, городян i обмеживши королiвську сваволю. Одна зi статей Хартiї проголошувала особисту свободу. Не допускалося затримання i ув’язнення вiльної людини iнакше, як за рiшенням суду рiвних осiб. Пiсля тривалого протистояння рiзних полiтичних сил англiйського суспiльства мiж ними було досягнуто компромiсу. Парламент, започаткований пiд час грома­дян­ської вiйни 1263-1265 рр., склався остаточно в перiод правлiння Едуарда I (1272-1307). В ньому були представленi як великi феодали – ба­рони, так i дрiбнi – рицарi, а також городяни. Таким чином, в Англiї розпочалося форму­ван­ня централiзованої феодальної монархiї iз становим представництвом.

У 1297 р. Едуард I видав «Пiдтвердження Хартiї», згiдно з яким король зобов’язувався не накладати нiяких податкiв, не отримавши дозволу парламенту. В серединi XIV ст. англiйський парламент сформувався як двопалатний представ­ницький орган; у верхнiй палатi – палатi лордiв – засiдали свiтськi i духовнi магнати, у нижнiй – палатi громад – представники рицарiв i громадян.

Тодi як у Францiї й Англiї розвинутий феода­лiзм сприяв формуванню централiзованих монар­хiй, у Нiмеччинi силою цiлої низки причин полiти­чна роздробленiсть продовжувала посилюватись. У своєму розвитку феодальних вiдносин Нiмеччина iстотно вiдставала вiд Францiї й Англiї. Якщо Францiя, де феодалiзм набув значного розвитку, в Х ст. вже була роздробленою на безлiч великих i дрiбних феодальних володiнь, то Нiмеччина подiлялася лише на кiлька герцогств i являла собою єднiсть, що на перших порах забезпечувало їй воєнну перевагу над iншими європейськими монархами. Нiмеччина, мабуть, довше за iншi країни Захiдної Європи залишалася вiрною пам’ятi Карла Великого й ефемер­ним iдеям iмперської єдностi. В цьому її володарi нагадують київських князiв Мономахового дому, якi прагнули будь-що затримати неминучий розпад полiетнiчної Київської Русi. Як вже зазначалось, Оттон I у 962 р. вiдновив у Римi церемонiю коронування часiв Карла Великого i поновив iмперiю, щоправда у значно вужчих межах, нiж вона була за його знаменитого попередника.

До її складу в XII ст. входили землi власне Германського королiвства – Саксонiя, Фризiя, Тюрiнгiя, Франконiя, Швабiя, Баварiя i Лотарингiя, новозахоп­ленi – маркграфство Австрiя, Штирiя, Каринтiя, Крайна, а також територiя роз­селення лужицьких сербiв мiж Одером та Ельбою. У васальнiй залежностi вiд iм­пе­рiї перебували Чеське королiвство, Ободритська держава (з кiнця XII ст.), Пiвнiчна i Середня Iталiя (Ломбардiя i Тоскана) та Бургундiя (з середини XI ст). У XIII ст. нiмцi захопили Помор’я (мiж Одером i Вiслою), територiю розселення пруссiв (мiж Нижньою Вiслою i Нiманом), а також землi курiв, леттiв, естiв i лiвiв у басейнi Захiдної Двiни i по берегах Ризької затоки до берегiв Чудського озера. З кiнця XII ст. i до середини XIII ст. iмперiї належало Сицилiйське коро­лiвство, що скла­далося з Апулiї, Колабрiї i Сицилiї. Усi цi країни мали свою економiчну i куль­турну специфiку й iстотно вiдрiзнялися рiвнем i характером суспiльного розвитку.

Мiж тим, розвиток феодалiзму призвiв до розпаду самої Нiмеччини на чис­лен­нi феодальнi володiння. Полiтичне роздроблення країни, посилення влади фео­да­лiв вiдбувалося за рахунок iмператорської влади. Одним з факторiв її пос­лаб­лен­ня були намагання оволодiти Iталiєю, що виснажувало сили iмператорiв i тим збiльшувало самостiйнiсть великих iмперських князiв. У своїх iталiйських походах iмператори зiткнулися з папством, яке виношувало честолюбнi плани пiдпорядку­вання собi свiтської влади. Суперництво мiж Римом та iмператором, яке виникло iз суперечок за iнвеституру (1073), продовжилось у XII ст. мiж Фрiдрiхом I Бар­бароссою (1152-1190) i папою Олександром III, у XIII ст. – мiж Оттоном Брукс­вiкським (1198-1218) i Iнокентiєм III i завершилося повною поразкою Гоген­штауфенiв пiсля драматичних колiзiй боротьби мiж Фрiдрiхом II (1212-1250) та Iнокентiєм IV.

Проте i папство вийшло з цiєї боротьби iстотно послабленим. Через кiлька рокiв пiсля свого короткотривалого торжества папство опинилось в руках короля Францiї Фiлiпа Красивого, який зумiв скористатися з послаблення своїх полi­тичних супротивникiв. Таким чином, боротьба папства й германських iмператорiв мала негативнi наслiдки для обох сторiн. Настав тривалий перiод занепаду iмператорської влади. Германськi iмператори у своїх намаганнях змiцнити особисте становище фактично перетворилися на звичайних князiв Нiмеччини, що прагнули розширити власнi володiння в iнших країнах. Так, Гогенштауфени прагнули пiд­ко­рити Iталiю та Сицилiйське королiвство, Габсбурги розширювали свої спадковi во­ло­дiн­ня за рахунок слов’янських земель на пiвденному сходi, Люксем­бурги стали королями Чехiї.

Полiтичне роздроблення Нiмеччини було також зумовлене специфiкою роз­витку її мiст. Оскiльки мiста тут розвивалися насамперед завдяки зовнiшнiй тран­­зит­­нiй торгiвлi, це менше пов’язувало мiськi верстви з внутрiшнiми соцiально-еко­но­мiчними процесами, розвитком внутрiшньої торгiвлi, нацiонального ринку. Так, придунайськi i верхньорейнськi мiста були зв’язанi торговими шляхами з Iталiєю, а решта рейнських мiст – з Францiєю. Мiста мiж Рейном i Ель­бою торгували з Фланд­рiєю, а також зi слов’янами на сходi. Таким чином, зростання ремiсничого виробництва, мiст i торгiвлi не привели до змiцнення загальнонiмець­ких ринкових зв’язкiв. Формування нiмецького бюргерства в результатi не супро­воджува­лось їх полiтичною консолiдацiєю навколо певного центру i не сприяло посиленню королiвської влади i полiтичнiй єдностi країни, як у Францiї чи Англiї. Германськi iмператори вiдчували гостру потребу пiдтримки мiст у боротьбi з сеньйорами i нада­вали їм право самоврядування; привiлейованi мiста ставали iмперськими мiс­тами. Тимчасова лiквiдацiя iмператорської влади зробила їх ще бiльш незалеж­ними, оскiльки вони втратили свого єдиного сюзерена. В перiод мiжкоролiв’я мiста укла­ли мiж собою союзи для забезпечення торгових шляхiв, мореплавання тощо. Най­бiльшим з них був пiвнiчнонiмецький Ганзейський союз.

Схожим був розвиток мiст в Iталiї, для якої була характерною наявнiсть древнiх традицiй мiського самоврядування. Дуже рано звiльнившись вiд влади сеньйорiв, деякi iталiйськi мiста вiдiгравали надзвичайно важливу полiтичну роль, причому розмах їхнiх торгових зносин значно перевершував торговельну активнiсть iнших європейських мiст. Разом з тим, поряд з такими великими торговельними центрами, як Венецiя, Генуя i Пiза, низка мiст Середньої i Пiвнiчної Iталiї – зокрема Мiлан та Флоренцiя – стали важливими центрами ремiсничого виробництва. Розмаїтим був полiтичний устрiй iталiйських мiст. Мiська олiгархiчна знать Венецiї, наприклад, складалася з великих землевласникiв i оптових торгов­цiв, якi обирали голову мiста-республiки – дожа. Дож мав довiчну владу; з часом вона дедалi бiльше залежала вiд Великої ради, члени якої з кiнця XIII ст. стали незмiнними, а їх посади – спадковими. У Флоренцiї утвердився бiльш демокра­тичний устрiй. Наприкiнцi XII – на початку XIII ст. у полiтичне життя мiста активно включаються широкi верстви купцiв i ремiсникiв, що вiдтiснили вiд управ­лiння так званих «грандiв». В кiнцi XIII ст. їхня влада була остаточно зломлена. До верховного органу управлiння – сеньйорiї – увiйшла цехова вер­хiвка; феодальнi фамiлiї та гранди були позбавленi полiтичних прав.

Соцiальна боротьба мiж феодалами i бур­жуазiєю, яка точилася в iталiйських мiс­тах, привела в, деяких iз них до вста­нов­лен­ня тиранiї феодальних фамiлiй: у Мiланi – Вiсконтi, Феррарi – д’Есте, Веронi – Ска­лiге­рi тощо. Суперечностi в мiстах усклад­ню­вались боротьбою iмперiї i папства, що викликало утворення двох партiй: гiбелiнiв – прихильникiв нiмецького iмператора i гвель­фiв (iталiйська видозмiна фамiлiї баварських герцогiв Вельфiв – противникiв Гогенштауфенiв) – прихильникiв папства. Причому гiбелiнам спiвчувала здебiльшого мiська знать, що вийшла з феодальних родiв, гвельфам – вищий прошарок городян, багатi купцi й лихварi.

В результатi такого гострого пере­плетiння соцiальних, економiчних i полiтичних суперечностей мiста Iталiї, якi вiдiгравали виключну роль у розвитку країни, виявились ще менш зацiкавленими у її полiтичнiй єдностi. Впродовж усього перiоду середньовiчної iсторiї i за нових часiв Iталiя залишалася полiтичне роздробленою.

Таким чином, Захiдна Європа вiдкинула спроби об’єднання на принципах, встановлених iмперiями стародавнього свiту. Вона не бажала нi панування герман­ських iмператорiв, що намагались утвердити свою владу в межах Захiдної Римської iмперiї, нi панування папського унiверсалiзму.

Європейське суспiльство не дозволило нiкому себе пiдпорядкувати, i дух не­за­леж­ностi, почуття iндивiдуальностi, нацiональний патрiотизм зрештою рiшуче взя­ли гору над пасивною покорою народiв, культивованою древньою Римською iмпе­рi­єю. Iз, здавалося б, зовсiм дезiнтегрованого феодального суспiльства i мороку раннього середньовiччя пiдносилась нова Європа у всiй розмаїтостi нацiо­нальних дер­жавних утворень та куль­турних надбань народiв. Це нацiонально­культурне i по­лi­тичне роз­ма­їття стало однi­єю з визначальних рис нової цивiлiзацiї, що безпе­рервно оживлювалась творчим змаганням народiв, кожен з яких надавав новiй єв­ро­­пейськiй будiвлi своїх неповторних рис. Україна-Русь була складовою цього процесу.

У серединi XII ст. розгорнулася боротьба за Київ мiж дво­ма найбiльш сильними претендентами – онуком Володи­мира Мономаха Iзяславом II Мсти­славичем i його сином Юрiєм Володимировичем Довгоруким. Iзяслав II був однiєю з визначних постатей середньовiчної iсторiї України. Вихований у традицiях свого дiда, вiн прагнув вiдiгравати таку саму визначну роль у полiтичному життi Русi-України. Проте, на вiдмiну вiд Володимира Мономаха, Iзяслав виявився противником Константинополя i провiдником захiдних впливiв. Його дядько Юрiй залишався вiрним вiзантiйськiй орiєнтацiї. Талановитий воєначальник, Iзяслав користувався повагою своєї дружини, в якiй, напевно, з iнiцiативи прихильного до захiдної культури князя, культивувалися захiдноєвропейськi рицарськi звичаї. Галицько-Волинський лiтопис, зокрема, згадує, що пiд час перебуван­ня союзника Iзяслава польського короля Болеслава Кучерявого у Луцьку король «пасував мечем», тобто висвятив у рицарi багатьох боярських синiв.

На тлi династичного розколу Мономахового дому i розгорання гострого антагонiзму мiж Пiвденною Руссю i Володимиро-Суздальською землею роман­тична постать Мономахового онука яскраво контрастує зi схильним до невиправданої жорстокостi, прагматичним Юрiєм Довгоруким. Ненависть, що мала мiсце мiж дядьком i племiнником, спричинила гостру боротьбу i створення двох коалiцiй, якi втягнули у вир протистояння кiлька європейських країн. На боцi Iзяслава були одружений з його сестрою Єфросинiєю угорський король Гейза II, польський король Болеслав Кучерявий, чеський король Владислав II, нiмецькi Вельфи, Роджер II сицилiйський. Юрiя пiдтримувала Вiзантiя i Гоген­штауфени. У першiй фазi боротьби успiх супроводжував Юрiя Довгорукого, проте Iзяслав зрештою зумiв утвердитись у Києвi i нейтралiзував небезпечного суперника. У 1154 р. Iзяслав помер i з його смертю згас останнiй спалах старо­київського блиску.

У 1155 р. київським князем став Юрiй Довгорукий, який залишив у своїх ру­ках i Володимиро-Суздальську землю. Суздальська князiвська гiлка, а також династiя чернiгiвських князiв повели запеклу боротьбу з нащадками Мстислава Мономаховича, що прагнули зробити Київ своїм виключним володiнням. Вiдсут­нiсть чiткого порядку наслiдування, постiйне зiткнення принципу успадкування влади по прямiй лiнiї (вiд батька – до сина) з принципом родового старшинства (вiд старшого брата – до молод­шого i лише пiсля молодших дядькiв – до стар­ших племiнникiв) призвели до того, що майже вся друга половина XII ст. пройшла у безперервних змiнах князiв на київському столi. Вони супроводжувались жорсто­кими вiйнами з перемiнною участю на боцi рiзних сторiн половецьких ханiв. Кiлька разiв зазнавав страшних погромiв i сам Київ; зрештою, столиця i Київська земля поступово занепадають. Пiд тиском постiйних наскокiв кочовикiв населення залишало насидженi мiсця. Внаслiдок руйнацiї пiвденних i схiдних шляхiв, руха­тись якими ставало дедалi небезпечнiше, занепала торгiвля. Вiдокремлення земель колишнiх київських провiнцiй, де сформувалися свої сильнi центри i куди мiгрувало багато торговцiв, ремiсничих i вiйськових, також негативно позначилося на ста­новищi Києва.

Частину «Руської землi» ще з найдавнiшого перiоду Київської держави (VI- IX ст.) становило Чернiгово-Сiверське князiвство. Чернiгiвському князiвству належали також частково землi радимичiв i в’ятичiв. Його пiвнiчно-схiдна межа доходила майже до Москви. В серединi XII ст. вiд нього вiдокремлюється Сiверська земля з Новгородом, Путивлем, Рильськом та Курськом на Сеймi, де утворюється самостiйне князiвство. В обох князiвствах правила династiя Ольговичiв. Вiдомий герой «Слова про похiд Iгоря» – новгород-сiверський князь Iгор Святославич мав свого часу тiснi стосунки з половецьким ханом Кончаком i разом з ним та Кобя­ком ходив на Київ. А через якийсь час вiн вже воював з Кончаком. У 1185 р. Iгор Святославич зазнав поразки вiд половцiв i опинився у полонi, звiдки йому вдалося втекти навеснi 1186 р. У 1199 р. вiн став великим князем чернiгiвським.

Розпад Київської iмперiї, а також активiзацiя боротьби мiж Римом i Конс­тантинополем у Схiднiй Європi ускладнили ситуацiю в Київськiй митрополiї. Виникнення фактично самостiйних держав створювало передумови також i для розпаду митрополiї. В нiй визрiвала криза, з’являлися суто полiтичнi мотивацiї в дiях митрополита i єпископiв. Митрополит-грек Михаїл (1131-1145) почав ста­вити на єпископства в пiвнiчних князiвствах грекiв i пiдтримував полiтику князiв провiзантiйської орiєнтацiї. Але на пiвднi вiн був змушений погодитися з призначенням єпископами священикiв мiсцевого походження. Одночасно в митрополiї було розгорнуто пропаганду проти Риму i захiдних християн, про що свiдчить поява «Слова о вiрi християнськiй i латинськiй». На початку 40-х рр. XII ст., коли у Києвi князював Всеволод II – противник Вiзантiї i прихильник унезалежнення русько-української церкви, мiж ним i митрополитом-греком весь час точилася боротьба. Вона закiнчилася тим, що 1145 р. останнiй був змушений залишити Київ i виїхати до Вiзантiї.

У церковному життi київської митрополiї, яка обiймала рiзнi держави, сфор­мувалися двi протилежнi течiї. Одна з них – русько-українська – прагнула са­мо­стiйностi митрополiї, друга – суздальсько-новгородська – мала вiзантiйську орiєнтацiю. У 1147 р. на пропозицiю князя Iзяслава II у Софiйському соборi було скликано собор єпископiв. Iзяслав, одружений з католичкою – дочкою угорсь­кого короля, дотримувався захiдної орiєнтацiї. Учасники собору обстоювали право Києва наставляти собi свого митрополита без попереднього узгодження з Константинополем. Вони обрали й iнтронiзували нового митрополита – українця Клима Смолятича, ченця з Києва. Але його пiдтримували лише єпископи-русини, а єпископи-греки з пiвнiчних єпархiй виступали проти. В. Пашуто вважає, що саме на цьому соборi вiдбувся розкол митрополiї. Пiвнiчнi єпископи вiдмовилися пiдпорядковуватись новому митрополитовi. Це був початок формування двох церков на територiї митрополiї.

У 1156 р. Константинополь, який не погодився з наставленням русина-митрополита, направив до Києва свого митрополита Костянтина. Вiдтодi митро­полiя мала двох митрополитiв. Клим Смолятич переїхав жити в Галицько-Волинську землю i надалi пiдтримував князiв антивiзантiйської орiєнтацiї.

У 1157 р. князем Володимиро-Суздальської землi став Андрiй Боголюбський. Вiд цього часу ведеться лiк самостiйному iснуванню незалежного державного органiзму на пiвнiчно-схiднiй околицi Старокиївської держави. Водночас можна говорити i про початок формування двох церков на сходi Європи, кожна з яких мала свiй шлях розвитку.

У 1169 р. суздальський князь Андрiй Юрiйович, зiбравши 12 дрiбних руських князiв, до яких приєднались також половецькi, угорськi, польськi i чеськi загони, рушив на Київ. Пiсля тривалої облоги мiсто впало i зазнало небаченого досi розорення. «И грабиша за два дни весь градъ, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью и Десятинную Богородицю, – зазначав лiтописець, – и не бысть помилования никому же... И взяша имhнья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами и ризами, и колоколы изнесоша все». Причому сам Андрiй не залишився у Києвi, а посадив там намiсником свого брата Глiба.

У Київськiй землi всю другу половину XII ст. iснувала система дуумвiрiв, тобто двох спiвправителiв. Такими були, скажiмо, Iзяслав Мстиславич та Рюрик Ростиславич – представники, як правило, ворогуючих династiй. Цим київське боярст­во, яке укладало з ними «ряд», прагнуло досягти вiдносної рiвноваги. При­чо­му один з дуумвiрiв вважався старшим i жив у Києвi, другий – розпоряджався землею i жив у Вишгородi або Бiлгородi. Найбiльш талановитим з них був Свя­тослав Все­володович (1180-1194), який здiйснював успiшнi походи на половцiв.

Роздроблена i ослаблена Київщина втрачає своє центральне домiнуюче значення. Пiвденна її частина – Поросся, Переяславщина, Посейм’я – зазнає сис­тематичних спустошень з боку половцiв. Київ вже не принаджує сильних князiв, що борються за нього лише з метою не допустити утвердження там яко­гось iз суперникiв. Тiльки пiсля того, як Київ опинився в руках Святослава Все­володовича Чернiгiвського, на короткий перiод змiцнилося полiтичне становище давньоруської столицi, активiзувалась антиполовецька боротьба руських дружин пiд його проводом, вiдновилася безпека торговельних шляхiв Русi на пiвдень i пiвденний захiд Європи, що пожвавило економiчне i культурне життя.

Проте розклад київського державного органiзму вже неможливо було зупи­ни­ти; йшло iнтенсивне утворення нових полiтичних центрiв у вiдокремлених землях, де утверджувалися свої династiї, викристалiзовувалися новi державнi органiзми. Слiд мати на увазi, що розчленування величезних ранньофеодальних iмперiй на кiлька королiвств або князiвств було неминучим етапом розвитку феодального суспiльства. Тому феодальну роздробленiсть не можна трактувати як регрес, рух назад. Ранньо­феодальна Київська держава виконала необхiдну в умовах постiйної зовнiшньої загрози функцiю забезпечення первiсних процесiв феодалiзацiї. Полюддя київських князiв стимулювало iнтенсивне вiдчуження додаткового прибутку мiсцевою знаттю у IX-Х ст., що сприяло процесу її «осiдан­ня» на землi, наступу на общину, ут­верд­женню васальних вiдносин у середовищi панiвного класу, iмунних прав рiзних верств тощо. Єдина Київська Русь забезпе­чила розвиток у своєму складi землям-князiвствам, якi зумiли протягом багатьох десятирiч успiшно вiдбивати натиск кочовикiв, вторгнення захiдних феодалiв, варязьких дружин. Проте величезнi обшири Київської держави не були потрiбнi для забезпечення оптимального розвитку феодального господар­ства; iснуючi економiчнi механiзми не могли створити мiцних пiдвалин для тривалого iснування iмперiї. Бiльша частина панiвного класу – мiс­цеве боярство – потребувало дер­жавних структур значно менших масштабiв, тiснiше пов’язаних з мiсцевими потре­бами, здатними бiльш оперативно забезпе­чувати йому пiдтримку у боротьбi з селянством. Київська держава у тому виглядi, в якому вона iснувала за Воло­димира або Ярослава, вже не могла iснувати. Вона розпалася на пiвтора десятки самостiйних князiвств.

Процес феодальної роздробленостi супроводжувався не занепадом культури, а навпаки – бурхливим зростанням мiст, iнтенсивним формуванням нових яскра­вих проявiв культурного життя у нових полiтичних центрах. Починається iнтен­сивне розростання найнижчої верстви феодалiв – дворянства-шляхти, на яке спиралися у своїй дiяльностi мiсцевi князi.

Україна-Русь пiдiйшла до нового етапу свого соцiально-полiтичного i куль­турного розвитку як одна з найбiльш розвинених країн тогочасної Європи. Прий­няття християнства, засвоєння культурних здобуткiв Вiзантiї, що переживала тодi бурхливе пiднесення, дало українському суспiльству могутнiй iмпульс для швидкого соцiально-полiтично­го i духовного розвитку. Разом з тим, Київська держава не була iзольована вiд Заходу. Вона зумiла сприйняти як вiзантiйську релiгiйну i культурну традицiю, так i захiдно-європейськi суспiльно-полiтичнi iнститути, пристосовуючи їх до потреб власного життя. Вiзантiйський цезаропапiзм не був тодi сприйнятий Києвом, проте ця система прище­пилася у Володимиро-Суздальськiй землi, де вона з часом iнтегрувалася в нову державну органiзацiю, сформовану на зразок орiєнтальної деспотiї Золотої Орди.

У Київськiй Русi – як i в Захiднiй Європi – державна й церковна влади, на вiд­­мiну вiд Вiзантiї i згодом Московської держави, були роздiленi, причому кожна з них залишалась автономною у своєму розвитку. В державному життi Русь-Україна багато в чому наслiдувала його європейськi форми – культивування договiр­них вiдносин, обмеження монархiчної влади князя, територiальну децентралiзацiю близьку до федералiстичних засад, самоврядування мiських громад (вiче) тощо.

Сучаснi порiвняльнi дослiдження еволюцiї форм земельної власностi в домонголь­ський перiод у руських землях i багатьох країнах Європи дали змогу зробити висновок про спiльнiсть притаманних їм шляхiв генези феодальної системи. Ця спiльнiсть полягає, насамперед, в особливiй, визначальнiй ролi державної влади в становленнi феодалiзму. На противагу так званому «класич­ному», або «економiчному» шляху генези феодального землеволодiння, характер­ному для пiвнiчнофранкського суспiльства, шлях «полiтичний», коли держава вiдiграє чи не визначальну роль у становленнi феодального землеволодiння, засвiдчений для Русi i бiльшостi європейських країн – Скандинавiї, Англiї саксон­ського перiоду, захiднослов’янських i пiвденнослов’янських держав. Сучаснi дослiдники доходять висновку, що всi умови володiння волостями на Русi нага­дують iнститут бенефiцiю в Захiднiй Європi. Отримуючи волость, князь був зобов’язаний сюзерену, що надiлив його, особистою вiдданiстю (згiдно з васальним заприсяганням). Сюзерен мав право за невиконання договiрних умов вiдiбрати волость. «Земля» у домонгольськiй Русi – це територiя, на яку поширюється державна влада князя, його юрисдикцiя, що не завжди збiгається з його правами власника. Розподiл волостей є прерогативою старшого князя, який, обiймаючи головний у землi стiл, стає володарем i волостi, що належить столу.

«Державний» характер феодалiзму в Русi полягав у державному пiдпорядку­ваннi земельних володiнь, що роздавалися князем вiдповiдної землi не як приват­ним власником, а як головою держави. У домонгольський перiод iснували двi основнi форми земельної власностi – «жизнь» (алод), тобто повна вiдчужувана влас­­­нiсть, що утворювала домен князiв i бояр, i «волость» (бенефiцiй) – власнiсть умовна, тимчасова, невiдчужувана. Разом з тим вже з кiнця XI ст. помiтне праг­нення перетворити волость на феод шляхом передачi її у спадщину.

Пiдпорядкування земельних володiнь державi чи «княжому столу» постiйно викликало князiвськi мiжусобицi, оскiльки державне регулювання за своєю приро­дою передбачає i провокує часту змiну держань. Цими ж причинами пояснюється вiдсутнiсть розгалуженої системи сюзеренiтету – васалiтету в Українi-Русi XII-XIII ст., де феодальнi «сходи» мали, як правило, усього два-три щаблi, на вiдмiну вiд розмаїття захiдноєвропейських форм. Ця скорочена форма васалiтету знову ж таки визначалася державним механiзмом розподiлу волостей, яким володiв ве­ли­кий князь, або пiзнiше – князi окремих земель. Сюзереном виступав великий князь або головний князь землi; решта князiв, що не володiли правом роздачi, бу­ли його васалами. Боярськi земельнi володiння залишалися поза цiєю системою (вони на­зивалися «селами», «жизнью»), оскiльки були безумовними. Частi перемi­щен­ня князiв, незвичнi для Захiдної Європи, мають своєю причиною своєрiднiсть го­лов­ної форми княжого землеволодiння. Вона полягала в тому, що великий князь – як надiлений державною владою суверен, а не як приватний власник – володiв пра­­вом розподiлу волостей. Тому будь-яка змiна влади в Ки­євi загрожувала держа­те­­лям волостей новим перерозподiлом. Саме ця залежнiсть вiдносин землеволо­дiння i визначала своєрiднiсть проявiв феодальної роздроб­леностi в Київськiй державi.

Крiм зумовлених розвитком феодалiзму соцiально-економiчних факторiв, у дезiнтеграцiї Київської держави важливу роль вiдiгравав фактор нацiональний. Як i скрiзь в Європi, в її схiднослов’янському ареалi дедалi впевненiше торувала шлях тенденцiя до формування моноетнiчних держав, що вже виразно виявляла себе у захiдному свiтi. Цьому процесовi сприяли масштабнi соцiально-економiчнi i полiтичнi явища, що iстотно вплинули на дальший розвиток європейської цивiлiзацiї.

Наприкiнцi XI ст. розпочалися воєнно-коло­нi­зацiйнi похо­ди захiдноєвропейських феодалiв в країни Схiдного Се­ред­земномор’я, що дiстали назви хрестових походiв. Вони тривали до кiнця XIII ст. В походах брали участь рiзнi прошарки феодального суспiльства пiд гаслами визволення Гроба Господня у Єрусалимi вiд турок-мусульман, якi на той час захопили Багдадський халiфат, Палестину, значну частину Малої Азiї i перетяли торговельнi шляхи зi Сходу до Босфору. Разом з тим, турки загрожували торгiвлi захiдноєвропейських країн, що везли через Вiзантiю схiднi товари. Ось чому у боротьбу з турками включилася не лише Вiзантiя, а й Захiдна Європа.

Головну силу загонiв хрестоносцiв становило дрiбне рицарство. До активної участi у далеких походах його спонукало перетворення довiчного бенефiцiю на спадковий феод. Оскiльки тепер земля стала переходити вiд батька лише до старшого сина (майорат), у Захiднiй Європi утворився численний прошарок позбавлених феоду рицарiв, що прагнули захоплення нових територiй. Великi сеньйори також шукали для себе земельних володiнь, що забезпечили б їм неза­лежне становище багатих i впливових володарiв. Активно пiдтримували хрестовi походи iталiйськi мiста, насамперед Венецiя i Генуя. Вони прагнули захопити торговельний шлях до Леванту i, отримавши порти у схiдних землях, вiдтiснити свого суперника Вiзантiю й зосередити у своїх руках всю торгiвлю зi Сходом. Найактивнiшу роль у хрестових походах вiдiгравала римо-католицька церква. До цього її спонукала та сама позицiя феодального власника, що й решту великих фео­да­лiв. Разом з тим, вона керувалась i власними корпоративними iнтересами, зокрема iдеологiчними.

Папство переслiдувало мету посилити свiй вплив на Сходi i розраховувало збiль­шити кiлькiсть пiдпорядкованих Риму єпархiй за рахунок схiдної церкви.

В результатi першого походу хресто­носцi здобули Єрусалим i поступово заволо­дiли значною частиною схiдного узбережжя Середземного моря. Тут було утворено кiлька феодальних держав, найбiльше з яких – Єрусалимське коро­лiвство – включало Палестину i пiвденну частину Сирiї. Номiнальні залежними вiд нього були графство Трiполi, князiвство Антiохiя та графство Едесса. У цих державах знайшла своє класичне вiдтворення феодальна система, що утверджу­валася в країнах Захiдної Європи.

Україна-Русь не залишилась осторонь цих важливих мiжнародних подiй середньовiччя. Джерела свiдчать про участь воїнiв Русi у першому хрестовому походi (1096-1099), що згадується у давньоруських лiтописах. Ру­сичi були серед хрестоносцiв Готфрiда Буль­йонського (1060-1100), який вiв частину ри­царського вiйська вздовж Дунаю, а також брали участь у битвi при Нiкеї – важливiй при­кордоннiй фортецi Вiзан­тiйсь­кої iмперiї. У 1099 р. Готфрiд Бульйонський був обра­ний першим правителем Єрусалимського коро­лiвства з титулом «захисник Гробу Гос­под­ня». У Єрусалимi пiсля завоювання його хрес­то­носцями було засновано руський монастир.

Здобуття Єрусалиму посилило палом­ництво до святих мiсць Сходу з України. У 1106-1108 рр. подорож до Гроба Господня вiд­був iгумен Данило, який залишив пiсля себе щоденник «Житє i хоженє Данила русь­ския землi iгумена» з детальним описом по­ба­­че­них мiсцевостей i пам’яток. Вiн оповi­дає про свою зустрiч з королем єрусалимсь­ким Болдуїном, який прийняв його з по­­чес­тями i дозволив поставити лампаду над Гробом Господнiм за всiх князiв, бояр, духовенство i вiрних церкви своєї землi. Данило прожив два роки у Палести­нi; вiн залишив чималий матерiал про зносини України-Русi з рiзними народами, а також показав один з тих шляхiв, що ними потрапляли апокрифи на його бать­кiвщину.

У другому хрестовому походi (1147-1149) завдя­ки зусиллям Бернарда Клервоського (1090-1153) – виз­нач­ного представника «теократичної партiї» у Францiї – взяли участь французький король Людовик VII, нiмець­кий iмператор Конрад II та iншi європейськi монархи. Проходячи з вiйськом через Угорщину, Людо­вик VII став «восприємником» первенця Єфросинiї Мсти­славни – дружини союзного Києву угорсь­кого короля Гейзи II. Через Україну-Русь повертався з цього походу i чеський король Владислав II (1148), який побував у Києвi в князя Iзяслава Мстиславича. Вiзит чеського короля до Києва став новою ланкою у тих зв’язках, що виникли мiж Україною i Чехiєю, Мо­равiєю, Угорщиною та iншими країнами Центральної Європи. Через п’ятнадцять рокiв пiсля хрестового похо­ду Владислав II став активним спiвучасником воєнної експедицiї угорського короля Стефана III – сина Гейзи – проти вiзантiйського iмператора Мануїла Комнiна. У походi взяли також участь руськi дружини.

Вмiщено згадки в лiтописах про третiй хрестовий похiд (1189-1192). Роз­по­вiдається в ньому про падiння Єрусалиму (1187) пiд ударами арабiв, а та­кож про нiмецького iмператора Фрiдрiха I Барбароссу, який отримав ряд перемог над турками, а сам потонув у рiчцi.

Найбiльших розмiрiв володiння хрестоносцiв досягли близько 1130 р. Пiсля цього пiд натиском мусульманських володарiв захоплена хрестоносцями територiя весь час скорочувалась, аж поки за ними не залишилася вузька смуга узбережжя та князiвство Антiохiя, об’єднане з Трiполi. У 1270 р. вiдбувся останнiй хрестовий похiд, пiсля чого колонiї хрестоносцiв одна за одною впали. У 1291 р. єгипетський султан заволодiв Акрою – останньою опорою хрестоносцiв на Сходi.

Пiд час четвертого хрестового походу (1202-1204) хрестоносцi здобули Константинополь i захопили бiльшу частину володiнь Вiзантiйської держави. Замiсть неї вони утворили Латинську iмперiю – феодальну католицьку державу хрестоносцiв. Вона подiлялася на сеньйорiї й баронiї, якi були розданi переважно французьким та iталiйським феодалам. Отже, замiсть Єрусалиму хрестоносцi завоювали схiдноєвро­пейську християнську державу, що вабила захiдне рицарство своїми багатствами й перешкоджала йому як конкурент у торговельних стосунках зi Сходом. Щоправда, Латинська iмперiя проiснувала недовго. У 1261 р. Вiзантiй­ську державу було вiдновлено. Iмператорський престол у Константинополi обiйняла династiя Палеологiв, але вiд ударiв, завданих хрестоносцями, Вiзантiя вже нiколи не вiдродилась у колишнiй могутностi й багатствi.

Папа Iнокентiй III (1198-1216) суворо засудив хрестоносцiв, бо їхнi дiї йшли врозрiз з його планами об’єднання двох церков. Хронiки зафiксували два посольства на Русь у церковних справах, а можливо також у справi участi руських князiв у хрестових походах. Справа лiквiдацiї розколу розглядалася на IV Латеранському соборi (1215), а також на Лiонських соборах (1245, 1264), проте їх рiшення не були втiленi в життя.

У перiод понтифiкату Iнокентiя III були утворенi жебрачi чернечi ордени домiнiканцiв i францисканцiв, що започаткували нову еру в середньовiчнiм християнствi. Перший з них був створений ченцем-iспанцем Домiнiком з метою боротьби з єресями i мiсiонерської дiяльностi. Користуючись особливим покрови­тельством папства, домiнiканцi проникали у найвiддаленiшi частини католицького свiту, нещадно придушуючи будь-яку опозицiю i вiдхилення вiд католицьких догматiв. Домiнiканцi пишалися своєю вiрнiстю папському престолу i, викорис­товуючи спiвзвучнiсть слiв, називали себе «псами Господнiми» (Domini canes).

Ще ранiше був утворений францисканський орден – згiдно з iм’ям його орга­нiзатора Франциска Ассизського (1182-1226). Засуджуючи у своїх «Правилах життя» грошi, торгiвлю i матерiальний добробут, Франциск проповiдує добровiль­ну злиденнiсть i тому спочатку зустрiв недоброзичливе ставлення бага­тьох пред­став­никiв духовенства. Проте Iнокентiй III усвiдомив, яке важливе значення для церкви може мати спецiальний чернечий орден, заснований на реформованому вчен­нi Франциска. Вiн доручив кардиналовi Гуго (майбутньому папi Григорiю IX) виробити статут ордену, який пом’якшив «Правила життя»: володiння майном принципово бiльше не вiдкидалося; будинки, де поселялися францисканцi, про­голошувалися власнiстю церкви i надавались у постiйне корис­тування членам ордену. Фiнансовi операцiї органiзацiй ордену оформлювались не вiд iменi фран­цис­канцiв, а нiбито вiд жертводавцiв, якi згодом вiдмовлялися на користь ордену вiд результатiв цих операцiй. Роздаючи милостиню жебракам i вбогим, що мало позначалося на майновому станi церкви, францисканцi здобу­вали популярнiсть, створюючи iлюзiю свого навернення до iдеалiв ранньої христи­янської церкви.

Католицькi ченцi й духовенство на Українi з кiнця XII ст. формально пiдпорядковувались люблiнському єпископу, який мав свого генерального вiкарiя у Володимирi-Волинському. Католики латинського обряду, особливо селяни, що тiкали на Україну в надiї полегшити своє становище, не боялись якихось можливих форм релiгiйного тиску i часто добровiльно приймали мiсцевi звичаї й обряди. У Києвi латинян обслуговували iрландськi бенедиктинцi, якi мали значну мiсiонерську практику. У них був свiй монастир та костьол; ченцi працювали у повнiй згодi з киянами.

Невдовзi пiсля заснування ордену, за папи Григорiя III (1216-1227), домiнiканцi з’являються у Києвi. Тут вони закладають монастир i спочатку проповiдують цiлком вiльно. Якщо папа Iнокентiй III намагався здiйснити об’єдна­ння Києва з Римом не порушуючи схiдних обрядiв (це було пiдтверджено рiшенням IV Латеранського собору), то його наступники Гонорiй III i Григорiй IX висунули завдання «навернення русинiв до латинства». Цей заклик папства активно пiдтри­мали домiнiканськi ченцi у Києвi, якi проповiдували латинникам не вступати у контакти зi «схизматиками i єретиками». На їхнє прохання папа Григорiй IX видав гострi постанови, що забороняли подружжя латинникiв й українцiв, якi до того часу створювалися вiльно. У вiдповiдь київський митрополит Кирило виступив з посланням, в якому зобов’язував католикiв, що бажають одружуватися з право­славними, приймати заново хрещення як поганинiв чи єретикiв. Це було нечуваним i нiколи не практикованим у київськiй митрополiї. Зрештою, конфлiкт закiнчився вигнанням домiнiканцiв з Києва. Вони оселились у Галичi; бенедиктинцi ж залишились у столицi митрополiї. У 1235 р. до Перемишля прибули францис­канцi й заснували там свiй монастир. Мiсiонерська дiяльнiсть так званих «жебрачих орденiв» на Українi мала для християнства в цiлому негативнi наслiдки. Домiнi­канцi й францисканцi проповiдували латинство як єдино можливий дiйсний хрис­тиянський обряд i намагалися переконати в цьому тодiшнє українське суспiльство. Звичайно, така непримиренна позицiя викликала недовiр’я населення i вiдштов­хувала його вiд Риму i Заходу в цiлому. Ця ситуацiя стала зруч­ним приводом для Константинополя посилити свої впливи на Українi.

В перiод хрестових походiв, якi спрямовувались не лише на Близький Схiд, а й на землi захiдних слов’ян, збiльшуються пiзнання захiдноєвропейцiв щодо ближ­чих i дальших сусiдiв на сходi Європи. Зокрема, в Англiї впродовж XIII ст. було написано три твори, де наводяться детальнi географiчнi описи та iнша iнфор­мацiя щодо Давньої Русi: «Iмператорськi дозвiлля» Гервазiя Тiльберiйського, «Про властивостi речей» Бартоломея Англiйського i «Великий твiр» Роджера Бекона.

Гервазiй Тiльберiйський (1150-1235) походив зi знатної сiм’ї, близької до ко­ро­лiвського оточення. Якийсь час вiн перебував на службi в англiйського коро­ля Генрiха II (1154-1189), а згодом – у рiзних європейських можновладцiв. Вiд се­­-ре­дини 90-х рокiв Гер­ва­зiй мешкає в Арлi – центрi ранньосередньовiчного Арелат­сь­кого королiвства, що 1034 р. увiйшло до складу Германської iмперiї. Отто­новi IV, який зробив його маршалом Арелатського королiвства, Гервазiй присвятив свої «Iм­ператорськi дозвiлля». Його увага зосереджена здебiльшого на Пiвденнiй i Пiв­денно-Захiднiй Русi, що виступає у нього пiд назвами Русiя i Рутенiя. Це було характерним у визначеннi топонiмiв України-Русi для всього тогочасного євро­пей­ського свiту. Гервазiй згадує Київ, називаючи його Хiо; Галич вiн йменує Галi­цi­єю, Днiпро – Апером, Буг – Браслетом, Володимир­-Волинський – Лодимирiєю.

Бартоломей Англiйський (1190 – пiсля 1250) – автор середньовiчної енцик­лопе­дiї «Про властивостi речей» – отримав освiту в Парижi, де став ченцем фран­цис­кансь­кого ордену. У 1230 р. вiн був направлений до Магдебурга для вик­ладання теологiї. В Нiмеччинi Бартоломей залишався до кiнця життя. Харак­терно, що в його працi Галичина (Галацiя) виводиться вiд Галлiї римських часiв. Причому вiн зазначає, що цей широкий i плодючий край, що включає велику час­тину Європи, «назива­єть­ся тепер ба­гать­ма Рутенiєю». У роздiлi «Про Русь» кор­дони Давньоруської держави визначаються приблизно сучасними етнiчними межами України, а Русiя, або Рутенiя, як зазначає Бартоломей, «у деякiй своїй частинi називається Галацiєю».

Хоча європейцям не вдалося утримати в своїх руках схiдне узбережжя Середземно­мор’я, хрестовi походи мали надзвичайно важливi соцiально-полiтичнi, економiчнi, а також культурнi наслiдки для всiєї Європи. Насамперед, європейцi ознайомились iз значними технiчними й господарськими досягненнями Сходу. Iстотно вплинуло на культурний розвиток Європи знайомство з багатою i рiзнома­нiтною культурою схiдних народiв, про яку не мало й гадки європейське рицар­ство, скуте вузькими межами феодальних замкiв i найближчих мiських округ. Вже пiсля першого хрестового походу європейське купецтво почало безпосереднi зносини з Левантом, що вiдразу пожвавило i розширило захiдноєвропейську торгiвлю. Був усунутий головний конкурент у торгiвлi зi Сходом – Вiзантiя, яка досi виконувала на цьому напрямку посередницьку функцiю.

Для України-Русi поява нового середземноморського торговельного шляху, що мiцно зв’язав захiдноазiйськi порти з пiвденноєвропейськими, призвела до занепаду традицiйної днiпровської артерiї. Якщо перед хрестовими походами схiдна торгiвля йшла з Вiзантiї – найважливiшого свiтового торговельного центру тих часiв – через Чорне море Днiпром у Балтику, то наприкiнцi XII ст. i особ­ливо у XIII-XIV ст. ситуацiя стрiмко змiнилася. Торгiвля зi Сходом пiшла з портiв Азiї без­посередньо до Венецiї, Генуї, Марселя, а звiдти – на пiвнiч Європи, минаючи «ве­ликий шлях» Днiпровий, що опинився осторонь нової торго­вельної дороги i втра­тив колишнє значення. До того ж значно утруднювали торговельнi стосунки надднiпрянських земель з Чорномор’ям кочовi народи, що захопили пiвденнi степи у XII-XIII ст. Нарештi, остаточно зруйнував стару торгiвлю Надднiпрянщини та­тар­сь­кий напад. Сплюндрований Київ та iншi надднiп­рянськi мiста фактично були вiдрiзанi вiд Вiзантiї. I хоча у XIV-XV ст. розпочався товарний рух з пiвдня до Москви та Новгорода, i на цьому шляху Київ був важ­ливою станцiєю, проте ця торгiвля не досягла масштабiв та iнтенсивностi київської торгiвлi XI-XII ст.

В перiод втрати Києвом свого економiчного i полiтичного значення зростає гео­полiтична роль захiдноукраїнських земель. У цьому регiонi торговельний рух на­­­би­рає дедалi бiльшої сили, оскiльки захiдноукраїнськi землi стали важливим посеред­ником у зносинах мiж Чорноморським узбережжям i країнами Центральної Європи.