§ 2. Боротьба польщі і литви за україну. Великі князі литовські – інтегратори давньоруської спадщини

Криза феодально-католицької системи і пород­жені нею тенденції соціального, економічного, полі­тич­ного та культурного розвитку не могли не поз­на­чи­тися на історичному бутті українських земель. Проте прояви цих тенденцій були далеко не однако­вими, а різномасштабними і суперечли­вими. Занепад Києва і зміщення центру суспільно-політичного життя українців у Галицько-Волинську державу потягли за собою значне посилення західних впливів, якщо не перевагу їх над комбінацією візантійських і орієнтальних, що утверджувалися в часи піднесення Київської держави. У XIII – на початку XIV ст. Україна, яка в своєму розвитку прямувала до створення однонаціональної об’єднаної держави, енергійно приєдналася до європейського політичного процесу і, здавалося, посіла міцні позиції серед країн Центральної Європи. Дальший розвиток подій, проте, завдав сильного удару українській державності.

Послаблення зовнішньополітичної позиції Галицько-Волинської держави та внутрішня криза, зумовлені егоїстичною політикою боярської олігархії, відбувалися на тлі зміцнення і внутрішньої консолідації її давніх політичних суперників у Центральній Європі —Литви, Польщі й Угорщини. Усі вони прагнули територіаль­ного розширення за рахунок українських земель.

На початку XIV ст. у Польщі відбувається швидке подолання феодальної роздробленості. За часів Владислава Локетка і надто за його сина Казимира III (1333 – 1370) пошвидчилось об’єднання Польщі, яка прагне розгорнути експансію на галицько-волинські землі.

Ще більше зміцніло в цей період Угорське королівство, особливо з утверд-женням у ньому Анжуйської династії. За Карла-Роберта Анжуйського (1308 – 1342) і його сина Людовика (1342—1382) Угорщина володіла Болгарією, Хорва­ті­єю, Валахією, Молдавією, а також українськими землями – Буковиною і За­кар­патською Україною.

Значних результатів добивається Литва, яка розпочала експансію на білоруські й українські землі ще в XIII ст. За часів першого об’єднувача Литви князя Міндовга було захоплено так звану Чорну Русь і деякі білоруські землі. Особливо швидко зрос­тає Литва за Гедиміна (1316 – 1341), який завершив розпочате Міндовгом приєд­-на­н­ня білоруських земель, а також захопив кілька північних українських князівств. У 20-ті роки XIV ст. литовські війська почали наступ на землі Київського князівства. Незважаючи на значні спустошення, Київ залишався важливим політичним, еко­номічним і культурним центром. Він був символом традицій давньої руської держави, її головним містом. Тому оволодіння старою столицею мало «узаконити» претензії литовського князя на землі Русі. Як свідчать літописи, війська Гедиміна захопили спочатку Овруч і Житомир, а потім – після місячної облоги – Київ. Проте вста­­но­вити повний контроль над Київським князівством Литві у цей період не вдалося. Намісник литовського князя у Києві поділяв владу з ханським баскаком, який, оче­видно, контролював не захоплену Литвою частину території Київщини.

Гедимін поставив у залежність також Смоленськ, намагався поширити свій вплив на Псков і Новгород. Але ці спроби викликали протидію сильного Москов-ського князівства.

В результаті значних територіальних здобутків Литва перетворилася на велику державу. Причому значна частина анексій була здійснена без застосування зброї. Стоячи на порівняно низькому рівні суспільного і культурного розвитку, Литва зазнавала істотного впливу соціально-політичних і культурних традицій з боку білоруських та українських земель. Гедимін почав титулуватися «королем литовським і руським», його столиця Вільно перетворилася на один з важливих осередків українсько-білоруської культури. Більшість синів великого князя литов­ського прийняли православ’я. Литовські князі залишали фактично недоторканим соціально-політичний лад зайнятих білоруських і українських земель, які зміцнили Литву своїми військовими формуваннями, високою культурою, розвинутою еконо­мікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо.

Після смерті Юрія II розпочалася боротьба Литви з Польщею за володіння Галичиною та Волинню, що тривала 40 років. Галицькі бояри, побоюючись вторг­­­-нен­­ня поляків, проголосили галицько-волинським князем сина Гедиміна – Любарта (Дмитра), який мав родинні зв’язки з династією Романовичів і був пра­вославним. Це викликало протидію з боку Польщі та Угорщини, які у 1340 р. вдерлися в Га­ли­чину. На якийсь час польський король захопив Львів, але, зустрівши рішучий опір населення, був змушений залишити місто. Місцеве боярство визнало над со­бою владу Любарта, проте фактично вона поширювалася лише на територію Волин­ського князівства. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв енергійний воєвода Дмитро Дедько – організатор опору польським загарб­никам. Його регентське правління було останнім періодом галицької державності.

У 1349 р. Казимир III захопив Галичину і Волинь – крім Луцької землі, що залишалася під владою Любарта. Проте втримати усі здобуті землі йому не вдалося: литовці зуміли повернути собі Волинь. Ситуація ускладнилася претензі­ями Угорщини щодо спадщини Романовичів. У 1350 р. Казимир уклав з угорським королем Лю­­­до­ви­ком договір, яким підтверджувалося право угорських володарів на «руське королівство». Галичина мала залишатись у довічному володінні Казимира, після чого – перейти до складу Угорщини.

У 1351 р. відновилася війна Польщі з Литвою. В результаті кількох успішних походів і укладення в 1366 р. перемир’я Казимир домігся закріплення за собою Галичини, Холмщини, значної частини Волині. Навіть Любарт був змушений визнати певну залежність від польського короля. Втім, цей поділ галицько-волинської держави не був остаточним. До кінця XIV ст. Червона Русь була в особливих відносинах з Польщею: вона ще не стала її складовою частиною, провінцією польської держави, проте була особистою власністю спочатку Казимира, а потім Людовика.

Водночас з воєнними діями на заході в середині 50-х років XIV ст. Литва розпочинає активний наступ на чернігово-сіверські землі. Активну роль в експансії Литви на схід і південь відігравав син Гедиміна – великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377). Доручивши своєму брату Кейстутові оборону Литви на заході від німецьких рицарів, Ольгерд енергійно продовжував політику свого батька – приєднання давньоруської спадщини. У 1359 р. він захопив Брянськ, створивши тим загрозу Московському князівству.

Наприкінці 1361 – на початку 1362 рр. литовські війська зайняли Київ і його землі. Ольгерд усунув з київського стола князя Федора і передав князювання сво­є­му синові Володимиру Ольгердовичу. Невдовзі, у тому ж 1362 р., Ольгерд ово­ло­дів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяслав­сь­кої землі. Слід підкреслити, що захоплення нових земель литовцями відбувалося за активної участі феодалів, які мали володіння на Волині та Поділлі. Разом з тим, частина місцевого боярства підтримала литовського великого князя, сподіва­ючись з його допомогою визволитися з-під влади Золотої Орди і забез­печити свої інтереси. Внутріполітична слабкість Золотої Орди, де посилилися процеси фео­дальної роздробленості і жорстока боротьба різних угруповань знаті за владу, створювала сприятливі обставини для звільнення українських земель від ординської кормиги. Восени 1362 р. Ольгерд завдав татарам поразки у битві під Синіми Водами (середня течія Південного Бугу), у його війську були здебільшого загони українських князівств, що активно сприяли ліквідації влади Золотої Орди.

На осінь 1362 р. війська Ольгерда ви­тіс­нили ординські сили з Поділля. Воно було передано в уділ племінникам Ольгерда – Юрі­єві, Олександрові, Костянтинові та Фе­до­­рові Коріатовичам, які «почали боронити Подольську землю от татар и баскакам выхода не почали давати».

Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівст­ва Литовського більшості українських земель – Київщини з Переяславщиною, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Населення, що зазнавало тяжких утисків під час ординсь­кого панування, вважало перехід під владу Литви меншим злом.

Відсутність серйозного опору утверд­жен­­ню Литви на українських землях поясню­ва­лося ще й тим, що більшість литовських кня­­зів дотримувалися православ’я і були пере­й­няті впливами української культури. Вони майже не змінили військового устрою Русі-України, її господарської та судово-адміністративної системи. Місцеві князі й бояри повинні були лише слу­жи­ти великому князеві литовському і надавати йому дружину та земські ополчен­ня. Вислів в одному з тодішніх документів – «ми старовини не рухаємо і новини не вводимо» – став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхівки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпе­чу­вала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу. Разом з тим, нова династія прагнула зміцнити свої позиції на всьому ареалі нової держави. Повсюдно провадилось утвердження Гедиміновичів на княжих столах давніх україн­сь­ких земель-князівств, а згодом – ліквідація їхньої автономії з остаточною втратою ознак державності.

Прагнення Литви об’єднати під своєю владою «всю Русь» наштовхнулося на рішучий опір Московського князівства, яке також проводило політику «збира­н­ня» руських земель. Відкритий конфлікт між обома державами спалахнув у 1368 р., коли Ольгерд втрутився у боротьбу московського і тверського князів на боці останнього. Несподівано литовське військо вступило у межі Московського князівства і підійшло до Москви, оточивши в кремлі князя Дмитра Івановича. Проте здобути кремль не вдалося. Спустошивши навколишню місцевість, Ольгерд був змушений відступити. Ця литовсько-московська війна (1368 – 1372) стала почат­ком упертої і довголітньої боротьби між Московським князівством і Литов­сь­кою державою за гегемонію на сході Європи.

Поліцентризм в процесі державного об’єднання розрізнених у період фео­даль­ної роздробленості земель був непоодиноким, хоча і різномасштабним явищем у багатьох регіонах Європи. Можна у зв’язку з цим згадати спроби Чехії відіграва­ти роль другого центру об’єднання польських земель у XIII-XIV ст. У 1300 р. чеський король Вацлав II був увінчаний польською короною у Гнєзно, проте цей успіх не був тривалим і польські Пясти знову посіли престол Польщі. Наяв­ність двох цент­рів об’єднання призвела до того, що Сілезія відійшла до Чехії.

У XIII-XIV ст. чи не у кожному значному сілезькому місті був правлячий князь, число яких сягало 18. Поступово протекторат, встановлений чеськими королями над Сілезією, перетворив цей регіон на їхнє ленне володіння. Імператор Карл IV підпорядкував Німецькій імперії всю Сілезію, проте останній, як і низці українських земель у Литовській державі, було залишено самоврядування та її князівські сейми.

У 60-ті роки, як уже зазначалося, точилася боротьба між Литвою, Польщею та Угорщиною за галицько-волинські землі. У розпал війни помер останній представник польської династії Пястів – король Казимир III (1370). Разом з польською короною Людовику Угорському дісталася й Галичина. Характерно, що титулатура Галицько-Волинської землі як королівства зберігалася в традиції Західної Європи і після втрати Західною Руссю політичної самостійності. Так, англійський мандрівник Джон Мендвіл – автор «Подорожей», датованих 70-ми роками XIV ст. – зазначає, що Угорському королю поряд з іншими землями належить «велика частина королівства Русі». У 1372 р. Галичина була передана у ленне володіння родичеві Людовика – Володимирові, князю Опольському.

Людовик Угорський боявся утвердження Польщі в Галичині й прагнув стерти сліди перебування в ній свого союзника Казимира. Завдяки цьому Галичина ще деякий час зберігала статус напівсуверенного, васального державного утворення. У 1372 р. Володислав Опольський отримав з рук Людовика титул і стан управителя «Руського королівства». В одній зі своїх пізніших грамот Володислав навіть застосовує титул «самодержця Русі», що його прикладав свого часу літописець до Романа Мстиславича. Виступаючи проти повернення Галичини Польщі, Володи­слав 6 липня 1387 р. видав у своїх маєтностях в Ченстохові грамоту, в якій закликав галицьких міщан покластися на рішення чеського короля, мишинського маркграфа, рейнського палатина або когось із саксонських герцогів у справі державної належності Галичини.

Володислав поводився майже як суверенний володар Галицького князівства; він мав власні інсигнії, монету тощо. Здавалося, що новий володар дбає про забезпечення Галичині певної автономії. Разом з тим, оточивши себе сілезькими німцями, поляками, угорцями, він енергійно сприяв утвердженню в цій землі іноземців, підтримував німецьку колонізацію міст, відкрито протегував зміцненню католицької церкви. Могутнє колись галицьке боярство втратило свій політичний вплив і зосередилося виключно на захисті своїх станових інтересів, відмовившись від державницьких устремлінь. У 1387 р., скориставшись феодальними міжусоби­цями в Угорщині, Польща остаточно заволоділа Галичиною, яка залишалась під її владою до 1772 р.

Після смерті Ольгерда (1377) постало питання про цілісність Великого кня­зівст­ва Литовського. Ядро своїх володінь – Вільно, Вітебськ, Мінськ, Новгородок Ольгерд передав своєму старшому синові від другої дружини – Ягайлові (1377 – 1392 – великий князь литовський, 1386-1434 – король польський). Йому ж як ві­­-лен­­сь­кому князю дісталося й верховенство над усіма Гедиміновичами й Ольгер­до­­ви­­чами. Проте старші брати – сини першої дружини Ольгерда – не змирилися з цим. Вже в 1377 р. Андрій Ольгердович – князь полоцький, який претендував на велике княжіння, виступив проти Ягайла, але через деякий час втік у Псков, а зго­­дом – у Москву; 1379 р. він брав участь у поході московського князя від Брян­сь­ка на південь. Інший Ольгердович – Дмитро, володар Чернігово­-Сіверщини, також перейшов на бік Москви. Верховну владу Ягайла ще раніше відмовилися виз­нати Любарт Волинський і Коріатовичі на Поділлі, а також Дмитро-Корибут Нов­город-Сіверський. Цю ситуацію намагалася використати Москва, яка, готу­ю­чись до вирішальних боїв із Мамаєвою ордою, прагнула ослабити Литву і пе­ре­тяг­­нути на свій бік південно-руських князів, незадоволених союзом Ягайла з татарами.

У 1381 р. князь Кейстут, брат Ольгерда, спира­ю­чись на підтримку українських, білоруських і ли­тов­­ських феодалів, які шукали зближення з Москвою в антиординській боротьбі, захопив Вільно й усунув Ягайла від влади. Однак з допомогою Тевтонського ордену Ягайло вже у липні 1382 р. відновив свою владу і полонив Кейстута та його сина Вітовта. Через кіль­ка днів Кейстут був задушений у підземеллі Кревського замку. Вітовту вдалося втекти у Пруссію, звідки він розпочав активну боротьбу з Ягайлом за велико­кня­зівсь­ку владу. У 1384 р. Ягайло уклав з Вітовтом мир і зобов’язався віддати йому усі землі його батька. Але становище Ягайла залишалося непевним, загроза його владі з боку удільних князів не була усунута, тривав наступ Німецького орде­ну. За цих умов Ягайло вирішив укласти союз з Польщею. Польські пани, зі свого боку, були заінтересовані в об’єднанні Польщі та Литви, сподіваючись з допо­мо­гою литовсько-руських збройних сил відбити наступ німецьких рицарів, повернути собі загарбане ними Помор’я і нейтралізувати спроби Литви оволодіти Гали­чиною та Західною Волинню. Крім того, підштовхуване Римом католицьке духовенство Польщі сподівалося поширити католицтво на литовські, українські та білоруські землі.

15 серпня 1385 р. у Креві був підписаний договір між польськими послами і Ягайлом, а також його братами Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лугвенем, що репрезентували литовських удільних князів. Ягайло зобов’язався прийняти католицтво й хрестити все литовське населення, приєднати до Польщі всі литов­ські, українські й білоруські землі. Це була спроба об’єднати два мало схожі між собою державних організми. Велике князівство Литовське мало просто інкор-по­руватися у склад земель польської корони. У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, хрестився, прийнявши ім’я Владислава, одружився з польською коро­левою Ядвігою і в березні був коронований польською короною.

Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого кня­зівства Литовського й збурила гостру протидію литовсько-білорусько-україн­ської знаті. Вже навесні 1385 р. князь Андрій Ольгердович Полоцький розпочав воєнні дії проти Ягайла на Вітебщині. Найбільш активно проти Ягай­ла виступив енергійний і честолюбний Вітовт (1392 – 1430), незадоволений своїм підлег­лим становищем при двоюрідному братові. Усобиця закінчилась договором в Острові (1392), згідно з яким Вітовт одержав Троки та інші волості Кейстута у корінній Литві, зберігаючи одержану раніше Луцьку волость на Волині. Разом з цим, на нього поклада­ла­ся, за висловом польського середньовіч­ного історика Длугоша, «вся управа земель литовських і руських», тобто він став фактичним намісником Ягайла у Великому князівстві Литовському.

У 90-х роках Вітовт провадив активну політику ліквідації великих князівських уділів на українських землях. У 1392-1393 рр. усунено Любартовичів на Волині, яка була передана Ягайлом безпосередньо Вітовту. Був позбавлений уділу новго­род-сіверський князь Дмитро-Корибут. На початок 1393 р. вся Чернігово-Сівер­щина перейшла під управління намісників Вітовта. Впродовж 1393 р. було подолано опір Федора Коріатовича на Поділлі. У 1395 р., залишившись без будь-якої під­тримки, київський князь Володимир Ольгердович позбувся свого уділу; Київською землею почав управляти Скиргайло Ольгердович, а через деякий час – безпо­середньо Вітовт.

Замінивши своїми намісниками найбільш значних удільних князів, Вітовт зро­бив важливий крок на шляху централізації Великого князівства Литовського і зміц­нення його самостійності. Починаючи з 1395 – 1396 рр. у грамотах Вітовта зуст­річається титул великого князя. Він прагне до перетворення Литви і підвладних їй земель на самостійне королівство і знаходить підтримку своїм намірам у литовської феодальної верхівки, а також українських і білоруських князів та боярства.

З ліквідацією старої удільної системи українських земель місцеві феодали мусили задовольнятися своїм культурним впливом у новій державі. При дворі великого князя литовського були поширені білоруська й українська мови, значним впливом користувалося православ’я. Книжна білорусько-українська мова й надалі залишалась урядовою. Разом з цим, великокняжа влада змушена була рахуватися із соціально-політичними, становими інтересами українських феодалів, підтвердив­ши їхні права відповідними земськими уставними грамотами. Значною мірою збе­рі­галися старі форми самоврядування, місцевий суд тощо. Все це забезпечувало певну внутрішню стабільність різнонаціональної Литовської держави, давало змо­гу Вітовтові спрямовувати зусилля на оволодіння Чорноморським узбережжям і витіснення звідти Орди. Для цього він прагнув також використати загострення внутріполітичної боротьби у Золотій Орді за ханський престол. Влітку 1399 р. Вітовт вирушив з Києва походом на південь з метою нанести вирішальний удар татарам. Проте 12 серпня 1399 р. у битві на Ворсклі війська Вітовта зазнали ціл­ко­­витого розгрому. Сам Вітовт з невеликою дружиною врятувалися втечею. Ця поразка ослабила позиції Вітовта і змусила його знову шукати зближення з Ягай­лом. 18 січня 1401 р. на з’їзді феодалів у Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі українські й литовські землі по смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польської корони.

Невдача на Ворсклі перекреслила далекосяжні честолюбні плани Вітовта, послабивши на якийсь час воєнні й політичні позиції Литовської держави. Фактич­но було відновлено стан, зафіксований Островською угодою 1392 р. Віленська унія викликала незадоволення Свидригайла Ольгердовича, який відчув можливість втрати прав на литовський великокняжий стіл. І хоча у 1403 р. він одержав у ленне володіння Східне Поділля і Сіверщину, молодший брат Ягайла постійно загрожував внутрішній стабільності Литовської держави.

Воєнно-політичні події XIV ст. в Україні свід­чили про поглиблення європейського характеру її розвитку, зумовлене посиленням контактів з інши­ми країнами Європи. Особливо інтенсивними ста­ють зв’яз­ки України з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Орденом і, безперечно, з Поль­щею, яка захоплює частину українських земель. До цього слід додати країни та міста Надбалтії і особливо Литву, з якою Україна утворює єдиний політичний орга­нізм на два століття. Тоді як сусідня Московська держава в сво­єму політичному розвитку переймалася візантійською теократичною системою у поєднанні з орієн­таль­ним деспотизмом Золотої Орди, Україна у складі Великого князівства Литовсь­кого активно акцептує західні моделі та принципи суспільно-політичного життя. Незважаючи на падіння Галицько-Волинської держави, інтенсивність соціально-економічного та культурного життя в Україні не слабшає, українське суспільство набуває форм існування, притаманних добі розвинутого феодалізму в Європі. Фор­мується станове представництво – ознака зрілого фео­дального устрою. Тери­то­ріальна децентралізація Великого князівства Литовсь­кого багато в чому гарантувала збереження традиційного місцевого укладу укра­їнських земель, їх вільний розвиток на європейський зразок. Західному спряму­ванню історичного розвитку України в цей період сприяло гостре протистояння Великого князівства Литовського і Мос­ков­сь­кої держави, що прагнула оволодіти українськими землями. У цьому протисто­янні українське суспільство в цілому активно протидіяло наступу російського дес­потизму, що давало українцям змогу зберігати давні традиції домон­голь­ської Русі-України і активно сприймати європейські форми суспільного розвит­ку, які були немислимі для Москви. В Україні – складовій частині Великого кня­зівства Ли­товського – на довгі роки утвердилися такі засади, як договірні відно­сини в сус­пільно-політичному житті, розмежування державної і церковної влад, обмеження монархічної влади великого князя, самоврядування територій і місь­ких громад, ура­ху­вання прав і гідності особи – нехай і в обмеженому соціальному просторі.

Отже, утвердження влади Гедиміновичів в Україні, яке, до того ж, супровод­жувалося культурною асиміляцією литовської знаті, тривалий час не перешкод­жало державно-політичному буттю українського народу. Останнє цілком вписува­лось у політичний контекст Європи, де значна кількість держав на той час ще базувалася на династичних та універсалістичних принципах.

Невдача на Ворсклі була лише тимчасовою перервою у зростанні могутності Литовської держави. Ціною поступок хрестоносцям прикордонних жмудських волостей Вітовт укладає з ними мир і знов переносить воєнну активність на схід. У 1404 р. він приєднує до своєї держави Смоленськ. Війна з Московським князівством (1406 – 1408) певною мірою зміцнила позиції Литви на Сході. У Новгороді і Пскові на княжі столи були посаджені ставленики Вітовта, низка міст Московського князівства – Вязьма, Козельськ, Мценськ – увійшли до складу Литви. Тверський і рязанський князі визнали свою васальну залежність від литовського великого князя. У 1408 р. перейшов на бік Москви Свидригайло, який був з великими почестями прийнятий князем Василем II Темним і одержав небувале «кормління»: Володимир на Клязьмі, Переяславль, Юріїв, Волок, Ржев і половину Коломни. Проте перебування Свидригайла у Москві не було тривалим. 1409 р. він повертається до Литви і вступає у зносини з німецькими рицарями, готуючи змову проти Вітовта. Останній, дізнавшись про це, заточив невдалого заколотника у Кременецькому замку, де той провів 9 років.

Саме в цей період посилилася загроза як Польщі, так і Литві з боку Німець­ко­го ордену. В союзі з Ягайлом Литвою було розроблено спільний план проти­орденської кампанії. У військах обох володарів надзвичайно численними були українці. До скла­ду 15 полків литовського князя входило 7 з етнічно українських земель, а з 16 польських – 6 спорядили Галичина і Поділля. У битві під Грюнваль­дом (1410) хрес­то­носці зазнали нищівної поразки. Сам великий магістр Ордену Ульріх фон Юнгін­ген був убитий у бою. Укладений у 1411 р. в Торуні мир по­вертав Вітовтові жмуд­ські землі, до Польщі відійшла Добржинська земля; Орден мав сплатити конт­ри­бу­цію. Після Грюнвальдської битви становище Вітовта як незалежного во­ло­даря Великого князівства Литовського знову зміцнилось. У тому ж 1411 р. Вітовту було повернуто Західне Поділля, що належало якийсь час Свидригайлові, а 1402 р., після втечі його до Пруссії відійшло до Польщі. Політичну незалежність Литви закріпила Городельська унія 1413 р. Вона чітко визнала литовську держав­ність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберегти і після смер­ті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інс­ти­тут спіль­них польсько-литовських сеймів. Городельський акт підтвердив привілейоване становище католиків у Великому князівстві Литовському. Хоча міс­це­ве врядування на Україні чинили православні феодали, найвищі посади у литовській державі – воє­вод і каштелянів у Вільно і Троках – мали обіймати лише литовці-католики; лише вони мали входити і до складу великокнязівської ради. Литовська католицька шляхта діставала такі самі права, які мала польська шляхта в коронних землях. Ці пункти Городельської унії викликали антагонізм між литовськими і українсько-біло­руськими феодалами. Процес формування литовсько-руської державності часів Вітовта характеризувався спробами усунення від влади місцевих князів – як Рюри­ковичів, так і православних Гедиміновичів. Зрозуміло, що обмеження влади великих феодалів на Україні викликало їхнє невдоволення й зумовлювало вперту боротьбу української знаті за відновлення свого політичного впливу.

Городельська унія дала новий імпульс піднесенню зовнішньополітичної могут­ності Великого князівства Литовського. Ще напередодні, у 1409 р., Вітовт втруча­ється у династичну боротьбу в Золотій Орді і сприяє утвердженню в ній Тохта­миша. Він розпочинає активну колонізацію узбережжя Чорного моря: будує форте­цю Акерман, кам’яну митницю на острові Тавань (на нижньому Дніпрі) та низку інших замків і укріплень. В результаті все узбережжя між Дністром і Дніп­ром потрапляє під контроль Литви. В цей період розгорнулася жвава торгова діяльність генуезьких купецьких факторій у Криму. Кримський півострів опиня­ється у сфері впливів Литовсько-Руської держави. В певну залежність від неї потрапляють і окремі татарські орди на півдні України. Український етнічний елемент став складовою частиною населення Криму й з того часу утримується там і до наших днів.

Вітовт прагнув ліквідувати вплив Московського князівства на церкву підвладних йому білоруських та українських земель, активізувати їхні зв’язки з Римом з метою забезпечення у своїй державі незалежності релігійного життя. Він домігся того, що митрополит Кипріан (креатура Ольгерда) на якийсь час прибув до Києва і тривалий період перебував у литовських православних єпархіях. За це йому були підпорядковані нові єпархії у Володимирі-Волинському і Холмі. Кипріан багато зробив для зближення Русі з Римом: проводив переговори з цього питання з Ягайлом, знайомився з настроями українського кліру і феодальної верхівки щодо можливого об’єднання церков.

Вітовтові вдалося добитися, щоправда ненадовго, незалежності від Москви православної церкви в межах своєї держави. У 1414 р. собор українських і біло­руських ієрархів поставив на чолі окремої Київської митрополії Григорія Цамблака. Вихід з підпорядкування Москві був зумовлений прагненням українців до церковно-політичної і церковно-адміністративної самостійності з огляду на зрос­тання могутності Литовсько-Руської держави.

Іншим аспектом церковної політики Вітовта була підготовка церковної унії. Великий князь литовський вбачав у ній важливий засіб протидії як латинізації Польщею, так і поглинанню української церкви Москвою. Підтримуючи ідею об’єднання церков римського і східного обрядів, Вітовт виступав не за поглинання останньої, а за унію на грунті збереження обрядів, традицій і всієї самобутності української церкви.

Отже, унія могла стати фактором зміцнення політичної стабільності Великого князівства Литовського, засобом більш інтенсивної європеїзації усіх його складо­вих частин. Такий підхід давав змогу Україні відстояти свою національну ідентич­ність і поглибити взаємозв’язки із західним світом.

На початку 1418 р. Цамблак бере участь у Констанцькому соборі, де виго­­лошує привітальну промову папі і висловлює сподівання на укладення унії схід­ної і західної церков. Характерно, що київський митрополит прибув на чолі велич­ної литовсько-руської делегації, до складу якої входили також світські князі й магнати (з них галицьке представництво становило кілька сот осіб). Ця депутація справила велике враження в Констанці і була урочисто зустрінута німецьким імператором Сигізмундом. Проте нового папу Мартина V не міг задовольнити запропонований Цамблаком спосіб проведення унії – через скликання спільного собору обох цер­ков за участю визначних богословів і знавців канонічного права. Наявність у католицькій церкві в той період різних течій, неприйнятних римському престолові, робили справу унії практично нездійсненною. Саме на Констанцькому соборі вия­вилися розбіжності поглядів на примат папи у католицькому світі. Переговори, що розпочалися між візантійським імператором і римським папою, на якийсь час прис­пали пильність литовського великого князя. Тому після смерті Цамблака Ві­товт погодився на визнання промосковського Фотія єдиним митрополитом київ­ським. Справа окремої української митрополії і питання унії були відкладені.

Наприкінці свого віку, досягнуши вершини могутності, князь Вітовт прагнув забезпечити Великому князівству Литовському незалежне політичне існування в європейському світі. Способом досягнення цієї мети він вважав прий­няття королівського титулу. В цьому його під­тримали німецький імператор Сигізмунд і король угорський, зацікавлені у ліквідації польсько-литовської унії. У своїх монархічних устремліннях Вітовт спирався як на українську монархічну традицію, про яку йшлося вище, так і на традиції у власне литовському суспільстві. Досить пригадати факт прийняття королівської корони литовським князем Міндовгом в середині XIII ст., коли Литва тільки починала активно втручатися у політичне життя Центральної і Східної Європи. Тоді литовський князь намагався убезпечити свою державу від тиску християнсь­ких сусідів і, зокрема, хрестоносців, прийнявши корону від папи Інокентія IV.

Наприкінці 90-х років XIII ст. натрапляємо на королівську титулатуру родоначальника нової династії – «короля Путувера», батька литовських князів Вітеня і об’єднувача Литви Гедиміна. Згодом, у XIV ст. з поступовим проникнен­ням Литви на українські землі на титулатуру литовських князів вплинула вже досить виразно сформована українська монархічна традиція. Так, Гедимін титулував себе «королем литовським і руським». Відоме звертання візантійського імператора до «володимирського короля Дмитрія Любарта» (1347).

У 1365 р. при дворі німецького імператора Карла IV з’являється племінник Ольгерда шостий син Кейстута князь Бутавт, який отримав від імператора герцог­сь­кий титул та ім’я Генріха. А напередодні Карл IV звертався до Ольгерда із закликом прийняти християнство, обіцянками опіки й підтримки. Ці факти свідчать про те, що литовська княжа сім’я вже істотно «українізована» і прагне налагодити зв’язки із західним світом та західним християнським середовищем. Для цього були об’єктивні підстави, що грунтувалися на давніх зносинах Русі-України із Західною Європою. Наприкінці XIV ст. поряд з намірами проголошення незалеж­ності Великого князівства Литовського Вітовт виношує задум просити у римського папи королівську корону. Про це з тривогою говорили рицарі Ордену. Однак поразка на Ворсклі змусила Вітовта відкласти свої плани щодо коронації.

Влітку 1421 р. у Часлові було проголошено позбавлення чеського престолу імператора Сигізмунда, який доти був королем Чехії. Чеська корона була запропо­нована Вітовту. В липні того ж року у Прагу прибувають представники Вітовта: спочатку – Вишек Рачинський, а згодом – князь Сигізмунд Корибутович, який стає на чолі чеського політичного руху. Вітовт намагається здійснювати у Чехії тиск на імператора Сигізмунда, добиваючись від нього відмови підтримувати Орден у так званому жмудському питанні, а також інших політичних поступок. У 1423 р. було досягнуто угоди з імператором, згідно з якою останнім визнавалися повні і довічні права Литви на Жмудь, а Вітовт відмовлявся від підтримки чехів у боротьбі проти імператора і відкликав Корибутовича з Чехії.

Саме від цього часу починається зближення Вітовта з імператором і підготов­ка до задуманого литовським великим князем здобуття королівського сану. Перед­бачаючи опозицію з боку поляків, Вітовт шукав підтримки цього кроку від укра­їн­сь­кого панства, що було зацікавлене у здійсненні політичного плану великого князя. Очевидно, з цією метою він вдався до об’їзду у 1429 р. українсько-біло­русь­­ких земель Великого князівства Литовського і забезпечив широке представ­ництво українських князів і шляхти на з’їздах європейських монархів у Луцьку і Вільно, де передбачалася коронація Вітовта.

У січні 1429 р. відбувся пишний з’їзд європейської феодальної знаті у Луцьку, куди прибули, зокрема, імператор Сигізмунд, датський король, папський легат, Ягайло, Вітовт і великий князь московський. Зібрання мало обговорити прусську і гуситську проблеми, а також волоський конфлікт, що виник між Поль­щею і Угорщиною. Наприкінці з’їзду імператор запропонував Вітовтові королів­ську корону. Ягайло, для якого це було несподіванкою, дав згоду на коронацію. Проте згодом під тиском польського панства у листі до Сигізмунда він виступив проти коронування, мотивуючи це умовами польсько-литовської унії і залежністю Литви від Польщі. Неприхильна позиція Ягайла викликала різке погіршення стосунків між обома сторонами. Вітовт ще більше зблизився із Сигізмундом і навіть погрожував Ягайлові ділом довести незалежність Литви. Конфлікт прикував до себе увагу всієї Європи. Папський легат доносив у серпні, що Литва і Польща «ні про що не думають окрім оборони своїх прав і роздратування досягло такого ступеня, що справа готова вирішитися зброєю й великим розливом крові».

Плани Вітовта щодо коронації зустріли співчуття й підтримку з боку литовських панів і шляхти, а також українських феодалів. Польський представник на Нюрен­берзькому сеймі німецьких князів 1430 р. зазначав: «Раніше не лише Вітовт, по­дібно іншим князям литовським і руським, зобов’язувався вірністю і покорою Ягайлові, але й прелати, князі, пани, бояре, шляхта й рицарство Ли­товської землі обіцяли полякам воєнну допомогу проти ворогів; понад це ті ж литовські чини дали письмову обіцянку, що після смерті Вітовта нікого не визнають великим кня­зем Литви крім Ягайла і будуть у покорі йому і королівству Польському; те­пер же, всупереч попереднім записам, Вітовт, а також прелати, князі, пани, бояри і шляхта Литовської землі домагаються в імператора Сигізмунда, щоб з його допомогою створити королівство Литовське і коронувати Вітовта».

Незважаючи на протидію польської сторони, коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р. у Вільно. У коронаційному акті, виготовленому заздалегідь в імператорській канцелярії, Литва проголошувалася королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні на­шими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмись іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі – допомагаючи проти язичницьких нападів».

Проте у визначений для коронації день корона не прибула до литовської сто­лиці, оскільки була перехоплена в дорозі польськими панами. Коронацію було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Події навколо коро­нування Вітовта свідчили про надзвичайне зростання престижу Литовської держави в очах Європи. Зовнішньополітичну лінію Вітовта можна розглядати як продовження курсу Галицько-Волинської держави на активну участь у політич­ному процесі Центральної Європи, яка завжди вважала Велике князівство Литов­ське литовсько-руською державою і ніколи не ігнорувала важливого значення і великої питомої ваги у ній українсько-білоруського компоненту.

Про це, зокрема, свідчить діяльність кня­зя Сигізмунда Корибутовича – Вітовтового представника у Празі, що певний час правив у Чехії іменем свого довірителя. Допоміжний загін Сигізмунда значною частиною складав­ся з уроженців Галичини. Серед його близь­ких соратників бачимо одного з князів Ост­ро­зь­­ких, якого джерела називають «Fridericus dux de Ostrog». Сам же Сигізмунд також іме­ну­ється «руським герцогом». Після зближення Вітовта з імператором і відкли­кання Сигізмун­да князь через якийсь час з’яв­ляється в Чехії знову. Йому пропону­валася чеська корона, проте королем чесь­ким він не став ні номі­наль­но, ні фактично, взявши на себе лише роль примиренця по­мір­­кованих чашників і ра­ди­кальних табори­тів на чолі з Яном Жиж­кою. Його спроби при­­ми­ри­ти чеський рух із Римом викликали опір радикальних кіл гуси­тів і призвели до ув’язнення князя 17 квітня 1427 р. По звіль­ненні Сигізмунд змушений поки­нути Чехію, але продовжує підтримувати гуситський рух. Зі своєю дружиною він брав участь у чесько­му поході проти німецьких рица­рів і сприяв їх розгрому біля Домажліц (1431).

Чеський період життя Сигізмунда Корибутовича увійшов в українську істо­ричну традицію як вияв українською аристократією рицарської доблесті на євро­пейський зразок. Разом з тим, цей епізод засвідчує рівноправний статус одного з її представників з коронованими європейськими монархами, його вірність право­слав’ю. У 1631 р. київський митрополит Ісайя Копинський у своєму зверненні до князя Ієремії Вишневецького згадував у числі його предків і «Жигимонта», який «для великой дhлности рыцерской взятый былъ на королевство Ческое». Звернен­ня було зроблене в контексті намагань українських церковних ієрархів повернути князя Ієремію до православ’я, оскільки його предки – в тому числі і князь Сигіз­мунд – «были релhи Грецкой». У проповіді Петра Могили «Крест Христа Спа­си­те­ля», присвяченій князю Корибут-Вишневецькому, зазначено: «Гды зась позрю на клейнотh пресвhтлого дому вашей княж. милости, вижу тамъ тот крестъ Хрис­товь презъ вhру православную Церкви апостолскои кафолическои, на Всходh уфундованой, в которой почавши отъ Димитріа Корібута и сына его Диміт­ріевича Корібута, кроля ческого, а брата Ягела, кроля полского, и Витулта ксіонженца литовского... в цалости трвалесь».

Відгомоном згаданих чеських подій є українська пісня, записана у Стані­славівському повіті Галичини. В ній співається, як «король руський» бере в полон «турського царя» і везе його в Чехію: