§ 3. Посилення зв’язкiв київської держави з європейським свiтом

Невдача Ярослава у змаганнях за незалеж­нiсть церковної органiзацiї України-Русi певною мiрою компенсувалася активiзацiєю зносин iз Захiд­ною Європою. Вiд кiнця Х столiття, тобто пiсля прийняття Руссю християнства, починається нова доба в її стосунках iз Заходом. Iсторики неодноразово звертали увагу на численнi шлюбнi угоди руських князiв з рiзними захiдноєвропейськими династiями. Цi iнтенсивнi династичнi зв’язки однозначно свiдчать про те, що українськi землi в епоху раннього середньовiччя не були вiдгородженi вiд Захiдної Європи i українцi належали до спiльноти європейських народiв. Дослiдник гене­алогiї руських князiв М. Баумгартен на пiдставi лiтописних та iнших джерел проаналiзував 200 шлюбiв Рюриковичiв, що вiдбулися впродовж Х-XIII ст. Отже, 73 з них були укладенi з князiвнами своєї ж династiї, 5 – з особами мiсцевих князiвських родiв. 83 шлюби вiдбулися з представниками захiдноєвропейських фамiлiй, зокрема, 78 – з членами королiвських, князiвських та iнших династiй i 5 – з особами некнязiвського походження. З Нiмеччиною династiя Рюриковичiв була пов’язана 13 шлюбами, з Англiєю i Скандинавiєю – теж 13, з Угорщиною та Хорватiєю – 15, з Францiєю – 2, з Чехiєю та Моравiєю – 6, з Польщею, Ма­зур­щиною та Куявами – 27, з Помор’ям – 5, Сiлезiєю – 2. З iншими династiями – схiдноєвропейськими та кавказькими – Рюриковичiв рiднили лише 39 шлюбiв; з Вiзантiєю – 12, з Грузiєю та Осетiєю – 7, з дунайською Болгарiєю – 3, з По­­ло­­­веч­чиною – 13, з Литвою – 4.

Постiйне спорiднення русько-українських князiв iз захiдноєвропейськими монархами безперечно свiдчить про вiдсутнiсть замкнутостi та вiдчуженостi схiдного слов’янства, а також будь-якої ворожостi до захiдноєвропейських народiв i захiдного християнства. За цими шлюбними зв’язками стояли постiйнi й глибокi зв’язки полiтичнi, економiчнi та духовно-культурнi мiж середньовiчною Україною i європейським свiтом. Династичне спорiднення змiцнювало цi взаємини i сприяло виробленню вiдчуття єдностi iз захiдним християнством, подоланню русинами-українцями конфесiйного антагонiзму, що формувався у стосунках мiж Римом та Вiзантiєю у дотатарську добу. Про це переконливо свiдчать також вмiщенi у багатьох тогочасних джерелах описи перенесення мощей святого Миколая, подорожi до Єрусалима iгумена Данила, князiвни Єфросинiї тощо.

Ставши одним iз наймогутнiших володарiв Європи, Володимир прагнув посилити авторитет своєї держави тiсними стосунками з найближчими європейсь-кими сусiдами. Лiтопис зазначає, що вiн жив «съ князи околными его миром, съ Болеславом Лядьскымъ, и съ Стефаном Угорьскым, и съ Ондроникомъ Чьшьскимъ, и бh мир межи има и любы». Такi самi вiдносини були у Володимира зi скандинав-ськими монархами. Цi стосунки скрiплялися одруженнями дiтей князя: старшого сина Святополка – з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослава – з дочкою короля Швецiї Олафа Iнгiгердою-Iриною, дочки Премислави – з угор­ським королем Владиславом Лисим, iншої дочки – з чеським королем Болеславом Рудим, дочки Марiї-Добронiги – з польським королем Казимиром Обновителем.

Ця тенденцiя Володимирової полiтики була розвинута Ярославом. Вiн придiляє багато уваги польським справам, дiючи разом з германським iмператором Генрiхом III у вiдновленнi польської державностi пiсля мiжусобної боротьби нащадкiв Мешка I. Згодом Ярослав одружив свого сина Iзяслава з сестрою Кази­мира Обновителя.

Як свiдчить хронiка Ламберта, Ярослав двiчi надсилав посольство до Нiмеч­чини з пропозицiєю одружити iмператора Генрiха III з однiєю зi своїх дочок, проте цей план не здiйснився. Київський князь був змушений задовольнитися династичними зв’язками з менш значними феодальними сеньйорами Германської iмперiї, якi також зближали Київську державу iз Захiдною Європою.

Надзвичайно iнтенсивними були зносини України-Русi з країнами Пiвнiчної Європи. В перiод правлiння Володимира i Ярослава вiдбувалася християнiзацiя Скандинавiї, що, як i Старокиївська держава, переживала одночасно становлення феодалiзму. У Данiї християнство було запроваджене Гарольдом Синiм Зубом (960) i остаточно утверджене Кнутом Великим (995-1035); у Норвегiї – Ола­фом I Трiгвессоном (969- 1000) та Олафом II Святим (995-1030); у Швецiї – королем Олафом (1000). Бiльшiсть скандинавських володарiв мали зв’язки з київсь­ким великокняжим двором i так чи iнакше перебували у сферi полiтичних iнтересiв Старокиївської держави. Олаф I Трiгвессон виховувався на Русi, куди втекла його мати пiсля загибелi свого чоловiка. Прийнявши христи­янство в Англiї, Олаф у 995 р. прибув у Норвегiю, був визнаний королем цiєї країни i активно поширював у нiй християнство.

При дворi Ярослава Мудрого якийсь час перебував один з претендентiв на норвезький престол майбутнiй король Норвегiї Олаф II Святий та його молодший брат Гаральд Смiливий. Олаф II протидiяв зазiханням Кнута Великого на Норвегiю i, не погодившись визнати ленну залежнiсть вiд датського короля, шукав пiдтримки могутнього київського володаря. Тiснiшому зближенню руського i норвезького монар­хiв сприяли їхнi одруження з доньками шведського короля Олафа III Шьот­конунга. Дружина Ярослава Мудрого Iнгiгерда (Iрина) сприяла активному втру­чан­ню Київської держави у скандинавськi справи, а також змiцненню її воєнної потуги за допомогою варязьких дружин.

У 1030 р. Ярослав разом з Олафом II та своїм майбутнiм зятем 15-рiчним Гаральдом Смiливим здiйснив похiд на Польщу i повернув собi Белз та iншi мiста Забужжя. Тепер настала пора допомогти Олафу II вiдзискати норвезький королiвський престол. У тому ж роцi Ярослав здiйснив похiд у землю естiв i заснував там мiсто Юрiїв (Дерпт), яке мало сприяти налагодженню зв’язкiв зi шведськими союзниками. Олаф II iз сильним вiйськовим корпусом, наданим йому Ярославом, рушив на Трондгейн (тодiш­ню столицю Норвегiї). Проте у битвi пiд Стiкельстадом був розбитий Кнутом Великим i загинув у бою. Дружина Олафа II i його син Магнус залишились у Києвi.

У складному переплетiннi полiтичних i династичних iнтересiв країн Пiвнiчної Європи Київ намагався не допустити пiднесення Данiї, яка прагнула територiаль­ного розширення за рахунок слабших сусiдiв. У 1016 р. датський король Кнут Великий пiсля дворiчної боротьби з англiйським королем Едмундом Залiзнобоким захопив пiвнiчну частину Англiї. Невдовзi пiсля смертi Едмунда Кнут був проголо­шений королем всiєї Англiї та опiкуном дiтей померлого. Вони були вiдправленi ним до шведського короля Олафа, а з часом знайшли притулок при дворi Ярослава Мудрого. На короткий час Датське королiвство пiдпорядкувало собi Норвегiю, частину Швецiї, Англiю з Шотландiєю i утворило своєрiдне iмперське об’єднання на пiвночi Європи; йому активно протидiяла Київська держава, пiдтримуючи противникiв Кнута Великого.

У цьому контекстi надзвичайно цiкавою є згадка англiйського середньовiчного хронiста Роджера з Ховедена (1201), прекрасно освiдомленого про подiї полiтич­ного життя сучасних йому Англiї, Францiї та iнших країн Європи. У своїй фун­даментальнiй «Хронiцi» вiн зазначає, що син короля Едмунда Едуард «по смертi батька, боячись короля Кнута, втiк з цiєї землi у землю ругiв, яку ми називаємо Русiєю. Король цiєї землi, по iменi Малесклад (пiд цим iм’ям Ярослав був вiдо­мий в Англiї – авт.), коли по­чув i зрозумiв, хто вiн, з честю прийняв його». Подiбнi згадки вмiщено у «Дiяннях гамбурзьких єпископiв» знаменитого пiвнiчно­нi­мецького хронiста Адама Бременського (помер пiсля 1081) та iнших середньо­вiчних авторiв. Про факт перебування си­нiв Едмунда Залiзнобокого у Ярослава Муд­рого говориться також у коментарях до законiв Едуарда Сповiдника, який зiйшов на англiйський престол у 1042 р. пiсля розпаду держави Кнута Великого i лiквiдацiї влади датчан в Англiї. Цiлком ймовiрно, що сталося це не без допомоги Києва, який сприяв вигнанню датчан з Норвегiї по смертi Кнута Великого i приходу на норвезький королiвський престол Магнуса Доброго (1036).

Розширенню полiтичного впливу Київської держави сприяла також дiяльнiсть згаданого ранiше норвезького принца, а згодом короля – Гаральда Суворого (1015-1066). Тривалий час вiн служив Ярославовi Мудрому, брав участь в антивiзантiйському походi Русi 1043 р. i того ж року одружився з донькою Ярослава Єлизаветою. Посiвши норвезький престол (1047), вiн втрутився у боротьбу за англiйську корону i незадовго до нормандського вторгнення в Англiю загинув у битвi з Гаральдом II Англiйським пiд Станфордбриджем. На цьому зв’язки України-Русi з Англiєю не припинилися.

Невдовзi, коли Вiльгельм Завойовник розгромив Гаральда II Англiйського у битвi при Гастингсi, два брати останнього i його дочка Гiта втекли у Данiю i знай­шли пiдтримку могутньої Київської держави. На цей час Київ полагодив стосун­ки з Данi­єю, король якої Свен II (1047-1075) одружився зi вдовою Гаральда Смi­ли­во­го Єлизаветою Ярославною. За їхнiм посередництвом англiйська принцеса Гiта була про­сватана за онука Ярослава Мудрого – Володимира Всеволодовича (Мономаха).

Династичнi зв’язки Ярослава Мудрого i його нащадкiв дедалi бiльше набували характеру мiждержавних зносин i були свiдченням активної iнтеграцiї України-Русi у захiдноєвропейський полiтичний i культурний процес. Для багатьох сканди­навських конунгiв, iнших європейських монархiв київський володар – один з най­могутнiших у Європi, претендент на титул «царя» – став своєрiдним еталоном фео­дального государя. Саме таким вiн виступає у королiвських сагах зводу «Хеймскрiнгли» та середньовiчних європейських хронiках.

Чи не найвiддаленiшим захiдноєвропейським партнером України-Русi Яро­сла­вової доби була Францiя. У 1048 р. французький король Генрiх I (1011-1060), третiй з роду Капетингiв на престолi Францiї, вiдправив посольство в далеку столицю Русi – Київ прохати руки Анни, дочки Ярослава Мудрого. Все своє довге правлiння енергiйний властитель невеликого королiвського домену, нiцого порiв­няно з обширними володiннями васалiв i сусiдiв, провiв у боротьбi проти молод­шого брата Роберта, якому вiн був змушений поступитися герцогством Бургун­дiєю, проти матерi Констанцiї, яка iнтригувала на користь молодшого сина, проти великих феодалiв (особливо графiв Блуа), проти нiмецького iмператора Генрiха III – за Лотарингiю, проти папства – за незалежнiсть французького єпис­ко­пату. I хоча Генрiх I не розширив територiї свого королiвсь­кого домену, вiн досяг пiднесення мiжнародного становища Францiї i змiцнив престиж коро­лiвсь­кої влади. Цьому безперечно сприяло встановлення династичних зв’язкiв з Руссю. Французький автор кiнця XVIII ст. Левеск, не вказуючи на джерело, вкладає в уста голови французького посольства до Києва Готьє Савейра такi слова про Україну-Русь: «Край цей бiльш об’єднаний, бiльш щасливий, бiльш могутнiй, бiльш значний, бiльш культурний, нiж Францiя». Анна народила трьох синiв: Фiлiпа – майбутнього короля, Роберта – що рано помер, i Гуго Вермондуа – зас­нов­ника молодшої орлеанської гiлки Капетингiв. Фiлiп ще за життя батька був увiнчаний королiвською короною. Пiсля смертi Генрiха Анна опiкувалася старшим сином i як за життя свого чоловiка, так i опiсля брала певну участь у дер­жав­них справах. 3 113 документiв часiв Генрiха I i Фiлiпа I, що збереглися, 17 належать Аннi, або Агнесi (деякi дослiдники припускають, що вона прийняла католицький обряд й iм’я Агнеси). Причому, на одному з них стоїть її власноручний пiдпис кирилицею – «Анна королева». Через якийсь час вона вийшла замiж за графа Рауля де Крепi – одного з наймогутнiших феодалiв Францiї i вiдiйшла вiд державних справ. Пiсля другого овдовiння Анна знову з’являється при дворi i бере участь у державному життi, проте пiдписується вже не як королева, а як мати короля. З iме­нем Анни Ярославни пов’язане поширення в Європi високих культурних цiнностей України-Русi. Про це свiдчить, зокрема, привезене з нею так зване «Реймське євангелiє», написане кирилицею, на якому присягали французькi королi пiд час коронацiї.

У рiк смертi Ярослава вiдбувся остаточний роз­кол християнської церкви, пiдготовлений довго­тривалим перiодом гострих суперечностей мiж Римом i Константинополем. Безперечно, одним з найбiльш визначних чинникiв розколу було пiднесення полiтичної могутностi Вiзантiйської iмперiї перiоду правлiння так званої Македонської династiї. Пiсля тяжких ударiв, якi вона витри­мала починаючи з другої половини Х ст. вiд арабiв, болгар, Русi, цiла низка воєнних перемог над усiма трьома суперниками привела до найбiльшого пiднесення пост­юстинiанiвської Вiзантiї, якого та не знала досi i не досягла у наступнi часи. Розквiт полiтичний, господарський та культурний, безперечно, вплинув на вiзантiйську церкву. Вона пiдсилювала свою владу у новоздобутих регiонах, а також там, де мала пiдпорядкованi їй церковнi органiзацiї – в Антiохiї, Пiвденнiй Iталiї, Болгарiї, Македонiї, Русi. Тодi ж здобули широку популярнiсть грецькi монастирi, що дiяли далеко поза межами iмперiї, їх дiяльнiсть переноситься не тiльки до Iталiї, а й до Угорщини, Чехiї, Польщi, Нiмеччини, Францiї. Здавалося, що саме тепер реально утверджувався вселенський характер схiдної церкви. Проте римсько-константинiвськi традицiйнi унiверсалiзм i вселенськiсть, що нiбито перемагали, перебували у гострiй суперечностi з орiєнтальним духом вiзантiйської церкви, який перетворював її фактично на нацiонально-державну iнституцiю. Якщо за Фотiя Вiзантiя ще значною мiрою була носiєм унiверсальностi i у своїй боротьбi з Римом прагнула стати на чолi усього християнства – як схiдного, так i захiдного, то на середину XI ст. цього прагнення до виявлення вселенськостi вже майже не залишилося. Грецьке духовенство на все невiзантiйське дивилося з погордою як на варварське, з потаємним неприйняттям його як єретичного. Хибне усвiдомлення власної виключностi заважало вiзантiйськiй церквi визнати рiвноправнiсть iнших народiв i пiсля навернення їх до християнства. Все це призвело до певної замкну­тостi i самоiзоляцiї православ’я, щойно почався полiтичний занепад Вiзантiї. Тiсно пов’язана з державою схiдна церква дедалi бiльше занепадала, проймаючись суб’єкти-вiстськими настроями власної виключностi, нацiоналiстичного месiанiзму, не пiд­­тверджених реальною дiйснiстю.

Разом з тим слiд враховувати, що Захiдна Європа i Римська церква перебува­ли в той час у станi гострої кризи, пов’язаної з розкладом Франкської держави i формуванням феодальної системи, якi затягнулися на пiвтора столiття. Рим став ареною боротьби рiзних полiтичних сил, що, безперечно, не могло не позначитися на характерi церковного життя захiдного свiту. До нього вкралися зловживання служителiв церкви, корупцiя, падiння дисциплiни, обскурантизм нижчого духо­венства, свiтськi звичаї серед вищої iєрархiї тощо. В Х ст. цей занепад мав чи не найбiльший свiй вияв, що й спонукало правлячi верстви Київської держави шу­кати церковних зв’язкiв саме у Вiзантiї. Тим бiльше, що й на Заходi в той час було розумiння переваг церковного життя схiдної церкви. До тiснiших церковних зв’язкiв з Вiзантiєю Україну-Русь пiдштовхувала лiквiдацiя самостiйностi болгар­ської церкви. У 1018 р. вiзантiйська армiя на чолi з iмператором Василем II Бол­га­робойцем завдала болгарським вiйськам нищiвної поразки i жорстоко розпра­ви­лася з полоненими. Перше Болгарське царство впало, його столицю Охриду було зруйновано, припинив своє iснування незалежний охридський патрiархат.

Вiд цього часу активiзується вiзантiйська церковна полiтика щодо України-Русi, церковна органiзацiя якої переходить у вiдання константинопольського патрiарха. Слiд також мати на увазi, що схiдна церква дозволяла богослужiння старослов’янською мовою, зрозумiлою широким верствам населення Київської держави, що сприяло його мирнiй християнiзацiї. На Заходi рiдна мова використовувалась лише для про­по­вiдi, сповiдi, тобто у безпосередньому спiлку­ваннi клiру з мирянами. Мовою богослужiння i культури тривалий час була виключ­но латинь. Очевидно, у Києвi не могли не зважати також на те, що досить часто захiдне християнство поширювалось у слов’янському середовищi водно­час зi спробами позбавити їх державної незалежностi. Так, Болеславу Хороб­рому доводилося вiдстоювати сувереннiсть Польщi, яка щойно прийняла християнство, вiд зазiхань Священної Римської iмперiї, аж поки у 1000 роцi вiн не добився утворення самостiйної кафедри у Гнєзно. Разом з тим, Русь-Україна нiчим не виявила своєї антиримської чи антизахiдної позицiї. Про це свiдчить цiлковита її неучасть в акцiях константинопольського патрiарха Керуларiя проти папського престолу i католицької церкви у 1054 р., а також дальший перебiг полiтичного i церковного життя. Характерно, що пiсля перебування у Константинополi папсь­кого посольства на чолi з кардиналом Гумбертом i здiйснення акту екскомунiкацiї на патрiарха Михайла Керуларiя римськi легати вiдвiдали Київ. Священик Гельм­гольд з Брауншвейгу (XII ст.), автор вiдомого своєю достовiр­нiстю твору, присвя­­че­ного слов’янському свiтовi часiв iмператора Генрiха II (1002 – 1024), був змушений констатувати, що вiн «не мiг нiде дiзнатись з точнiстю, якими пропо­вiдниками вона (Русь – авт.) навернена до християнської вiри; знаю одне, що у своїх обрядах вона, здається, бiльше наслiдує грекiв, нiж латинян, оскiльки Руське море (тобто Чорне) служить близьким шляхом сполучення її з Грецiєю». Це зауваження середньовiчного автора переконливо свiдчить, по-перше, про, певною мiрою, незалежне становище української церкви, а по-друге, про цiлко­виту вiдсутнiсть, незважаючи на близькiсть до грецького обряду, ворожого чи упередженого ставлення i до Риму.

Становлення церковної органiзацiї на Русi-Українi вiдбувалося в перiод роздiлен­ня християнського свiту i розпалу релiгiйної полемiки мiж Сходом i Заходом. Давнiм руси­чам необхiдно було також визначити свою позицiю не лише щодо схiдних iновiр­цiв, але й щодо християнських народiв латинського обряду, їм залишалось або засвої­ти грецький погляд на римську церкву, або виробити свiй власний. У теоретично-догматичних питаннях Україна-Русь здебiль­шого подiляла грецьку концепцiю. Хоча в схiдному церковному середовищi не було єдностi у ставленнi до латинян. Одна позицiя – слабша за числом при­хильникiв – була помiркована i полягала у згодi з канонами, забо­роняючи лише богослужбове i шлюбне спiлкування з латинянами як з єретиками, iнша – пере­ва­жаюча i вкрай фанатична – бачила осквернення у будь-якому, навiть мiнiмаль­ному, життєвому спiлкуваннi з ними. Пiд впливом митрополитiв-грекiв, якi все римсько-латинське намагалися подати у негативному свiтлi (зокрема, з метою усунення будь-якої конкуренцiї у церковнiй владi над Руссю), українцi мусили засвої­ти цю крайню грецьку точку зору. Така непримиреннiсть знайшла свiй вияв у наставленнi монаха Феодосiя (грека) у посланнi до князя Iзяслава Мсти­славича (XII ст.) «Слово о вhрh христiанской i латинской». «Вhрh же латинской, – зазначалось в ньому, – не подобает прилучатися, ни обычая их держати и компанiя их бегати, и всякого ученiя их не слушати, и всего их обычая и норова гнушатися и блюстись, своих дочерей не даяти за нь, ни поимати у них, ни брататися с ними, ни поклонитися, ни цhловати его, ни с ним в едином сосудh ясти и пити, ни борошна их прiимати».

Втiм, стосунки з європейським свiтом впродовж усього домонгольського перi­оду визначалися реальними життєвими iнтересами i вже утвердженим в Українi добро­зичливим ставленням до iноземцiв, в тому числi до європейських народiв.

Антилатинська i антикатолицька лiтература давньої Русi дуже нечисленна. Це «Стязаньє с Латиною» митрополита Юрiя 1060-х рр., два «Посланiя» митропо­лита Никифора початку XII ст., «Слово о вhрh христiанской и латинской» Феодосiя середини XII ст., оповiдь про хрещення Володимира середини XII ст. та деякi iншi. Причому всi автори – етнiчнi греки.

Якщо у Вiзантiї iмператор стояв над патрiархом, втручався у церковнi справи i навiть справи вiри, то в середньовiчнiй Українi така форма взаємин мiж державою i церквою не прищепилася. Церковнi установи Володимира i Ярослава були бiльш гуманними, нiж вiзантiйськi, ними запроваджувалися в церковне життя Русi певнi мiсцевi або захiднi елементи. Вони регулювали питання юрисдикцiї церкви над «церковними людьми» i питання їх утримання. Вiдносини мiж церквою i державою вiдзначалися бiльшою доброзичливiстю i взаємною допомогою. Росiйський фiлософ Юрiй Федотов зазначав з цього приводу, що «київський досвiд» спiввiдношення християнської церкви i християнської держави «може служити як одне з найкращих досягнень християнства».

На Русь тягнулися торговi каравани з усiх кiнцiв Європи – Норвегiї, Швецiї, Данiї, Францiї, Нiмеччини, Угорщини i пiвдня Iталiї. Торговельнi iнтереси Києва вимагали того, щоб усi численнi iноземцi, якi мешкали у давньоруських мiстах, мали право на спiльне вiдправлення релiгiйних потреб. У Києвi, Переяславi, Чернiговi, По­лоць­ку, Нов­городi та iнших великих мiстах бачимо латинськi церкви та iноземне духовенство.

Цiла низка пам’яток домонгольського перiоду свiдчить про близькi i дружнi стосунки русичiв з європейцями навiть у релiгiйнiй сферi. Русини-українцi шанували католицьких святих, яких не визнавала Вiзантiйська церква, що вiдповiдало духовi вiротерпимостi в середньовiчнiй Українi-Русi.

На великокняжому дворi у Києвi перекладено кiлька «житiй» святих като­лицької церкви на старослов’янську мову. Серед них – «житiя» святих Юрiя, Кли­мен­тiя Римсь­кого, Вiта, Аполiнарiя, Стефана. У руських молитовниках, вiдо­мих з рукописiв XIII ст., є звернення та молитви до святих, яких вшановували на Заходi. Один з таких молитовникiв вмiщує iнвокацiї до святих Климентiя Римсь­кого та папи Сильвестра I, яких поставлено пiсля апостолiв та євангелiстiв, а також до святих Магнуса з Альгау, Кнута – короля Данiї, Олафа – короля Норвегiї, Мартина Турського, В’ячеслава з Чехiї, Войтеха з Праги (Адальберта Празького), Бенедикта Нурсiйського та iнших. Прийняття культу низки католиць­ких святих в Українi-Русi було викликане прагненням обмежити церковно­полiтичний вплив Вiзантiї, уникнути однобiчної орi­єнтацiї в акцептацiї христи­янських духовних цiнностей i вiдверто продемонструвати свою готовнiсть до iнтеграцiї iз захiдним свiтом. Вiдомо, що у першiй чвертi XII ст. католицькi ченцi з Регенсбурга їздили до Києва за допомогою у закiнченнi будiвництва церкви святих Якуба i Гертруди. Пiд впливом тiсних контактiв з Iталiєю в Українi-Русi, як вже зазначалося, було встановлене свято 9 травня на пам’ять про перенесення мощiв святого Миколая Мирлiкiйського до Барi.

В Апулiї i Колабрiї у XI ст. ще зберiгалися залишки грецького християнства. З VII i до кiнця XI ст. тут ще панували греки i церкви пiдпорядковувалися конс­тан­тино­польським патрiархам. Разом з греками билися проти норманiв за збереження грець­кої церковної i свiтської влади i руськi найманцi. Можливо, що деякi з русичiв осiли тут i мешкали наприкiнцi XI ст. у кiлькох православно-грецьких монастирях. Цi монастирi прийняли мiсцеве католицьке свято на честь святого Миколая i послужи­ли посередниками у передачi його на Русь, яка мала з Апулiєю досить жвавi стосунки.

В цiлому в добу Володимира – Ярослава Україна-Русь у своєму культурному i полiтичному життi була зв’язана з європейським свiтом не менше, нiж з Вiзантiєю.

Пiсля смертi Ярослава контакти iз Захiдною Європою тривали, хоча його сини Iзяслав, Всево­лод та Святослав рiзнилися за своїми полiтичними симпатiями. Одруження наймолодшого з них – Все­волода – з вiзантiйською царiвною вiдкривало новi можливостi для посилення впливу Вiзантiї на Українi. Осереддям цих впливiв став Переяслав – резиденцiя Всеволода, а згодом його сина Володимира Мономаха. 3вiдти вони ширилися по всiй Русi. Найстарший син Ярослава – Iзяслав – дотримувався виразної проза­хiд­ної орiентацiї, тим бiльше, що володiв захiдними землями. Святослав, який посiдав схiднi Чернiгiвську землю i Тмуторокань, коливався мiж обома напрямами.

Iзяслав докладав чимало зусиль до змiцнення великокняжої влади i в цих намаганнях знайшов пiдтримку київського духовенства на чолi з Феодосiем Пе­черським. Натомiсть iнша частина духовенства, налаштована провiзантiйськи, симпатизувала його супротивникам. Це протистояння було вiдгомоном складної полiтичної ситуацiї у Вiзантiйськiй iмперiї, де iмператорам доводилося йти на порозумiння з Римом з метою отримання допомоги перед зрослою загрозою туркiв, норманiв та у зв’язку з намаганнями слов’янських народiв отримати незалежнiсть.

Першi спроби зближення з Римом були зробленi iмператором Михаїлом VII (1071-1078). Вiн довго тримав у себе папських легатiв Олександра II i Григорiя VII, проте всi його зусилля i поступки розбивалися об впертiсть патрiархiв, якi у своєму заслiпленнi ненавистю до латинства погоджувалися навiть на втрату полiтичної незалежностi перед магометанами, аби не повернутися до попереднiх стосункiв iз Римом. В той же час вiзантiйськi iмператори намагались утримувати у сферi свого релiгiйного i полiтичного впливу Русь з тим, щоб не допустити її зближення з Римом i 3ахiдною Європою. Особливе занепокоєння Константинополя викликала полiтика Iзяслава.

У 1073 р. знову загострилися стосунки мiж великим князем київським i йо­го молодшим братом. Однiєю з причин було намагання Iзяслава замiнити право сень­йорату (переходу влади до найстаршого брата) правом прямого наслiдування (пе­­­ре­­ходу влади до найстаршого сина). Ця реформа в поєднаннi з коронуванням вели­кого князя королiвською короною – символом неподiльностi влади i держави – могла б сприяти збереженню полiтичної єдностi держави Рюриковичiв. Отри­мати корону в тiй iсторичнiй ситуацiї можна було тiльки вiд Риму, що значною мiрою i визначало захiдний вектор полiтики київського князя. Позбавлений своїми братами київського престолу, Iзяслав шукав пiдтримки у польського короля Болеслава, проте той, за словами лiтописця, «показа ему путь отъ себе». Бiльш того, Болеслав знайшов порозумiння iз Всеволодом i Святославом та одержав вiд них мiлiтарну допомогу у вiйнi з Чехiєю та Нiмеччиною. Тодi Iзяслав направив свого старшого сина Ярополка, як спадкоємця київського столу, до Риму з ме­тою одержання королiвської корони вiд римського папи. Вод­ночас Ярополк мав поскар­житися на Болеслава за його вiроломство. Сам Iзяслав поїхав до нiмецького короля Генрiха IV (пiзнiше – iмператора), з яким вiн зав’язав стосунки ще ранiше. Зупинившись при королiвському дворi у Майнцi, Iзяслав просив втручання Генрiха IV на свою користь. Проте нiмецький монарх, хоча вiн i цiкавився руськими спра­вами, переживав того часу полiтичну скруту через повстання саксонцiв i початок конфлiкту з папою Григорiєм VII (Гiльдебрандом) за право iнвеститури нiмецьких єпископiв. Генрiх IV обмежився лише дипломатичним посередництвом, вiдрядивши до Києва посольство з вимогою до Святослава вiддати Iзяславовi загарбаний великокняжий стiл. Проте сталося так, що на чолi нiмецького посольст­ва опинився трир­ський препозит Буркгард, сестра якого Ода була Святославовою княгинею. Тому, незва­жаючи на грiзнi слова Генрiха IV, Святослав й надалi за­ли­шився у Києвi, а нiмецькi посли повезли з далекої руської столицi багатi дарунки своєму королю. Втiм, iстотним наслiдком посольства було припи­нення Святославом воєнної допомоги Польщi проти Нiмеччини.

У цiй ситуацiї Iзяславовi залишалося тiльки звернутися безпосередньо до Риму. На папському престолi в той час перебував Григорiй VII – людина, що про­тя­гом 30 рокiв готувала справу оновлення латинської церкви, яке згодом отримало назву григорiанської реформи. У своїй дiяльностi папа спирався на так званий клюнiйський рух, що виник у католицькiй Європi на початку XI ст. i ста­вив своєю метою перетворення захiд­нохристиянської церкви на централiзовану структуру на чолi з папою, надiленого мiцною владою. Клюнiйці вимагали ска­сування практики призначення церковних iєрархiв iмператорами i надання їм ленiв, торгiвлi церковними посадами (так званих симонiй).

На синодi, скликаному в Римi 1074 р., Григорiй VII запровадив суворi покарання для духовенства за порушення целiбату, а також за продаж i купiвлю церковних посад (симонiю). Вiруючим було заборонено приймати причастя вiд жонатих або користолюбних священикiв. Навеснi 1075 р. Григорiй VII сформулю­вав свою програму в короткому документi «Диктат папи», де вмiщувались головнi тези доктрини середньовiчного папства. Ось деякi з них: «найменування «папа» вiдноситься тiльки до римського єпископа», «тiльки папа має владу призначати i коронувати iмператора», «нiхто не має права називатися вселенським єписко­пом». Отже, навiть свiтська влада мала бути пiдпорядкована тому, хто називався «намiсником Бога на землi». Папа Григорiй VII розпочав тривалий процес боротьби папства з германськими iмператорами, який завершився Вормським конкордатом (1122). Вiн позбавляв iмператорiв права призначати єпископiв та абатiв, проте зберiгав право надавати їм земельнi володiння пiсля обрання їх духовенством. В цiлому протягом XI-XIII ст. папство виявилося полiтичне сильнiшим за iмператорiв.

Прибуття Ярополка Iзяславича до Риму з метою отримання королiвської корони та мож­ливiсть виступити посередником у конфлiктi Iзяслава з Болеславом польським давали Григорiю VII прекрасну нагоду про­де­монструвати європейському свiтовi свою зверхнiсть над свiтськими володарями. Гри­го­рiй доручив з’ясувати справу з Iзяславо­вими скаргами i в листi до Болеслава звелiв йому повернути київському князевi майно, яке Болеслав узяв за обiцяну допомогу. Звер­та­ючись також з листом до «короля Русiв Ди­мит­рiя» (Iзяслава), папа повiдомляв його про коронування Ярополка i що зробив це з «лю­бовi i щирого бажання, щоб св. Петро просив за вас у Бога та мав вас самих, ваше коро­лiвст­во i все ваше добро у своїй опiцi». Далi вiн запевняв Iзяслава у всебiчнiй пiдтримцi апостольської столицi та iнформував про своє посольство, яке мало викласти деталi, що над ними обидвi сторони вестимуть перего­во­ри. Про певну стабiльнiсть зв’язкiв Iзясла­ва з Римом свiдчить характерна деталь: папа зазначає, що у складi посольства перебуває знаний i вiрний князю приятель. I, мабуть, найголовнiшим є те, що в листi папи вiдсутня будь-яка згадка про цер­ков­не роз’єднання Київської Русi з католицькою церквою. З цього можна зробити висновок, що Київ не пiшов безоглядно за Вiзантiєю у її розривi з Римом i вiд­чу­вав ще релiгiйну спiльнiсть iз Заходом всупереч офiцiйному акту про подiл церков. Маючи за собою пiдтримку такого церковного авторитета як Феодосiй Печерський, Iзяслав не приймає розриву 1054 р. У зв’язку з цим стає зрозумiлим його конфлiкт з митрополитом-греком Юрiєм, який не визнавав культу святих Бори­са i Глiба i виступав проти загального домагання канонiзацiї княгинi Ольги та князя Володимира. У 1072 р. митрополит виїхав до Грецiї й бiльше не повер­нувся; по собi вiн залишив написаний у вiзантiйському дусi полемiчний твiр проти католицької церкви «Стязанье съ латиною», який спричинив непорозумiння мiж ним i князями.

Про тiснi взаємини Києва i Риму в цей перiод свiдчить так званий «Кодекс Гертруди», або Трирський Псалтир, прикрашений високохудожнiми мiнiатюрами. На однiй з них зображено поклонiння Ярополка, його дружини Iрини i матерi Гертруди святому Петровi, на другiй – коронацiю самим Iсусом Христом королiвської пари, за якими видно постатi апостола Петра i святої Iрини i написи: «Ярополк-Петро та Iрина».

Успiшним виявилось посередництво папи мiж Iзяславом i Болеславом, що сприяло нормалiзацiї стосункiв мiж Руссю i Польщею. Приблизно в цей перiод Iзяслав пода­рував митрополичiй кафедрi у Гнєзно дорогоцiнну палицю та мощi святих з вiдповiдним латинським написом. Болеслав, який тодi ж одержав королiвську корону, зобов’язався допомогти Iзяславовi повернути київський стiл. Таким чином, пiсля смертi Ярослава Україна-Русь опинилася в колi європейських держав, якi пiдтримують з нею найтiснiшi взаємини.

Цi зв’язки iз Захiдною Європою не переривалися i в часи князювання Всеволода, хоча той був одружений з вiзантiйською царiвною. До встановлення контактiв з Києвом прагнув антипапа Климент III, який намагався досягнути вiдновлення церковної єдностi i, враховуючи, мабуть, досвiд взаємин Григорiя VII та Iзяслава Ярославича, шукав шляхiв до неї через Київ. Вiн вiдрядив до руської столицi посольство на чолi з кардиналом Григорiєм, яке мало порушити питання про об’єднання обох церков. Безперечно, що ця акцiя вiдбувалася з iнiцiативи нiмецького iмператора Генрiха IV, який виступив iнiцiатором обрання папою Климента III (равеннського архiєпископа Гвiберта) тридцятьма германсь­кими архiєпископами i послуговувався ним у своїх полiтичних iнтересах. Зважа­ючи на позицiю князя, толерантного до захiдної культури i зв’язаного родинними i шлюбними зв’язками iз захiдними династами, тодiшнiй київський митрополит грек Iван II не дав вiдверто негативної вiдповiдi Клименту III. Разом з тим, вiн переадресував його константинопольському патрiарховi, посилаючись на свою некомпетентнiсть. Iван II виявив себе як послiдовний прихильник орiєнталiзацiї руської церкви i супротивник будь-яких контактiв iз захiдним свiтом. Про це свiдчать його «Правила церковьная отъ святыхъ книгъ в кратьце», написанi у формi вiдповiдей на запитання «чорноризця Якова». В них, зокрема, зазначалося, що князям є рiччю недостойною i дуже поганою видавати своїх дочок за представ­никiв народiв, якi причащаються опрiсноками, а тi князi, що погоджуються на такi подружжя своїх дiтей, мусять пiдпадати пiд церковну кару.

Звичайно, такi застереження не могли не викликати непорозумiнь мiж княжим двором i грецькими блюстителями чистоти православ’я, що намагалися звузити масштаби захiдноєвропейських контактiв Русi-України. На практицi київськi князi мало зважали на цi чисто вiзантiйськi настанови поставлених Константино­полем київських iєрархiв.

Яскравим прикладом був сам Всеволод, який вдруге одружився з католичкою i мав своїми свояками королiв Францiї, Норвегiї, Угорщини, Польщi та Саксонiї. Його дочка Євпраксiя ще молодою дiвчиною була видана за маркграфа саксонсь­кого Генрiха Довгого (1084). У 1089 р., пiсля його смертi, вона одружилася з нiмецьким iмператором Генрiхом IV, який коронував її iмператорською короною. Цей шлюб продовжує довгу традицiю полiтичних, економiчних i культурних контактiв мiж Руссю та Нiмеччиною, започаткованих ще першими Рюриковичами. Згаданий шлюб, вiдповiдно до звiсток нiмецьких хронiк, виявився нещасливим. Генрiх IV пiд час боротьби з папою навiть ув’язнив свою молоду дружину у Веронi, проте Євпраксiя-Адельгейда втекла iз в’язницi до маркграфинi тосканської Матiльди, яка була головним ворогом iмператора. Пiд впливом останньої папа Урбан II засудив Генрiха IV на соборi у Констанцi, а згодом у П’яченцi – за знущання над дружиною. Євпраксiя по­вернулась до Києва, постриглася в черницi i померла на своїй батькiвщинi у 1109 р. Подiї, пов’язанi з драматичною долею дочки київського князя, тривалий час були в центрi уваги всiєї Європи.