§ 1. Люблінська унія та її наслідки

Проникнення Реформації та ідеології гуманіз­му в Польщу істотно вплинуло на політичну пове­дінку шляхти. Під впливом но­вих ідей у шляхетсь­кому середовищі формується так званий рух «екзе­куції прав», спрямований проти магнатів як соціальної групи, що мала політичні й майнові переваги і становила головну перешкоду серед­ній шляхті на шляху до гегемонії в державі. Екзекуціоністи домагалися також церковної реформи, повер­нення заставлених королівських земель, що їх магнати намагались утримати за собою, впорядкування судо­чинства, нормалізації роботи фіскального й військово­го апаратів, уніфікації держави. Тобто вони прагнули зміцнення центральної влади і забезпечення переваги середньої шляхти, ліквідації породжуваних магнатерією відцентрових традицій, з одночасним утриманням в залежності міщанства й селян­ства. Сейму відводила­ся головна роль у здійсненні програми екзекуціоністів. Вони чинили тиск на короля з метою відірвати його від магнатерії і зробити прибічником шляхетського руху.

Воєнно-політична ситуація на початку 60-х років виявилася сприятливою для здійснення намірів екзе­кутивної партії. Сигізмундові II Августу не вдалося завадити московському царю Івану Грозному ліквіду­вати татарські держави – Казан­ське і Астраханське ханства (1552, 1556), що розв’язало Москві руки для наступу на заході. У 1557 р. російські війська вторглися в межі Лівонського ордену, намагаючись вийти до узбережжя Балтійського моря. В цих умовах Литва зважила­ся на воєнні дії. Спроба литовських можно­владців і Сигізмунда II Августа вести вій­ну лише силами Литовсько-Руської держави зазнала невдачі. В лютому 1563 р. російські війська здобули Полоцьк, що було сильним ударом для Литви. Сигізмунд-Август переконався у явній недостатності підтримки магнатів, які не могли дати ради сильно зростаючому невдово­ленню шляхти.

Лівонська війна викликала гостру кризу Великого князівства Литовського як окремого державного орга­нізму. Вона була надзвичайно непопулярною на Украї­ні, особливо серед православної української шляхти. Відгомоном цих опози­ційних настроїв був бунт зем’ян у військовому таборі під Вітебськом, очолюваний во­линським аристократом Бокієм. Під впливом всіх зазначених подій українське боярство і зем’янство рішуче домагається звільнення з-під впливу панів-рад. Біль­­шість цих нащадків давньоруських дружинників хоча й володіли земельною власністю, проте лише за ленним (умовним) правом, а не за правом повної влас­ності, істотно залежачи від великих ленників – колишніх удільних князів та інших литовсько-україн­ських магнатів. Українське боярство приваблював поль­сь­­кий станово-суспільний лад з його шляхетськи­ми вольностями і правами. Вве­дення такого ж устрою в Литовській державі обіцяло йому юридичну рівність з маг­натами, набуття прав повної земельної власності, закріпачення селян і, нарешті, зменшення залежності від великокняжої влади й набуття впливу на пере­біг політичних справ в державі. Зі згаданого табору під Вітебськом всупереч волі магнатів литовсько-україн­ська шляхта надсилає петицію до великого князя і короля з проханням здійснити унію з Польщею. Таким чином, польська екзеку­тивна партія знайшла собі нову і досить могутню підтримку. Сигізмунд II Август у цій ситуації вирішив змінити союзника і пішов на збли­ження зі шляхтою. На Пйотрковському сеймі (1562) було проголошено «екзекуцію маєтностей», яка мала повернути королівщини, роздані до 1504 р., до коро­лівського скарбу. Нас­тупні «екзекуційні сейми» у 1563–1564, 1565, 1566 і 1567 роках посилили вплив шляхетської демократії на політичне життя. Екзеку­ційний рух, одержавши під­трим­ку короля, багато зусиль докладав до повного об’єднання Литовської держави з Польщею. Спираючись на Сигізмунда II Августа, литовсько-українсько-біло­русь­кій шляхті, як уже зазначалося, вдалося запровадити на польський зразок свої станові повітові сеймики, вибори сеймових депутатів, нове судочинство тощо. Шляхта Великого князівства Литовського, таким чином, діставала мож­ливість безпосередньо впливати на вирішення державних справ, що завдавало значного удару полі­тичній могутності магнатерії. В результаті позиції прибічників об’єднання істотно зміцнилися. До цього слід додати, що і частина литовсько-руських магнатів схилялася до компромісу з Польщею задля зміцнення позицій у боротьбі з Москвою. Нарешті, смерть Сигізмунда-Августа, який не мав нащад­ків, загрожувала остаточно розірвати зв’язки обох держав, що також посилювало небезпеку для Литви з огляду на російську експансію.

У 1563–1564 рр. у Варшаві розпочалися польсько-литовські переговори про унію. Під час переговорів Сигізмунд-Август зрікся своїх спадкових прав на Литву з тим, аби сприяти її об’єднанню з Польщею. Проте литовська сторона не прийняла королівської декларації, погоджуючись лише на слабкий зв’язок зі збереженням Литовської держави як окремого політич­ного організму.

У січні 1569 р. в Любліні скликано сейм з участю представників Литви, який мав вирішити питання про унію обох держав. Литовські магнати цього разу змогли утримати представників шляхти під своїм контролем, і спільний сейм перетворився на засідання двох фактично окремих сеймів. Переконавшись, що король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август готовий підтримати польські домаган­ня, литовські магнати 1 березня 1569 р. вночі таємно залишили Люблін разом із представниками інших станів. Однак це не зупинило польську сторону, яка вирішила діяти без литовських представників, що, на їхню думку, незаконно залишили сейм. Під тиском польських сенаторів король підписав грамоту про приєднання до коронних земель Волині і Підляшшя і закликав депутатів цих провінцій до участі в сеймі під загрозою конфіскації маєтків і позбавлення посад. Незадовго до цих подій на Підляшші, де осіло чимало польської шляхти, а частина православних зем’ян вже була сполонізована, було приписано вживання україн­ської (руської) мови в місцевих урядах. Боячись втратити свої привілеї, волинські магнати і шляхта присягнули на вірність поль­ській короні. Найдовше зволікали зі складанням присяги волинські магнати – князі О. Чарторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький – впли­во­ві представники україн­ської аристократії, для яких Волинь була головною твердинею. У спеціальній заяві, виголошеній князем Костянтином Вишневецьким, що мала бути певним застереженням королю, зазначалося: «Заявляємо вашій королівській милості, що ми пристаємо (до Польщі) людьми вільними й свобідними, з тим щоб не були ми понижені в наших чеснотах шляхетських, бо ми нарід настільки благородний, що не попустимо першинства ніякому іншому народові на світі...» Проте після відповіді короля: «Я поступлю по праву», – що загрожувало застосуванням репресій, вони припинили опір і склали присягу. В результаті литовські вельможі – прибічники незалежності Литви – опинились у скрутному становищі. Війна з Москвою і відсутність підтримки з боку українських магнатів і шляхти роби­ли для них неможливою організацію серйозного опору домаганням польських експансіоністів. Вони були змушені повернутися на сейм і продовжити переговори про унію. Такий легкий успіх спонукав польських політиків до розши­рення своїх територіальних претен­зій. Вони виступили з вимогами включення до складу Польщі Брацлавщини (Східне Поділля) й Київщини і, подолавши слаб­ку опозицію, добилися прилучення до Польщі тих українських земель, що досі перебували у складі Великого князівства Литовського. В серпні 1569 р. за­кін­чився Люблінський сейм, який об’єднав Литву і Польщу в одну державу з одним спільним сеймом. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї етнічної території й, частково, Білорусії. Під владою Польщі опинилися май­же всі українські землі, що поділялися тепер на такі воєводства: Руське (Га­ли­чина) з центром у Львові, Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Підляське, Брацлавське (Вінниця), Київське (Київ), Берестей­ське (Берестя), згодом – Чернігівське (Чернігів).

Виникає питання, наскільки інтеграція України в склад польського державного організму вплинула на уявлення про неї західноєвропейського світу. У багатьох західноєвропейських авторів XV-XVI ст. бу­ло досить чітке сприйняття України, її географічного положення та етнополітич­них відмінностей від най­ближчих сусідів. Так, у праці італійця А.Контаріні «Подорож до Персії» (вийшла друком 1487 р.) точно зафіксовано межу між Поль­щею і Україною. «20 берез­ня, – писав він, – виїхав я з Польщі і вступив до нижньої Русі, яка теж належить до володінь названого короля (Казимира Ягелон­чика – авт.); до 23 числа їхали весь час лісами, зупиняючись для відпочинку то в невеликих замках, то в селах, і прибули в місто, яке називається Луцьк (Lusch); місто те має досить гар­ну, хоч і дерев’яну фортецю, де ми залишилися до 24 чис­ла». Подорож «нижньою Руссю» автор веде приб­лизно від Західного Бугу. Кон­та­ріні також чітко розріз­няє Росію і Україну, для якого перша є «Московією», або «верх­ньою Руссю», а друга – «нижньою Руссю». Впадає в око, що в зазначених опи­сах України немає відчуженості, погляду на неї як на екзотичну неєвропей­ську країну, що часто стосувалося сусідньої Московії.

Разом з тим, досить часто під терміном «Русь» Західна Європа розуміла Україну і Білорусію, які були складовими частинами Великого князівства Литов­ського. Так, у 1507 р. в Римі була видана славнозвісна «Географія» Птоломея з додатком «Сучасна карта Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини, Русі й Литви». На ній «Русь» обіймає українські і білоруські землі, що разом з литовськими становили одне державне тіло. Прикметно, що Україна тут подається разом з голов­ними країнами Центральної Європи.

Надзвичайно важливе значення для формування уявлення Західної Європи про Україну в новий час мав «Трактат про дві Сарматії», який вийшов з-під пера поль­ського вченого-гуманіста Матвія Меховіти у 1517 р. Автор дотримувався пто­лемеївської традиції в ономас­тиці Східної Європи. Проте його «Європейська Сар­матія» включає фактично всю старокиївську державну територію з Прибал­тикою і без Польщі. Причому він чітко поділяє «Європейську Сарматію» на «Русію» і «Мос­ко­вію». «В Європейській Сарматії, – зазначає Меховіта, – є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками – Віслою на заході й Танаїсом (Доном – авт.) на сході». У своєму творі польський гуманіст подає стислий нарис історії Київської Русі, яка безпосередньо пов’язується саме з «Русією», тобто з Україною. Органічний зв’язок Київської династії з Руссю-Україною, а не з «Московією», став концептуальною моделлю для більшості західноєвропей­сь­ких авторів XVI-XVII ст., що роз­глядали історичний процес у Східній Європі.

Ще одним важливим твором, який знайомив захід­ноєвропейського читача із східноєвропейським світом, була книга Сигізмунда Герберштейна «Нотатки про Московію» (1549). Хоча вона присвячена переважно Московській державі, німецький дипломат, мандрів­ник і вчений у розділі «Про Литву» подає низку відомостей про українські землі. Причому він чітко розрізняє етнічну Литву, що «врізається в руські землі й має власну мову та римську віру», і Україну й Білорусію – «руські землі». «Я розповідаю тут не тільки про цю землю (власне Литву – авт.), а й про країни, які до неї прилягають, яких об’єднують під загальною назвою Литва, – зауважує Герберштейн. – Вона тягнеться вузькою смугою від міста Черкаси, що стоїть на Бористені, до самої Ливонії». Гербер­штейну також належить чи не найперша в Західній Європі спроба дати опис українських козаків, яких він нази­ває «черкасами» – згідно з російською терміно-логією XVI-XVII ст. Проте він чітко усвідомлює їхню етнічну належність до українців-русичів. «Черкаси, які жи­вуть по Бористену, – пише Герберштейн, – суть русичі і відрізняються від тих черкасів, що живуть в горах біля Понту (черкесів на Кавказі – авт.)». Разом з тим, населення Сіверщини, Волині, Києва називаєть­ся просто русичами. Отже, вже на середину XVI ст. козацтво стало відомим Європі, насамперед, своєю відчайдушною боротьбою з татарами, що і викликало зацікавлення Герберштейна.

Уявлення про українські землі як про цілісну краї­ну – незалежно від їх входження до тих чи тих політично-територіальних утворень, віддзеркалено у багатьох західноєвропейських космографіях XVI ст. (Й. Боемія, С. Мюнстера, Ф. Бельфоре, А. Теве та ін.). Так, Мюнстер у своїй «Космографії» виключив Гали­чину з опису Польського королівства і включив її у розділ, присвячений Русі (Україні і Білорусії), причому окремо й від Литви.

Сприйняття України як соборної країни, населеної одним народом, міцно закріплюється у європейській дипломатії й політиці. Про це переконливо свідчать матеріали західноєвропейських архівів. Зокрема, у 1540 р. французький посол у Венеції Пелісьє інформу­вав короля про події в Туреччині і часто згадував славнозвісну Роксолану – Настю Лісовську, дочку українського священика з галицького міста Рогатина, яка стала дружиною турецького султана Сулеймана Пишного. Пелісьє вказує на її «руське походження» і зауважує, що «мешкають ці Руські від Карпатських гір до Бористена й Понта Евксінського». Венеціанський посол у Константинополі Наваджеро, доповідаючи сенатові про Роксолану, також вказує на її належність до «de natione russa», тобто «руської нації». У заповіті одного з венеціанських вельмож (1564) згадуються – «невільниця русь­кого походження Уляна з Рогачова» та «невільник руського походження з Черкас на Бористені». Таке поєднання е переконливим свідченням того, що і українців над Дністром, і українців над Дніпром Західна Європа вважала одним народом. Про це ж свідчить і праця кардинала Баронія «Relatio de Ruthenorum origine et conversione», в якій йдеться про походження руського (українського) етносу та історію зв’язків Русі з Римом. В цьому творі розселення руси­нів (українців) фік­сується на всьому етнічному просто­рі України. Цікаво, що українці, як окремий етнос, потрапили до широко відомої в Європі книги про античні і сучасні тоді костюми світу, створеної двою­рідним братом і учнем Тіціана – Чезаре Вечеллі. Малюнки до неї виготовив сам славнозвісний італій­ський живописець. У книзі Вечеллі Русь-Україна, що межує з «Лівонією і Литвою», чітко відрізняється від Польщі і Московії; в ній подано навіть малюнок «ру­ського жовніра».

Нотатки про Русь як Україну вміщено у творах деяких західноєвропейських письменників доби Від­родження. Так, у Рабле в одному з епізодів його роману «Гаргантюа і Пантагрюель» є згадка про Русь, яка подається поряд з Пруссією, Польщею, Литвою, Валахією, Трансільванією, Угорщиною, Болгарією і Туреч­чиною. Для нього цілком зрозумілою і природною є належність Русі-України до європейського світу. Разом з тим, Рабле цікавиться, до якої з частин світу – Європи чи Азії – належить Московія; ії він схильний розмістити в останній. В «Есе» Монтеня наводяться два епізоди з української історії – війни київських князів з Болеславом Хоробрим та напади турків на Україну наприкінці XV ст. і один – з російської історії часів татаро-монгольської навали. При цьому слід зауважи­ти, що французький автор чітко розрізняє «Русь» і «Московію», тобто Україну і Росію.

Люблінська унія і включення майже всіх україн­ських земель до складу Польської держави не змінили розуміння соборності України в західноєвропей­ському світі. У 1573 р. француз Блез де Віженер написав для Генріха Валуа – новообраного польського короля – книгу про Польщу, в якій вказувалося, що руський народ живе по обидва боки Збруча.

Разом з тим, у цей час терміни «Україна», «україн­ський» набули широкого вжитку і ввійшли у міжнародне використання поряд з термінами «Русь», «русь­кий». На мапі, спеціально виготовленій за наказом короля Карла IХ для Генріха Валуа у 1572 р., територія по обидва боки Дніпра позначена написом «Ukraine» (Україна). Крім традиційних північних і західних регіонів вона охоплює також Слобідську Україну і територію Полтавщини, Херсонщини, Катеринославщини, а нижче розміщено напис «Cosaques» – Козаки. На мапі французького купця Мотіеля (1580) територія України позначена терміном «Uсkrania». На ній пока­зано міста Овруч, Житомир, Київ, Кам’янець-Подільський, Чигирин та інші.

Ці дві мапи свідчать, що давня народна назва нашої землі входить у широкий вжиток разом з виходом на арену суспільно-політичного життя нових станів – козацтва, міщанства, селянства і близької до них дрібної шляхти та духовенства, які заховали цю давню національну термінологію. Збереглася значна кількість мап XVII та XVIII ст. в музеях і бібліотеках Італії, Франції, Німеччини, Австрії, Голландії, Англії, Чехії, Польщі, на яких етнічна територія України вже позна­чена саме цією назвою. Дедалі частіше зустрічаються назви «земля козаків», або «область» чи «держава козаків» тощо. Разом з тим. Російська держава й надалі називається Московією, а не Руссю, чи Росією. Поряд з назвою «Україна» продовжувала вживатись і стара назва «Русь», що стосувалася майже всієї території сучасної України. У 1619 р. вийшла широко відома в Європі праця д’Авіті «Держави, королівства і князівства світу», якою користувалися дипломати на нарадах Вестфальського конгресу після закінчення Тридцяти­літньої війни. У книзі зазначено, що «Руссю» або «Роксоланією», «Рутенією», «Росією» називаються всі землі, що входять до складу Польсько-Литовської держави від Полтавщини і до Карпат; народ, який живе на них, вживає одну й ту саму мову, дотримується грецької віри й зветься «руським». Згадуються тут і козаки, які є частиною цього народу; на Волині, частині Русі, живе князь Острозький – «шеф всіх руських грецької віри».

Таким чином, незважаючи на драматичний перебіг політичних подій, що мали наслідком включення України до складу Польської держави, вона залиша­лась у свідомості європейського світу цілком самостій­ним етно-суспільним орга­нізмом, який продовжував своє життя й в умовах тимчасової втрати держав­нос­ті. Усі попередні розмаїті економічні, соціально-політичні і культурні контакти України з країнами Західної Європи, її безпосередня тривала участь у бурхливому політичному житті Центральної Європи, боротьба з турецько-татарською загрозою зробили Україну по­стійним і незалежним компонентом європейської спільноти, що й було відображено у багатьох історич­них, географічних та літературних працях того часу. Важливу роль в утвердженні цього уявлення про Украї­ну відігравав також ренесансно-гуманістичний підхід у світосприйнятті народів, пов’язаний з піднесенням національних пріоритетів у суспільному житті, відхо­дом у минуле універсалістських і, часом, ефемерно-фантастичних уявлень фео­даль­ного світу про народи та їхній розвиток. У новому підході головну роль віді­гра­­вали вже не ті чи інші швидкоплинні політичні ситуа­ції й адміністративні кордони, а органічне, властиве для нової епохи усвідомлення «природного» поділу країн і розселення народів.

На підставі акту 1569р. шляхта українська, литовська і польська зрівнювались у правах. Поль­ська шляхта одержувала пра­во безперешкодно набувати маєтки і володіти ними в Литві, шляхта литовська і українсько-білоруська – у Польщі. Король міг роздавати маєтки як в межах Польщі, так і в землях українських, білоруських і литовських. Проте, оскільки в Польщі не залишилося вільних земель, король реалізовував це своє право лише на Україні, де постійно виникали поселення вільних селян, які освоювали ще донедавна без­людні незаймані землі. Оскільки так звані «артикули Генріха III» 1573 р. вста­новили по всій Речі Посполитій повну владу шляхти над селянським насе­лен­ням, ставало зрозумілим, що несло українському селянству розда­вання коро­лем заселених колонізованих земель шляхті та магнатам. Селяни неминуче пере­творювалися на кріпаків. Вже в першій половині XVI ст. розвиток фільвар­ко­вої системи, посилене вивезення хліба на ри­нок, зменшення селянської ріллі і збільшення панщини зумовлювали істотні соціальні зрушення. Люблінська унія посилила намагання української, литовської, а тепер і польської шляхти макси­мально використати свої привілеї і прикріпити селянина до землі.

З посиленням кріпосництва після 1569 р. почасті­шали втечі селян, які на-прикінці XVI – на початку XVII ст. набули масового характеру. Селяни заселюва-ли південь Поділля і Київщини на правому березі Дніпра, Сіверщину і Західну Полтавщину – на лівому. Проте дуже швидко ці заново сколонізовані землі ставали предметом зазіхань з боку магнатів, шляхти та орендарів. Вже 1569 р. – у рік самої унії – урядовцям було наказано обревізувати так звані «пустині» у воє­водствах Подільському, Брацлавському і Волинському з метою наступного роздавання земель у довічне або ленне користування. Її ініціатором став польський король Стефан Баторій, але найбільш інтенсивно процес роздавання земель проходив за його наступника – Сигізмунда III (1587–1632). Сеймове рішення 1590 р. «про роздачу пусток, що лежать за Білою Церквою» надало королю право роздавати степові землі по обох берегах Дніпра, аж до московського кордону.

Люблінська унія дала новий імпульс полонізації української феодальної верстви. Проте цей процес не був однозначним ні в просторі, ні в часі, ні в масштабах охоплення якоїсь соціальної категорії. В західних регіонах України, що увійшли до складу корони ще у XV ст., спільність станових інтересів і прагнення зрівнятись із польським панством не лише формально-юридично (це було забезпечено законом), але й фактич­но в умовах відсутності будь-яких національно-держав­них перспектив дуже швидко призводили до денаціо­налізації колись відомих і заможних українських родів. Вже на XVI ст. їх не залишилося в Галичині. Цей процес охопив значною мірою й середню шляхту. Однак дрібна шляхта ще довго трималася своєї націо­нальності, православ’я, що мало неабияке значення, оскільки її суспільне становище давало реальні можли­вості стати речником українських національних інте­ресів. Досить згадати представників га­­лицьких шля­хетських родів Балабанів, Копистинських, Желиборських, Плете­нецьких, Кальнофойських, Радиловських та інших, їхню визначну роль в культур­ному, освіт­ньому і церковному житті не лише Галичини, а й усієї України.

Ще інтенсивніше процес денаціоналізації відбував­ся у північно-західних українських землях – Белзькій, Холмській і Підляській. Підляшшя, хоча до 1569 р. входило до складу Литовської держави, проте майже повністю пройнялося польською культурою. Напередодні Люблінського сейму підляські депутати зверта­лися до великокняжої канцелярії з тим, щоб офіційні документи висилалися на Під­ляшшя поль­ською мовою, а не загальновживаною у державі ру­ською (українсько-біло­русь­кою). І хоча литовський уряд рішуче відмовив, зауваживши, що листи з вели­кокняжої канцелярії видаються «рускимъ писмомъ и языкомъ по всему панству є. к. милости вел. князству Литовскому», через рік Підляшшя увійшло до складу корони і «польське письмо» стало основним в офіцій­ному листуванні.

На Поділлі, особливо в його західній частині, яка теж рано відійшла до Польщі, польський уряд роздавав польській шляхті й магнатам найліпші й найбільш залюднені землі, залишаючи українським державцям малозаселені, наражені на татарську небезпеку «пусти­ні». Через якийсь час ці землі, сколонізо-вані українця­ми, ставали також здобиччю польських феодалів. У результаті в Західному Поділлі до кінця XVI – початку XVII ст. майже не залишилося середньої української шляхти. Дещо інша ситуація склалась у Східному Поділлі, де існували численні гнізда старої службової української шляхти навколо замків Барського, Хмель­ницького та інших. Місцеві старости були зацікавлені в тому, щоб ця шляхта залишалася на місцях для забезпе­чення оборони краю й захищали їх від польських зайд, які одержували собі у королівській канцелярії «привілеї» на відібрання земель у «безправних» державців.

На Волині після прилучення її до Польщі з’явля­ється ціла низка нових властителів-католиків – як дрібних, так і заможних, польського або литовського походження. Проте місцева аристократична верхівка – Острозькі, Заславські, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Дубровицькі, Гольшанські, Чарторийські, Корецькі, Четвертинські, Монтовти, Кирдеї, Семашки, Загоровські, Дорогостай­ські, Боговитини – до кінця XVI ст. залишалася українською. Вірною національ­ним традиціям в цей період залишалась і більшість волинської середньої шляхти. Збереженню національ­них позицій української шляхти і магнатерії на Волині сприяли їхній міцний зв’язок з землею і місцевим населенням, місцеве право, якому мусили підлягати прийшлі елементи, українська мова в місцевих урядах. Проте після 1569 р. українська аристократична верхів­ка на Волині почала втра­чати свою «опірність», дедалі більше проймаючись польською стихією, не задово­ль­няючись рівнем національної культури, послабляючи зв’язок з православною церк­вою. Належність до ос­танньої за тих умов була чи не найважливішою озна­­кою національності.

На Київщину мігрувала як польська, так і україн­ська (волинська) шляхта. Причому волинські магнати мали явну перевагу, оскільки розпочали цей рух ще в першій половині XVI ст. На київському Правобережжі у його північній частині, збереглося чимало значних українських панських родин – Немиричі, Горностаї, Тишкевичі, Аксаки, Лозки, Єльці та ін. Чимало давніх шляхетських родів було на Овруччині. Уся ж південна Київщина перетворилася на комплекс латифундій, прибраних до рук українськими і польськими магна­тами, які, до того ж, розпоряджалися великими королівщинами – староствами. Більшість серед­ньої і дрібної української шляхти Наддніпрянщини залиша­лася православною впродовж усієї другої половини XVI ст. Слід мати на увазі, що перехід української феодальної верстви до католицтва або вживання польської мови у побуті не завжди супроводжувалися зреченням національності і давніх традицій. Чимало української шляхти, визнаючи себе складовою польсь­кого державного організму і засвоюючи польську культуру, продовжувала усвідомлювати свою належ­ність до українського етносу і до української політич­ної традиції. Яскравим представ­ником такої категорії був католик Станіслав Оріховський – син українсько­го шляхтича, визначний польсько-український куль­турний діяч, з ім’ям якого пов’яза­не виникнення специфічного терміну «gente Ruthenus natione Polonus» (руського роду польської нації). Для української шлях­ти зараховування себе до «natione Polone» зовсім не означало втрату української національної свідомості. Відомо, що у тогочасній Речі Посполитій право декла­рувати себе представником нації нале­жа­ло тільки маг­натсько-шляхетській верстві, яка, до речі, вважала себе іншого ніж решта населення етнічного походжен­ня, і виводила себе генетичне від сарма­тів. Тому визна­чення своєї належності до «natione Polonus» відображало, насам­перед, прагнення української шляхти зрівня­тись у політичних правах з польською шляхтою і корис­туватися її становими привілеями у повному обсязі.

Носіями української національної свідомості були не лише ті представники української шляхти, що перейшли до католицтва, але й протестанти, зокрема такі її репрезентанти, як Немиричі, Чапличі, Гойські та інші. Згідно з тогочасними західноєвропейськими феодальними традиціями зміна сюзерена не означала яки­хось докорінних змін у соціальному статусі дво­рянського стану. Тому для україн­ської шляхти, яка була вірною спочатку великому князеві литовському, а відтепер королю польському, головне завдання поля­гало у реальному забезпеченні саме національно-релі­гійних прав. До втілення в життя Берестейської цер­ковної унії українська шляхта і магнатерія здебільшо­го зберігала національну ідентичність.

Включені до складу корони землі Волині і Наддніп­рянщини здавна були регіоном впливів великих магна­тів українського походження. Отже, нова ситуація істотно зміцнювала потугу магнатерії в Речі Посполи­тій в цілому як стану і від­кривала можливості для її дальшого зростання.

Незабаром величезні земельні простори Брацлавщини, Київщини, а також Лівобережної України опини­лися в руках українських (переважно волинських), а також деяких польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, після смерті князя Януша Острозького у 1620 р. в майораті Острозьких нараховувалось 80 міст і містечок, 8700 сіл. Сюди не входили так звані «старостинські» міста і села, що ними та­кож розпоряджався Острозький. Князі Вишневецькі, які до своїх величез­них маєтностей прилучили ще й спадщину згаслого роду магнатів Збаразьких, володіли також десятками міст і містечок. Їхні посілості на правому боці Дніпра простяг­нулися широкою смугою через воєводства Київське, Волинське і Сандомирське. На лівому березі Дніпра горезвісний Ієремія Вишневецький на середину XVII ст. володів значною частиною Полтавщини, 56 мі­стечками і селами, 39 610 госпо­дарями і 423 млинами. Величезними маєтностями в Україні заволоділи також магнати Корецькі, Ружинські та інші. Дещо пізніше різними шляхами величезні маєтності потрапили і до рук польських магнатів – Жолкевських, Потоцьких, Калиновських. Так, старості вінницькому і брацлавському Валентію-Олександру Калиновському було надано місто Умань з величезними земельними просто­рами між річками Удичем, Бугом, Синьою Водою, Ятранню і Рабанню.

Після смерті Сигізмунда II Августа невелика група найбільш впливових магнатів прибрала до рук керів­ництво державою. Цей поворот до олігархії відбувся при збереженні усіх зовнішніх ознак шляхетської демократії. Значно послабилася влада короля, який відтепер сходив на трон лише шляхом елекції, тобто відійшли у минуле ті елементи династичного принци­пу, що мали місце за Ягелонів. Змен­ши­лася роль сеймів, а натомість зростало значення місцевих сейми­ків, де особливо силь­ними були позиції магнатів. Влади центральна і місцева виявилися безсилими проти сваволі магнатерії, яка мала у своєму розпорядженні власні війська і гро­ма­ди залежної від неї дрібної шляхти. В результаті істотно знизилася повага до судочинства і права, як наслідок невиконання багатьох судових вироків, неви­гідних магнатам. Магнати вияви­лись некоронованими монархами у своїх воло­діннях. Їм до того ж належали найвищі центральні і місцеві посади – канц­­лера, гетьманів, хорунжих, воєвод, каш­телянів, старост тощо. Чимало з цих посад ста­вали спадковими в їхніх родах. Внаслідок цих тенденцій розпочалося ніби від­род­ження політичної феодалізації суспільства. Державна влада знову подріб­нювалась і переходила на місцях до впливових аристократичних кланів.

Така політична ситуація була не поодинокою в європейському світі. Майже аналогічні процеси в цей період відбуваються у Франції, де, незважаючи на ут­вердження королівського абсолютизму, слабкість монархічної організації в ході релігійних війн вили­лась у посилення феодальної реакції. Поділена за Фран­цис­ка I на дванадцять генерал-губернаторств, країна через якийсь час знов бу­ла охоплена феодаль­ною анархією. Генерал-губернатори провінцій, які, подібно до воєвод Литовської держави чи Польщі, мали безпосередньо представляти коро­лівську владу на місцях, виявили нездатність виконувати покладені на них завдання. Як правило, вони призначались із представників найбільш знатних фео­дальних родів, нерідко – з принців королівського дому. Завдяки своєму неза­леж­ному соціальному становищу, особис­тим зв’язкам і впливам губернатори починають з часом розігрувати у своїх генерал-губернаторствах роль маленьких королів. Вони оточують себе придворною атрибутикою, діють самовладно, мало звертаючи увагу на інструкції та накази центральної влади і розглядаю­чи свої губернаторства як власні спадкові «ф’єфи». Генерал-губернатори прагнуть зару­читися підтримкою короля на передачу підпорядкованих їм областей своїм синам або близьким родичам; ці області стають, таким чином, ніби фамільним надбанням різних феодальних «домів».

Під час релігійних війн чимало генерал-губернато­рів, за словами сучасника, «поводили себе, як справжні королі». Вони встановлювали і збирали на свою користь податки, набирали війська, вели переговори і укладали союзи; причому робилося це часто не лише без відома короля, але й саме проти нього. Тому, коли Генріх IV розпочав ліквідацію внутрішніх усобиць у Франції, йому довелося вести справжні дипломатичні переговори з майже незалежними феодальними аристократами і «викупати» у них цілі регіони, на які вони вже звикли дивитись як на цілковиту власність.

В Речі Посполитій така поведінка багатьох магнатів – воєвод та старост – стала нормою соціально-політич­ного буття. Особливо це стосувалося українських кресових магнатів, яких в народі називали «королев’ятами». Можна провести паралель в цьому контек­сті між князями Острозь­кими з їхнім майоратом, що включав землі Воли­ні, Київщини, Галичини та інші, і герцогами Гізами, які володіли Лота­рингією, або герцогами Бульйонськими з їхнім фактично спадковим Седанським генерал-губер­наторством.

Прибутки магнатів бу­ли такими висо­ки­ми, що дозволяли їм утримувати двори, які часом не по­ступалися блиском ко­ролів­сь­кому. Вони мали своїх власних урядовців, придворних, військо і на­віть дипломатів. Дія­ли вони як абсолютні воло­дарі – проводи­ли пере­говори з іноземними дер­жавами, вели війни, здій­снювали анексію маєт­ків, забирали собі підда­них. У XVII ст. магнат­ські володіння у Речі Пос­политій набули ха­­рактеру майже незалежних невели­ких дер­жав, що нагадували тогочасні дрібні князів­ства-держави Німецької імперії.

Тоді як значна частина української шляхти, зрів­нявшись у політичних правах з польською, виявляла також тенденцію до пе­реходу у католицтво, нащадки давніх україн­ських князів, які мали значно більший вплив, ніж відповідний соціум у Польщі, чинили опір поширенню католицтва в Україні і відсто­ю­вали православ’я. Українська аристократія, особливо на Волині і в Поліссі, довгий час тримала у своїх руках усі найважливіші адмі­ністративні посади в литовській Україні, оскіль­ки Литовський статут забороняв розда­вати їх іноземцям, в тому числі й полякам.

Найпершим її репрезентантом – опікуном пра­вослав’я на всій території Речі Посполитої – був князь Василь-Костянтин Ост­розький, воєвода київ­ський, син Костянтина Івановича Острозького, гетьмана Великого кня­зівства Литовсь­кого, ві­домого полководця і дер­жавного діяча. Князь Василь-Костянтин, зва­ний частіше Костянти­ном на честь свого бать­ка, мав тісні родинні зв’язки з багатьма впли­вовими родинами Речі Посполитої. Він був одружений з дочкою каш­теляна краківського і коронного гетьмана Яна Тарновського Софією, яка успадкувала від батька величезні маєтки в За­хідній Галичині з містом Тарнів і збільшила й без того могутні земельні володіння Острозьких. Володіння князя, що перейшли у спадок до сина Яну-ша, включали 80 міст і містечок, 2760 сіл, а річний прибуток становив 10 млн. золотих. У 24 роки молодий магнат стає старостою володимирським і воєводою волинським, а з 1560 р. і до кінця життя – київським воєводою – фактичним некороно­ваним монархом України.

Надзвичайно впливове становище Ост­ро­зь­ких на­віть давало підстави вважати князя Василя-Костянти­на одним з можливих пре­тен­дентів на польський престол після смерті короля Стефана Баторія. Енріко Спаноккіо, секретар папського нунція у Варшаві Аль­бер­та Болоньєтто, у зв’язку з цим підкрес­лю­вав, що князь є найпомітнішою і надзви­чайно ша­нованою в Речі Посполитій особою, однак на заваді до сходжен­ня на престол стоїть те, що він «русин і вождь схизма­тиків». Спаноккіо також зафіксував Острозького пер­шим у спис­ку претендентів на угорську королівську коро­ну. Надзвичайно високо оці­ню­вали його ук­ра­їн­ська православна церк­ва і представники тогочасної українсь­кої інтелігенції, називаючи князя «стовпом православ’я», «філяром і оздо­бою право­слав­­­ної церкви», «начальни­ком пра­во­сла­в’я», «ве­ли­­ким заступником і поті­хою всього народу русь­кого». Недаремно сам Костянтин Острозь­кий в одному з листів за кор­дон підписується – «З Божої ласки князь на Волині». Зрештою, в цих монар­хічних аспіраціях укра­їн­ської магнатерії не бу­ло чогось нездійсненно­го, звичайно, за умов переходу до католицтва і відмови від своєї народ­ності. Це й було підтвер­джено на практиці обран­ням на польський пре­стол у другій половині XVII ст. представника ін­шого визначного українського князівського роду – Михайла Корибута-Вишневецького (1669-1673).

У 1592 р. Костянтин Острозький отримав від Сигізмунда III грамоту з обіцянкою не призначати вищих православних церковних ієрархів без рекомендації князя. Ця впливова позиція Острозького у церковному житті підкріплювалася тим, що у своїх величезних маєтностях він мав 20 монастирів і понад 600 церков. Меценатство Острозького сприяло утворенню в Острозі на Волині значного культурного осередку: школи, друкарні, гуртка вчених і письменників, які розгорнули активну боротьбу за піднесення української культури. Він не поступається деяким європейським монархам небаченим досі розмахом культурницько-освітньої діяльності, підтримкою, розбудовою і рестав­рацією храмів, значними пожертвами на різні потреби духовного життя України.

Острозький продемонстрував своєю діяльністю виразне прагнення української магнатсько-шляхет­ської верстви, не залишаючи православної традиції, збага­чувати українську духовність західноєвропей­ськими культурними надбаннями. Він віддав свого сина Януша на виховання до двору германського імпе­ратора Мак­симіліана II, де той, зокрема, навчався військовій справі.

До речі, Януш Острозький мав успадкувати володін­ня князів Острозьких на території Габсбурзької імперії. Про це велися переговори між князем Костян­ти­ном Костянтиновичем і представниками римської курії. Майнові справи Острозь­ких в імперії стали приводом для більш тісних зв’язків цього роду з європейським світом. У тридцять років Януш дістав номінацію волинського воєводи, а через кілька років – каштеля­на краківського, першого світського сенатора Речі Поспо­литої. Його молодший брат Олександр у 23 роки одержав після нього Волинське воєводство.

З метою залучення кращих науковців до заснованої ним школи в Острозі, Костян­тин Острозький підтримує зв’язки з Римом, запрошує до себе протестантських діячів, які погоджувалися працювати в царині укра­їн­­ської культури (Христофор Філалет-Брон­сь­кий, Мото­вило та інші), відряджає близь­ких до себе людей на навчання в Західну Європу. Острозька школа мала виразно єв­ро­пейський характер. Саме за європейською традицією тут викладалося сім «вільних наук», на вивчення кожної з яких відводився один або два роки. Поряд з цим викладалися грецька, латинська і слов’ян­ська мови. Зав­дя­ки князю Острозькому Острог стає цент­ром освіти і культури для всієї України. Місто набуває європейського вигляду. Його будівлі одер­жують ренесансне декоративне оздоб­лення, яке орга­нічно поєднувалося з націо­нальною художньою тради­цією сак­раль­них і світських споруд міста.

Культурні осередки, щоправда, не такі масштабні, як в Острозі, створювалися й іншими українськими магнатами. Такими центрами стали двори двоюрідного брата Костянтина Острозького князя Юрія Слуць­кого – одного з нащадків Олельковичів, князя Михайла Вишневецького – старости овруцького, князя Андрія Курбського, який емігрував з Москви й одер­жав Ковельське староство на Волині та інші.

Для багатьох українських магнатів і шляхти євро­пейська освіченість та культура стають невід’ємними рисами їхнього буття. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. чимало представників давніх українських родів відвідують західно­європейські міста, навчаються у зарубіжних університетах. Зокрема, в Падуан­ському університеті навчалися троє князів Олельковичів-Слуцьких (Юрій, Семен і Олександр) – останні представники чоловічої лінії цього давнього україн­ського княжого роду. Поряд з ними в стінах цього навчального закладу бачимо Вишне­вець­ких (Івана-Костянтина та Ієремію-Михайла), Сапіг, Ходкевичів, Дорогостай­ських, Курцевичів та інших. Джерела вказують на перебування братів Олелькови­чів на почат­ку 80-х років XVI ст. також в Мілані, Римі, Страсбурзі та інших містах Європи. Миколай і Прокіп Синявські відвідували на початку XVII ст. Італію та Нідерланди. Навіть такий супротивник усілякого нововірства як Андрій Курбсь­кий намовив свого брата князя Михайла Оболенського виїхати на навчання до Кракова, а згодом до Італії. Сам князь Андрій вже у своїй волинській резиденції самостійно вивчив латинську мову.

Залучення української феодальної верстви до суспільно-культурного життя Речі Посполитої доби Контрреформації викликало неоднозначну реакцію в її середовищі. Знайомство із західними соціальними і правовими інституціями, нор­мами суспільної поведін­ки, культурою в цілому вело до усвідомлення українським суспільством нагальної потреби у змінах бага­тьох форм дотеперішнього буття.

Необхідність брати участь у роботі трибуналу, сена­ту, сейму, спілкування з польськими родичами, уря­довцями – все це вимагало від українського панства якомога швидше пристосовуватись до нових умов. Проте, для багатьох шляхет­сько-магнатських родин ці зміни виявилися фатальними, оскільки призвели до полонізації і втрати своєї національності. Намагань Костянтина Острозького та інших українських магна­тів стати на заваді польським і католицьким впливам на Україні було недостатньо з огляду на явну перевагу сил контрреформації після Люблінської унії. Значна частина українського панства пришвидчила свій пере­хід у польсько-католицький табір. Слабкість позицій українського суспільства зумовлювалась і невідрадним станом православної церкви.

Першою реакцією на незадовільний стан пра­во­славної церкви був перехід до лав реформаторст­ва багатьох представників шляхти. Люблінська унія сприяла зміцненню реформаційного руху на україн­сь­ких землях. Особливого поширення набуває антитринітаризм, який одержав собі могутнього патрона в особі магната Яна Кишки, одруженого зі старшою донь­кою князя Костянтина Острозького – Гальшкою. Ян Кишка передав социні­анам у своїх володіннях значну кількість костьолів і православних церков, засну­вав низку шкіл і друкарень. На Україні сферою його діяль­ності була переважно Берестейська земля. Однак після смерті Кишки у 1592 р. діяльність социніан у цьому регіоні поступово слабшає і занепадає.

Більш міцними були їхні позиції на Волині, де антитринітарії дістали підтримку низки представників місцевого панства. Князь Курбський – ревний побор­ник чис­тоти православної віри, який понад двадцять років прожив на цій землі – скаржився у листі до князя Острозького, що чимало людей кинулись у «про­пасть єреси лю­терс­кія і других розлични сект». Серед останніх переважали анти­трині­тарії. Їх покро­ви­телем був каштелян київський Іван Чаплич-Шпанов­ський, який дав приту­лок у своєму маєтку багатьом представникам цієї єресі. Аріяни користувались явною і прихованою підтримкою князя Острозького, який мав у своєму найближчому оточенні аріянських вчених-богословів, учителів тощо. Серед них – Мотовило, автор ненадрукованої відповіді на книгу єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої», Христофор Філалет-Бронський — автор славнозвісного «Апокризиса», вид­ру­кованого в острозькій друкарні, слуга князя – володимирський «писар грод­ський» Ст. Кандиба та інші. Прибічниками аріянства вважалися і такі укра­їнські магнати, як князі Януш Заславський та Володислав Збаразький, котрі, однак, нев­довзі перейшли у католицтво. Аріянами були зв’язані з Острозьким каштелян київ­ський Роман Гойський та маршалок двору князя Гавриїл Гойський, зусиллями яких утри­мувалась аріянська школа у місті Гощі Острозького повіту. Серед інших центрів социніанства на Волині були містечка Киселин, Ляхівці, Берестечко.

До кінця XVI ст. протестанти – переважно социніани – поширили свою діяльність на Поділля, де у місті Хмельнику було засновано социніанську школу, і Київ­щину. За деякими даними у Київському воєводстві налічувалося близько 500 протестантських церков (1570). У цьому регіоні одними з чільних представ­ників реформаційного руху були українські магнати Немиричі, які належали до старовинної великопанської родини Київської землі. Про економічну потугу цього роду свідчить те, що один з них був власником 30 міст та містечок і 300 сіл. Степан Немирич, вихований вже на догматах аріянства, був обраний київсь­кою шлях­тою на почесну посаду підкоморія київського. Перехід Немиричів до аріянст­ва наближує їх – як і десятки інших українських панських родин – до західно­євро­пейської культури, проте водночас вони втрачають зв’язки з українсь­ким оточенням, серед якого їхні предки жили впродовж багатьох поколінь. Так, під­ко­морій Степан бере участь у придушенні козацького повстання 1625 р. і у роботі урядової комісії, що зменшила козацький реєстр до 6000 (Куруківська угода). Проте його сини (Юрій, Степан і Володислав), хоча й були активними прибіч-никами аріянства, відновлюють зв’язок зі своїм народом й беруть активну участь в українському державному будівництві за часів Б. Хмельницького та І. Виговського.

Протестанти і православні виступали союзниками у боротьбі проти наступу католицизму. В серпні 1594 р. у розпал боротьби з прибічниками унії князь Костян­тин Острозький звертається до протестантських лідерів із закликом до солідарних дій з огляду на порушення релігійної толерації, що допускалися королем та уря­дом. Під час з’їзду протестантів Польщі і Литви у Торуні він надсилає грамоту до його учасників, в якій висловлює переконання, що православні мають висту­пати разом з протестантами проти католицьких інтриг і з огляду на нелояльну поведінку короля. Князь запевняв, що він може виставити п’ятнадцять тисяч війська і стверджував, що за спільного та енергійного опору уряд не наважиться на жодні насильства щодо обох конфесій.

Навесні 1599 р. у Вільно відбувся з’їзд православної і протестантської маг­на­­терії і шляхти. Протестантська сторона з метою зміцнення міжконфесійного союзу запропонувала ідею своєрідної релігійної унії з право­славними. Ця ініціатива була підтримана К.Острозь­ким, який мав рекомендувати кілька духовних осіб для порозу­міння у релігійних питаннях, і сам виступив на з’їзді із закликом до злуки двох церков. Проте право­славне духовенство досить прохолодно поставилось до можли­вих поступок у догматичних питаннях і тому було вирішено обмежитись укладенням політичного союзу. Було утворено конфедерацію, яка постановила виступати солідарне і православним, і протестантам на всіх щаблях, діяти спільно в інтересах охорони обох конфесій від можливих зазіхань уряду.

Ця взаємодія православних і протестантів Речі Посполитої набула загально­європейського значення, оскільки перебувала в одному контексті з глобальною протидією Контрреформації і формуванням на цьому грунті воєнно-політичних союзів в Європі – під час Тридцятилітньої війни і згодом. Ось чому видаються цілком логічними пізніші контакти українського козацтва зі шведським королем Густавом-Адольфом, спроби налагодження зв’язків Олівера Кромвеля з Богданом Хмельницьким, утворення коаліції новопо­сталої козацької держави з протестант­ськими країнами Швецією, Бранденбургом, Литвою, Трансильванією і, нарешті, перехід одного з найбільш впливових аріян – українського магната Юрія Немирича до козацького табору.

Надзвичайно важливу роль як у контактах право­славних з аріянами, так і у поширенні ідей аріянства в усьому східнослов’янському світі відіграє польське місто Раків на Радомщині, яке з кінця XVI ст. стає центром цього напрямку протестантизму в Речі Поспо­литій. Тут було засновано аріянську академію, яка дуже швидко набула великої популярності серед того­часної інтелігенції. Власники Ракова – Сенінські, гарячі прибічники нової віри – засновують тут також друкарню, де видається чимало полемічної аріянської літератури латинською, німецькою та іншими мовами. У заснуванні академії брали участь поряд з польськими діячами українські социніани. Цей навчальний заклад, де навчалося до 1000 учнів, став надзвичайно притя­гальним для дітей православної української і білорусь­кої шляхти, і навіть католицької. Головну увагу тут приділяли вивченню діалектики, аби вихованці могли успішно відстоювати свою віру; разом з тим, вивчалися мови, географія, математика тощо, тобто все те, що належало до гуманістичного вихован­ня. Професорами в академії були найвидатніші аріянські проповідники – Криштоф Остерод, Мартін Руар, Андрій Войнаровський та інші. У Ракові відбувалися регу­лярні релігійні і філософські диспути, на які з’їжджалися аріяни з Німеччини, Франції, Англії, Шотландії; їх постійни­ми учасниками були аріяни з волинського і київсько­го воєводств. Звідси велося листування з найвидатні­шими представниками освіченої Європи. Особливого значення набули «Раковські виклади» Фауста Социна, з якими він виступав незадовго до своєї смерті. В них він торкався широкого кола проблем – розуміння Бога, релігії, людини, моралі. В релігії Социн переносив центр ваги з віри і пізнан­ня на діяльність і виконання етичної програми життя. Для нього умовою спасіння людини є сукупність вчинків, що грунтуються на вільному виборі людиною певних моральних імперативів, навіть якщо вони не збі­гаються з її бажаннями і потребують переборення ос­танніх. Переключення теософії на етику, її дальша раціоналізація створювали підгрунтя для «релігії розуму» і «філософії розуму», з яких почалася епоха Просвітництва.

У Раківській друкарні поряд з численними доктринальними творами, що їх з цікавістю читали в усій Європі, друкувалися і твори українських письменни­ків-полемістів, спрямовані проти Берестейської релі­гійної унії. Серед них – «Апокризис» і «Ектезис або коротке зібрання прав, які відбувалися на партикуляр­ному синоді в Бересті Литовському 1597 р.». Ці твори приваблювали аріян на­сам­перед своєю антикатолиць­кою спрямованістю. Чи не найважливішою рисою Раківського аріянсь­кого центру була його релігійна толерантність, яка давала можливість для одержання освіти і культурного вдосконалення не тільки аріянам, а й католикам, кальвіністам, православним.

Социніанство, яке пов’язувало спасіння людини не стільки з вірою, що спира­ється на розум або пізнання, скільки з моральним самовдосконаленням і моральни­ми вчинками, робило етику чи не найважливішою дисципліною у Раківській академії. Разом з тим, погляди социніан вже істотно відрізнялися від догматів ранніх анти­тринітаріїв, які заперечували участь у державних справах, війнах і навіть необхід­ність захи­щати своє життя. Навпаки, социніани починають приділяти питанням участі в державному житті значну увагу. Для них держава стає знаряддям секуля­ризації суспільного життя, консолідації нації, пробудження патріотизму. Згодом ці погляди знаходять продовжен­ня у працях визначного голландського юриста-філосо­фа Гуго Гроція, творця першої системи міжнародного права. Прагнення до мирного і розумного співжиття социніани вважали таким, що належить людській природі і не суперечить засадам особистої вигоди. Тому норми, які випливають з потреб розумного співжиття, є загальнообов’язковим природним правом, що стосу­ється всіх, незалежно від різниць релігійних і націо­нальних.

Саме до участі у політичних і державних справах почала готувати своїх ви­хо­ванців Раківська академія, ставлячи головною метою вирішення практичних, цілком світських проблем. Тому поряд з етикою важли­вим предметом викладання тут стала політика, що спиралася на грунт історичних знань.

Антитринітарські ідеї рівності, братерства, любові, високої моральності, які прищеплювалися в раківській системі освіти, знаходили сприятливий грунт в укра­їнському суспільстві. Недаремно, коли католицька реакція ліквідувала усі раківські культурно-освітні установи, вони продовжили діяльність у Киселині на Волині. Певний час Киселин відігравав роль центру социніанства, яке знахо­дило підтримку багатьох діячів українського національно-визвольного руху.

Діяльність реформаторських громад, в тому числі й социніан, здійснювалася в контексті формування національної свідомості, консолідації всіх національ­них сил і творення національних держав. Одним з визначних моментів цього процесу було застосування живої народної мови в церкві. Саме задля цього у багатьох країнах Європи розпочався переклад Біблії і насамперед Євангелія на національні мови. На Україні з’являється Пересопницьке Євангеліє (1556–1561), Євангеліє В. Тяпинського (близько 1570), Новий Заповіт Негалевського (1581) та інші. При­чому українські переклади здійснювались, як правило, з протестантських джерел. Оночасно в українських церквах залунали проповіді і літургія народною мовою. Характерне у зв’язку з цим застереження Івана Вишенського – консерва­тивного поборника давніх традицій української церкви, супротивника будь-яких новацій: “Євангелия и Апостола в церкви на литургии простым языком не выворочайте; по литургии же для вырозуменья людского попросту толкуйте и выкладайте; книги церковные все и уставы словянским языком друкуйте». Ці висловлювання Вишенського свідчать, що вживання української народної мови в церкві вже набуло великих масштабів. Ставши мовою церковних книг і бого­слу­жіння, вона водночас ставала і мовою літератури. Поширення протестан­тиз­му на Україні у вигляді аріянства відіграло важливу роль у засвоєнні україн­сь­ким суспільством новітніх західноєвропейських філосоіських течій, суспільно-політичних і науково-культурних здобутків.