§ 2. Утворення державностi у схiдних слов’ян

Для схiдних слов’ян часом докорiнних зрушень стали VI-VII сторiччя. З утворенням Аварського каганату розпо­чинається тривалий перiод слов’яно­аварських вiйн (568-635). Вони вiдбувалися одно­часно з проникненням слов’ян на Балкани i сприяли процесу розкладу родового ладу у схiдному слов’янствi. В ходi цих вiйн i масових мiграцiй зникають з полi­­тичної арени анти, про яких пiсля 602 р. немає жодної згадки. Дослiдники при­­­­­пускають можливостi перемiщення антiв на Балкани, а також ослаблення пiвденної гiлки антського союзу внаслiдок спустошливих вторгнень гуннiв, болгар, аварiв. Почалося формування нових племiнних союзiв.

В результатi колонiзацiйних процесiв схiднослов’янськi племена зайняли величезну територiю Схiдної Європи вiд Причорномор’я до Прибалтики i верхiв’їв Волги, вiд Карпатських гiр до Поволжя. «Повiсть минулих лiт» так засвiдчує їх розселення. Вздовж середнього Днiпра жили поляни, на Лiвобережжi, в басейнах рiчок Десни, Сули i Ворскли – сiверяни, в днiпровському Полiссi – древляни, в басейнi Захiдного Бугу – дулiби, в басейнах Пiвденного Бугу i Днiстра – до Чор­ного моря – тиверцi та уличi, над рiчками Сяном i верхнiм Днiстром – хор­ва­­ти, мiж верхiв’ями Днiпра i Сожу – радимичi, в басейнi Прип’ятi – дреговичi, у вер­хiв’ях Волги, Днiпра, Захiдної Двiни – кривичi, в басейнi озера Iльмень i рiч­­ки Волхова – словени, або iльменськi слов’яни, в басейнi рiчки Оки – в’ятичi.

Територiальний характер значної частини цих об’єднань не викликає сумнiву. Так, назва волинян i бужан походить вiд назви полiтичних центрiв, або головних мiст – Волиня i Бужська, тому це дає пiдстави вважати їх не союзами племен (вони не охоплювали усього племенi дулiбiв), а своєрiдними аналогами «варварсь­ких» держав захiдного свiту. Такi об’єднання стали називатися «землями». Во­линське об’єднання є одним з перших, що виникло не на родоплемiнних засадах, а на територiальних.

Саме з цим державним утворенням деякi iсторики пов’язують звiстку Аль­Масудi про велику слов’янську державу Валiнана, що була наймогутнiшою серед цiлої групи окремих держав пiвденно-захiдної гiлки схiдно-слов’янських племен. Цi держави мали монархiв, якi пiдкорялися монарху – сюзерену Валiнани i були його своєрiдними васалами. Проте згодом союз, керований Валiнаною, розпався, i держави продовжили своє iснування окремо. Ключевський, зокрема, вважав, що Валiнана виникла й розвинулась в перiод боротьби з аварами.

Про iснування окремих держав схiдних слов’ян у «дорюрикову» добу виразно зазначає лiтописець. У кожнiй iз земель було своє «княжение» – «а в Деревлях своє, а Дреговичи свое, а Словене свое в Новгороде, а другие на Полоте». На чолi цих земельдержав стояли князi, що походили чи з мiсцевих слов’янських династiй, чи чужоземних – норманських, або, можливо, тюркських та iнших.

Такi племiннi княжiння – союзи об’єднаних однiєю династiєю кiлькох племен – були досить стiйкою формою ранньофеодальної державностi у схiдних слов’ян. Опорою їх була система укрiплених поселень-градiв – центрiв перебу­вання князя з дружиною, феодалiзованої знатi, мiсць притулку навколишнього населення пiд час воєнних дiй, осередкiв поганських культiв.

Багато з цих держав, якi за лiтописцем ведуть свiй початок вiд часiв Кия (VI ст.), проiснували не лише до IX ст., але й у пiзнiшi часи – Х-XI ст., коли в бiльшостi з них утвердилися князi з династiї Рюриковичiв. Втiм, слiд зауважити, що Рюриковичi дуже швидко проймалися мiсцевими iнтересами i енергiйно захищали самостiйнiсть i незалежнiсть земель. Тому утвердження нової династiї майже не вносило iстотних змiн у мiждержавне життя схiдних слов’ян. Замiна мiсцевих династiй вiдбувалася поступово, i вони ще довго залишалися володарями своїх земель. За пiдрахунками М. Грушевського, в часи Iгоря та Ольги налiчу-валося не менше двадцяти князiв, причому бiльшiсть з них належала до мiсцевих династiй. У Древлянськiй землi вони залишалися до часiв Ольги (князь Мал), в Полоцькiй землi – до Володимира Великого (Рогволод).

«Повiсть минулих лiт», завершена на початку XII ст., зафiксувала останнiй етап складного процесу розселення схiднослов’янських племен, який тривав кiлька столiть. У перiод написання твору вже фактично зник племiнний уклад, зруйнований розвитком фео­­дальних вiдносин i пiдпорядкуванням Київськiй державi могутнiх колись союзiв пле­мен. Зникають з тексту лiтопису i самi їхнi назви. Дулiби згадуються останнiй раз пiд 907 р., уличi – 940, поляни – 944, тиверцi – 944, древляни – 945, хорвати – 992 р.

Серед державних утворень, що виникли в ареалi розселення схiдно-слов’ян­ських племен, найвидатнiшу роль судилося вiдiграти могутньому полiтичному об’єднанню полян, яке утворилося в Середньому Поднiпров’ї у VI-VII ст. В цей час, як вважають дослiдники, воно перейняло назву Русь i дало назву давнiй державi схiдних слов’ян. Лiтописець, прагнучи засвiдчити автохтоннiсть походження цього термiну, зазначає: «поляне, яже ныне зовомая Русь».

Проблема походження термiна Русь є одним iз спiрних питань iсторичної науки. Зокрема, так звана «норманська» (варязька) теорiя грунтується на припущеннi, що фiнни називали Руссю одне з племен норманiв-шведiв (варягiв), якi наприкiнцi IX ст. заснували Давньоруську державу. Однак є чимало пiдстав для її заперечення. У джерелах VIII-IХ ст. часто вживається термiн Русь для означення пiвденних племен схiдного слов’янства (полян, сiверян). М. Грушевський, зокрема, зауважує, що у скандинавських сагах, де є згадки про Київ, нiколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона – чужа зем­­ля. Жодне схiдне джерело не ототожнювало Русь зi скандинавами, так само як i вiзантiйськi автори вiдрiзняють Русь вiд варягiв, яких Вiзантiя добре знала.

Чимало дослiдникiв подiляють думку про кельтське походження термiна Русь. Прихильники цiєї концепцiї виходять з того, що одне з кельтських (галль­ських) племен у Провансi мало iм’я rutheni (русини). Пiсля пiдкорення Галлiї Юлiєм Цезарем русини мiгрували на Дунай, де частина їх осiла, а iнша – ру­­­­­­­­шила далi на схiд, досягла землi полян i стала союзником слов’ян у боротьбi з готами (IV ст.). З цього часу назва «русини» виступає також у короткiй формi «руси». Перша згадка у письмових джерелах про русiв на Надднiпрянщинi (росомонiв) належить готському iсторику Iордану i вiдноситься до IV ст. Про народ рос, який живе мiж Днiпром i Доном, згадує сирiйський iсторик Захарiя-Ритор, або Псевдо-Захарiя (VI ст.).

Привертає увагу вирiшення проблеми походження Русi вiдомим українським iсториком Є. Прiцаком. Вчений вважає русiв «полiетнiчною, багатомовною, без­терито­рiальною спiльнiстю морських кочовикiв», якi впродовж ІХ – на початку XI ст. «володiли переважно торговельними шляхами й племенами, а не територi­ями». Тому Русь у цей перiод «представляла собою iноземну правлячу верхiвку з примiтивною соцiально-полiтичною органiзацiєю, складену iз морських i рiчкових кочовикiв, котрi перiодично збирали данину (полюддя) для своїх князiв, однак не були пов’язанi нi з якою конкретною територiєю». I лише князь Ярослав почав перетворювати Русь у територiальну спiльнiсть шляхом осадження княжої мандрiвної дружини на київськiй, чернiгiвськiй i переяславськiй землях.

Проте, якими б не були концепцiї походження Русi, цей термiн вживався в арабських, вiзантiйських, латинських джерелах i, нарештi, у найдавнiших лiтопи­сах саме для визначення схiднослов’янської держави, що складалася на територiї Середнього Поднiпров’я у VI-IХ ст., а також як етнiчна назва її населення.

Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються лiтописцем спочатку для порiвняно невеликого регiону Середньої Надднiпрянщини, що охоплював Київ­щину, Переяславщину i Чернiгiвщину. Згодом iз розширенням Давньоруської держави i входженням до її складу всiх схiднослов’янських племен термiн «Руська земля» поширився на всю територiю їх розселення вiд Чорного моря до Бiлого, вiд витокiв Днiстра i Захiдного Бугу на заходi до верхiв’їв Волги, Оки й Верхнього Наддоння на сходi. Разом з тим, зберiгалося поняття про Руську землю у вузькому значеннi – як про регiон Київщини i Поросся.

Упродовж XII – на початку XIII ст. етнiчна назва Русь, яка досi стосувалася полян та чернiгiвських i переяславських сiверян, поширюється на захiд вiд Днiпра – на Подiлля, Волинь i найпiзнiше – на Галичину. Причому Руссю в цей перi­од джерела не називають землi Новгорода Великого, Ростовську i Муромську землi, а також Суздальщину з її новим полiтичним центром – Володимиром на Клязьмi. Галицький лiтописець застосовує до галицько-волинського князя Романа, який зумiв об’єднати бiльшiсть українських земель, титулатуру «самодержця всеї Русi». Поняття «Русь», таким чином, на кiнець XII – початок XIII ст. iдентиф­iкується з нинiшньою Україною, для населення якої воно стало нацiональною назвою.

Занепадом державностi на українських землях скористалися володимиро­суздальськi, а згодом й московськi князi, якi висловлюють свої претензiї на культурну спадщину всiєї старої Русi, її iсторiю, традицiї, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340-1353) наважився ти­­тулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не було нiяких ре­­­­альних пiдстав. Це усвiдомлювали в Захiднiй Європi, де стосовно Московської держави аж до кiнця XVII – початку XVIII ст. вживалися переважно назви «Москва», «Московiя» (а до її населення – «московити») i лише пiзнiше – «Росiя». Аналогiчна термiнологiя застосовується також багатьма мандрiвниками, якi у XVI – XVII ст. вiдвiдували Московську державу (Сигiзмунд Герберштейн, Адам Олеарiй та iншi). У той же час щодо України застосовувалась її стара назва «Русь» (Russia, або Rutheniа).

На однiй з найдавнiших мап України, складенiй у Римi в 1508 р., українськi землi, в тому числi й Галичина, позначенi як Русь. Ця назва залишається нацiо­нальною назвою українського народу. Низка визначних українських письменникiв i вчених XVI ст., що походили переважно з Галичини, для пiдкреслення своєї нацiональної належностi перед широкою європейською аудиторiєю пiдписували свої твори подвiйним прiзвищем: Орiховський-Русин (Огiсhоvius-Ruthenus або Огiсhоvius-Roxolanus), Туробiнський-Русин (Тurobinius-Ruthenus), Тичинський-Русин (Тiсzуniеnsis-Ruthenus), Павло Русин (Раulus Ruthenus), Григорiй Чуй­Русин (Grеgоrius Vigilаntius Samboritanus Ruthenus). Станiслав Орiховський з гордiстю пише про своє нацiональне походження: «Я русин i цим пишаюся i охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свiй рiд i руську кров, про мiсце, де народився й вирiс».

Поряд з латинським варiантом назви Русi – «Rutheniа» у Захiднiй Європi для позначення Київської Русi та України у X-XVI ст. вживався також етнонiм «Росiя» – «Russiа». Термiн Росiя (країна росiв) має грецьке походження i утво­рився згiдно з правилами грецької граматики вiд iменi «Рос», рiзновиду термiна «Русь». Таким чином, «Росiя», «росiйський» є грецькою вимовою давнiх мiсцевих термiнiв «Русь», «руський». В Українi ця модифiкацiя давнього етнонiма «Русь» широко застосовувалась у XV-XVII ст. пiд час поширення грецької книжностi. Так, у передмовi до Часослова, надрукованого в Києво-Печерськiй лаврi у 1617 р., вiдомий український культурний дiяч iєродиякон Захарiя Копистенський зазначає: «Се правовhрний христiанине й всякъ благовhрный читателю, от нарочитих мhст в Россiи Кiйовскихъ лавры Печерскiа...» У записi Гальшки Гу­­­­­левичiвни Лозки, української шляхтянки, одного з фундаторiв Київського Богояв­ленського братства, говориться, що вона засновує його «правовhрным и благо­честивым христианом народу россiйского», який проживає в повiтах воєводств Київського, Волинського i Брацлавського. Київський митрополит Iов Борецький iменує себе архiєпископом Київським i Галицьким «и всея Росiи, всhм посполито Россiйского рода, так в короне Полской, яко и у великом князествh Литовском».

Разом iз тим, з XV ст. термiн «Росiя» зустрiчається i в пам’ятках велико­росiйського походження поряд iз термiном «Русь». Таким чином, «Русь», «Рос», «Росiя», «Россiя» у XV-XVII ст. вживалися в лiтературi i в офiцiйнiй документацiї як в Українi i Бiлорусiї, так i в Московськiй державi.

Слiд зазначити, що використання давньоруської термiнологiї в кожнiй зi схiд-нослов’янських країн не заважало формуванню нацiональної свiдомостi трьох народiв, якi чiтко вiдчували свою окремiсть. Так, автор Густинського лiтопису пiсля появи звiсток про Москву (приблизно з середини XII ст.) Володимиро-Суздальську землю називає Московiєю, Московським князiвством, Московською землею, а її князiв – князями московськими.

Починаючи з оповiдання про захоплення Києва вiйськами Андрiя Боголюбсь­кого (у лiтописця вiн – великий князь московський) дедалi чiткiше розрiзняються Русь (землi України) i Московська земля, або Москва, якою вiн називає Володимиро­Суздальське князiвство. Така дефiнiцiя назв «Русь» i «Москва» була характерною для українського освiченого суспiльства XV-XVII ст., що, як i вся Захiдна Європа, Руссю називало українськi землi, а для тодiшньої Росiйської держави застосову­вали термiни «Москва», «Московiя». З iншого боку, в тогочаснiй Росiї Україна фiгурувала пiд назвою Мала Русь, Мала Росiя, Черкасiя. Остання назва закрi­пилася з огляду на важливу роль в життi України козацтва, традицiйним центром якого були Черкаси i прилеглi до нього райони.

Вперше термiн «Мала Русь», як i «Велика Русь», з’являється на початку XIV ст. в актах Константинопольського патрiархату у зв’язку з подiлом старої Київської митрополiї i вiдокремленням вiд неї Галицької, яка дiстала назву «Малої Русi», або в грецькiй формi – «Малої Росiї». Тим вона мала вiдрiзнятися вiд митрополiї «всеї Росiї», традицiйно зв’язаної з Києвом. Термiн «Мала Русь» у цi ж часи став вживатися щодо областей, якi входили до складу нової митрополiї, також як територiальне i державно-полiтичне визначення. У XIV ст. цю назву застосовує до Галицько-Волинської держави i князь Юрiй-Болеслав II: у грамотi 1335 р. вiн титулує себе dux tocius Russie Mynorys, тобто «князь Малої Русi». Проте впродовж XIV i XV ст., пiсля скасування митрополiї Малої Росiї i з цiлої низки iнших причин, термiн «Мала Росiя» не закрiпився i вийшов з ужитку. Київськi митрополити титулували себе митрополитами «київськими i всеї Русi».

Знову цей термiн виникає, коли київським митрополитам довелося розпочати вiдносини з московським урядом та московським патрiархом. Титулуючи себе на батькiвщинi «митрополитами київськими, галицькими i всiєї Русi», вони вважали це незручним робити у листах до царя або патрiарха, оскiльки останнi також писали титул «всiєї Русi». Отже, київськi митрополити починають називати себе митрополитами «Малої Росiї». Паралельно з цим київськi книжники застосовують термiн «Велика Росiя», «Великоросiя» для православних Московського патрiарха­ту. Пiсля входження України до складу Росiйської держави термiн «Мала Русь» або «Малоросiя» почав застосовуватися в офiцiйному дiловодствi – спочатку щодо Гетьманщини, а з приєднанням Правобережної України щодо бiльшої час­тини українських земель.

Прагнення московських царiв видати себе за прямих спадкоємцiв Київської Русi, яке посилилося пiсля 1654 р., спонукало їх утвердити Московську державу перед Європою у державнiй термiнологiї, що iдентифiкувало б її з усiєю давньою Руссю. Цього особливо наполегливо домагалася росiйська дипломатiя в роки царювання Петра I, яка активно утверджувала у вжитку на Заходi новий термiн «Росiя», «росiяни» замiсть звичайного досi для європейських країн «Московiя», «московитяни». Так, з наказу Петра I Меншиков надiслав циркуляр росiйському послу в Голландiї: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, і того ради извольте у себя сие перестеречь, чтобы печатали российским, о чем і к прочим ко всем дворам писано».

Власне впродовж XVIII ст., у добу пiднесення Росiйської iмперiї, остаточно утверди­лась її iдентифiкацiя з полiтичною i культурною спадщиною Київської Русi. В пiдвалини iмперської iдеологiї було покладено формулу «єдиної неподiльної Росiї», яка на довгi роки стала засобом вiдлучення українцiв i бiлорусiв вiд створеної ними величної будови давньоруської державностi i культури, засобом їх нещадної русифiкацiї.

Назва Україна (Оукраина) вперше зустрiчається у Київському лiтописi, де пiд 1187 р. у зв’язку зi смертю переяславського князя Володимира Глiбовича заз­­­начається, що за ним «Оукраина много постона». У даному випадку цей тер­­­­­мiн у значеннi «край», «земля» стосувався Середньої Надднiпрянщини. У пiзнiших лiтописних звiстках зустрiчаємо в тому ж значеннi згадки про Україну Галицьку, Волинську та iншi.

Змiст українського слова «Україна» не можна ототожнювати з його росiйсь­ким вiдповiдником «украина», який у росiйськiй мовi означає окраїну. Саме такий змiст вкладали у назву української землi, України росiйськi та польськi асимi­­­­­лятори, доводячи, що Україна є нiчим iншим, як окраїною росiйської чи поль­­ської держави. Однак в українськiй мовi «окраїна» i «україна» – зовсiм рiзнi поняття, що походять вiд рiзних слiв неоднакового змiсту. Український вчений С. Шелухiн цiлком справедливо зазначає, що слово «україна» є поняттям «про шматок землi, який одрiзано (вкраяно, украяно) з цiлого i який пiсля цього сам стає окремим цiлим i має самостiйне значення, сам уявляє собою свiт («Великий свiт Україна, та нiгде прожити...»), окрему землю, територiю, з своїми межами, окраїнами, границями. Це поняття вiдноситься тiльки до землi».

В українськiй народнiй творчостi часто вживаний термiн «Україна» застосову­ється саме у розумiннi земля, край, область володiння у певних межах, а не як окраїна якоїсь землi. Так, у «Пiснi про Орла i Сокола», останнiй каже: «Дарую тобi, Орле, всi областi мої, а сам я полину на чужу вкраїну». В iншому варiантi продовжується: «В чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку». Або: «А старий сокiл з чужої україни прибуває, сизокрилого орла на своїй українi стрiчає». У цьому контекстi термiн «україна», «вкраїна» – це, безперечно, сторона, край, земля. I якщо трактувати їх як «окраїна», то вийде явний абсурд.

Поступово термiн «україна», «країна», «вкраїна» персонiфiкується i вжива­ється як власна назва всiєї територiї, де проживав український етнос. Таким чином Україна стає народною назвою окремої землi з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицiєю українцi продовжували називати себе народом «руським», а росiян – «московитами».

Особливо часто термiн «Україна» вживається у народнiй творчостi, зокрема, в думах та iсторичних пiснях XVI-XVII ст., що свiдчить про його народне корiння, а також, можливо, про бiльш давнє походження, нiж термiн «Русь». Активно ут­­верд­жу­ється назва «Україна» в добу пiднесення нацiонально-визвольного руху українського народу у XVII ст.:

«Ой, Богдане, батьку Хмелю,

Славний наш гетьмане,

Встала наша Україна

На вражого пана...»

Iз широким виходом на арену суспiльно-полiтичного життя нових соцiальне активних сил, насамперед козацтва, мiщанства, дрiбної шляхти й духовенства, залученням до нацiонально-визвольної боротьби селянства, нацiонально-державна термiнологiя старої князiвсько-дружинної елiти України вiдходить на заднiй план. У новостворенiй козацькiй державi близький народним масам термiн «Україна» дедалi частiше вживається в офiцiйних документах. Так, його можна зустрiти в унiверсалах Богдана Хмельницького, офiцiйному листуваннi Пилипа Орлика, iнших гетьманiв. Цей термiн широко вживається в українських та польських лiтературних творах XVI-XVII ст. Наприклад, у вiршах Саковича «На погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» за­по­розьке козацтво виступає як захисник усiєї своєї батькiвщини України:

«Україна тим войском в цале зоставает,

А где запорожцев нhт, татарин нападает...»

Назва «Україна» поширюється також в Європi. Починаючи з другої половини XVI ст. на багатьох європейських географiчних мапах поряд зi старою назвою «Русь» зустрiчаємо нову назву «Україна». Зокрема, на мапi французького купця Мотiеля, що нею вiн користувався пiд час подорожi до Туреччини у 1580-1582 рр., вся територiя України позначена словом «Ukraine». Поширенню цього термiна в Захiднiй Європi сприяв виданий 1650 р. у мiстi Руанi «Опис України» де Боплана. На головнiй мапi цього видання чiтко позначено Україну, яка включає Чернiгiвщину, Полтавщину, Київщину, Подiлля, Покуття, Волинь, Гали­чину зi Львовом, а також значну частину сучасних Херсонщини, Одещини i Днiпропетровщини. Росiю зображено землею, сумiжною з Україною, i названо «Вели­ким Князiвством Московським». Термiн «Україна» поступово витiсняє зi вжитку такi назви нашої батькiвщини, як «Сарматiя», «Козакоросiя», «Черкасiя» та iншi. Утвердження народної назви «Україна» як нацiональної свiдчило про консо­лiдацiю всiх сил українського народу, пiднесення його нацiональної свiдомостi.

Слiд, проте, зауважити, що термiни «Русь», «руський» ще певний час засто­совували поряд з «Україна», «український». Етнонiми «руський», «русин» зберег­лися найдовше (аж до кiнця XIX ст., а подекуди i пiзнiше) саме в тих регiонах України, що не входили до складу Росiї й не мали потреби захищати вiд неї свою окремiсть (Галичина, Закарпаття). I лише у XIX ст. завдяки патрiотичним зусиллям українських громадських та культурних дiячiв i письменникiв назва «Україна» та похiднi вiд неї – «українець», «український» – стають загальновжи­ваними. Отже, iсторично так склалося, що наша батькiвщина протягом тривалого часу мала двi головнi назви – Русь i Україна. Перша з них тепер уже стала iсторичною, а друга – остаточно утвердилась як нацiональне найменування.

Не вiдразу виникали й утверджувалися нацiональнi назви i в iнших європейсь­ких народiв. Сучаснi французи, наприклад, здебiльшого є нащадками галлiв, що з античних часiв жили на територiї Францiї. А змiна назви мiсцевого етносу по­­в’я­зана iз вторгненням германського племенi франкiв, якi дали свою назву но­­вiй елiтi, а згодом i всьому галльському, етносу. Земля ж франкiв – Франконiя – i сьогоднi зберiгається в сучаснiй ФРН як одна зi складових її територiї. Iншi германськi племена (англи, сакси), мiгрувавши на Британськi острови i змiшав­шись з мiсцевим кельтським етносом, дали свою етнiчну назву бiльшостi автох­тонного населення. У XIII ст. нiмецькi рицарi завоювали Прусiю й винищили її етнос, а його iм’я було використано як назва однiєї з нiмецьких держав. У середнi вiки нiмцi перебрали для своєї держави назву колишньої найбiльшої iмперiї античного свiту. Так постала «Священна Римська iмперiя германської нацiї». Колишньою назвою Римської iмперiї – Романiя – послуговується зараз її далека околиця. Самi ж римляни пiсля падiння своєї великої держави користу­валися iменем латинян, а згодом – iталiйцiв.

Полянам судилося стати чинником держав­ного об’єд­нання схiднослов’янських племен. Його полiтичним центром став Київ, побудова­ний поблизу гирла Десни на мiсцi старого торгу, де схрещувалися важливi торговель­нi артерiї, що сполучували держави Середньої Європи зi Сходом, пiвнiчнi країни з Чорним морем. Згiдно з численними архео­логiчними джерелами, вже у VI-VIII ст. Київ був розвиненим господарським i культурним осередком, настiльки могутнiм мiлiтарно, що мiг успiшно претен­дувати на поширення своєї влади над схiднослов’янськими племенами.

Заснування Києва лiтописна легенда приписує трьом братам – Кию, Щеку, Хориву та їхнiй сестрi Либедi. «Повiсть минулих лiт» повiдомляє про Кия, який княжив «в роде своем». Вiн був у Константинополi, де прийняв «великую честь от царя», зробив спробу закрiпитися на Дунаї, побудувавши там «гродокъ Киє­вець». Але зазнавши невдачi, повернувся «в свой градъ Києвъ, ту животъ свой сконча». Ця розповiдь, що пiдтверджується аналогiчними звiстками вiзантiйських, вiрменських та iнших авторiв, свiдчить про iнтенсивний процес становлення давньоруської державностi i зростання її мiжнародного авторитету, формування класiв i створення передумов нового феодального ладу. Сучаснi дослiдники вiдносять зустрiч Кия з вiзантiйським iмператором на перiод активного просування слов’янських племен на Балкани, тобто кiнець VI – першу половину VII ст.

Поряд з Києвом виникають iншi мiста. Спочатку це були невеликi ремiсничо­торговельнi поселення, якi згодом ставали центрами племiнних об’єднань, земель. Так, Чернiгiв став центром сiверської землi, Iскоростень – древлянської, Новго­­­род – землi iльменських слов’ян тощо. Мiста вiдiгравали дедалi бiльшу роль у соцiально-економiчному життi слов’ян. Вироби ремiсникiв ставали предметами обмiну на продукти мiсцевого сiльськогосподарського виробництва, сприяли роз­витковi торгiвлi нової слов’янської держави зi Скандинавiєю, Вiзантiєю, Захiдним свiтом i Сходом. Київ, Новгород, iншi мiста стали важливими торговель­ними центрами на славнозвiсному «шляху з варяг у греки», що зв’язував пiвнiчнi країни Європи з Причорномор’ям та Вiзантiєю.

Важливим етапом у соцiально-економiчному i полiтичному розвитку схiдно­слов’янських племен був перiод VIII-IX ст. Вiн характеризувався подальшою феодалiзацiєю суспiльства, утворенням вiдповiдних соцiальних верств, формуван­ням нових територiально-полiтичних об’єднань. Арабськi джерела фiксують наяв­нiсть у схiдних слов’ян у VIII-IX ст. таких територiально-полiтичних утворень: Славiї (Новгородської землi), Куявiї (полянського об’єднання) i Артанiї (Арсанiї), яку бiльшiсть дослiдникiв ототожнюють з Тмутороканською Руссю (район Таманi).

Подiбний полiцентризм був характерним для багатьох країн Європи в перiод ранньофеодальної державностi. Так, Франкська держава у VI ст. складалася з трьох основних центроутворень: Нейстрiї (Пiвденно-Захiдної Галлiї з Парижем) з переважно галло-римським населенням, Австразiї (пiвнiчно-схiдного регiону), де переважали схiднi франки та пiдвладнi їм племена, i Бургундiї. Австразiї, де домiнували дрiбнi й середнi землевласники – опора королiвської влади, судилося у VII ст. вiдiграти консолiдуючу роль у новому об’єднаннi Франкської держави.

У Данiї в VIII-IX ст. видiлилося чотири полiтичних центри: Еллiнг в Середнiй Ютландiї, Хедебю у Пiвденнiй Ютландiї, третiй – на островi Зеланд i четвертий – у Сконi на пiвднi Скандинавського пiвострова. У другiй чвертi Х ст. конунг Горм Старий започаткував утвердження централiзованої феодальної влади в Данiї, її найвищим щаблем було утворення на початку XI ст. великої Датської держави, до якої на кiлька десятирiч були приєднанi Англiя i Норвегiя.

Процес розкладу родоплемiнного устрою i формування феодальних вiдносин, як i в країнах Захiдної Європи, супроводжувався у схiдних слов’ян iнтенсивною воєнною дiяльнiстю, низкою походiв та завоювань. Джерела зафiксували надзви­чайну активнiсть Русi в цей перiод на Чорному морi. В пам’ятцi вiзантiйської агiографiчної (житiйної) лiтератури «Житiї св. Стефана Сурожського» наводиться розповiдь про похiд на Кримське узбережжя наприкiнцi VIII ст. князя русiв Бравлiна, який «силен зело, плени от Корсуня й до Корча, со многою силою прийде к Соурожу (сучасному Судаку – авт), за 10 дьний бишася зле межоу себе. И по 10 дьний вниде Бравлин, силою изломив железная врата и вниде в град и зем мечь свой». Тут також наводиться епiзод про хрещення Бравлiна, що свiдчить про досить високий рiвень соцiального розвитку схiдного слов’янства на межi VIII-IX ст. В iншому вiзантiйському творi такого ж самого жанру – «Житiї св. Георгiя Амастридського», написаному не пiзнiше 842 р., розповiдається про вторгнення Русi в Амастриду (мiсто поблизу сучасного турецького мiста Синопа), яке поширилося на значну територiю малоазiйського узбережжя Чорного моря, що в тi часи належало Вiзантiї. Причому обидва джерела вiдзначають високi бойовi прикмети дружин русiв.

Починаючи з VII ст., постiйним суперником Русi на пiвденному сходi стає могутня Хозарська держава, яка поступово пiдкорила окраїннi слов’янськi посе­лення. Головним її центром був Iтиль поблизу гирла Волги, звiдки велося опану­вання Каспiйського узбереж­жя. Над Доном було збудовано фортецю Саркел, що мала загрожувати схiднослов’янським племенам, якi дедалi енергiйнiше натискали на захiднi володiння Хозарського каганату. Хозари контролювали важливi торговельнi шляхи з Європи на Схiд i на Кавказ, що неминуче вело до загострення вiдносин з Давньоруською державою, яка прагнула утвердитись не лише на Чорному, але й на Азовському i Каспiйському морях.

Дослiдники зазначають, що на IХ ст. припадає завершення тривалого перiоду формування Київської держави. В нiй, як i у «варварських» королiвствах Захiдної Європи, сформувалася родоплемiнна знать – князь, бояри, дружинники – яка захоплювала землi сiльської общини – «вервi», обкладала вчорашнiх вiльних даниною i поступово робила їх феодальне залежними. Причому головною формою експлуатацiї на Русi була продуктова рента, а не вiдробiтки, як у феодальних державах Захiдної Європи. Вiдчуження новим привiлейованим класом феодалiв додаткового продукту, створеного дрiбним селянським господарством, вiдбувалось у формi данини.

Саме в цей перiод виникають численнi городища-замки – гнiзда феодального панування. Вже для IX – початку Х ст. лiтописи називають 12 мiст: Київ (862), Нов­го­род (862), Ростов (862), Полоцьк (862), Ладога (862), Бiлоозеро (862), Муром (862), Iзборськ (862), Смоленськ (882), Псков (903), Чернiгiв (907), Переяславль (907).

Рiзноманiтнi джерела дають можливiсть побачити тi соцiальнi верстви Русi IХ ст., становлення яких свiдчить про посилення процесу феодалiзацiї. Вищою ланкою багатоступiнчастої феодальної iєрархiї був «великий князь Руський», або як називали його схiднi джерела – каган (хакан) – титул, рiвнозначний iмператорському. Згадка про вживання цього титулу русами мiститься i у так званiй «Бертинськiй хронiцi» (839). В нiй розповiдається про прибуття у складi вiзантiйського посольства до iмператора Людовика Благочестивого «деяких, котрi говорили, що їх, тобто їх народ, звуть Рос, i яких, як вони говорили, цар їх, по iменi Хакан, вiдправив до нього (вiзантiйського iмператора – авт.) заради дружби». Ця титулатура знаходить пiдтвердження i у звiстцi арабського письмен­ника Iбн Даста (X ст.), який свiдчить: «Русь має царя, який зветься Хакан-Рус». У давньо­руському пам’ятнику «Словi о законi i благодатi» митрополита Iларiона читаємо: «похвала кагану нашому Володимиру» i «кагану нашому Ярославу».

Наступна ланка – «свiтлi князi» – князi союзiв племен, що були тiсно зв’язанi з великим князем i «всяким княжьем», тобто князями окремих племен. Крiм князiв формувалося боярство, тобто знать, зв’язана службовими вiдносинами з князем. Воно подiлялося на «великих бояр», «бояр» i «мужiв». Далi джерела називають гостей-купцiв, а також основну масу населення – «людей», смердiв i челядь, рабiв.

Яскравою сторiнкою в iсторiї ранньої Русi є перiод князювання у Києвi Дiра i Аскольда, вбитих за лiтописною версiєю Олегом – родичем варязького князя Рюрика – у 882 р. На думку багатьох дослiдникiв, вони були потомками Кия, останнiми представниками мiсцевої династiї. До цього слiд додати, що бiльшiсть iсторикiв не вважають їх спiвправителями. Польський iсторик XV ст. Ян Длугош, який використав низку невiдомих нам давньоруських джерел, писав у зв’язку з цим: «Пiсля смертi Кия, Щека i Хорива, їх дiти i нащадки по прямiй лiнiї панували над Руссю на протязi багатьох лiт. Нарештi спадщина перейшла до двох рiдних братiв – Аскольда i Дiра». В цей час до складу Русi Київської (Куя­­­вiї) входили землi полян, древлян, дреговичiв i, частково, сiверян (з Чернiговом).

Найбiльш видатними зовнiшньополiтичними подiями цього перiоду були неодноразовi походи Русi проти Вiзантiї i договори, що укладалися з нею. У 860 р. Русь вчинила переможний напад на Константинополь. Результатом успiшного походу Аскольда було дипломатичне визнання Вiзантiєю Русi, i, як зазначає «Повiсть минулих лiт», з того часу «нача ся прозивати Руська земля». За часiв князювання Аскольда вiдбувся важли­вий етап у християнiзацiї Русi. Її хрещення, за свiдченням константинопольського патрiарха Фотiя, пов’язане безпосередньо з походом на Вiзантiю русiв, якi, за словами патрiарха, «надмiрно загордившись, пiдняли руку на ромейську iмперiю».

Подiї 60-х рокiв мали певний резонанс у Захiднiй Європi. Про них йдеться, зокрема, у листi римського папи Миколая I до вiзантiйського iмператора Михаїла, у якому згадується напад слов’ян-язичникiв на Константинополь.

Iмена Аскольда i Дiра були добре вiдомi у тогочасному свiтi. Арабський iсторик Аль-Масудi, який жив на два столiття ранiше Нестора, зазначає; «Перший мiж слов’янськими королями – король аль-Дир; вiн має великi мiста, великi залюдненi землi, до столицi його держави приходять мусульманськi купцi з рiзним крамом». Iнше арабське джерело тих часiв характеризує Київ як «най­ближче мiсто русiв до країн iсламу, мiсто благодатне, де перебувають царi. Вiдтiля вивозять рiзноманiтне хутро i дорогi мечi».

На середину IX ст. у Схiднiй Європi склалося два державних об’єднання схiдних слов’ян; на пiвднi – Русь iз центром у Києвi i iльменськi слов’яни з центром у Новгородi. В третiй чвертi IX ст. у Новгородськiй землi утвердилася династiя, родоначальником якої був Рюрик. Бiльшiсть iсторикiв вказує на його норманське (варязьке) походження, iншi висловлюють припущення про слов’янську етнiчну належнiсть Рюрика. Не виключено, що вiн походив iз захiдно­слов’янського мiста Рерiка, або ж iз землi ободритiв. У 879 р. пiсля смертi Рюрика князiвський престол дiстався його малолiтньому синовi Iгорю, а фактичне управлiння – родичу Рюрика Олегу. У 882 р. Олег (882-912) органiзував похiд на Русь Київську, i, як свiдчить лiтопис, убивши Аскольда i Дiра, захопив Київ i почав у ньому княжити.

Численнi згадки про Русь у рiзних джерелах VIII-Х ст. свiдчать про її воєнну могутнiсть та економiчний розвиток i показують водночас штучнiсть схеми, створеної лiтописцем на догоду династiї Рюриковичiв. Згiдно з нею Дiр i Аскольд – приблуднi правителi некнязiвського роду, якi захопили владу до приходу Олега; вбивство їх останнiм цiлком виправдане. Саме з цього часу – з утвердженням роду Рюрика – за лiтописом починається могутнiсть Києва i Давньоруської держави.

Немає сумнiву в тому, що Олеговi вдалося утвердитись на Русi Київськiй лише спираючись на мiсцеву опозицiю, яка чинила опiр здiйснюванiй Аскольдом полiтицi християнiзацiї. В перiод князювання Олега влада Києва поширилася не лише на полян, древлян i сiверян, але й на новгородських (iльменських) слов’ян, кривичiв, радимичiв, хорватiв, уличiв, неслов’янськi племена чудь i мерю.

На приєднаних землях будувалися «городи», де розмiщувалися гарнiзони пiд проводом визначних дружинникiв – «свiтлих бояр». Пiдвладнi Києву племена мусили платити великому князевi данину шкiрою, воском, медом та iншими продуктами, постачати вiйсько пiд час воєнних походiв. У своєму творi «Про управлiння державою» вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний так описує збирання данини, що звалося полюддям: «Коли наступить листопад мiсяць, князi їх (русiв – авт.) одразу виходять з усiма русами з Києва i вiдправляються у полюддя, тобто в круговий об’їзд, а саме в Слов’янськi землi Вервiанiв, Друговитiв, Кривичiв, Севериїв (древлян, дреговичiв, кривичiв, сiверян) i решти Слов’ян, що платять данину русам. Годуючись там протягом цiлої зими, вони у квiтнi мiсяцi, коли розтає лiд на рiчцi Днiпрi, знову повертаються в Київ».

Розширення кордонiв Київської держави далi на пiвнiч i приєднання Новгорода зумовило посилення ролi торговельної артерiї – «шляху iз варяг у греки», що проходив рiкою Невою, озером Ладогою, рiчкою Волховом, озером Iльмень, рiчкою Ловаттю до верхiв’їв Днiпра i далi до Чорного моря. Торговельна експансiя Русi на Чорноморське узбережжя викликала дальше загострення вiдно­син Києва з Вiзантiєю. У 907 р. вiдбувся великий похiд Русi на Вiзантiю. Вiзантiйцi були змушенi укласти договiр з Олегом, згiдно з яким вони зобов’язувалися платити данину по 12 гривень «на ключ», тобто на корабель, виплатити певнi суми руським мiстам – Києву, Чернiгову, Переяславлю, Полоцьку, Ростову, Любечу та iншим. Для руських купцiв було обумовлено низку пiльг. У 911 р. укладено новий договiр мiж Вiзантiєю i Руссю, який сприяв утвердженню Київської держави як рiвноправного партнера iмперiї. Водночас активiзувалася полiтика Русi на Сходi. У 909-910 рр. вiдбулися походи Русi на Каспiйське узбережжя, у 912 – на Закавказзя. Наприкiнцi IX – на початку Х ст. в результатi полiтичної, економiчної i культурної консолiдацiї схiдних слов’ян завершився тривалий i складний процес утворення Старокиївської держави.

Таким чином, державне життя у схiдних слов’ян почалося задовго до так зва-ного «покликання варягiв» i утвердження династiї Рюриковичiв. Пiвденнi i пiвнiчнi схiднослов’янськi племена досить довго (до кiнця IX ст.) жили незалежним держав­ним i культурно-економiчним життям. Причому їх об’єднання в однiй державi не привело до цiлковитої iнтеграцiї, що переконливо засвiдчив дальший iсторичний розвиток. Київська держава VI-Х ст. виконала у схiднослов’янському свiтi при­близно ту саму мiсiю, що й Франкська монархiя у романо-германському свiтi.

Можна провести певну паралель мiж монархiями Хлодвiга i Кия, що виникли як «варварськi» держави i започаткували об’єднання колишнiх племiнних союзiв. Подiбно до франкiв, якi являли собою збiрноту кiлькох германських племен – батавiв, хамавiв, хаттiв, сугамбрiв, русами спочатку називали українськi племена полян i сiверян, що заселяли Київщину, Переяславщину, Чернiгiвщину. I франки, i руси з часом дали свою назву величезним феодальним полiетнiчним державам, що вiдiгравали значну роль на заходi i сходi Європи.

Характерно, що деякi вiтчизнянi i зарубiжнi вченi прикладають до русiв i франкiв так звану соцiальну концепцiю їх походження. На їхню думку, в процесi розкладу родового ладу вiдбувається виокремлення особливих груп людей, якi стають важливим фактором формування класового суспiльства i мають виняткове значення у твореннi держави. Цi люди є вихiдцями з середовища ремiсникiв, купцiв, воєначаль­никiв; вони осiдають у мiстах i формуються у соцiальнi верстви. Ця згуртованiсть посилюється, коли вони роблять своїми данниками пiдвладних їм общинникiв, що оточували мiста – центри зосередження цих груп. Ще фран­цузький iсторик Фюстель-де-Куланж зазначав, що франки i бургунди початково становили саме такi соцiальнi групи, видiленi германськими племенами.

У скандинавських народiв подiбнi групи називалися варягами. У схiдно­слов’янських племен ними були руси. Однак пiсля того, як групами русiв була утворена Київська держава, Руссю стало називатися все її населення. Тобто соцiальний термiн став етнiчним. Саме на цей час припадає зникнення старих родоплемiнних назв схiдного слов’янства як результат розкладу родового ладу. З часом Київська держава, як i її аналог – iмперiя Каролiнгiв у Захiднiй Європi, еволюцiонує у ранньофеодальну монархiю i сприяє формуванню головних соцiальних iнституцiй феодального суспiльства.

Проводячи певнi паралелi у становленнi феодального суспiльства у Захiднiй i Схiднiй Європi, слiд водночас враховувати рiзницю у наявностi тих чи iнших його компонентiв, їх конкретний змiст, а також наявнiсть джерел, якi фiксують рiзнi полiтичнi, соцiальнi, юридичнi та iншi вiдносини.

У Захiднiй Європi, де феодальнi вiдносини формувалися за класичним варi­антом, iснувала така спадщина римського суспiльства, як латифундiї, мiста, коло­ни (що виникли в результатi соцiальної еволюцiї у напрямку до феодалiзму). Гер­манськi племена зi своїм родовим устроєм укорiнювались у рабовласницьке сус­пiльство, руйнуючи його i водночас використовуючи цiлу низку його iнституцiй. Причому формування феодалiзму на Заходi вiдбувалося за активної участi армiї юристiв, законодавцiв, чиновникiв, якi брали участь у формуваннi феодальних установ i залишили багато важливих iсторичних документiв. Схiднослов’янське суспiльство формувалося в умовах безмежно далеких вiд античної Галлiї чи Iталiї, де постали першi «варварсь­кi» держави. Нiчого подiбного до залишкiв римської цивiлiзацiї не було на територiї Давньоруської держави. Лише наприкiнцi IХ ст. розпочалося лiтописання, проте воно дає надто скупу iнформацiю про схiдно­слов’янське суспiльство.