§ 4. Християнiзацiя русi-україни до володимирового хрещення I європейський контекст

На початок IV ст. християнство, незважа­ючи на терор з боку iмператора Дiоклетiана, бу­ло найбiльш численним за кiлькiстю прихиль­никiв вiросповiданням у Римськiй iмперiї. Мiланський едикт 313 р. оголосив сповiдання християнства вiльним, а на кiнець IV ст. воно стало пануючою релiгiєю в державi. На цей час сформувалася церковна органiзацiя, яка пристосовувалася до нових потреб, а також враховувала iснуючi релiгiйнi традицiї. З чотирьох префектур, що на них була подiлена Римська iмперiя часiв Костянтина Великого (306-337), три захiднi – вiд Британiї до Егейського моря – становили одну цер­­ковну провiнцiю, яка пiдпорядковувалася римському єпископовi як митропо­литу-патрiарху в Римi. З європейських територiй лише Фракiя не входила до її складу. Четверта – схiдна префектура, що охоплювала територiю вiд нижнього Дунаю до Лiвiйської пустелi, подiлялася на двi аналогiчнi митрополiї-патрiархати – Александрiйський у Єгиптi i Лiвiї та Антiохiйський в Азiї i Фракiї. Антiохiйсь­­кому патрiархатовi пiдпорядковувалися три митрополiї-екзархати; понтiйський з осередком у кападокiйськiй Кесарiї, ефеський i фракiйський з осередком в Iраклiї. Поза цими провiнцiями мав свою автокефальнiсть Кiпр. Компетенцiя i юрисдикцiя адмiнiст­рацiй цих пiдроздiлiв церкви була рiзною. Проте найвищою i вирiшальною iнстанцiєю у всiх питаннях вiри та органiзацiї церковного життя був папа римський.

З переносом Костянтином Великим столицi Римської iмперiї до Вiзантiї (Константинополя) починається новий етап в iсторiї християнства. Пересаджена на орiєн­таль­ний грунт нова римська монархiя, що вiдтепер бере за зразок полiтич­ний устрiй схiдних деспотiй, прагне створити новий тип християнської церкви, цiлком пiдпорядкованої державi та її головi. Однiєю з найхарактернiших ознак нової влади стало її намагання бути єдиним i абсолютним авторитетом не лише у справах державно-полiтичних, а й у церковно-релiгiйних питаннях («цезаропапiзм»).

Вже у 381 р. на загальному церковному соборi у Константинополi було прийня­то ухвалу, згiдно з якою вiзантiйському єпископовi належала честь другого пiсля папи римського iєрарха. Через деякий час вiзантiйськi єпископи починають вживати ти­тул патрiарха i привласнюють собi права зверхностi над усiма iєрархами Сходу. З VI ст. константинопольський патрiарх титулується «вселенсь­ким», що доти було титулату­рою лише папи римського. Посилення суперечностей мiж римським престолом i константинопольською патрiархiєю поглиблювалось появою багатьох єресей, якi народжувалися переважно на сходi iмперiї й iнодi знаходили пiдтримку вiзантiйської кафедри. Внаслiдок цього з IV по IX ст. тою чи iншою формою неухильно вiдбувався процес вiдокремлення схiдної церкви вiд захiдної, викликаний єресями, що охоплювали схiднi провiнцiї та їхнi кафедри. Перший такий конфлiкт вiдбувся у IV ст., коли так звана арiянська єресь з до­помо­гою уряду оволодiла бiльшою частиною церковних провiнцiй на Сходi. Впродовж 340-380 рр. вiзантiйська кафедра перебувала в руках арiян i була головним осередком боротьби з католицькою правовiрнiстю, ре­пре­зен­­тованою Римом. Саме з цього часу вперше виявилась суперечнiсть мiж схiдною i захiдною церквами, що згодом перетворилася на вiдверте протистояння. Слiдом за арiянст­вом на Сходi набували поширення монофiзитство та iконоборство, якi, проникаю­чи у схiдну церкву, вели до нових конфлiктiв з Римом. Так, кампанiя проти почи­­тання iкон, розпочата iмператорами орiєнтального походження (зокрема Левом III Iсаврянином), викликала протидiю прихильникiв почитання – переважно монахiв на чолi з Теодором Студитом, якi спиралися на авторитет i традицiї римської церкви. Вони ж стали оборонцями самостiйностi i незалежностi церкви вiд держави. В ходi трiумфiв i падiння iконоборства двiчi вiдбувався розрив iз Римом. Iдея почитання двiчi перемагала й зрештою утвердилась остаточно, проте повернена єднiсть вiри й церковної органiзацiї була значною мiрою формальною. Саме на цей час припадає новий етап християнiзацiї схiднослов’янських племен, зумов­лений утвердженням їхньої державностi i виходом Русi на iсторичну арену.

У VIII ст. джерела фiксують заснування кiль­кох христи­янських єпархiй у Схiднiй Європi, зок­рема у Тмуторока­нi. На зламi VIII i IХ ст. нова вiра прокладає собi шлях, знаходячи пiдтримку серед вищих верств Русi, що переживала перiод феодалiзацiї.

Згаданий вище у «Житiї Стефана Суражського» епiзод про напад давньо­руського князя Бравлiна на Кримське узбережжя, облогу ним Сурожа i хрещення князя є свiдченням дальшої еволюцiї складного процесу християнiзацiї схiдного слов’янства. Текст «Житiя» засвiдчує, що Бравлiн прийняв обряд хрещення вiд iсторичної постатi – визначного вiзантiйського iєрарха архiєпископа Фiларета, який став спадкоємцем Стефана у Сурожi. Причому мiж князем i сурожанами на чолi з архiєпископом було укладено угоду, за якою Бравлiн приймав хрещення, а натомiсть повертав захоплену воєнну здобич, полонених i виводив свою дружину з мiста. Можна навiть припустити, що воєннi дiї були зупиненi русами саме через хрещення їхнього князя. Якщо зважати, що впродовж V-Х ст. християнство приймали один за одним народи «варварських» європейських держав – франки, англо-сакси, лангобарди, iншi германськi племена, болгари, угорцi, чехи, поляки, то у хрещеннi руського князя Бравлiна немає нiчого надзвичайного.

Процес християнiзацiї був надзвичайно складним, а поганськi традицiї надто живучими; проте найбiльш далекогляднi правителi, в тому числi i серед схiдних слов’ян, усвiдомлювали, наскiльки пiдiйметься їхнiй авторитет у мiжнародних стосунках i змiцниться внутрiполiтичне становище з прийняттям нової релiгiї. Тим самим вони прилучали свої країни до числа християнських держав, очолюва­них папським Римом та Вiзантiйською iмперiєю, чиї полiтичнi i культурнi впливи у тодiшньому свiтi важко переоцiнити. Чим вищим був рiвень хрещення, тим бiльшим був авторитет i престиж того, хто приймав цей обряд. Ось чому руський князь мiг добиватися хрещення з рук високого вiзантiйського церковного iєрарха.

Християнство проникало в Україну з Вiзантiї та християнського Сходу – здебiльшого iз Закавказзя, наддунайсько-слов’янських країн, а також iз Захiдної Європи. У IХ ст. Україна-Русь налагоджує економiчнi стосунки з наддунайськими країнами – так званою Схiдною Маркою (майбутнiм Австрiйським ерцгерцогст­вом – авт.), Чехi­єю i Моравiєю. Це сприяло певному поступу християнiзацiї Русi, розширенню зв’язкiв iз захiдно-християнським свiтом. На середину IX ст., за свiдченням слов’янського проповiдника Кирила, Русь вже мала у перекладi на свою мову Євангелiє i Псалтир. Деякi вченi вважають, що захiднi регiони України, зокрема Волинь, належали до Великоморавської єпархiї, заснованої Кирилом пiд зверхнiстю римського папи. Слiд також зауважити, що в цей перiод захiднохристиянськi мiсiонери дiяли бiльш енергiйно порiвняно з вiзантiйськими i активно сприяли християнiзацiї Русi.

Широку мiсiонерську дiяльнiсть серед слов’ян Моравiї i Паннонiї здiйснювала iрландська церква, що iснувала вiдокремлено вiд Риму. В iрландських монастирях, що замiняли єпархiю як головну християнську iнституцiю, високо цiнувався й активно запроваджувався аскетизм. Починаючи з VI ст. деякi iрландськi ченцi, наслiдуючи бiблiйного Авраама, зреклися всiх земних благ i йшли «шукати Христа» до Англiї, Галлiї i навiть до Iталiї та Палестини. Саме завдяки дiяльностi iрландських проповiдникiв вiдбувалося справжнє вiдродження континентального християнства всупереч чисто номiнальному наверненню до нової вiри варварських завойовникiв. Заповзятливiсть, аскетизм й ученiсть мандрiвних iрландських ченцiв (на вiдмiну вiд континентальних європейцiв iрландцi опановували не живу латину, що вже вiдiйшла вiд норм класичної мови, а книжний правильний бездоганний її варiант) викликали загальне захоплення захiднохристиянського свiту i були його прикметою мiж VI i IХ сторiччями. Для Русi iрландськi впливи були опосередкованi захiднослов’янською церквою, звiдки на Русь йшли священнослужителi, лiтерату­ра, певнi церковнi традицiї.

В перiод початкового державного розвитку Русi-України, коли вона першими гучними воєнними акцiями, торговельною активнiстю заявила про свою появу на iсторичнiй аренi, християнсько-європейський свiт вже iстотно просунувся на схiд. Проте його релiгiйно-культурний образ не становив одного цiлого. Вся держава франкiв, схiднi межi якої сягали нижньої Лаби i середнього Дунаю, була християнською ще з римських часiв. Iталiя зi столицею в Римi залишалася головним i найдавнiшим вогнищем християнської культури, однак пiвдень Апеннiнського пiвострова i прилеглi острови перебували пiд владою арабiв. Майже вся Iспанiя була також завойована ними, проте не змiнила свого релiгiйного ладу. Балканський пiвострiв, заселений слов’янськими племенами, втратив своє первiсне християнське обличчя. Лише словенцi й хорвати, якi мали тiснi зв’язки з державою франкiв i близьке сусiдство з Iталiєю, були християнiзованi. Решта слов’янського свiту, а також пiвнiчногерманськi, литовськi i фiнськi племена являли собою широке i майже непочате поле дiяльностi для християнських мiсiонерiв.

Мiж тим, у серединi IX ст. сталося нове за­гост­рення сто­сун­кiв мiж Римом i Вiзантiєю. В ходi боротьби за пат­рiар­ший престол прихиль­ни­ка Риму патрiарха Iгнатiя i iмператорського кандидата Фотiя останнiй виступив з посланням до схiдних патрiархiв, в якому закинув римськiй церквi низку «єре­­­сей». Окрiм заперечення права миропомазання, целiбату, голiння борiд духовенс­твом, посту в суботу та деяких iнших обрядових та органiзацiйних ознак римської церкви, кандидат у патрiархи заперечив римському папi у правi главенства в хрис­­­ти­янськiй церквi. Пояснювалось це перенесенням столицi iмперiї з Риму до Константинополя, куди, на думку Фотiя, мав перенестися i церковний примат. В цьому домаганнi Фотiя мiстилася головна причина конфлiкту, а саме – праг­нен­ня Вiзантiї до полiтичного i церковного лiдерства у християнському свiтi. Хоча пiсля другого усунення Фотiя з патрiаршого престолу зв’язки з Римом були понов­ленi, остаточний розрив з Римом залишався питанням часу.

Таким чином, коли слов’янськi племена впритул пiдiйшли до прийняття хрис-тиянства, християнська церква вже виразно засвiдчувала наявнiсть двох конструк-цiй у своєму єдиному ще органiзмi. Розбiжностi мiж обома гiлками християнства мали глибиннi культурно-iсторичнi i полiтичнi причини. Насамперед, Рим мав набагато тривалiшу традицiю апостольського авторитету римських єпископiв, iєрархiчного становища римської кафедри, її органiзацiйних принципiв. Констан­тинополь, що постав порiвняно пiзно, наголошував на своєму статусi центру єдиної в той момент християнської церкви i цим обгрунтовував iєрархiчну першiсть свого єпископа. Слiд, проте, зауважити, що навiть у часи свого найбiльшого розвитку за Анастасiя I та Юстинiана I, Константинополь не досяг рiвня Риму як духовної та iсторичної столицi тогочасного культурного свiту. Вiзантiя так i не спромоглася утвердитися на Заходi i отримати повного визнання в межах влас­ної держави через опозицiю бiльш давнiх осередкiв церковного життя на Сходi.

Вiзантiя зазнавала сильних орiєнтальних полiтичних i культурних впливiв, яким пiддавалось як державне, так i церковне життя. Особливо помiтно це було в перiод iконоборства (течiя виразно iудаїстсько-магометанського походження – авт.), коли Вiзантiя формує тип держави швидше азiатський, нiж європейський. Причому, коли Вiзантiї дедалi бiльше загрожувала небезпека зi сходу – вiд пер­­сiв та арабiв, вона наполегливо вiдчужувалася вiд європейського свiту. Проя­вом цього вiдчуження було занехаяння латинської мови, яка до VII ст. була уря­довою, невизнання iмперiї Карла Великого тощо. Хоча грецька мова стала пану­ючою у Вiзантiї, проте вона не наблизила її до античної цивiлiзацiї, а швидше навпаки. I в цьому, безперечно, позначилося фактичне панування орiєнталiстсь­кого свiтобачення у Схiднiй Римськiй iмперiї. Натомiсть саме через Рим з його «варвар­ською», за висловом Фотiя, мовою прийшло згодом вiдродження в лiтера­турi, науцi, мистецтвi, що базувалося на духовних здобутках стародавньої Грецiї.

Принципово iншими нiж на Заходi були у Вiзантiї взаємини мiж церквою i державою. Вiд початку церква стала тут однодержавною i однонацiональною iнституцiєю. Вона перетворилася на покiрне знаряддя для досягнення державою полiтичних цiлей, допускала втручання iмператора у свої внутрiшнi справи. Диктат полiтичної влади у справах церкви i вiри – цезаропапiзм – у V ст. був оформ­лений теоретично. Згiдно з приписами цiєї теорiї в єдинiй державi мало бути єдине право i єдина вiра, а джерелом для одного й другого був iмператор i архiєрей в однiй особi. Їх компетенцiя поширювалася не лише на органiзацiйнi справи церкви (призначення й усунення iєрархiв), а й на догматичнi; iмператорськi едикти були обов’язковими як для свiтських пiдданих, так i для духовних.

Iнакше складалися стосунки мiж полiтичною i духовною владами на Заходi. Там також римський iмператор був репрезентантом найвищої полiтичної влади у католицькому свiтi, проте у стосунках з церквою, принаймнi формально, вiн вважався лише одним з мирян. Безперечно, бували перiоди, коли iмператорська влада здiйснювала силь­ний тиск на церкву i папський престол, але у справi вiри, догматики i моралi вона не втру­ча­лася. Поступово папство здобувало значний полiтичний авторитет й iстотно впли­вало на долю окремих держав. В цiлому римо­католицька церква зумiла забезпечити собi органiчну незалежнiсть вiд держави i набула наднацiонального унiверсального ха­рактеру, який зумiла зберегти, не­зважаючи на полiтичнi змiни у Римськiй iмперiї, а зго­дом у се­ред­ньовiчнiй Єв­ропi i в новiтнi часи. Таким чином, якщо на Сходi державна влада iстотно пере­важала церковну, що гальмувало як полiтичне, так i релiгiйне життя, на Заходi завдяки рiвновазi влад обидвi сфери отримували можливiсть всебiчного розвитку.

У стосунках двох центрiв християнського свiту важливою проблемою було їх суперництво у поширеннi християнства серед слов’ян. Найближчий слов’янсь­кий сусiд Вiзантiї – Болгарiя – в особi свого царя Бориса (852-888) наполег­ливо шукала контактiв з Римом у церковних справах, а в політичних – з Каро­­­­­лiнгською iмперiєю. Борис вступив у зносини з папою Миколаєм I i iмператором Людовиком з тим, щоб вони надiслали мiсiонерiв для органiзацiї болгарської церкви. Iнша велика слов’янська держава – Моравiя, якiй загрожувала iмперiя франкiв, навпаки, намагалася спертися на її вiзантiйських суперникiв.

На цей час припадає зростання мiжнародного авторитету Русi, яка здiйснила ряд успiшних походiв на Вiзантiю i домоглася дипломатичного визнання. Одним з важливих наслiдкiв цiєї подiї стало введення християнства на схiднослов’янських землях – пiсля багатовiкового перiоду проникнення туди нової вiри. В енциклiцi патрiарха Фотiя до схiдних церков говориться про успiхи нової вiри на Русi; «Не лише болгари звернулись до християнства, але й той народ, про який багато i часто мовиться i який переважає iнших брутальнiстю i звiрством, тобто так зва­­­­­нi руси. Пiдкоривши сусiднi народи i через те надмiрно запишавшись, вони пiдняли руку на Ромейську iмперiю. Але тепер i вони перемiнили елiнську i без­­божну вiру, у котрiй ранiше перебували, на чисте християнське вчення, увiйшовши до числа вiдданих нам i друзiв, хоча незадовго до цього грабували нас й виявляли невгамов­ну зухвалiсть. I в них запалала така жадоба вiри i ревнiсть, що вони прийняли пастиря i з великою ретельнiстю виконують християнськi обряди».

Пiсля вiдомого нападу на Константинополь у 860 р. вiзантiйська дипломатiя прагне перехопити iнiцiативу у «цивiлiзуваннi» Русi, яка вже вiдчутно загрожувала геополiтичним позицiям iмперiї. Фотiй вiдряджує на Русь єпископа, який мав вводити там християнськi обряди та звичаї. Вiн був прийнятий Аскольдом, про що згадує лiтописець, охрестив князя, дружину i народ. Цей пастир-єпископ виявив себе прихильником патрiарха Iгнатiя, що визнав зверхнiсть Рцму, i папи римського Миколая 1, назвавши при хрещеннi князя Аскольда Миколаєм. Таким чином Русь втягується у процес утвердження нової вiри, який у головних державах тодiшньої Європи завершився наприкiнцi VIII ст. Для слов’янських народiв переломним етапом стало IX столiття. Причому Київська держава – як i Болгарiя та Моравська держава – стає об’єктом суперництва Заходу i Сходу.

У 862 р. пiсля мiсiонерської подорожi до Хозарiї Кирило, а також його брат i сподвижник Мефодiй отримують завдання вiд Фотiя та вiзантiйського iмператора виїхати до Моравської держави з метою поширення християнства. Ця мiсiя супроводжувалася масштабними культурно-просвiтнiми i полiтичними заходами, що ознаменували остаточну перемогу християнства у Моравiї, Чехiї, Словаччинi i початок його поширення у Пiвденнiй Польщi. У порозумiннi з великоморавським князем Ростиславом вони повели свою мiсiю так, щоб завершити розпочату ще франкськими мiсiонерами християнiзацiю язичницьких мас слов’янського насе­лення i, разом з тим, запобiгти втратi незалежностi Моравською державою, якiй загрожувала Франкська монархiя. З цiєю метою почалося вживання слов’ян­сь­кої мови у проповiдях, було перекладено Бiблiю i тексти основних богослужiнь. Згодом папа Андрiан II висвятив Мефодiя на єпископа, який очолив незалежну вiд сусiднiх нiмецьких єпископiв єпархiю у слов’янських землях.

Фотiй намагався випередити Рим у наверненнi слов’ян до християнства. Особ-ливе мiсце в цих планах Вiзантiї належало Болгарiї, оскiльки її володар Борис (852 – 889) намагався встановити тiснi полiтичнi зв’язки з романо-германським свiтом. У 863 р. вiн став союзником Людовика Нiмецького у боротьбi з його сином-бунтiвником Карломаном i Ростиславом моравським. У 864 р. в Тульнi на Дунаї передбачалось укладення договору мiж обома сторонами, що мало сприяти здiйс-ненню намiченого Борисом плану прийняття християнства з латинського Заходу. Цей крок вiтався Людовиком i особливо папою Миколаєм I, який прагнув тракту­ва­ти єпископiв схiдного християнства, в тому числi i константинопольського патрiарха, нарiвнi з пiдпорядкованими йому єпископами на Заходi.

У 863 р., користуючись послабленням Болгарiї через голод, вiзантiйський iмператор Михайло III розпочав воєннi дiї проти Бориса. Внаслiдок поразки Борис був змушений прийняти християнство вiд Константинополя, а не вiд Риму. У 864 р. сам Фотiй охрестив Бориса, проте останнiй, домагаючись незалеж­ного патрi­архату для своєї держави, порвав з Вiзантiєю i звернувся до папи Миколая I з тим самим проханням – що i було виконано. Ця боротьба впливiв Риму i Вiзан­тiї у Болгарiї затягнулась аж до середини Х ст., коли за згодою iмператора було висвячено першого для незалежної болгарської церкви патрiарха Дам’яна. Смерть Фотiя пом’якшила конфронтацiю мiж папським престолом i Константинополь­ським патрiархатом, i єдина вселенська церква, принаймнi формально, проiснувала впродовж ще 150 рокiв.

Згадуючи про першу спробу на вернення Русi до християнства за часiв Аскольда, деякi вченi вва­жають, що перше руське архiєпископство було засноване у Києвi. Пiсля опанування Києва Олегом i тимчасового торжества поганської реакцiї, архiєпископ iз соборним клiром i вiрними залишив Київ i осiв над рiчкою Трубежем, де постало мiсто Переяслав. Щоправда, лiтописне оповiдання приписує заснування Переяслава князевi Володи­миру пiд 993 р., проте у тому ж лiтописi ще 907 р. у переговорах з греками Олег згадує руськi мiста – Київ, Чернiгiв, Переяслав, Плотеськ, Ростов, Любеч та iншi. У цьому ж договорi русини протиставляються грекам-християнам, однак вже у договорi Iгоря з греками вiд 945 р. згадуються i русини-християни, i русини-погани. «Християнськую Русь водиша кресту в церкви святого Ильи, иже есть на Ручаемъ конець Пасынча беседы и Козары. Се бо бh соборная церкви, мно­­­го бh Варяг христианы». Отже, можна припустити, що Iллiнська церква у Києвi була кафедральною церквою й осiдком архiєпископа, який мiг повернутися з Переяслава до Києва, коли за часiв князювання Iгоря вiдновився процес христи­янiзацiї. Факт заснування Київської митрополiї у другiй половинi IХ ст. пiдтверд­жується низкою джерел.

Особливо помiтним стало посилення позицiй християнства пiд час само­стiйного правлiння княгинi Ольги. Нею були зробленi спроби християнiзацiї держави i введення християнської iєрархiї. Ольга прийняла хрещення i енергiйно поширювала нову вiру, вступивши у вiдверту боротьбу з поганством («требища бесовские сокруши»). Не дiйшовши порозумiння з Вiзантiєю у справi органiзацiї церковного життя на Русi, Ольга звернулася до iмператора Оттона I, що в тi часи активно сприяв християнiзацiї Середньої i Схiдної Європи, з проханням прислати в Русь єпископа. Як далекоглядний полiтичний дiяч Ольга напевно враховувала болгарський досвiд у боротьбi за незалежнiсть церковної органiзацiї. Пiдлеглiсть константинопольському патрiарховi не могла не потягнути за собою полiтичну залежнiсть вiд iмперiї, глава якої мав вирiшальний голос i у церковних справах. Не виключено, що саме цього побоювалась княгиня, плануючи зробити схiдне християнство державною релiгiєю.

У 961 р. на Русь було вiдряджено єпископом монаха Адальберта з монастиря у Трирi, який згодом став архiєпископом Мерзебурзьким (968). Проте i соцiальнi, i релiгiйнi реформи, що проводилися Ольгою i близькими до неї боярами, водночас викликали гостру протидiю консервативних верств Київської держави. Незадово­лення, зумовлене досить швидким введенням нової вiри, посилювалося поглиблен­ням соцiальної диференцiацiї у серединi Х ст. Внаслiдок цього зростало недовiр’я плебейських верств до реформаторського боярства, купецтва, нових порядкiв – в тому числi i до нової вiри, що iї впроваджували верхи старокиївського суспiль­ства. У 962 р. стався своєрiдний полiтичний переворот у Київськiй державi, який коштував життя багатьом близьким до Ольги боярам. Саму княгиню було усунено вiд управлiння державою, а всю повноту влади взяв у свої руки син Iгоря i Ольги – Святослав, палкий прихильник старих традицiй та старої вiри. Адальберт був змушений залишити київську кафедру i повернутися до Германiї.

Перебiг полiтичного i культурного розвитку Русi-України часiв княгинi Ольги свiдчив, що молода держава стоїть на своєрiдному iсторичному перехрестi. Християнство за тих часiв у європейському свiтi ще не втратило свого унiверсаль­ного ха­рактеру. Очевидно, що Ольга не вiддавала переваги християнам нi латинсь­кого обряду, анi схiдного. Причому, на захiдних окраїнах держави вiд часiв Олега дiяв ще один рiзновид християнства – третього, слов’янського обряду – з церковнослов’янською мовою. На Русi тодi ще не сформувалося виразної при­хильностi нi до Заходу, нi до Сходу, отже не було уперед­ження i до латинського християнства. Тому поворот Руської держави у той чи iнший бiк був швидше справою полiтичного вибору.

Прихiд до влади Святослава означав реванш поганської партiї, що прагнула зберегти стару вiру, колишнiй устрiй, старi звичаї тощо. Київськi християни опинилися навiть у становищi переслiдуваних. Проте ця ситуацiя не могла тривати довго. Вiдсутнiсть Святослава i його дружини у Києвi пiд час тривалих походiв на Схiд, Пiвнiчний Кавказ, Балканської кампанiї не могли не вплинути на пози-цiї християнської партiї у Києвi. Посилення руської торгiвлi завдяки успiшним походам князя, збагачення боярсько-купецької верстви неухильно поглиблювали соцiальне розшарування i пiдсилювали полiтичну могутнiсть київського боярства, що прагнуло закрiпити свої позицiї. Напевно, дещо змiнилося i ставлення самого Святослава до християнства пiд впливом постiйних контактiв з вiзантiйсько­болгарським свiтом, а ймовiрно i з Нiмецькою iмперiєю. Характерним в цьому контекстi є одруження Святославом свого сина Ярополка на християнцi-грекинi. Ймовiрно також, що дружинники, якi повернулися з Болгарiї, пройнялися християнською культурою i тамтешнiм бiльш розвиненим та привабливим для вищих верств староруського суспiльства укладом життя.

На середину Х ст., особливо пiсля розгрому Хозарiї, надволзькi країни остаточ­но втрачають лiдируюче становище в економiчному i культурному життi Схiдної Європи. Домiнантою у господарському життi стає не Волга, а Днiпро i, частково, Днiстер та Дунай, через якi проходять головнi торговельнi шляхи до Вiзантiї та країн Захiдної Європи. За часiв князювання Ольги та Святослава волховсько-днiпровський «шлях з варяг у греки» стає найважливiшою торговельною магiстрал­лю Схiдної Європи. Україна-Русь дедалi ширше розвиває свої зв’язки з дунайськими країнами, а за їх посередництвом – з вiддаленiшими країнами Заходу.

Розгром Хозарської держави Святославом, об’єднання пiд його зверхнiстю всiх визначних слов’янських i неслов’янських племен означали остаточне згортан­ня впливу у схiднiй частинi Європи iудаїзму, поширеного серед хозарської аристо­кратiї, i магометанства, поширеного серед волзьких болгар.

В умовах iнтенсивного економiчного розвитку i пiд впливом великих завою­вань Київської держави впродовж IХ-Х cт. на Українi вiдбувалася глибока соцiаль­на, полiтична i культурна еволюцiя. Мiрою розквiту зовнiшньої торгiвлi i водночас розвитку князiвсько-боярського господарства вищi класи дедалi бiльше вiдокрем­лю­ються вiд основної маси населення – «людей» або «смердiв». Поглибленню со­цi­­аль­но-економiчної диференцiацiї сприяли також воєннi походи i завоювання, що пiдносили полiтичну та економiчну могутнiсть князя, бояр i дружини. Найвищi сус­­­пiльнi верстви прагнуть закрiпити цю свою перевагу в державi шляхом вiдповiдних змiн у державному устрої, правових нормах, у всiх проявах громадського життя.

Українськi бояри, дружинники, купцi були знайомi з життям християнських країн, їх суспiльно-полiтичним устроєм, органiзацiєю релiгiйного життя, розма­їттям європейської культури та iдеологiї. А отже, змiцнювалось їхнє прагнення наблизити i свою землю до тих форм життя, що приваблювали їх у християнських державах. Таким чином, грунт для реформ, що почалися у Київськiй державi в другiй половинi Х ст., був пiдготовлений. Головною з них мала стати релiгiйна реформа, тобто християнiзацiя Київської держави, оскiльки з християнством були тiсно пов’язанi й тогочаснi державна органiзацiя, правовi вiдносини, освiта, лiтература, мистецтво.

Слiд зауважити, що болгарська кампанiя Святослава, незважаючи на мирну угоду Русi з Вiзантiєю (971), мала своїм наслiдком загострення вiдносин мiж обома сторонами. Разом з тим, християнство у своєму поступальному русi iз заходу на схiд дiйшло вже впритул до українських земель. Наприкiнцi Х ст. на землях полабських слов’ян була заснована Магдебурзька митрополiя з шiстьма єпархiями. У 965 р. прийняла християнство Польща. Чехiя на цей час була вже цiлком християнською країною i могла впливати на поширення нової релiгiї у Київськiй державi. I, нарештi, завдяки зусиллям Iгоря, Ольги та їхнього онука Ярополка до Києва була прилучена Древлянська земля, через яку проходили дуже важливi торговельнi шляхи на захiд.

Отже, незважаючи на загострення вiзантiйсько-руських вiдносин, завдяки успiшному просуванню християнства iз заходу на схiд у другiй половинi Х ст. пiсля загибелi Святослава i сходження на князiвський престол його старшого сина Ярополка у Київськiй державi виникла сприятлива ситуацiя для прийняття християнства. Україна-Русь, що належала до сiм’ї європейських народiв, мала зробити останнiй рiшучий крок до подолання пов’язаних з поганством решток вiдчуження i розпочати жити новим суспiльним життям. Ще одну спробу в цьому напрямi зробив князь Ярополк, вихований у прихильностi до християнства i, ймовiрно, хрещений ще своєю бабкою княгинею Ольгою. У 973 р. вiн вiдряджує послiв у Кведлiнбург – резиденцiю iмператора Оттона I. Через кiлька рокiв до Ярополка прибуває посольство вiд римського папи. Джерела не зафiксували будь-яких подробиць щодо цих двох важливих подiй, проте вони не виключають, що були зробленi якiсь успiшнi кроки на шляху до християнiзацiї Русi. Якщо зважити, що Русь втратила свої позицiї у Причорномор’ї i її взаємини з Вiзантiєю були зiпсованi, то цi дипломатичнi контакти з головними лiдерами захiдного христи­янського свiту, можливо, були кроками на шляху до хрещення Русi з Риму.

Подiбнi процеси християнiзацiї не були поодинокими мiж слов’янськими народами. Так, серби i хорвати, що поселилися на Балканах наприкiнцi VI ст., почали поступово християнiзуватися з iнiцiативи iмператора Iраклiя, який прагнув використати їх у боротьбi з аварами на пiвнiчних кордонах iмперiї. Проте христи­янська релiгiя тодi ще недостатньо вкорiнилася. Коли у 887 р. серби i хорвати вiд­дiлилися вiд Вiзантiї, панiвною релiгiєю у них знову стало поганство. Лише на­прикiнцi IХ ст., коли вони повернулися до складу Вiзантiйської держави, христи­янство утвердилося остаточно. Причому i серби, i хорвати були в той же час предм­етом постiйної уваги захiдних мiсiонерiв. Карл Великий, захопивши Панно­нiю i Хорватiю, вiдразу вжив заходiв для поширення тут впливiв Риму. Проти­стояння Сходу i Заходу призвело до того, що частина слов’янства опинилась у сфе­рi впливу папського престолу, а iнша – Вiзантiї. Догматичнi суперечки тодi ще не мали iстотного значення – головну роль вiдiгравали розрахунки полiтичнi.

Розвиток Давньоруської держави у IХ-Х ст. суп­роводжу­вався феодалiзацiєю суспiльних та еконо­мiчних вiдносин. Бiльшiсть населення Русi становили селяни-общинники, що називалися смердами. Вони зберiгали особисту свобо­ду, володiли землею згiдно з общинним правом, пла­­тили данину i вiдбували рiзнi повинностi на користь ве­ликого князя. Мiрою поглиблен­ня феодалiзацiї зростала кiлькiсть селян-смердiв, якi потрапляли у залежнiсть вiд окре­мих феодалiв i вiдбували повинностi на їхню користь поряд з державними повинностями.

Селянськi сiм’ї разом зi своїми земельними володiннями об’єднувались у сiль­ськi територiальнi общини, що називалися «верв», «мир», «людiє». В общинi мiж окремими родинами були розподiленi лише орнi землi, тодi як випаси, луки, лiси, водойми залишались у спiльному користуваннi. Община розподiляла також державнi повинностi, податки, споряджала воїнiв на вимогу князя, будувала фор­тецi, мости тощо. Разом з тим, общини нерiдко виступали проти сваволi феодалiв.

Головною формою феодальної експлуатацiї селянства була натуральна або продуктова рента. Питома вага вiдробiткової ренти, тобто працi безпосередньо у господарствi феодала-вотчинника (на його полi, чи бiля худоби), була незнач­ною. Головний тягар цих робiт лягав на залежних смердiв, закупiв, рядовичiв, холопiв (рабiв), якi були найбiльш експлуатованою частиною сiльського населення. Збiднiлий смерд, прагнучи покращити своє становище, укладав з феодалом договiр – «ряд» i мусив працювати в його господарствi: звiдси – рядовичi. Їх рiзновидом були «закупи», тобто смерди, що змушенi були брати у феодала позику – «купу» i вiдробляти борг у його господарствi. Закуп перебував пiд безпосередньою юрисдикцiєю феодала, який мiг зробити його залежним назавжди, тобто перетворити на крiпака. Так поступово запроваджувалося крiпацтво. Роль холопiв (рабiв) у господарствi феодала була незначною. В процесi розвитку феодальних вiдносин на Русi вони поступово зникли як соцiальна верства.

З розвитком ремесла i торгiвлi зростали iснуючi мiста i будувалися новi. Не випадково iноземцi дали Русi назву «Гардарик» – тобто «країна мiст». Осо­бли­ве враження справляв на iноземцiв Київ. За свiдченням нiмецького хронiста Тiтмара Мерзебурзького, у Києвi було 400 церков i 8 ринкiв; не без пiдстав його вважали суперником Константинополя. Тут мешкали купцi з багатьох країн свiту. Захiдноєвро­пейськi купецькi колонiї навiть мали кiлька своїх храмiв: вiдомий, зокрема, костел Святої Марiї з домiнiканським монастирем. У XI ст. лiтописи згадують понад 80 руських мiст, у XII – 119. В цiлому ж до татарської навали лiтописи зафiксували на Русi 238 мiст.

Пануючою верствою у давнiй Київськiй державi був клас феодалiв, першими мiж ними – князi. В русько-вiзантiйських договорах Х ст. київськi князi роду Рюриковичiв видiляються iз загальної маси «всякого княжья» i називаються великими. Договiр з греками 944 р. укладався посланцями «от Игоря великого князя руського й всякая княжья от всех людей руських земель». В головних центрах земель i племiнних територiй сидiли князi мiсцевих династiй або посадженi князем представники його роду – так званi «свiтлi» князi.

У нових умовах князi, якi досi виконували переважно функцiї воєнних вождiв та дипломатичнi, починають перебирати новi прерогативи – релiгiйнi (до прийняття християнства), судовi, адмiнiстративнi, – що свiдчить про зарод­ження публiчної влади. Пiдкорення племiнних княжiнь значно пiдсилюють владу київського князя. На середину Х ст. серед мiсцевих князiв вже немає «великих» i «свiтлих». Ти­­­­­­­тул великого князя зберiгся лише за київським князем, якому пiд­­порядковувалися просто «князi». Подвiйним стає становище князiв «Рюрикового дому», що правили в регiонах Русi: вони мусили надавати фiнансову та вiйськову допомогу Києву, водночас дбаючи про потреби мiсцевого суспiльства. Як правило, князi-намiсники проймалися мiсцевими iнтересами i певною мiрою протистояли київському князевi.

На кiнець Х ст. владнi функцiї київського князя iстотно збiльшилися й усклад­нилися, що стало прямим результатом розпаду родового ладу. Проте навряд чи можна ототожнювати руського князя Х ст. i ранньофеодального захiдноєвропейсь­кого монарха. Якщо на Заходi король являв собою окремий стан, а феодальне рицарство, що було тiсно пов’язане з землею, а не з сувереном, також було ок­ре­мим станом, то на Русi аж до середини XII ст. дружина ще була тiсно зв’я­за­­на з князем. Його влада ще була iстотно обмежена родоплемiнною знаттю – боярсько-дружинною верхiвкою, зборами-вiчем, що свiдчило про наявнiсть залиш­кiв родо­племiнного устрою суспiльства.

У Х ст. зароджуються васальнi зв’язки мiж давньоруськими князями. При­чому умовам васалiтету, на думку новiтнiх дослiдникiв, вiдповiдають в цей перiод взаємовiдносини великих київських князiв i їхнiх намiсникiв. Збiг васальних i сiмейних вiдносин (як правило, сюзереном виступає князь-батько, а васалами – сини-княжичi) гальмував становлення субвасалiтету, що свiдчило про недороз­­винутiсть васалiтету в цiлому. Iншим важливим показником примітивностi княжої васальної системи була її неземельна основа. Руський васалiтет базувався на наданнi права збирання данини, а не землi.

Лише з другої половини XI ст. починається еволюцiя княжого васалiтету в бiк пожалування сюзеренами волостей. Разом з тим, пожалування волостi озна­чало лише передачу доходiв з неї, так зване «кормлiння», а не приватне володiння. Ця форма земельних надань була близька до бенефiцiйної.

У Х ст. розширюється великокнязiвське землеволодiння – князiвський домен, згiдно з термiнологiєю захiдноєвропейського середньовiччя. Київський князь, що мав утримувати дружину i витрачати дедалi бiльше коштiв на державнi пот­­реби, вже не мiг задовольнитися лише полюддям. Доменiйнi володiння князя стали певним пiдпертям його могутностi. Князiвськi землi не обмежувалися селами, де велося переважно рiльництво; вони включали мисливськi угiддя, «ловища», «перевесища». Це виразно засвiдчують джерела, що стосуються середини Х ст.: «В лето 6455, – зазначає лiтопис, – йде Вольга (княгиня Ольга – авт.) Нову­городу й устави по Мhсте погосты и дани и по Лузе, оброки и дани, (и) ловища ея суть по всей земли, знаменья и места и погосты, и сани ее стоять в Плескове и до сего дне, и по Днепру перевесища и по Десне, и есть село ее Ольжичи и доселе». Ольга мала власне мiсто – замок Вишгород – «Бе бо Вышгород град Вользин». Княжi мiста i села IX-Х ст. стали зародками княжого дому, який остаточно склався у XII ст. завдяки захопленню общинних земель. Одночасно а перетворенням общинникiв на феодальне залежне сiльське населення, до системи княжого доменiйного володiння прилучалися землi, що «вивiльнялися» внаслiдок розкладу общин.

Проте, на думку дослiдникiв, княжi доменiйнi володiння не дiстали розвитку i не були вiдокремленими вiд феодальної держави. Соцiально-економiчним пiдгрун­тям ранньофеодальної монархiї, що нею стала Київська держава, була державно-корпоративна форма феодальної власностi та централiзована система експлуатацiї залежного населення. Тривалий час ця форма була визначальною в системi одержання та розподiлу сукупного додаткового продукту i ренти-податку. Влада великого князя була виявом верховної власностi феодальної держави на землю.

У Давньоруськiй державi князь незмiнно виступає на тлi дружини, яка ста­­­­­но­вить його найближче оточення, живе при ньому i пройнята його iнтересами. Дружини вiдiграли важливу роль у руйнуваннi общинного ладу як варварiв Захiдної Європи, так i в середовищi схiдного слов’янства. Руська дружина дуже швидко настiль­ки зрослася з князем, що дiяла разом iз ним як механiзм, покли­каний за­без­печити функцi­­­­онування усього соцiально-полiтичного органiзму Ста­ро­київської держави. Проте дружиннi вiдносини були показником незрiлостi класу землевлас­никiв. Чим глибше i повнiше вони охоплювали знать, тим менш «влас­­­ницькою» ця знать себе виявляє. Коли дружинник остаточно «сiдає» на зем­лю, вiн перестає бути дружинником i перетворюється на земельного власника – феодала, а отже бу­­дує свої вiдносини з князем вже на нових засадах. Дослiдник феодалiзму М. Пав­­­­­­­лов-Сiльванський цiлком справедливо пiдкреслив спiльнiсть рис давньоруської i германської дружин. «Спiвжиття дружини з князем, – пише вiн, – досить рано почало руйнуватися. У меровiнгський час чимало дружинникiв, зберiгаючи приналежнiсть до князiвського дому, мундiуму (вогнища), живуть вже у вiддаленнi вiд князя на пожалуванiй ним землi або у ввiренiм їх управлiнню окрузi. У Київськiй Русi ми також бачимо багатьох дружинникiв, що правлять мiстами як посадники у вiддаленнi вiд князя або мешкаючих у своїх боярських селах. У нас, цiлком так само як i на Заходi, з часом дружина все бiльше вiд­­­да­ляється вiд князя, придбаючи земельну посiлiсть. Але близькiсть зберiгається у приїздах до княжого двору; ранiше жили разом – тепер з’їжджаються».

Складовою частиною дружини були бояри – «начальнi люди», що утворю­вали верхнiй її прошарок. Цей прошарок в джерелах називається «кращою», «старшою», «передньою» та «великою» дружиною.

Джерела згадують бояр вже на початку Х ст. У договорi 945 р. зазначається: «И великий князь наш Игорь (и князи) и боляре его и людье еси Рустии» або: «А великий князь Руский й боляре его да посылают в Греки к великим цесарям Гречьским коробли, елико хотяти, со слы и с гостьми». З XI ст. розвивається бояр­ське землеволодiння. Боярами ставали княжi дружинники, що осiдали на землi, а також мiсцевi землевласники – земськi бояри. Обидвi групи, стаючи васалами, одержували землi з колишнiх общинних, а також захоплювали незайманi. Лiтописи XII ст. вже ряснiють згадками про боярськi села. Оскiльки князь забезпечував права своїх васалiв як землевласникiв, вони надавали йому в разi потреби вiйсь­­кову допомогу, брали участь у вирiшеннi державних справ тощо. Таким чином, княжий васалiтет доповнювався васалiтетом боярським, початок якого лежить у Х ст. Причому, формувався вiн як васалiтет без ленiв, тобто без земельних на­дань. Окремi бояри вже тодi були досить самостiйними i мали свої дружини – отрокiв (Свенельд). Проте, незважаючи на процес розпаду дружинних зв’язкiв, дружина проiснувала ще й у наступний перiод розвитку феодальних вiдносин – XII-XIII ст. Боярство так i не вiдiрвалося остаточно вiд князя. Воно не зумiло створити таких iнституцiй, на побудову яких спромоглася феодальна знать у Захiднiй Європi. Так, зокрема, в Англiї було проголошено «хартiю вольностей» – своєрiдний зразок конституцiї, в Польщi та Нiмецькiй iмперiї почали дiяти представницькi владнi iнститути – сейми. Ситуацiя, що склалася на Русi, зумовила брак аристократiї, тiсно пов’язаної iз землею та її iнтересами. Мабуть, тому в цей ранньосередньовiчний перiод української iсторiї не розвинувся нацiональний патрiотизм у масштабах, якi ми спостерiгаємо у народiв Захiдної Європи, що сприяв у майбутньому бiльш швидкому формуванню їхнiх нацiональних держав.

У виникненнi i перебiгу багатьох європейських соцiально-економiчних i полiтичних процесiв важ­ливу роль вiдiграли пiвнiчногерманськi племена, об’єднанi назвою нормани (варяги). Вони жили в Скандинавiї, Ютландiї та на навколишнiх островах. Загартованi суворим клiматом, тяжкими умовами життя пiвночi, варяги були вправними мореплавцями i часто здiйснювали пiд проводом своїх племiнних вождiв – вiкiнгiв та конунгiв – далекi воєннi й торговi морськi походи. Метою цих подорожей було захоплення багатої здобичi, прокладання шляхiв до дунайської, вiзантiйської i понтiйської цивiлiзацiй, квiтучих центрiв Франкської держави, Британських островiв. Грiзнi набiги норманiв завдавали чималої шкоди багатьом мiстам i цiлим країнам. Та водночас торговi кораблi норманiв забезпечували регулярний рух товарiв до перших портових мiст, гаваней i ринкiв, що виникали на Балтицi, по багатьох рiчках Європи, забезпечуючи дедалi стiйкiшi економiчнi й культурнi зв’язки рiзних її народiв. Цi зв’язки ще в ранньому середньовiччi перетворили Балтiйське море на «внутрiшнє» – з куль­турно-iсторичної точки зору. В перiод становлення європейської цивiлiзацiї типо­логiчне схожий шлях розвитку пройшли землi навколо Середземного моря – найдавнiшого культурно-iсторичного «внутрiшнього моря» людства. Залежно вiд активностi тих чи iнших племен, з перших столiть нової ери до кiнця I тися­чолiття змiнювалось уявлення про Балтiйське море, жителiв його узбереж, змiню­валась i його назва. «Морем свевiв» – одного з германських племен – назвав його Тацит. У IХ ст. англосакс Вульфстан у своїй розповiдi, включенiй у так званий «Орозiй короля Альфреда» (кiнець IX ст.), вперше вживає назву Схiдне море – «Ostae», звичну з того часу у германськiй традицiї. Франкськi iмперськi анали початку IХ ст. називають його Схiдною затокою, «Повiсть минулих лiт» – Варязьким морем; Варязьким, Слов’янським, Руським морем називають Балтику арабськi джерела. Хронiст Адам Бременський (XI ст.) вперше застосував найменування «Маrе Ваlticum» – Балтiйське море (ймовiрно, вiд литовського baltas – бiлий, свiтлий), яке збереглося до наших днiв у багатьох мовах.

Лiк походам вiкiнгiв на Захiдну Європу ведеться вiд 793 р., коли скандинави напали на монастир Святого Кутберта на невеликому островi Лiндисфарн поблизу схiдного узбережжя Англiї. З останнього десятирiччя VIII ст. напади норманських флотилiй на землi вiд Ладозького озера на сходi до Iрландiї на заходi стають звичайним явищем. У першому десятирiччi IХ ст. вiкiнги нападають на таку мо­гутню феодальну державу як Франкська iмперiя. Вони проникають в глибину Нiмеччини рiчками Ельбою, Везером i Рейном, у Францiю – рiчками та з Ла-Маншу, Бiскайської затоки i Середземного моря. У 885 р. нормани впродовж 10 мiсяцiв тримали в облозi Париж, але так i не спромоглися здобути мiсто. На по­чатку Х ст. вони закрiпилися в гирлi рiчки Сени, прийняли християнство i виз­нали васальну залежнiсть вiд королiв Францiї. В результатi утворилося герцогство Нормандiя. Нормани, що мешкали тут, досить швидко сприйняли мiсцеву мову, звичаї i злилися з французьким населенням.

Подiбнi державнi утворення з’являлися й в iнших регiонах, зокрема, на пiвденному узбережжi Балтики, заселеному слов’янами. Проте вони не були стiйкими i довготривалими. Прийшлi скандинави приймалися до вiйська i досить швидко розчинялись у ранньофеодальному суспiльствi слов’янських країн Помор’я, Польщi, Київської Русi.

Отже, вiкiнги не могли бути засновниками слов’янських держав Центральної i Схiдної Європи. На час їхньої появи мiсцевi феодальнi суспiльства вже пройшли досить значний шлях власного розвитку, досягши досить високого рiвня класової диференцiацiї i творення iнститутiв державностi.

Проте, включаючись у вже iснуючу суспiльну структуру, вiкiнги часто ставали активним елементом, що надавав динамiзму певним суспiльним, полiтич­ним i воєнним процесам. Так було з «покликанням Рюрика» у пiвнiчне державне об’єднання схiдних слов’ян. На думку сучасних вчених, саме пiсля звернення ладозьких слов’ян до цього датського вiкiнга, який ворогував i з нiмцями, i зi шведами, мiсцева племенна верхiвка забезпечила собi можливiсть зводити укрiп­лення у всiх основних полiтичних центрах iльменських слов’ян, встановлювати над ними контроль i утверджувати таким чином стабiльнiсть економiчного стано­вища на Балтицi. Вiд 70-х рокiв IХ i до кiнця Х ст. вже немає жодних свiдчень про напади вiкiнгiв на Ладогу. Перiод набiгiв змiнюється тривалим перiодом взаємовигiдних торговельних, полiтичних i культурних зв’язкiв. Поява пiвнiчної рiзноетнiчної дружини наступника Рюрика – Олега – на Надднiпрянщинi привела до об’єднання двох полiтичних центрiв схiдного слов’янства, лiквiдацiї давньої мiсцевої княжої династiї у Києвi й утвердження Рюриковичiв у новiй державi. Проте в цiлому нормани (варяги) досить швидко асимiлювались, їхня участь у державному життi Русi обмежувалася здебiльшого участю як найманцiв у воєнних акцiях київських князiв.

Аналогiчнi «iн’єкцiї» мали мiсце i в iнших країнах Захiдної та Центральної Європи. В XI ст. вже феодалiзованi нормани завоювали Пiвденну Iталiю та Сицилiю й заснували там низку герцогств i графств. Вони дали свою династiю Сицилiйському герцогству, згодом – королiвству, i стали домiнуючою верствою у новостворенiй феодальнiй елiтi. Подiбна ситуацiя мала мiсце в Англiї. Тут у вирiшальнiй битвi при Гастiнгсi (1066) англосакси на чолi з королем Гарольдом зазнали нищiвної поразки. Королем Англiї став нормандський (з герцогства Нормандiя на заходi Францiї) герцог Вiльгельм I Завойовник, який запровадив нормандське панування над всiєю Англiєю. Нормандське завоювання сприяло прискоренню феодалiзацiї англiйського суспiльства. Була сформована нова знать, що складалася з нащадкiв скандинавiв i французьких феодалiв; вони захопили конфiскованi Вiльгельмом землi англосаксiв, в результатi чого значно зменшився клас фрiгольдерiв i посилилося закрiпачення селянства. Лише найнижча верства англосаксонського суспiльства – дрiбнопомiсне англосаксонське рицарство зберегло свої землi, проте й воно змушене було пiдкоритися новiй знатi.

Як i на Українi-Русi, варязькi загони з’являються в слов’янському Помор’ї та Польщi. Вони беруть участь у формуваннi польської державностi, що вiдбувалося пiд проводом Мешка I. Одна iз скандинавських саг свiдчить, що Болеслав Хоробрий поселив вiйськову колонiю вiкiнгiв, якi захищали «його землю i державу». Досить сильнi позицiї норманiв у Польщi справедливо вiдзначав В. Липинський. Вiн зауважував, що «нормани польськi в своїй експансiї на Схiд поводилися там з такою самою самоупевненою i чванливою загонистостю, на яку їм в Польщi їх бiльша сила i численнiсть дозволяли. Тут (в Українi-Русi – авт.) таке поводження викликало сильну реакцiю з боку пропорцiонально числен­нiших i сильнiших, нiж в Польщi, мiсцевих мас, що всяку акцiю, рух i примус, дуже неохоче, як взагалi всi пасивнi маси, восприймали. Тим бiльше, що в данiм випадку маси цi в великiй частинi складались з виходцiв польських, якi зi зненависти до опанувавших Польщу пiвнiчно-захiдних завойовникiв дальше в вiльнiщi i пустищi землi, на Україну, тiкали».

Це зауваження визначного українського iсторика досить точно визначає, що лише вiд воєнної потуги скандинавiв залежало, чи вдавалося їм створювати власнi тимчасовi володiння в союзi з мiсцевою аристократiєю i закладати початки держав­ної органiзацiї, чи вони повиннi були приймати вже готовi форми державної влади.

У своїх мiркуваннях В. Липинський спирався, зокрема, на свiдчення Тiтмара Мерзебурзького, який в останнiй рiк свого життя (1018) ще встиг занотувати перебiг вiйни Ярослава Мудрого з Болеславом Хоробрим. Зi слiв нiмецьких вої­­нiв, що брали участь у київському походi польського князя, вiн зафiксував наявнiсть у Києвi «бiглих слов’ян, котрi туди спрямовуються з усiх сторiн», i особливо «швидконогих данiв» (норманiв за нiмецькою середньовiчною термiно­логiєю); «вони досi щасливо вiдбивають частi набiги печенiгiв i одержують перемоги над багатьма ворогами».

Отже, як i на Заходi, присутнiсть норманiв сприяла полiпшенню органiзацiї воєнної справи у новому слов’янському суспiльствi, стимулювала процеси феода­лiзацiї i посилення залежностi селянства.

Воднi шляхи давньої Русi – Волховсько-Днiпровський i Волховсько-Волзький – впродовж IX-XI ст. вiдiгравали величезну роль у торгiвлi Київської держави, забезпечуючи тим розвиток її економiки i тiсний зв’язок iз країнами Пiвнiчної та Захiдної Європи. Наприкiнцi IX ст. Середня Надднiпрянщина i насамперед Київ стають головним центром Волховсько-Днiпровської магiстралi – «шляху з варяг у греки». На нiй було зведено новi (фортецi – опорнi пункти феодальної влади. Розпочате ще за Олега, це будiвництво тривало впродовж усього Х ст. Воно потребувало збирання i реалiзацiї полюддя на величезнiй територiї в iнтересах iєрархiчно органiзованого феодального класу Русi, де певне мiсце посiли i варязькi дружинники та їхня знать.

Археологiчнi i письмовi джерела свiдчать про активнiсть варягiв на службi у київського князя в першiй половинi Х ст. Їх швидке злиття з мiсцевим феодальним середовищем простежується вже у перших договорах Русi з Вiзантiєю. В 907 р. Олег для переговорiв з греками вiдряджає Карла, Фарлофа, Вельмуда, Рулава i Стемiда; ще ширший перелiк варязьких iмен у 912 р. – Карл, Iнегельд, Фарлоф, Веремуд, Рулав, Гуди, Руалд, Карн, Фрелаф, Руар, Антеву, Труан, Лiдул, Фост, Стемiд. Через 33 роки з цих «варяго-русiв» залишилось лише троє – Фост, Гуди i Труан, якi дiють серед нового поколiння «боляр» з переважно слов’янськими iменами. З часом новостворене боярство перебрало iнiцiативу у розбудовi нових мiст, фортець, твореннi феодальної адмiнiстрацiї. Воно дедалi скептичнiше ставиться до далеких походiв Святослава та войовничого оточення князя, зокрема до одного з останнiх знатних варягiв – воєводи Свенельда.

Певну роль вiдiграли варяги пiд час боротьби за владу Володимира; вони билися на боцi Ярослава у битвi при Листвинi (1024). З часом лiтописнi згадки про них зникають зовсiм (так само, як i в джерелах країн Захiдної Європи). Епоха вiкiнгiв супроводжувалася не лише спустошливими набiгами, далекими походами та руйнiвними вiйнами. Важливими її рисами були також налагодження мирних зносин, прокладання торгових шляхiв, обмiн матерiальними i духовними цiнностями. Закладене в цей перiод пiдгрунтя для розвитку Балтiйської культурно-економiчної спiльноти трансформувалося з часом у новi економiчнi та духовнi зв’язки. Цiкавим в цьому планi було створення Ганзейського союзу мiст, в якому брали участь пiвнiчнонiмецькi, скандинавськi мiста, а також Новгород i Псков. Вiн сприяв iнтеграцiї української торгiвлi у загальноєвропейський товарообмiн i культурному єднанню України iз Захiдною Європою.