§ 2. Хрещення україни-русi як фактор європеїзацiї

Першi кроки князювання Володимира стали останнiм спа­ла­хом антихристиянської боротьби в Русi-Українi. Обiйнявши великокняжий стiл, вiн був змушений на початку шукати пiдтримки тих поганських елементiв, що привели його до влади. На Старокиївськiй горi знову постали iдоли Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла i Мокошi. Разом зi створенням пантеону шести поганських богiв у Києвi великокняжа влада намагалася прискорити об’єднання союзних племен i забезпечити зрiвняння усiх головних богiв, а значить i найбiльш впливових жрецьких кiл племен. Очолив цей пантеон великокняжий бог Перун, що мало сприяти змiцненню єдиновладдя в країнi i перетворенню її столицi Києва на релiгiйний центр держави. Проте всi спроби Володимира реформувати поганство i спертися на нього в державному будiвництвi були безперспективними. Стара релiгiя була безсилою виконати необхiдну для величезної держави, якою стала Русь, об’єднуючу функцiю, а також дати їй належнi культурнi, цивiлiзацiйнi iмпульси, необхiднi для динамiчного повноцiнного розвитку. З усiх слов’янських держав лише Русь ще не спромоглася на остаточне утвердження християнства. Навiть Угорщина активно акцептувала християнство як з Нiмеччини, так i з Болгарiї. Небезпека, що Русь залишиться позаду цивiлiзованих народiв Європи, ставала дедалi очевиднiшою. Напевне тому Володимир вирiшив повернутися до мети своїх попередникiв – прийняття й остаточного утвердження християнства. Наймогутнiшим сусiдом Русi була християнська Вiзантiя – з її високою культу­рою, давнiми державними традицiями, блиском iмператорського двору; все це могло слугувати певним еталоном у створеннi нових соцiальних i полiтичних iнституцiй Київської держави. Володимир прагне стабiлiзувати стосунки з Константинополем i змiцнити мiжнароднi позицiї Києва. Цьому сприяє ускладнення полiтичного i воєнного становища, яке переживала Вiзантiйська iмперiя. Тривала вiйна на два фронти – з арабами i болгарами – i повстання Варда Фоки, що проголосив себе iмператором, поставили iмператора Василя II у скрутне становище. Вiн зму­шений був звернутися за воєнною допомогою до Києва, що надавало Воло­димировi блискучi полiтичнi шанси.

Пiд час русько-вiзантiйських переговорiв обговорювалися питання прийняття християнства Руссю та її володарем, його одруження з сестрою iмператорiв Анною i воєнна допомога iмперiї у боротьбi з узурпаторами. Матримонiальна традицiя вiзантiйського iмператорського дому забороняла мати шлюб з варварами-iноземцями i поганинами, хоча з полiтичних мiркувань вiзантiйськi iмператори допускали винятки. Коли у 968 р. єпископ кремонський Лютранд за дорученням Оттона I прибув до Константинополя для перегово­рiв щодо одруження сина германського iмператора Оттона II, йому було сказано: «Не­чувана рiч, щоб порфiрородна дочка пор­­­­­­­фiро­родного iмператора могла бути вида­на за iноземця». Пiсля кiлькох рокiв перего­во­рiв Оттону I довелося погодитися на шлюб свого сина з племiнницею Iоана Цимiсхiя Тео­фано. Царiвна Анна, яку безуспiшно сва­тав Оттон, стала дружиною київського князя. Но­вiт­­нi дослiдження свiдчать, що iнiцiатором шлюбу Володимира i Анни був сам iмпе­ра­тор Василь II, оскiльки становище iмпера­тор­сь­кого дому виявилось критичним i зму­сило по­ру­­шити його матримональну тради­цiю в обмiн на вiйськову допомогу України-Русi.

Таким чином, честолюбний будiвничий нової швидко зростаючої держави стає не просто членом родини європейських монархiв, але й завдяки своїй порфiророднiй дружинi посiдає почесне мiсце в її iєрархiї, вiдтiснив­ши iнших претендентiв. Саме у цей час руки «дочки священної iмперiї» для свого сина Роберта домагався засновник нової династiї французьких королiв Гуго Капет. Вiдразу пiсля коронацiї Роберта (день Рiздва 987 р.) було пiдготовлено листа вiзантiйським iмператорам Василю II i Костянтину, в якому французький король пропонував дружбу та союз i прохав руки вiзантiй­ської принцеси. Деякi дослiдники вважають, що цей лист короля (вiн зберiгався у зiбраннi листiв Герберта Орiйяка – довiреного секретаря архiєпископа реймсь­кого) так i не був надiсланий до Константинополя. Цей план був облишений пiсля отримання французьким монархом вiстей про заручини Анни з руським кня­зем. Саме тому вже на початку 988 р. Роберт одружився iз Сусанною – вдовою Арнольда II, графа фландрського.

Встановлення родинних зв’язкiв мiж Рюриковичами i Македонською династiєю набувало важливого полiтичного значення i сприяло iсторичному повороту у справi християнiзацiї України-Русi. Прийняття християнства не було випадковим явищем. Йому передувало тривале проникнення нової вiри, початки якого особ­ливо помiтнi в IХ ст., i «визрiвання» до прийняття християнства правлячою верст­вою. Саме го­­­­­­-тов­нiсть давньоруського суспiльства сприйняти нову релiгiйну iдео­логiю забезпе­чили її мiцнiсть i поширення серед усiх верств населення. Рiшучий поворот у сус­пiль­ному розвитку України-Русi, пов’язаний з прийняттям христи­янства, швидко вводив її у полiтичнi i династичнi взаємовiдносини провiдних країн Європи.

У несподiваному на перший погляд перетвореннi фанатика-поганина Володи­мира на ревного сповiдувача християнства корiнилися, таким чином, глибиннi соцiально-полiтичнi, а також духовно-культурнi причини. Проте перед письмен­никами – сучасниками суцiльного хрещення Русi – стояла проблема пояснення такої метаморфози. Автор похвального слова кагановi Володимиру митрополит Iларiон вражений глибиною i загадковiстю обернення київського князя з гонителя вiри Христової на її полум’яного апостола. Київський митрополит вбачає його причину у духовнiй талановитостi князя, а також у «благодатному озарiннi вiд Божого Духу». Водночас вiн засвiдчує, що Володимир «завжди чув про славну, христолюбиву i сильну вiрою зем­лю грецьку, як там шанують Єдиного Бога у Трiйцi i поклоняються йому». Про не менш важливi мотиви навернення Володи­мира свiдчить iнший письменник кiнця XI ст. Якiв Мнiх; «Володимир чув про баб­цю свою Ольгу, як вона з’їздила до Царьгороду i прийняла там святе хрещен­ня», i пiд впливом цього факту «розгорiлося Святим Духом серце Володимира, бажаючи святого хрещення». Цi пояснення переплiтаються з описом лiтописцем особистої духовної кризи Володимира, який, зокрема, згадує, що син Володимира Святополк був народжений вiд тої полоненої черницi-гречанки, що була дружиною Ярополка вже в часи його активного утвердження у християнствi. У зв’язку з цим доречно нагадати про значний мiсiонерський вплив дружин-християнок на чоловi­кiв-поганинiв та їхню роль у поширеннi християнства в Європi. Чимало iсторичних прикладiв є цьому пiдтвердженням. Так, навернення до християнства франкського короля Хлодвiга приписується його дружинi Клотiльдi Бургундськiй, англосаксон­сь­­кого короля Етельберта – теж дружинi, франкськiй принцесi Бертi. Сучасники Во­лодимира угорськi королi Гейза i Ваїк (Стефан) хрестилися завдяки своїм дру­жинам – сестрi польського короля та сест­рi германського iмператора. Iснує при­­­пу­щення, що одна з двох дружин Володимира – чешка – була християнкою кня­жого роду i доводилася родичкою Дубравцi – доньцi чеського князя Болеслава I, яка вийшла за польського князя Мешка I i принесла у його сiм’ю християнство.

Проте, щоб зрозумiти релiгiйну полiтику великого князя київського, а на її тлi i особисту «метаморфозу», слiд розглядати їх у контекстi надзвичайно важли­вих адмiнiстративних, воєнних та судових реформ, що здiйснювались у державi. Перетворення головних засад внутрiшнього i зовнiшньополiтичного курсу, об’єктивно зумовлене дальшим розвитком феодальних вiдносин, вимагали подо­лання поганства i послiдовного введення монотеїзму. Мiрою того, як змiцнювалися суспiльно-полiтичнi позицiї Володимира в результатi здiйснюваних ним реформ, його зобов’язання щодо поганства ставали анахронiзмом, що й викликало рiзкий поворот у царинi релiгiйнiй.

Зв’язки Володимира з європейськими дворами також використовувались ним з метою християнiзацiї своєї держави i проведення у нiй докорiнних реформ. Про це свiдчить, зокрема, одна зi скандинавських саг iсландською мовою про Олава Трiггвесона – сина норвезького конунга Трiггве. Пiсля тривалих аван­тюрно-воєнних пригод вiн вирушає до Вiзантiї, де охрещується визначними церковними дiячами. Пiсля охрещення Олав запросив єпископа Павла їхати з ним до Гардарики («Країни мiст» – звичайна для саг назва Русi – авт.). Єпис­коп погодився, проте вислав вперед Олава з тим, щоб той умовив конунга Володимира насаджувати у Гардарицi християнство. Незважаючи на певне неба­жання Володимира, завдяки його дружинi Олаву вдалося переконати конунга у необхiдностi прийняти нову вiру. Згiдно iз сагою, єпископ Павло був запрошений у Гардарику (Русь) i хрестив i конунга, i його народ. Усi цi елементи саги не суперечать реальним iсторичним подiям. Дiйсно, король норвезький Олав Трiгг­весон у 993-995 рр. охрестився i охрестив свою країну пiсля тривалих мандрiвок по чужих землях. I не можна категорично заперечувати, що, перебуваючи на Русi, вiн мiг бути одним з мiсiонерiв, якi впливали на Володимира через одну з його дружин, або iнших впливових жiнок князiвського двору. Зокрема, на думку академiка Шахматова, мати Володимира – дружина Святослава Малуша – вже була християнкою.

Не викликає iстотних заперечень те, що Воло­димир прийняв хрещення з Вiзантiї. Разом з тим, Україна-Русь не була вiдмежованою вiд Риму, впливiв захiдної культури i пiдтримувала в цей перiод тiснi стосунки iз Заходом. Водночас слiд зауважити, що мiж захiдним католицтвом i схiдним православ’ям у часи прийняття Україною християнства ще не було того вiдчуження, яке пос­тало згодом. Схiдна i захiдна церкви тодi ще перебували у єдностi, папа залишався формальним главою усього християнства. Все це давало змогу Володимировi здiйснювати збалансовану полiтику мiж Заходом i Сходом. У 988 р., як свiдчить Нико­нiвський лiтопис, до київського князя пiд час його походу на Корсунь «при­доша послы из Рима и мощи святых принесоша». Йшлося про мощi святого Кли­мента, папи римського, знайденi проповiдниками Кирилом i Мефодiєм у тому ж Корсунi пiд час повернення з мiсiонерської подорожi до Хозарiї. Двома роками ранiше, згiдно з лiтописною легендою, Володимир приймав послiв з Риму, якi пропонували прийняти християнство згiдно iз захiдним обрядом. Як зазначає лiтописець, Володимир нiбито вiдповiв: «Идите опять (назад – авт.) яко отцы наши сего не приняли суть». У надзвичайно складному переплетеннi полiтичних сил, коли Русь набирала дедалi бiльшої ваги на мiжнароднiй аренi i ставала вели­­кою державою, київський князь вважав за недоцiльне приймати латинський обряд. Це означало б пiдпасти пiд вплив Священної Римської iмперiї германської нацiї, допустити на територiю Русi спочатку нiмецьке духовенство, а згодом i нiмецьке рицарство, а також сплачувати Риму щорiчнi дотацiї.

У цей час папа Iоан XV (985-996) наполегливо поширював християнство серед слов’янських народiв. Вiн двiчi приймав єпископа празького Войцеха (Адаль­берта), що керував мiсiонерською дiяльнiстю у Польщi i Пруссiї, де й загинув вiд рук ворожого йому мiсцевого поганського населення. Войцех увiйшов у давньоруську церковну свiдомiсть як ворог слов’янського письма i насаджувач латинської грамоти та захiдно-римського обряду у захiднослов’янських землях. Вiн, безперечно, був представником нiмецько-латинської релiгiйної обрядовостi i продовжував традицiю войовничої нiмецької партiї у Чехiї та Моравiї, яка вела боротьбу проти святого Мефодiя i утвердження незалежної церкви у Велико­моравськiй державi.

У 999 р. германський iмператор Оттон III вирiшив вдягти папську тiару на голо­ву Герберта – своєї довiреної особи i радника. Новий папа прийняв iм’я Силь­вестр у па­м’ять того Сильвестра, що був соратником першого римського iмператора-християнина Константина. Голова римської церкви, що пiдносив Оттона III як «нового Константина», разом з iмператором мали намiр створити унiверсальну християнську державу, главою якої мав стати iмператор, а спiвправителем – пiд­по­рядкований йому у свiтських справах папа. Звичайно, що цi плани мали неба­гато шансiв на успiх: надто сильною була опозицiя королiв Францiї, Англiї, гер­манських єпископiв та князiв, римської аристократiї, не кажучи вже про Вiзантiю.

Прийняття християнства за католицьким обрядом в тiй конкретнiй ситуацiї означало б, як бачимо, полiтичне пiдпорядкування Русi-України Германськiй iмперiї, iмператори якої тодi диктували свою волю римському престоловi. Безсум­нiвним застереженням київському князю був також досвiд органiзацiї церковного життя у Великоморавськiй державi. Проте вiн не розриває, а навпаки – посилює свої контакти з Римом i захiдним свiтом в цiлому. Характерно, що коли про зно­сини Володимира з константинопольським патрiархатом в джерелах вiдсутнi будь-якi слiди, самi лише давньоруськi записи повiдомляють про три римськi посольства до Володимира i два руськi до римського папи. Никонiвський лiтопис (у своїй осно­вi протикатолицький) зафiксував пiд 991 р.: «Того ж року прийшли до Володимира посли з Риму вiд папи з любов’ю i честю». Пiд 994 р. цей же лiтопис знов записує коротку звiстку: «Того ж року Володимировi посли прийшли до Києва, якi ходили до Риму до папи».

Дипломатичнi й церковнi зв’язки Києва з Римом мали своїм наслiдком те, що Київська держава стала об’єктом далекосяжних планiв нiмецького iмператора Оттона III i його вчителя – папи римського Сильвестра II. Цi плани передбачали розбудову нової захiдно-римської iмперiї з включенням до неї слов’янських держав на рiвноправних засадах. Оттоновi III довелося вiдкинути намiри свого дiда Оттона I iнтегрувати у свою iмперiю слов’янськi народи, використовуючи христи­янство як засiб нiмецької експансiї. Цей нiмецький наступ зустрiв запеклий опiр полабських слов’ян i викликав ненависть до завойовникiв. Тепер, згiдно з новим планом, iмператор i папа мали очолити федерацiю вiльних християнських народiв. Один – як репрезентант свiтської влади, другий – духовної. Межi цього союзу накреслив сам папа Сильвестр II. «Нашою, нашою є Римська iмперiя. Сили дасть нам багата овочами Iталiя, вiйськовими силами Францiя (Галлiя) i Нiмеч­чина, не бракуватиме мiж нами також найхоробрiших королiвств Скiфiї».

З цiєю метою налагоджувалися зв’язки iмперiї та папського престолу з Польщею, Угорщиною i Чехiєю. Мабуть, певнi плани iснували i щодо держави Володимира Великого. Польща й Угорщина дiставали власнi митрополiї, незалежнi вiд Магдебурзької архiєпископiї: одна – у Гнєзно, друга – в Остригомi. Польсь­кий король Боле­слав Хоробрий та угорський король Стефан I одержали вiд папи Сильвестра II право на створення самостiйних церковних iєрархiй у своїх держа­вах. Для скрiплення приязних взаємин зi слов’янськими народами Оттон III у 1000 р. особисто прибув до Гнєзно вклонитися мощам святого Адальберта, вби­то­го пруссами пiд час його мiсiонерської дiяльностi. Того ж року до Києва прибуває посольство вiд папи у супроводi послiв угорського та чеського королiв, як про це засвiдчує Никонiвський лiтопис.

Пiд Скiфiєю, яку планувалося залучити до нового союзу християнських народiв, малися на увазi передусiм землi на пiвнiч вiд Чорного моря, тобто Україна-Русь та iншi слов’янськi держави. Зрозумiло, що посли вiд папи, Угор­щини й Чехiї намагалися втягнути Володимира та охрещений ним нещодавно народ в орбiту християнської Європи пiд гегемонiєю нiмецького iмператора i папи. Така сама делегацiя папських послiв разом з представниками Болеслава Хороб­ро­го за кiлька мiсяцiв до вiзиту в Київ вiдвiдувала Угорщину й принесла її воло­да­ревi Стефану королiвську корону, а також надала право створювати церковну iєрархiю в Угорському королiвствi.

Майже цiлковита схожiсть ситуацiї дає змогу припустити, що посли папи у супроводi послiв двох дружнiх держав – Чехiї та Угорщини – принесли Володи­мировi корону i право самостiйно створювати церковну iєрархiю в Русi. Вiдсутнiсть представникiв Болеслава Хороброго свiдчить, що в Римi добре орiєнтувались у конфлiктi Русi з Польщею через «червенськi городи».

Вiдповiддю було Володимирове посольство до Рима, записане у Никонiвсь­кому лiтописi пiд 1001 роком: «Того ж року пiслав Володимир гостей своїх як пос­лiв у Рим, а других до Єрусалиму i в Єгипет, i в Вавилон оглядати їх землi i обичаї їх». Очевидно, що разом з «гостями», якi могли везти у вiдповiдь до Риму коштовнi дарунки, київський князь надiслав своїх посланцiв i до схiдних патрiархiв – єруса­лимського, олександрiйського (в Єгиптi) та антiохiйського (Вавилон) – з метою вироблення чiткої орiєнтацiї у мiжнароднiй i церковнiй полiтицi.

Смерть Оттона III (1002) i Сильвестра II (1003) перервала втiлення їхнього плану, проте вони створили сприятливий грунт для пожвавлення стосункiв Русi iз захiдним свiтом i для дiяльностi католицьких мiсiонерiв у Київськiй державi. Хоча в джерелах вiдсутнi будь-якi точнi вказiвки на створення Римом митрополiї на Русi, як це припускають деякi дослiдники, проте немає сумнiву, що нова руська церква перебувала у згодi з Римом, вважала себе частиною вселенської церкви, хоча адмiнiстративне вона вiд Риму не залежала. Можливо, в початковий перiод хрещення Русi виняток становили «червенськi городи» з перемишльською єпархiєю. Рiзниця мiж обома обрядами тодi ще не була такою великою, як у нашi днi. У Римi та Iталiї було чимало грецьких монастирiв схiдного обряду; захiдне i схiдне християнство, незважаючи на амбiцiї своїх лiдерiв, не були окремими свiтами. I для Києва не було пекучою дилемою – чи переймати цер­ковну органiзацiю саме вiд Риму; по всiх територiях слов’янського свiту iснували єпархiї слов’янського обряду – промiжного мiж схiдним та захiдним, що визнавали над собою зверхнiсть Риму. Разом з тим, дружнi стосунки мiж Києвом i Римом викли­­кали частi роздратування у вiзантiйських урядових колах i перiодичне погiр­шення вiдносин мiж римським престолом i вiзантiйським патрiархом.

Слов’янське християнство iснувало й на територiї Польщi. Його протек­то­ром був сам король Болеслав Хоробрий. Тут, на порубiжжi з Руссю, пiсля її хре­­щен­ня Володимиром та введення слов’янського богослужiння латинське христи­янство Польщi не витримувало конкуренцiї зi слов’янським обрядом Русi. Коли у 992 р. Володимир заклав мiсто Володимир-Волинський i заснував єпископ­ство зi слов’янським богослужiнням, король Болеслав вдався до такого ж кроку, засну­вав­ши у Сандомирi, тобто дуже близько до руського кордону, митрополiю слов’ян­сь­кого обряду для кiлькох єпископiв у Польщi.

Пiсля смертi Болеслава язичницька реакцiя знищила християнство тiльки у Захiднiй Польщi – на територiї католицької митрополiї, не здолавши його у пiвденно-схiднiй частинi країни, де панував слов’янський обряд. Про популярнiсть слов’янського християнства за часiв Болеслава свiдчить також те, що на його динарiях був напис слов’янською мовою з кирилiчними буквами.

Боротьба проти слов’янського обряду в Польщi та Чехiї розпочалась у другiй по­ло­винi XI ст. у зв’язку з григорiанською реформою та централiзацiєю, що утверджу­валася в католицькiй церквi. У Польщi найдовше (до 1096 р.) слов’янсь­кий обряд збе­рi­гався у бенедиктинських монастирях бiля Кракова, в Чехiї – у Сазовi пiд Прагою.

Володимир, приєднуючи до Київської Русi червенськi городи, вводив до складу своєї держави вже достатньо християнiзовану провiнцiю з церквою слов’ян­ського обряду та власним єпископом у Перемишлi. Iснує припущення, що це мiсто мало свого єпископа вже скоро пiсля оновлення великоморавської церковної iєрархiї папою Iоаном IХ у 899 р. З падiнням Великої Моравiї деякi iєрархи перенесли свою дiяльнiсть на бiльш спокiйний терен Бiлої Хорватiї, де було два єпископства: одне – у Краковi, а iнше – в Перемишлi.

Про надзвичайну популярнiсть i життєвiсть слов’янського обряду в Чехiї, Польщi й на Русi ще навiть у другiй половинi XII ст. говориться у листi кракiвсь­кого єпископа Матвiя Холеви (близько 1145 р.) до дуже популярного мiсiонера i проповiдника, одного з iнiцiаторiв другого хрестового походу Бернарда Клервось­кого. Змiст листа виразно свiдчить, що слов’янський обряд у Польщi i Чехiї ак­тивно викорiнювався латинським Римом, так само як на Русi – константинополь­ським патрiархом. Кракiвський єпископ, палкий прихильник латинського обряду, вважає слов’янський обряд гiршим за грецьку схизму. На його думку Русь вiд самого початку свого хрещення була заражена єретичним духом, у зв’язку з чим вiн запрошує Бернарда прибути до Польщi i розпочати мiсiю навернення Русi до «iстинного» християнства, а також допомогти викорiнити рештки слов’ян­ського обряду в Польщi. «Русь, – пише вiн, – не хоче достосовуватися нi до ла­­тин­сь­кої нi до грецької церкви; але сама є вiдокремлена вiд обох, з нiякою з них не має згаданий народ спiльностi святих тайн. В цьому випадку, Пане, ваше слово успiшнiше проникає, нiж гострий меч, i можна передбачувати, що це усуне­те та щоб вас Дух Святий надихнув їх вiдвiдати. Та не тiльки на Русi, яка є для себе немов окремий свiт, але також у Польщi та в Чехiї, або, називаючи загально в Слов’янщинi, яка обiймає багато країв, такий i такий великий успiх при волi Божiй осягнете, що вiд нього потiм почуєте: оце, добрий слуга та вiрний».

Це повiдомлення ревного прихильника латинства свiдчить, що слов’янський обряд на територiї України-Русi став пiдгрунтям для створення своєрiдної форми християнства, на яку дивились як на єресь не лише у Римi, а й певною мiрою у Константинополi.

Володимира не могла задовольнити й iнтегра­цiя нової київської церкви у схiдну православну. Всi грецькi iєрархи були у пiдпорядкуваннi вiзан­тiйських iмператорiв, за якими церковнi собори визнали лiдерство у церковнiй iєрархiї i надали їм титул «iмператорiв-архiєреїв». Вiзантiйськi базилевси (iмпера­тори) могли призначати i змiщувати найвищих церковних сановникiв, iстотно впливати на рiшення вселенських соборiв. Таким чином, прийняття християнства з Вiзантiї неминуче вело до виникнення полiтичної залежностi великих князiв київських вiд вiзантiйських iмператорiв, якi через церковну органiзацiю могли б нав’язувати Київськiй державi свою волю.

Як далекоглядний державний дiяч Володимир усвiдомлював величезне значен­ня прийняття хрещення з Вiзантiї, що переживала тодi перiод свого полiтич­ного i культурного пiднесення. На тi часи вона була наймогутнiшою державою христи­ян­ського свiту з високою культурою, давнiми традицiями, блиском iмпера­торського двору. Саме це спонукало Володимира до нав’язання тiсних i добро­су­сiдських сто­сункiв своєму могутньому сусiдовi. Проте, органiзацiю київської церкви було до­ручено Володимиром болгарсько-охридськiй церквi, що давало можливiсть уникнути константинопольської гегемонiї. З боку болгарської церкви Володими­ровi не загрожувала жодна полiтична небезпека. Тодi як константино-польський патрiарх був простим знаряддям у руках вiзантiйського iмператора, а над Римом тяжiла рука германських iмператорiв, Захiдна Болгарiя могла бути природним союз­­ником. Причому, своєю обрядовiстю вона була зв’язана з Констан­тинополем, пiд­­тримувала тiснi контакти з Римом, а мовно була спорiднена з Київською Руссю.

Боротьба болгарської церкви за автокефалiю стала для Володимира зразком у його планах паралiзувати усi спроби зазiхань Константинополя на незалежнiсть Русi не лише церковну, а й полiтичну. Саме в Охриду – резиденцiю болгарського патрiарха – й звернувся київський князь за мiсiонерами-священиками, якi мали б служити хрещенню населення й становленню церковної органiзацiї. Князь Во­­­­ло­­димир поставив свою церкву пiд покровительство патрiарха Болгарського (Охридського). Вiн прагнув, щоб київська кафедра була автокефальною на зра­зок п’яти автокефальних архiєпископств: Кiпрського, Сiнайського, Iверiйсь­кого, Охридського i Сербського. Водночас Володимир пiдтримує зв’язки з Римом. Подiбна ситуацiя виникала пiсля прийняття християнства i в Болгарiї. Болгарський князь Борис, який теж прийняв християнство з Вiзантiї, вiдразу ж звернувся до папи з проханням надiслати мiсiонерiв та єпископiв. Безперечно, що головною причиною була загроза полiтичнiй незалежностi Болгарiї з боку Вiзантiї.

На Українi також з’являються захiдноєвропейськi мiсiонери пiсля офiцiйного прийняття нею християнства. Одним з них був Бруно-Бонiфацiй, який у 1007 р. при­­­був з Угорщини до Києва з метою мiсiонерської дiяльностi серед печенiгiв. Во­ло­димир приязно зустрiв його i супроводив до пiвденних кордонiв своєї держави. Повернув­шись через якийсь час до Києва, Бруно гостював у князя цiлий мiсяць. Згодом вiн продовжував свою дiяльнiсть у Польщi та Пруссiї, де був убитий поганинами.

Таким чином, створена Володимиром церква була, найiмовiрнiше, або авто­кефальною, або залежною вiд самостiйної тодi Болгарiї. Пiдпорядкованою Констан­тинополю київська церква стала за часiв Ярослава Мудрого, коли вiн у 1037 р. запровадив залежну вiд Константинополя митрополiю на чолi з першим київським митрополитом греком Феопемтом.

У 1014-1019 рр. Болгарська держава пережила катастрофу розгрому, зав­да­ного їй базилевсом Василем на прiзвисько Болгаробойця: Болгарiя втратила самостiйнiсть i була приєднана як провiнцiя – «катепанат» до Ромейської iмперiї. Автокефальний архiєпископат – патрiархат Охридський – був понижений у ранзi. Патрiарховi Iоану, що очолював того часу болгарську церкву, залишили титул архi­єпископа, i в цьому вже пониженому санi Iоан вiдвiдав київську ставропiгiю на запрошення Ярослава Мудрого. Болгарськiй церквi ще була залишена iмпера­то­рами тiнь автономiї, але пiсля смертi Iоана у 1037 р. над болгарською церквою був поставлений грек – Лев. У зв’язку з цим Ярослав усвiдомлював невiдво­ротнiсть пiдпорядкування київської церкви константинопольському патрiарховi. Посередництво Охридської архiєпископiї втрачало свою колишню силу. Ярослав був вимушений прийняти канонiчне грековладдя. Ось чому у 1037 р. у Києвi з’являється перший митрополит – грек Феопемт, а Ярослав споруджує резиденцiю митрополита i першу для грекiв кафедральну церкву Святої Софiї (на зразок констан­тинопольської), яка мала затьмарити розкiш i славу Володимирового кафед­рального храму – Успiння Богородицi. Для грекiв цей храм був неба­жа­ним символом автономiї руської церкви пiд патронатом болгар. Десятинна церква вiдiйшла у тiнь, незважаючи на те, що там покоїлись останки хрестителя Русi, його грецької дружини Анни i його бабусi княгинi Ольги. Отже, вiдбувся цiлий кано­нiчний переворот, i руська церква влилась у рiчище Константинопольського патрi­архату як одна з його митрополiй. На неї поширювалися права патрiархiв щодо нас­тав­лення митрополитiв, виклику їх до себе на собори, суду над ними, апе­ля­цiї на суд митрополитiв. Вiд того часу до Києва послiдовно направлялися митро­по­­лити-греки. У домонгольський перiод лише двiчi порушувався встанов­лений поря­док, коли митрополити обиралися згiдно з волею князiв мiсцевими iєрархами.

Прийнявши церковну залежнiсть вiд Константинополя, київська церква стала залежною не тiльки вiд константинопольських патрiархiв, але й певною мiрою вiд вiзантiйських iмператорiв. Утворення нацiональної церкви не вiдповiдало нi релiгiйним, нi полiтичним iнтересам грекiв. Вони хотiли мати у Києвi свою ко­ло­­нiю i не допус­кали впродовж понад двохсот рокiв, щоб у Києвi правили митро­полити-українцi i щоб сформувалася нацiональна церква.

Київська церква внаслiдок пiдпорядкованостi Вiзантiї не зумiла виробити своєї української iдентичностi. Крiм мови вона мало чим вiдрiзнялася вiд грецької. Київ став однiєю з константинопольських митрополiй, навiть з меншими правами, нiж решта митрополiй, що мали право обирати своїх митрополитiв. Вiд 1240 до 1458 рр. кожний другий київський митрополит був присланий з Константинополя. В результатi греки отримали монопольний вплив на формування церковної органiзацiї, права, обрядiв, свят, постiв, канонiзацiї i значною мiрою – церковного мистецтва. Все це не могло не позначитися на стосунках Русi-України iз Захiдною Європою, яка не була в захватi вiд догматично-консервативного прив’язання тогочасного українського суспiльства до Константинополя. Особливо пiсля оста­точного розколу християнської церкви у 1054 р.

Стрiмкий поворот вiд нацiональної автономiї до залежностi вiд Константинополя вiдбувався досить болiсно. Управлiння українською церквою з вiзан­тiйської столицi не привело до полiпшення стосун­кiв iмперiї з Руссю, а збурювало протидiю останньої. Вiйна Ярослава з Вiзантiєю 1043 р. є найкращим тому доказом. Пiсля невдалих для Русi воєнних дiй i укла­­дення миру Вiзантiя повела тяжку вiйну з печенiгами (1043-1046), якi дiйшли навiть до стiн Константинополя. У цей скрутний для iмперiї час Ярослав робить спробу повернутися якщо не до повної автокефалiї, то принаймнi до автономiї, тобто до самостiйного обрання Руссю митрополита з наступним визнанням його константинопольським патрiархом. Отже, 1051 р. митрополитом було поставлено пресвiтера церкви княжого села Берестова, що пiд Києвом, Iларiона. «Муж благ, книжен и постник», вiн часто уходив в печерку на березi Днiпра, над якою пiз­­нi­ше вирiс славнозвiсний Печерський монастир. Через якийсь час у печерцi посе­лився також один iз засновникiв майбутнього монастиря Антонiй, а згодом Києво-Печерська лавра, прабатьком якої був Iларiон, стала важливим церковним осередком, що певною мiрою протистояв вiзантiйськiй гегемонiї.

Не слiд вважати Iларiона за переконаного анахорета-пустельника. У «Словi про Закон i Благодать» вiн говорить: «вiра i добрi дiла справедливостi й милосердя неподiльнi», що є свiдченням його захiдноєвропейського розумiння призначення людини-християнина як активного творця життя. Грецьке затворництво на зразок того, що мало мiсце на Афонi, нiколи не було популярним на Українi.

Основною причиною Ярославового рiшення щодо призначення нового митропо­ли­та було його невдоволення пiдпорядкованим становищем Київської Русi у вiзантiйськiй церковно-полiтичнiй системi. Разом з тим, це був перiод, коли над­зви­чайно пожвавилися взаємини Києва iз Захiдною Європою, що розширило уявлення київського князя про характер стосункiв мiж церковною i свiтською владами. Становище, подiбне до iс­нуючого в київськiй митрополiї, було неможливим на Заходi навiть у малих державах, де архiєпископ визнавав лише двi влади – все­ленсь­ку духовну римського папи i свiтську нацiональної держави. Так, Польща вже 1000 року одержала власну митрополiю у Гнєзно; Чехiя не мала своєї митрополiї до 1344 р., оскiльки була васалом Нiмецької iм­-перiї, проте вибори чеських єпископiв були прерогативою лише чеського духовенства.

У 1049 р. до Києва прибуло велике посоль­ство з французької столицi на чолi з дво­ма єпископами сватати княжну Анну Ярославну за французького короля Генрiха I. Київ­ський князь вiв тривалi бесiди з духовними iєрар­ха­ми, отримуючи вiд них iнформа­цiю про церковнi вiдносини на Заходi. Не виключе­но, що Ярослав узнавав про засади нацiо­нально-церковної органiзацiї у захiдноєвро­пейсь­ких державах також вiд тих киян, що вiдвозили Анну й повернулися до Києва, зрештою – вiд самої князiвни, яка вступи­ла у тiснi стосунки з французьким духiвницт­вом i папським престолом. Не виключено, що Iларiон, як двiрцевий капелан, супровод­жу­вав Анну в її подорожi до Францiї.

Надзвичайна увага Київської держави до справ церкви не була чимось винятковим у тодiшньому європейському свiтi. Взiрцем i для Володимира, i для Ярослава могла бути церковна полiтика Карла Великого та його нащадкiв – iмператорiв Священної Римської iмперiї германської нацiї.

Карл, як i київськi володарi, був владною людиною i неухильно здiйснював суворий королiвський контроль над складом церковної iєрархiї i фiнансами нацi­ональної церкви. Вiн особисто призначав єпископiв, а iнодi й абатiв, неодноразово скликав церковнi собори, видавав укази, що стосувалися церковного життя. До цього слiд додати, що iмператор франкiв був до того ж вельми побожною людиною. Як свiдчить його бiограф Ейнгард (770-840), Карл мав звичай ретельно вiд­­бувати всi церковнi вiдправи, при цьому вiн особисто дбав, щоб богослужiння вiдбувалося з якомога бiльшою урочистiстю, стежив за правильнiстю спiву та читання в церквi. Ця побожнiсть пiдживлювалась як загальнодержавними полiтич­ними iнтересами, так i особистими амбiцiями iмператора, якого змалку привчали до думки, що вiн є оборонець церкви i повинен поширювати вiру Христову се­ред поганських народiв.

У листi до папи Лева III Карл зауважував: «На нас покладено з помiччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюду вiд зовнiшнiх поган i змiцнювати її всерединi через осягнення католицької вiри. А твiй обов’язок, о Святий Отче, здiймаючи руки до Бога як то робив Мойсей, допомагати нашим армiям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя i Заступника християни завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Iменi...»

Звичайно, воєннi, державотворчi та куль­турницькi здобутки як на заходi, так i на схо­дi Європи залежали значною мiрою вiд того, наскiльки органiзованою i багатою була церква, наскiльки вона була слухняною сво­їм свiтським монархам. Каролiнгзькi рефор­ма­то­ри ставили собi за мету змiцнити зв’язок мiж їхньою церквою та нормативним христи­янством, носiєм якого було папство. Для цього було скликано собор (789), на який з’їхалися єпископи, абати та свiтська арис­тократiя; на соборi Карлом Великим було оголошено низку розпоряджень пiд назвою «Загальне напучення», покладених в основу церковної реформи. Релiгiйне життя Захiдної Європи вiдтепер передбачало бiльш шанобливе ставлення до папсь­кого престолу, чiтке вiдо­кремлення мирян вiд духовенства, органiза­цiю мирян у постiйну структуру парафiй, де формувались їхня релiгiйна свiдомiсть та громадсь­ке життя, сплачувалася церковна десятина тощо. Каролiнгзька церква провела чiтку межу мiж бiлим i чорним духовенством. Останньому приписувалося жити й поводитися за «Стату­том» святого Бенедикта, в основу якого були покладенi пра­вила порядку, суворої iєрархiї та стабiльностi. Замiсть пастирської дiяльностi в середовищi мирян ченцям приписувалося сприяти освiтньому i культурному вiдродженню церкви. В Українi-Русi цю мiсiю з часом виконував складений Фео­до­ром Студитом у Вiзантiї «Сту­дитсь­кий Устав», що також спонукав ченцiв до освiтньої дiяльностi. Цей «устав» був прийнятий Києво-Печерським монастирем, що став важливим книжковим i культурно-освiтнiм центром – взiрцем для бага­тьох iнших монастирiв.

Цiлком ймовiрно, що, покладаючись на досвiд Каролiнгзької династiї, Ярослав сам (без iмператора i константинопольського патрiарха) «собрав епископы» i вперше поставив митрополитом представника мiсцевого духовенства. Особиста дiяльнiсть Ярослава у релiгiйнiй сферi, його опiкування церквою сприяли форму­ванню загальної побожностi у Давньоруськiй державi, що спиралася не лише на вiзантiйськi зразки органiзацiї церковного життя, але й на досвiд каролiнгзького «лiтургiчного» суспiльства. Очолення церкви мiсцевим дiячем дало змогу викорис­тати загальнохристиянськi церковно-полiтичнi та юридичнi концепцiї в iнтересах Русi й спрямувати їх на розв’язання власних проблем.

Акт 1051 р. мав виправити попередню помилку Ярослава й звiльнити київську церкву вiд вiзантiйської залежностi; а втiм, домогтися послiдовного втiлення поставленої мети київський князь не зумiв. Усамостiйненню української церковної органiзацiї та її бiльш тiсному зв’язку з державою могли сприяти запровадження монархiчного правлiння на Русi (королiвства чи царства) i нацiональна митрополiя, затвердженi або Римом, або Константинополем. Взiрцем подiбної далекоглядної полiтики стала пiдтримка нiмецьким духовенством короля Оттона I у проголошеннi його iмператором. Проте Вiзантiя вiдмовлялася визнати i тим бiльше освятити цi iнститути у будь-якiй державi i, безперечно, у свого чи не найголовнiшого полi­тич­ного суперника. Свого часу цю поступку було зроблено лише для Болгарiї пiд тиском вкрай несприятливих для iмперiї воєнно-полiтичних ситуацiй.

Очевидно, намiри та полiтичнi настрої київського князя знаходили пiдтримку його найближчого оточення, до якого належав i митрополит Iларiон. Недаремно вiн титулував Ярослава «каганом» або царем, як вiзантiйського iмператора. Смерть Ярослава у 1054 р. вiдзначена записом про успiння «царя нашого» на стiнi Софiйського собору. Прагнення Iларiона до утвердження церковної самостiй­ностi Києва i його протидiя вiзантiйськiй гегемонiї стояли в одному ряду з Яро­­славовою концепцiєю сильної монархiчної нацiональної влади. Київський митро­полит не подiляв вiзантiйської iдеї пiдпорядкування церкви iмператорськiй владi й виступав за їхнi взаємовiдносини на захiдноєвропейський зразок.

Вiн домагається канонiзацiї українських святих – Ольги, Володимира, Бориса i Глiба, що служило вагомим аргументом на користь церковної самостiйностi України-Русi. Про захiдноєвропейську iдейно-культурну орiєнтацiю київського митрополита свiдчать окремi мiсця його творiв. У текстi «Слова про Закон i Благодать», наприкiнцi першої частини «Похвали Володимировi», Iларiон вмiщує гiмн «Христос перемiг, Христос воцарився, Христос прославився!». Нiмецький дослiдник цього твору Л. Мюллер вважає його поетичним перекладом уривку з «королiвських славнiв» Захiдної Європи – «Landes regiae – Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat!». Дослiдники зазначають, що такi «славнi» були поширенi лише у Францiї. Цим пiдтверджується ймовiрнiсть вiдвiдин Iларiоном Заходу – наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 р. Проте iдея прийняття царського достоїнства київським князем не мала успiху в тогочасному суспiльствi, можливо, саме внаслiдок байдужостi чи ворожостi бiльшостi церковної iєрархiї – знаряддя вiзантiйської полiтики. Ярослав не встиг також зав’язати тiснiших зв’язкiв iз Римом i зробити вiдповiдні кроки на шляху до коронування королiвською чи цi­сарсь­кою короною – подiбно до Оттона I, проголошеного нiмецьким iмпера­тором. Пiсля смертi Ярослава зробити це вже було неможливо через полiтичний розклад Руської держави.