§ 1. Перехід від середньовічної станової монархії до абсолютизму

Наприкінці XV – на початку XVI ст. У Захід-ній Європі починається перехід від станово-представницьких монархій до абсолютних. Подібно до того, як феодальна роздробленість є го­ловною соціально-політичною ознакою IХ-XIII ст., а станові монархії – XIV-XV ст., абсолютизм становить визначальну рису політичного устрою XVI-XVIII ст. Звичайно, утвердження абсолютних монархій на євро­пейському просторі відбувалося поступово і в різних формах, проте абсолютизм як соціально-політичне явище наклав свій відбиток на все суспільне життя епохи, її економічний і культурний розвиток.

Західноєвропейський абсолютизм постав на грунті відродження римської державної ідеї, яка ставила монарха понад закон і робила його джерелом самих законів. Ця політична концепція утвердилася насампе­ред на півночі Італії, де міста дуже рано звільнилися від феодальної опіки сеньйорів і стали фактично не­за­­­ле­ж­­ними. Вперше у середньовічному західноєвропей­ському світі верховна влада базувалася не на феодаль­ному землеволодінні, а на виборних принципах, волі усього населення. У XIV-XV ст. італійські міські республіки одна за одною пе­ретворюються на монархії – в результаті захоплення верховної влади заповзятл­и­вими представниками місцевих впливових фамілій. Це було своєрідним повторен­ням історії давньогрецьких тираній, що поставали з республіканського ладу. В іта­лійському принципаті середньовічний світ мав справу з абсолютним государем, влада якого була непо­дільною і необмеженою. Італійський ргіnсіре (князь) XIV-XV ст. – це не феодальний сеньйор і государ-поміщик, а носій необмеженої дер­­жав­ної влади, що належала раніше «населенню міста», а відтепер перей­шла до нього. Князь стає мініатюрним прототипом абсолютних монархів XVI-XVIII ст.

Римські державно-правові ідеї поширились і поза межами Італії. Як приклад можна навести спроби імператорів Гогенштауфенів перетворити фікцію «Священ­ної Римської імперії германської нації» на реальну дійсність. Вони вважали себе справж­німи спадкоємця­ми римських імператорів, знаходячи теоретичне обгрунтування у вченні протегованих ними юристів з болонської школи («легістів»). Проте імпе­раторський абсолютизм Гогенштауфенів не мав під собою міцного політич­ного грунту. Щоправда, Фрідріхові II (1212 – 1250) вдалося здійснити на якийсь час за­по­вітну мрію династії в межах Сицилійського королівства. У виданій ним конс­ти­ту­ції (1231) зроблено спробу утвердити державу – своєрідний прототип абсо­лютних монархій нового часу: з чиновною бюрократією і адміністратив­ною центра­лізацією, системою постійних податків, ревною урядовою опікою над народним господарст­вом, початками митної системи, розкошами і марнотратством двору, з фінансовими труднощами і їх немину­чим наслідком – фіскальністю. Проте конституція Фрідріха не пережила свого творця і дуже швидко безслідно зникла у надзвичайно кривавих і тривалих для Сицилійського королівства катаклізмах.

Отже, жива практика абсолютизму починає свій поступ з Італії, яка була найбільшим вогнищем куль­турних впливів для всієї Західної Європи. Ці впливи не обмежувалися лише сферою науки, літератури та мистецтва; вони охоплювали також право і політику.

Значною подією у політичному житті всієї Європи стала поява книги Ніколо Ма­кіавеллі (1469 – 1527) «Государ», де узагальнено сучасну авторові політичну дійс­ність та діяльність одного з найбільш безсоромних політиків епохи Відроджен­ня – Чезаре Борджіа. Філо­софія Макіавеллі просякнута ідеєю абсолютизації держави і державної влади. Державний інтерес для нього є найвищим критерієм у політиці. Те, що є злочином з точки зору приватних стосунків, в очах держави може перетво­ри­тися на доброчинність. Твір Макіавеллі став керівництвом політичного деспо­тизму у найбільш різкій його формі: ототожненні державного інтересу з інтересом государя, а самої держави – з особою государя (проте у деяких інших творах Макі­а­­веллі не приховував своїх симпатій до республікан­ських свобод).

Саме ці принципи утвердилися в італійських деспо­тіях XIV-XVI ст. Новояв­ле­ні володарі захоплювали верховну владу якщо не збройним переворотом, то шляхом її поступової узурпації із збереженням колиш­ніх республіканських інс­титутів. Засновниками «кня­жих» династій стають або голови найбільш впливових фамілій з місцевих громадян, або проводирі найманих дружин – кондотьєри, або папські «племінники» («непоти»), тобто протеговані папами найближчі роди­чі і, насамперед, їхні незаконні діти. Найбільш відоми­ми представниками тиранів першого типу є міланські Вісконті (XIV ст.) і флорентійські Медічі (XV ст.), другого – міланські Сфорца, і, нарешті, яскравим представником третього типу у Папській області є Чезаре Борджіа, якому і була присвячена сьома глава згаданого політичного трактату Макіавеллі.

Чимало представників цих фамілій є чудовою ілюс­трацією до процесу «пробуд­жен­ня особистості», що розпочався нової дoби. Особистість починає скидати з себе пута феодальних кайданів і корпоративних приві­леїв, релігійного гноблення, усталених традицій та забобонів. Вона своїми власними зусиллями торує собі до­ро­гу крізь хащі зведених середньовіччям перепон, долаючи всі умовності уста­леного ним співжиття. Однією з таких особистостей – був Фран­ческо Сфорца – син заможного селянина з Романьї, що перетворився на необме­женого володаря одного з найбільш значних князівств Італії; він започаткував нову недовготривалу династію.

Поява на політичній арені «нових людей» провіщує стрімкий злет ролі осо­бис­тості в історичному бутті європейських держав. Абсолютизм, безперечно, приду­шу­вав особистість, але часто й висував її на противагу правовим традиціям і фео­даль­ним привілеям аристо­кратії. Центральній владі доводилося шукати собі опер­тя серед «нових людей», людей «без роду – без племені», не зв’язаних при­­ві­леями. Ось чому, почи­наючи з Рішельє, французька корона систематично оточує себе представниками третього стану або збідні­лого дворянства. З тих самих причин Генріх VIII англійський часто наближував до себе представників неаристократичних верств. Серед них варто згадати Томаса Кромвеля – сина трактирника, італійця за духом, вихованого на ідеях макіавелізму. Король зробив його графом Есексом, міністром, генеральним віка­рієм усіх церковних справ і з його допомогою провів церковну реформу, що мала результатом утворення англіканської церкви.

Якщо Сфорца прийшов до політичної влади як кондотьєр, то Козімо Медічі (1429–1464) досяг того ж силою грошового капіталу. Завдяки розгалуженому по всій Європі банку Медічі Флоренція отримала надзви­чайну вагу у міжнародній політиці. Перед її правите­лями схиляли голову численні представники європейської феодальної аристократії. Контактів з нею шукали французькі монархи і, зокрема, Людовик XI, який в листах до Козімо Медічі називав його «своїм дорогим і ве­ликим другом». Принципат Медічі уживався з республіканським фасадом і досяг свого найбільшого розквіту за Лоренцо Пишного (1469–1494). Добі правління цьо­го володаря був властивий небачений досі розмах меценатства, що стало неод­­мінним атрибу­том абсолютної монархії. Недаремно Флоренція вважалася колис­кою Від­родження, містом-держа­вою, де наука, поезія та мистецтво набрали ваги державної справи.

Яскравим проявом «непотизму» було правління Чезаре Борджіа – третього з численних неза­конних дітей папи Олек­сандра VI (1492–1503). Він хотів створити нову державу з дрібних кня­зівств Північної і Серед­ньої Італії, що мала б стати воло­дінням фамілії Борджіа. Для досягнення цієї мети Чезаре вдавався до усіх засобів – аж до індивідуальних і колективних убивств, підступних нападів тощо. І хоча «склеїти Італію в один кусень» йому не вдалося, Чезаре Борджіа – «ве­ли­кий тиран Відродження» – став, за словами Макіавеллі, «при­кладом і зразком для усякого, хто досяг верховної влади з допомогою чужої крові».

Становище італійського князя, не зв’я­заного жод­ними феодальними тенетами або обмеженнями стано­вого представництва, на­бу­ває значення живого ідеалу, до якого праг­нуть наблизитись усі європейські монар­хи і особливо ті, які силою тих чи інших при­чин близько стикалися з представниками іта­лій­ського абсо­лютизму. Абсолютистські наміри Людовика XI знач­ною мірою поясню­ються італійськими впливами, пов’язаними з його дружиною – італійкою. Французький монарх добре затямив італійське прислів’я – «хто не вміє прикидатися – не вміє царю­вати» і слідував йому на практиці. Не дарем­но Франциск I, якого називали «першим абсо­­лют­­ним монархом у Франції», був рішу­чим прихильником усього італійського – почина­ючи від абсолютизму італійських кня­зів, пиш­ноти їхніх дворів і завершуючи італійським мистец­твом (протегував Леонардо да Вінчі) та італійськими модами. В багатьох європейських країнах у XVI ст. і пізніше чимало італійців або вихованих в італійському дусі людей обій­мали впливові дер­жавні посади, нама­гаючись втілювати в життя абсолютистські принципи. Гранвелла за Карла V, Річчіо за Марії Стюарт, Альбероні за Філіпа V, Мазаріні в період мало­літства Людовіка XIV – усі вони були італійцями, ревними побор­никами посилення влади своїх монархів.

Спробу прищепити смак до абсолютної влади польським монархам зробила Бона Сфорца – дружина Сигізмунда I Старого, представниця знаменитого роду міланських тиранів. Її великий посаг давав змогу вику­повувати у магнатів заставлені їм раніше королівщини (державні землі), які вони вже звикли вважати своєю повною власністю. Енергійна італійка відігравала велику роль у колонізації пода­рованих їй чоловіком величезних обширів на Україні. Їй належали Кобринь, Пінськ, Туров, Мозир, Самбор, Кременець і Бар. Сигізмунд I надавав виключного політичного значен­ня зміцненню своїх монарших позицій у Великому князівстві Литовському з огляду на опозиційні настрої польської магнатерії і шляхти, що вбачали в політиці короля порушення своїх станових прав. Антикоролівські настрої та бунти шляхти у війську, зібраному для походу в Молдавію (1537), зміцнили Сигізмунда I у намірах підтримувати політичний суверенітет і міць Литовського князівства, де позиції монарха були сильнішими і де було більше реальних можливостей для утвердження абсолютистських тенденцій.

Абсолютистська держава на зразок італійських монархій-тираній почала формуватись насамперед у Франції. Вже у XIII ст. тут починається діяльність національних «легістів», що виявили себе не лише як професори університетських кафедр, але й як най­ближчі дорадники і помічники королів в адміністра­тивних і судових органах центру та областей. Вони були носіями нових ідей і сприяли введенню нових порядків у королівське управління, перебудовуючи крок за кроком всю державну систему.

З вигнанням англійців із Франції по закінченні Столітньої війни (1453), з розподілом ефемерної бургундської держави Карла Сміливого (1477) і, на­решті, з приєднанням до корони останніх великих феодальних «ф’єфів» за Людовика XI (1461–1483) територіальне і національне об’єднання Франції завер­шується. Усі частини «французької нації» об’єд­нуються у володіннях сеньйора-короля, вся Франція стає ніби його доменом. І територіальне об’єднання, і згуртування національне сприяли зміцненню королів­ської влади. Водночас прискорювався процес дефеодалізації влади і утвердження її на державно-правових засадах. Над феодальним верховенством – сюзереніте­том – постає верховенство держав­не – суверенітет. На початку XVI ст. Франциск I (1515–1547) стає монар­хом, влада якого грунтується не на землеволодінні, не на вірності васалів і не на обранні, зрештою. Він є королем Божою милістю, який керує державою через своїх чиновників; він очолює збройні сили королівства, тримає у своїх руках верховний суд і законодавчу владу, не знаючи більше жодних правових обмежень своєї влади. В державі більше не існує влади, яка могла б скласти конкуренцію короні, король стає абсолютним монархом. Подібні процеси відбувалися і в інших євро­пейських країнах.

Зародження абсолютної монархії в Іспанії збігається в часі з її територіальним об’єднанням наприкінці XV ст. За Фердінанда та Ізабели утворилися центральні орга­ни королівської влади. Досі король був оточений радою, де головна роль належала феодальній знаті, що обіймала усі найвищі посади у врядуванні та війську. Ці посади передавалися з роду в рід як фамільне надбання. Такі радники не були потрібними королів­ській владі, яка претендувала на абсолютизм. Не нава­жуючись надто різко повернути справу, іспанські монархи залишили за грандами їхні гучні титули і сановні посади королівських радників, коннетаблів та адміралів, залишилася і сама королівська рада, проте функції реального ке­­рівництва державними справами були передані малопомітним чиновникам, що призна­чалися королем. Це були «нові люди» – неродовиті летради на зразок французьких легістів, виховані на римському праві, віддані королівському абсолютизму і в теорії, і на практиці. Ці «скромні люди» являли собою справжню армію молодого королівського абсо­лютизму, перед якою з часом капітулювали усі тради­ційні феодальні станові «права і вольності».

Не останню роль в історії іспанського абсолютизму відіграла інквізиція, створена на вимогу домініканців для боротьби з «іудаїстськими єресями». Проте дуже швидко коло діяльності інквізиційних трибуналів істотно розширилось, охопивши також «єресь мусуль­манську». Згодом ця похмура інституція стає засобом придушення будь-якої опозиції королівській владі. Корона була особливо зацікавлена у діяльності інкві­зиції, оскільки все конфісковане майно засуджених надходило до королівської казни.

Абсолютна монархія остаточно утвердилася в Іспа­нії за Карла I (1516–1556), більше відомого в європей­ській історії як германський імператор Карл V. За його правління іспанський абсолютизм зазіхає на світову гегемонію, а також намагається перебрати на себе роль єдиного носія католицької правовірності. Правління Карла розпочалося відвертим зіткненням між короною і кортесами; згодом цей конфлікт переріс у справжнє повстання кастильських міст. Проте Карлові вдалося залучити на свій бік кастильське дворянство і розгро­мити кому­нерів у кровопролитній битві при Вільяларі (1521). Ця перемога Карла означала остаточне торже­ство абсолютизму над рештками станово-представ­ницьких уста­нов Іспанії. Хоча кортеси не були знищені, вони позбулися функцій загально-станового пред­ставництва і перетворилися на одностанову депутацію міст.

Слід зауважити, що абсолютизм Карла V набув космополітичного і до пев­­­­ної міри світового характеру. Ще до обрання імператором його володіння склада­лися з численних великих територій, роз’єднаних геогра­фічно, чужих одна одній етнічно і навіть політично; єдиним сполучником для них була особа монарха. Майже весь Піренейський півострів (за виключенням Португалії), південна половина Апен­нінського з остро­вами Сицилією і Сардинією, Нідерланди і величезні нововід­криті землі за океаном – все це входило до складу гігантського державного ор­­га­нізму, в якому «ніколи не заходило сонце». Космополітичний характер монархії Карла V знайшов своє ідеологічне і частко­во правове підкріплення, коли до нього перейшла коро­на Священної Римської імперії германської нації – держави з претензіями на світове панування. Звідси – політика мегаломанії, що мала своїм безпосереднім наслідком нескінченні і спустошливі війни (здебільшо­го з Францією). Ці війни поряд з боротьбою проти Реформації в Германії і Нідерландах поглинали всю увагу і час Карла V, а також усі його величезні мате­ріальні ре­сур­си. Звідси одна над­звичайно важлива риса іспансько-габсбурзького абсолютизму – його фіскаль­ність. Війна була справжньою безоднею, де безслідно зника­ли усі гроші, що ледве встигали потрапляти до імператорської казни. До цього слід додати непомірні витрати на утримання королівського двору, які сягали близько 220 тис. дукатів що­річно. Тягар фіскальності лягав переважно на Кастилію, оскільки станово-пред­ставницькі інститути втратили тут можливість протистояти королівській сваволі, що прикривалася «державним інтересом». Для Карла V державні інтереси збігалися з інтересами його світової політики, якій безжалісно приносились у жертву добробут Іспанії, Нідерландів та інших складових габсбурзької монархії.

Єдиною країною Західної Європи, що зберегла всестанове представництво у формі парламенту, була Англія. Відсутність різкого станового антагонізму да­ла змогу зробити парламент загальнонаціональним пред­ставництвом, де стани діяли солідарно кожного разу, коли їм доводилося відстоювати права парламенту від абсолю­тистських зазіхань королівської влади. Втім, і Англію не обминули абсо­лютистські тенденції суспіль­но-політичного розвитку. Вони знайшли свій вияв як у теоретичних міркуваннях багатьох мислителів (Фільмер, Гоббс), так і в деспотич­них устремліннях Тюдорів і Стюартів. Проте Тюдори не демонструють бажання покінчити з парламентом, або хоча б скороти­ти парламентські повнова­ження. Парламент і корона у XVI ст. не вороги, а союзники. Генріхові VIII вда­лося здійс­нити грандіозний церковний переворот і подати його як виконання на­креслених пар­ламентом поба­жань. І Марія, і Єлизавета Тюдор не мали незапереч­них прав на престол. Для впевненого почування на троні їм був потрібен авторитет парла­менту. Однак і король був потрібний парламенту.

У XVI ст. найбільш впливовою суспільною верствою стають сільські джентль­мени – землевласники се­редньої руки, з-поміж яких виходили члени парламенту, мирові судді, шерифи, командири народної міліції. Вони відтісняють стару знать – велику аристократію, але ще не в силі повести відверту боротьбу з короною. Покору абсолютистській політиці Тюдорів вони ще вважають надійним шляхом до власного піднесення. Купці й промисловці не менше за сквайрів потребують сильного уряду, який міг би забезпечити міцний внутрішній мир, піднесення продуктивних сил, під­тримку і захист у конкурентній боротьбі на зовнішніх рин­ках, перетворення Англії на могутню державу. Проте абсолютизм в Англії не зміг створити для себе досить міцних державно-правових підвалин. Тюдори ли­ше на деякий час принизили роль парламенту до рівня покірного знаряддя королів­ського свавілля; згодом він став повнокровною суспільною інституцією, яка зуміла остаточно подолати абсолютистський на­тиск здійснюваний Стюартами.

Утворення національних держав у Західній Єв­ропі супроводжувалось утвердженням абсолю­тист­ських тенденцій. Разом з тим, у багатьох євро­пейсь­ких країнах залишилися станово-представ­ницькі інститути, які суперничали з королівською владою. Це суперництво в деяких з них привело до утворення обмежених монар­хій. Такими були, зокре­ма, Польське королівство і Велике князівство Литовське. На початку XVI ст. під владу династії Ягелонів потрапляють величезні простори Східної і Цент­ральної Європи – Польща, Литва, Пруссія, Україна, Білорусія та деякі інші землі. Різні за рівнем соціально-політич­ного та економічного розвитку, ці країни зде­більшого зберігали свій традиційний внутрішній устрій і навіть дер­­жавну незалеж­ність, об’єднуючись лише спільним династом. Багатьма аспектами розвитку монархія Яге­лонів нагадувала монархію Карла V, який у більшості своїх численних володінь був лише номінальним сюзе­реном, а не фактичним правителем. Великі князі ли­тов­сь­кі, залишаючись спадковими володарями на своїй батьківщині, були водночас виборними королями польськими, до того ж істотно обмеженими у своїх прерога­ти­вах загальношляхетським сеймом. Заздрісне поглядаючи на зміцнення «королівсь­кого маєстату» у багатьох країнах Європи, Ягелони прагнули до поси­лення своєї влади у Литві. Союзників у цій справі великі князі литовські (зокрема, Вітовт та Сигізмунд Кейстутович), як і західноєвропейські монархи, шука­ли між середніми та дрібними феодалами. Проте їхнім спробам та спробам їхніх наступників довести центра­лізацію держави до завершення і відтіснити на другий план велику феодальну аристократію не судилося здійснитися. Велике князівство Литовське залишилося дер­жавним утворенням з близьким до федеративного устроєм; у багатьох землях, в тому числі українських, збереглися форми автономії або місцевого самовряду­ван­ня, хоча це самоврядування не було всестановим і стосувалося передусім шляхти і магнатерії. Намагання Ягелонів зміцнити свою владу обернуло­ся для них – так само, як і для Габсбургів – необхід­ністю маневрувати між національно-державними інте­ресами різних народів, що входили до складу імперії. На початку XVI ст. Поль­ща продовжувала наполягати на втіленні в життя проголошеного Кревською унією завдання цілковитої інтеграції Литви у єдиний по­льський державний організм. У 1501 р. після смерті короля Яна Ольбрахта на польський престол було обра­но його брата – великого князя литовського Олексан­дра Казимировича. Одночасно було проголошено черго­вий акт злуки Литви і Польщі в «одно неподільне й одно­стайне тіло, один народ, одну націю». Литовська правляча верхівка бажала, однак, не злиття, а тісного політичного та воєнного союзу обох держав зі збере­жен­ням повної самостійності литовського державного організму. Нарешті, своя позиція була й в української магнатерії, що на той час виступала речником україн­ських наці­онально-державних інтересів. Після невдалих збройних спроб відновити укра­їнську державність (змови князів наприкінці XV ст., повстання Глинських) українська знать намагається зберегти свій по­літичний та культурний вплив, підтримуючи ідею ці­лісності й незалежності Великого князівства Литовського.

Війна з Москвою на початку XVI ст. показала, що Литві годі чекати реальної мілітарної допомоги від Польщі. Більш того, поляки не лише не допомогли литов­цям, а й навіть здійснили на них тиск, будь-що спонукаючи їх до миру. В результаті перемир’я, укла­деного за посередництвом Польщі, Литва була змушена поступитися Москві цілою низкою українських і біло­руських міст і волостей. Тому, коли король Олександр на вимогу польських можновладців почав добива­тися від своїх литовських підданих «реверсалів» на укладе­ну у 1501 р. унію, ли­товська пани-рада відмовилась її підтвердити. Унія не була відновлена і після смерті Олександра у 1506 р. На противагу польським домаган­ням 20 жовтня 1506 р. з’їзд литовських та українсько-білоруських магнатів і шляхти поспішно обрав вели­ким князем литовським молодшого брата Олександра Сигізмунда I Ста­рого (1506–1548), намагаючись тим продемонструвати незалежність Великого князівства Литовського. Польській знаті не залишалося нічого іншого, як обрати 6 грудня 1506 р. Сигізмунда королем Польщі. Таким чином було відновлено пер­сональну унію Литви і Польщі за фактичної незалежності обох держав.

В умовах персональної унії, що була поширеним соціально-політичним інс­титутом у низці європей­ських країн, національно-станові представництва рев­но стежили за збереженням своїх прерогатив у склад­них взаємовідносинах з монархами. Хоча литовський великокняжий престол був спадковим у роді Ягел­онів, литовсько-руські феодали вважали своїм особливим обов’язком заздалегідь давати обіцянку правлячому династові обирати наступником на престолі його закон­ного спадкоємця. Така обіцянка була дана литовським шляхетсько-магнатським електоратом Казимирові Ягайловичу стосовно його сина Олександра. Наступни­ком останнього був обраний його брат Сигізмунд I. Також за згодою сейму Сигізмунд II Август був обраний на велике литовське княжіння ще за життя свого батька.

Пани-ради, а згодом і сейми Великого князівства Литовського постійно на­га­­­дували великим князям про необхідність їхньої присутності у державі, мотиву­ючи це як воєнною необхідністю, так і потребами особистої участі у вирішенні державних питань. Незважаючи на досить часту відсутність великого князя —зде­більшого через часті воєнні акції Польщі – усі сеймові справи вирішувались за його активної участі – поданням на розгляд ним тих чи інших питань, інст­рукцій панам-раді, затвердження постанов сейму тощо.

Аналогічну поведінку представницьких установ спостерігаємо і в іспанських володіннях Габсбургів. Так, кастильська корона, що дісталася Карлу V у спадок від Іоани Безумної (дочки королеви Ізабелли), була віддавна спадковою. Проте кортеси Кастилії над­звичайно дорожили своїм традиційним правом «ви­знання» усякого нового монарха. Це надавало їм наго­ду кожного разу висловити від імені станів різні скарги й побажання і заручитись урочистим підтвердженням своїх споконвічних «прав і вольностей». В Кастилії були незадоволені обранням Карла V германським імператором й постійно вимагали від нього, щоб він не залишав країни, щоб поклав край вивезенню золота за кордон і, нарешті, щоб іноземці були позбавлені права обіймати урядові посади. Ці вимоги кастильського, а також арагонського і каталонського станових представ­ництв дуже нагадують застереження литовсько-русько­го панства щодо обіймання державних посад у Литов­ській державі поляками, вимоги частішого перебуван­ня у Литві великого князя литовського, застосування українсько-білоруської мови як державної тощо. Схожими умовами були обставлені вибори Карла германським імператором, які відбулися 1519 р. Укла­дена 3 липня «виборча капітуляція» вміщувала низку зас­тережень, спрямованих на забезпечення національ­них німецьких інтересів. Імператор не мав права під час імперських війн приводити в Німеччину іноземні війська без згоди держави і збирати імперський сейм поза Німеччиною; на дер­жавні і придворні посади він був зобов’язаний призначати лише природних німців, а в імперських справах вживати лише німецьку або латинську мови. На­­решті, він мав затвердити коронні права князів і відновити імперське правління, охоро­няти привілеї, не відчужувати державного майна тощо. Зміст цієї хартії свідчить, що, як і Литовське велике князівство, німецька держава прагнула зберегти свою самобутність від ймовірного втручання іноземців і встановити імперське правління курфюрстів, яке керує країною замість імператора або в моменти приIй­няття найважливіших рішень. Власне таку ж роль мали відігравати пани-ради, що стежили за збереженням національних інституцій в Литовській державі.

Вимоги національних, станових та представниць­ких установ створюють певний типологічний ряд для багатьох країн Європи. Стани, як правило, віддавали перевагу національним государям і національним полі­тичним структурам, а не ефемерним об’єднанням на зразок космополітичної імперії Карла V, складові якої не мали реальних перспектив для тривалого співжиття. Ці обставини зумовили негативне ставлення як литов­сько-української знаті, так і Ягелонів до інкорпорації Литви у державне тіло Польщі. Подібно до Габсбургів, що намагались утвердити свою імператорську могут­ність спираючись на спадкові німецько-австрійські, іспанські, нідерландські та інші володіння, Ягелони спиралися на свою литовську спадщину для зміцнення позицій королівської влади в Польщі.

Ставши великим князем литовським і королем польським, Сигізмунд I майже відверто виявляв свою неприхильність до унії. Політична незалежність Великого князівства Литовського як спадкового володіння гарантувала його нащадкам поль­­ську корону, оскільки польські можновладці не допустили б обрання короля з іншої династії – це призвело б до остаточного розри­ву Литви з Польщею. Тому Сигіз­мунд I намагався зміцнити свою владу в Литві і забезпечити своєму синові Сигізмунду-Августу II литовський престол і польську корону. У 1522 р. на Віленсь­кому сеймі пани-рада, княжата, шляхта і все поспільство склали при­сягу великому князеві Сигізмунду I, що оберуть на престол його сина, який щойно народився. Ініціатором цієї акції і взагалі усього курсу на зміцнення особистої влади Сигіз­мунда Старого була його дружина Бона Сфорца – представниця відомого роду італійських деспотів. Саме вона, виходячи з фамільних традицій всевладної у Мілані династії Сфорца, намагалася прищепити своєму чоловікові абсолютистське розумін­ня основних засад королівської влади. В цій ситуації династичні плани Бони і Сигізмунда I Старого якийсь час збігалися з інтересами литовсько-укра­­­їнської знаті, що намагалася забезпечити політичну самостійність Литовської дер­­жави. У 1526 р. литовсько-укра­їнські магнати таємно звернулися до Сигізмун­да I з пропозицією пере­творити Велике князів­ство Литовське на коро­лівство і коро­ну­вати Сигізмунда-Августа литов­ською короною з тим, щоб запобігти польським планам інкорпорації («бо коруна въ коруну втhлена быти не може»). Вони про­сили короля, щоб він наказав поль­ським сенаторам повер­нути корону Вітовта, пе­рехоплену свого часу по­ляками, аби коронувати нею Сигізмунда-Августа ще за життя батька. У разі відмови вони просили звернутися у цій справі до папи та імпе­ратора і запевняли, що не пошкодують видатків на нову корону для короле­вича. Водночас вживалися заходи у втіленні в життя проекту Бони щодо перетворення Мазовії на спадкове володіння Ягелонів на зразок Литви. Однак ці задуми викликали рішучий опір як магнатерії, так і шляхти.

Сигізмунд не наважився здійснити старе бажання литовських автономістів наперекір польським можно­владцям. Проте під впливом Бони погодився ще за свого життя посадити на великокняжий престол свого малолітнього сина. 18 жовтня 1529 р. на Віленському сей­мі відбувся урочистий акт проголошення Си­гіз­мун­да-Августа великим князем литов­ським, а Сигізмунд Старий, згідно з традиці­ями євро­пейських станових монархів, підт­вердив усі права і привілеї обивателів кня­зівст­ва. Поль­ській стороні не залишалося ні­чого іншого, як визнати Сигізмунда-Августа королем поль­ським (1530).

Ставлення Бони до проблем, пов’язаних з Литвою, а також Пруссією і Мазовією, було зумовлене динас­тичними інтересами. Саме тому вона у двадцятих і тридцятих роках сприяє прибічникам литовської не­за­­лежності. Сильна незалежна Литва була потрібна Боні як підгрунтя королів­сь­­кого авторитету у Польщі. Ось чому вона форсувала вибори малолітнього Сигіз­мунда-Августа великим князем литовським. Це розривало персональні зв’яз­ки, що в особі Сигізмунда Старого поєднували обидві країни.

Планам Бони зміцнити королівсько-велико­княжу владу протидіє магнатерія. Тенденції до зміц­нення влади монарха, що намітились за часів кня­зю­вання Вітовта і Сигізмунда Кейстутовича, не знайшли продовження внаслідок сильного опору фео­дальної аристократії. Більш того, у 1492 р. їй вдалося вирвати в Олександра Казимировича «Віленський привілей», що мало наслідком піднесення політичної ролі земельної аристократії та обмеження прерогатив великокняжої влади.

У XV-XVI ст. швидко збільшується кількість вели­ких феодальних володінь на українських землях Вели­кого князівства Литовського. Якщо наприкінці ХIV ст. були відомі лише кілька десятків магнатських родин, то в першій половині XVI ст. їх налічувалося вже понад сто. Про масштаби земельних володінь магнатів свід­­­чить, зокрема, кількість військових, що їх магнати мусили виставляти на вимогу ве­лико­го князя. Так, на початку XVI ст. князь Острозький споряджав 426 озбро­єних вершників, інший великий магнат – князь Слуцький – 433 чоловіки. Якщо взя­ти до уваги, що 100 вершників виставлялося приблизно від 25 000 мор­гів (морг – близько ²/₃ десятини) підвладних земель, то стане зрозумілим, яких масштабів досягло магнат­ське землеволодіння вже в цей період. Такими магнатами були нащадки українських удільних князів, які втратили політичну владу, але зберегли значні зе­мель­ні володіння. Найбільше їх було на Волині, де зосередились магнатські родові гнізда. Так, князі Острозькі вважали себе нащадками туровських князів, Четвертинські – князя Святополка Ізяславича, Збаразькі та Вишневецькі – князя Федора Несвизького, Чарторийські, Сангушки, Корецькі і Слуцькі —Гедиміновичів.

Найбільш впливовою особою між ними був князь Костянтин Іванович Ост­ро­зький, активний прибічник планів королівського подружжя. Він після деяких вагань погодився на обрання Сигізмунда I великим князем литовським, за що згодом отри­мав численні привілеї та винагороди. Острозький був серед представ­ників вищої аристократії, що вітали молоду королеву Бону під час її в’їзду до Польщі (Мо­равіци) і супрово­дили її до Кракова. Склавши з нагоди шлюбу і корона­ції багаті дарунки Боні, український вельможа зумів заручитися її підтрим­кою у бороть­бі за політичний вплив у державі. Його роль ще більше зросла, ко­ли втратив свої позиції політичний супротивник князя – литовський магнат Гаштольд, який певний час мав добрі стосунки з польською королевою. Поступово Острозький зосередив у своїх руках посади старости брацлавського і вінницького, а також воєводи трокського, каштеляна віленського і великого гетьмана литовсь­кого, незва­жа­ючи на протести католиків-литовців, що вбачали у цьому порушення Городель­ського акту 1413 р. Роздратування литовців – членів панів-ради викли­кала та обс­та­вина, що Сигізмунд визнав за українським князем першість серед сенато­рів. Проте для обіймання цих високих державних посад у князя Острозького були до­сить вагомі підстави. Острозький був визначним полководцем свого часу, учас­ником 33 баталій, в яких лише двічі зазнав невда­чі. 8 вересня 1514 р. Кос­тянтин Острозький розгромив під Оршею російську армію; в руки переможців потра­пили вся артилерія й головнокомандувач Челядін. По цій битві виникла певна рівновага сил у тривалій війні Литви з Московською державою (1512–1522), надзви­чайно виснажливій для обох сторін. Московські війська не наважувались вести польові бої з вишколеними на західноєвропейський взірець українсько-литовськими частинами, а останні не мали достатніх сил для систематичної облоги фортець і укріплених міст, де зосереджува­лись російські війська.

Цікаво, що англієць Джон Поулмон, автор виданої в Лондоні книги «Всі найвідоміші баталії нашого віку» (1578), з усіх воєнних подій XVI ст., що на них так багата історія Великого князівства Литовського, включив лише битву під Ор­­шею – яскравий епізод литовсько-московської війни, в якій командувач литовським військом князь Острозький виявив великий хист полководця. Король Сигізмунд I двічі влаштовував йому величні тріумфи у Києві і Вільно, чого не удостоювався жоден з воєнних діячів Литовсько-Руської держави тих часів.

Поряд з цим надзви­чайно важливе зна­чення для українського сус­пільства мала на­ціональ­но-культурна діяльність Острозького. Він виділяв значні кошти на будів­ництво численних пра­вославних храмів, дбав про розвиток освіти. Не відмовляючись від давніх національних тради­цій, Острозький сприяв європеїзації української культури. Осеред­дям вті­лення нових європейсь­ких мистецьких і духов­них впливів став Острог – резиденція князів Ост­розьких. У 20-ті роки XVI ст. Острозький від­новлює у місті Богоявленську церкву, що поєд­нала в собі традиційні старо­українські елементи доби Київської Русі з готич­ними і ре­не­сан­совими стильовими озна­ками. Такі самі художні особливості були властиві оборонному ансам­блю Острога. На­магання князя-мецената надати своїй рези­ден­ції вигляду ренесансного міста було свід­ченням його широких культурних контактів на європейському просторі, виявом гуманіс­тичних тенденцій у духовно­му житті України того часу.

Ім’я князів Острозьких – «некоронованих королів Русі» – було добре відоме в Європі. Про це свідчить, зокрема, праця англійського автора Вільяма Брюса «Зв’язки Польської держави» (1598). Подаючи загаль­ний опис Волині, він називає її мешканців найбільш хоробрими і войовничими з усіх русинів. Англієць підкрес­лює могутнє становище «княжат Острозьких» і особливо Костянтина Острозького – «великого солда­та, дуже заслуженого для корони, а також інших його предків, відомих з пам’ятних перемог над Москвою і татарами...»

Поряд з Острозькими наприкінці XV – у першій половині XVI ст. високі державні посади – не­зважаючи на неодноразо­ві під­твердження диск­римінаційного щодо пра­во­славних пункту Городельського привілею – обіймали й інші право­славні магнати. Серед них – І.Ходкевич та О.Юр’євич – воєводи ві­тебські, князі Д.Путятич, І.Глинський, О.Гольшанський, Ю.Ход­кевич, А.Немирович, Г.Ходкевич – воєводи київські, І.Сапега – воє­вода підляський, І.Гор­ностай – воєвода троксь­кий та інші.

Сигізмунд I, а згодом і його син, пере­бу­ва­ючи під впливом гуманістичних ідей, у вирішенні держав­них справ не зважали на Городельський привілей, хоча неодноразово підтверджували його. На практиці оби­два монархи здійснювали політику віротерпимості і не піддавалися впливу польської католицької ієрархії. Нарешті, 1563 р. на Віленському сеймі Сигізмунд-Август проголосив привілей, який і де-юре скасував усі обмеження щодо православних; встановлювалися рівні права для всіх християн – католиків, православних і протестантів. Велике князівство Литовське було пер­шою державою в Європі, де принцип віротерпимості став нормою практики і закріпився юридично.

У складному переплетінні взаємин великокняжої влади і феодальної арис­то­кратії українська середня і дрібна феодальна служила верства прагнула поз­бу­тися залежності від магнатерії і, здавалося б, мала підтри­мати великокняжу владу і тенденцію до утвердження самостійності Великого князівства Литовського. Проте у намаганнях здобути якомога більше привілеїв, роз­ширити особисті і май­нові права українська шляхта пішла шляхом утвердження власного політичного впливу, розвитку «шляхетської демократії» за рахунок послаблення великокняжої влади. Значного досвіду в цій справі набула польська шляхта, яка за підтримку Ягелонів у їхній боротьбі зі старою феодальною ари­стократією вимагала в них де­далі нових привілеїв. Королю Казимирові Ягайловичу вдалося зламати давню олігархію, але це коштувало йому великих поступок на користь шляхти. Так зва­ні «Нешавські статути» (1454) забороняли королю накладати нові податки і примушувати шляхту до воєнних походів без її згоди, висловленої на земських з’їздах чи сеймиках. Нарешті, Радомський сейм 1505 р. ухвалив, що «нічого но­вого не може бути в майбутньому постановлене коро­лем і його наступниками без спільної згоди дорадців та послів земських». Дорадцями були сенатори, а пос­ла­ми земськими – шляхетське представництво сейму. Цей закон дістав назву ”nihil novi” (нічого нового) і започаткував період шляхетської демократії в Польщі. До 1505 р. в сеймі ще засідали представники міст, але від початку XVI ст. в ньому були представлені лише міста Вільно і Краків, але без права голосу.

На довготривалому шляху боротьби української шляхти за розширення своїх станових прав і піднесен­ня політичного впливу в державі важливою подією було прийняття Першого литовського статуту (1529). Він юридичне закріпив низку особистих і майнових прав середньої шляхти у Великому князівстві Литов­ському, проте залишив магнатам кілька переваг, що давали їм змогу зберігати вирішальний впливу дер­жавному управлінні і військовій сфері (залишилося право виступати під час воєнних дій з власними військовими підрозділами), зосередити у своїх руках найбільші земельні володіння. Отже, поділ феодального стану на нерівноправні, замкнуті групи ще не було подолано. Слід зауважити, що Статут був значно ваго­мішим документом, ніж будь-які вузькостанові акти. Він являв собою підсумок тривалого процесу законо­творчості, що втілився у кодексі законів, де було вміщено конституційні положення державного устрою, а також зводи цивільного і карного права. В цьому кодексі органічно поєдналися положення давньої «Руської Правди», звичаєвого українського і білоруського права, привілеїв великого князя, його жалуваних грамот, польських та німецьких судебників, зокрема, широко відомого в Європі «Саксонського Зерцала» (XIV ст.); усі ці юридичні документи унормовували тодішні уявлення про справедливість у відносинах між людьми.

На правовому змісті Литовського статуту позначи­лися ренесансні політико-правові ідеї щодо рівної відповідальності перед законом – і підданих, і носіїв влади, в тому числі уряду; введення інституту присяги для всіх офіційних осіб у державі й великого князя зокрема; законодавчої регламентації охорони інтересів приватної особи; принципу персональної відповідаль­ності перед законом тощо. У роботі над дальшим вдосконаленням змісту Литовського статуту брали участь видатні тогочасні вчені-юристи як зарубіжні (зокрема, засновник першої у Вільно юридичної шко­ли, виходець з Іспанії Петро Раізій, італієць Августин Ротундус), так і місцеві правники – князь Павло Друцький-Соколинський з Полоцька, Кірдей Кричевський з Берестейщини та інші.

Після видання Першого литовського статуту бороть­ба середньої і дрібної шляхти за розширення своїх прав і політичного впливу в державі зростала. В цих умовах головним змістом політики королеви в Литві було долання всевладдя магнатів, і тут вона сподівалася на підтримку середньої і дрібної шляхти. Остання ж прагнула з допомогою королеви досягнути прав польської шляхти в коронних землях. Вже на Вілен­ському сеймі представники українсько-білоруського боярства просили про запровадження в Литві судочин­ства на польський зразок. У 1536 р. Бона висунула проект введення повітових шляхетських судів на кшталт польських, замість воєводського суду. Проте цей задум не був реалізований через запеклу опозицію магнатів.

Отже, політика Бони в Литві вже від самого початку суперечила становим інтересам місцевої магнатерії і, зрештою, їхнім сепаратистським устремлінням. Мірою проведення королевою своєї економічної політики у землях Великого князівства Литовського ці супереч­ності посилювалися. У своїх династичних розра­хунках Бона прагне створити обширний маєток королівської родини. Цей маєток мав слугувати фундаментом для зміцнення могутності монарха і розширення його полі­тичних та економічних можливостей. Бона бачила можливості грошей як політичного інструменту у себе на батьківщині, де купці й банкіри посідали міцні позиції в суспільному житті, і вважала здорові фінанси умовою існування міцного державного організму. Жалюгідний стан державної скарбниці зміцнював її у намірах енергійно вести господарську діяльність.

Вже у 1519 р. вона отримала від чоловіка Пінське і Кобринське князівства, після чого систематично скупо­вувала земські посілості. За короткий час вона зосереди­ла у своїх руках численні маєтності, зокрема на Волині, де їй належали осередки двох важливих староста – Кременець і Ковель. Бона безжалісно розпра­вилася під приводом «образи королівського маєстату» з Анною Мазовецькою – однією з останніх представників мазовецьких Пястів. Королівський вирок 1537 р. позбавив Анну волостей, а її чоловіка – староств львівського і самборського, а також міста Рова на Поділлі. Ці королівщини було віддано Боні, яка переймену­вала Ров на Бар – згідно з назвою італійського міста Барі, де народилася коро­лева. Численні королівщини були нею скуплені і на землях корони. Причому, найбільше Бона викупила земель, що були заставлені короною магна­там.

Королева виявилась енергійною господинею і адмі­ністратором придбаних володінь. Вона докладала чима­ло зусиль до розвитку міст як осередків торгівлі й ремесел. Як італійка Бона усвідомлювала, що не може бути багатою держава, де міста убогі й нечис­ленні. Вона видала чимало ярмаркових і торгових привілеїв містам і містечкам, звільняла міщан від численних податків. Багато було зроблено королевою для розбудови фортифікаційних споруд, зокрема на Україні, де нею були реставровані замки у Барі і Кременці.

Ця політика Бони наразилася на опір литовських можновладців, які вбачали загрозу своїм економічним і, зрештою, політичним інтересам у надто енергійному і незалежному поводженні королеви. Суперечності між ними призвели до того, що Бона опинилася у лавах прибічників тісної польсько-литовської унії. Вона виступила проти передачі влади в Литві своєму синові Сигізмунду-Августу, який потрапив під вплив автоно­містів братів Радзивілів (вони видали за нього свою сестру Барбару).

6 жовтня 1544 р. Сигізмунд I Старий підписав акт передачі влади у Велико­му князівстві Литовсько­му своєму синові, зали­шивши за собою лише номінальний титул «Supremus Dux». Таким чином, литовсько-українсько-білоруським магнатам вдалося отримати перемогу над прибічни­ками тісної унії і відстоя­ти державну незалеж­ність і політичну самос­тійність Великого кня­зівства Литовського, яке мало тепер окремого від Польщі монарха.

Отже, той спосіб, у який Бона прагнула реа­лізувати свої плани щодо зміцнен­ня авторитету трону, призвів її до кон­флікту з державницькими силами Великого князівства Литовського. Цей факт переконливо свідчив про те, що в Європі ставав пріоритетним самостійний розвиток народів в межах національних держав. Трохи більше ніж через десять років суперник Ягелонів у Централь­ній Європі Карл V Габсбург – також ще за свого життя – був змушений передати своєму синові правління спочатку в Нідерландах, а згодом і в іта­лійських та іспанських володін­нях величезної імпе­рії Габсбургів. Ерцгерцогство Австрія та інші спадко­ві володін­ня Карла в Німеччині були передані імпе­ратором своєму братові Фердінанду. Імператорська влада виявилася нездатною протистояти могутнім проявам ідеї національної і релігійної свободи, з якими народи Європи входили у новий час.

Ось чому зречення і Карла V, і Сигізмунда I Старого – за всієї своєрідності кожного з цих актів, що відбулися у різних кінцях Європи – мали між собою чимало спільного. З відлученням Іспанії від Священної Рим­ської імперії іспанський абсолютизм набуває виразних національних рис. Якщо Карл V лише наїздами з’являвся в Іспанії, не маючи навіть певної резиденції (він жив навперемін у Толедо, Вальядоліді, Сант-Яго, Сарагосі), то Філіп II вже не залишав Іспанії, де він народився і виріс. Мадрид – центр Кастилії – стає постійною резиденцією двору й уряду, тобто столицею Іспанії, і кортесам вже не було потреби домагатися присутності монарха в країні. Так само могли себе почувати стани Великого кня­­­зівства Литовського після передачі влади Сигізмундові-Августу II. Проте новому ли­товському володарю силою низки зовнішньополітич­них і внутрішніх причин не вда­лося утвердити неза­лежність Литви, яка зрештою була інкорпорована Польщею.

Держава іспанських Габсбургів теж була імперією, що об’єднувала під своєю рукою кілька європейських народів. У 1566 р. розпочалася боротьба Нідерландів проти іспанського королівського деспотизму і засилля католицької реакції. Вона тривала вісімдесят років і призвела до політичного, воєнного і економічного зане­паду Іспанії, проголошення незалежності голланд­ських провін-цій. Водночас з утвердженням ідеалів національної незалежності і свободи особис-тості Нідер­ландська революція дала поштовх дальшому розвитко­ві буржуазних відносин на заході Європи.

Істотні корективи до процесу зміцнення литовсько-української державності, який на­мітився в першій половині XVI ст., внесла Лі­вон­ська війна. Вона зумовила дальші пос­туп­ки шляхті з боку великокняжої влади, що спиралася на мілітарну силу цього стану. У 1559 р. шляхта була звільнена від мита за продаж збіжжя, худоби та деяких інших това­рів. У 1563 р., як вже згадувалося, було ска­совано всі обмеження, що стосувалися право­славних феодалів і діяли від часів прийняття «Городельського привілею». 1564 рік при­ніс для литовсько-руської шляхти введення єди­них для неї і магнатерії виборних земських судів. У 1565 р. було створено систему місце­вих повітових сеймиків і загаль­ного (валь­ного) сейму, що давала змогу шляхті брати участь як у місцевому, так і загальнодер­жавному полі­тичному та адміністративному житті. Нарешті, Другий литовський статут (1566) зафіксував станові, майнові, особисті і політичні права, що були виборені шляхтою Литовсько-Руської держави протягом тривалої бороть­би з магнатерією і забезпечили їй виключне становище серед інших верств населення. В результаті в українському суспільстві, як і в Литовській дер­жаві в цілому, завершився тривалий процес об’єднання великих, середніх і дрібних феодалів у єдиний особливий приві­лейований стан, привілеї якого отри­мували відповідне юридичне оформлення. Цей процес був властивий усім країнам Західної Європи. Проте в кожній з них він мав певну специфіку і визначав пов­ноту станових прав дворянства-шляхти залежно від особливостей соціаль­но-економічного розвитку країни. Скажімо, у Франції і одним з привілеїв дворянства було звільнення його від сплати податків; воно мало жити на ренту, служити в армії або при дворі. Дворянство не повинне було займа­тися «недостойними» занят­тями – фізичною працею, ремеслом, торгівлею. В той же час в Англії, де не було такого відособлення вищих верств від «третього стану», цих обмежень у виборі занять дворянство не знало.

По-різному виявляли себе різні прошарки дворян­ства в процесі державної централізації. Найвища фео­дальна аристократія, як правило, відстоювала полі­тичні традиції феодальної доби, тоді як середні і дрібні феодали здебільшого були опорою королівської влади і політики централізації держави.

Специфіка ситуації в Україні полягала в тому, що українська шляхта не надала необхідної підтримки прибічникам незалежності Литовсько-Руської держави в найбільш критичний момент її існування. У боротьбі за здобуття і зак­ріп­лення своїх станових прав і приві­леїв вона опинилася фактично в одному таборі з польською шляхтою, яка активно домагалася інкорпо­рації Великого князівства Литовського з його україн­ськими і білоруськими землями в єдиний польський державний організм – «шляхетську республіку» Річ По­сполиту з обме­женою виборною королівською владою.

В середовищі української шляхти під впливом гума­ністичних поглядів на суспільство формується цілком світське уявлення про державну владу, що запере­чує її божественне походження. Окремі шляхетські інтелек­туали намагаються утвердити у тогочасному суспіль­стві ідеї природного права, індивідуальної свобо­ди, справедливості і спільного блага. Обгрунтовуються ідеї освіченої монархії, обмеженої правовими нормами, дотримання яких гарантує людині справжню свободу, піднесену над деспотизмом правителів.

Для української шляхетської еліти, що проймалася ренесансними суспільними ідеями, особливо привабливим ставав мудрий і освічений володар на троні, який мав би здійснювати своє високе суспільне призначення на засадах справедливості. Таку функцію, на її думку, міг виконувати обраний на польський королівський престол і велике княжіння литовське представник ди­настії Ягелонів.

Найбільш виразно цим настроям української шлях­ти відповідала яскрава пос­тать визначного суспільного і культурного діяча доби Відродження Станіслава Оріховського (1513–1566). Він народився в селі Оріхівці Перемишлянського округу Руського воєводства в сім’ї покатоличеного українського шляхтича, одру­женого з дочкою православного священика. Навчався у Краків­ському, Віденсь­ко­му, Віттенберзькому, Падуанському і Болонському університетах. Серед його вчителів були відомий німецький гуманіст Меланхтон, професор риторики й оратор в університетах Болоньї, Падуї і Риму Р. Амадей та інші. Мартин Лютер на час навчан­ня навіть оселив здібного українського юнака у власно­му будинку. Оріховський спілкувався з найвизначні­шими гуманістами, діячами науки і культури Західної Європи. Серед його друзів – Л. Кранах-старший, А. Дюрер і У. фон Гуттен, визначні італійські філософи А. Пассера і Г. Контаріні, кардинал Ф. Ком­мендоні і О. Фарнезе. Оріховського недаремно називали «укра­їнським (рутенським) Демос­фе­ном», «сучасним Цицероном». Йому були притаманні таланти оратора, публі­циста, філософа та історика. Блискуча «Промова на похоронах Сигізмунда I» була включена відомим видавцем Павлом Мануцієм до антології «Промови славетних мужів», виданої у Венеції (1550) і неоднора­зово перевиданої в Парижі, Ве­не­ції, Кельні. Питання про сутність держави, форми державного управління, походження влади та її ідеальне втілення знайшли висвітлення у його творах «На­пу­чення польському королеві Сигізмунду-Августу», «Життя і смерть Яна Тар­новського», «Квін­кункс, тобто взірець устрою Поль­ської держави» та інших.

Оріховський виразно виявляє національне само­усвідомлення, завжди підкрес­лю­ючи свою «руську» (українську) належність, окремість Русі (України) – своєї батьківщини. Разом з тим, Ягелони для нього є цілком природними володарями його краю. «Ти король Сарматії (України – авт.) з діда-прадіда»,— зауважує Орі­ховський, звертаючись до короля Сигізмунда-Августа.

І в цьому не було чогось незвичайного чи супереч­ливого для світоглядних позицій феодальної еліти багатьох країн Центральної і Західної Європи. Так, нідерландська шляхта тривалий час була цілком лояльною до іспанських Габсбур­гів, так само як і значна частина чеської – до її австрійської гілки, прусська – до Ягелонів і так далі.

Проте від династів вимагалося забезпечення певних станових інтересів, традиційного укладу, місцевого самоврядування тощо. Монарх мав обов’язково діяти в межах закону і забезпечувати його верховенство у всіх частинах держави. «Ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині Сигізмунда, – за­у­важує Оріховський у своєму «Напученні», – і наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король виби­рається для держави, а не держава існує зад­ля коро­ля... Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля». Оріховський вимагає від короля, щоб він тривалий час перебував в Україні, яка постійно зазнавала руйнівних татарських наскоків. «Наша воля (хай їй здоровиться!) потребує для свого захисту лицаря, а не титулу,— писав він.— Будь мужем сильним, твердим, сарматом непереможним і, полишивши машкари або галлам, або зманіженим італійцям, їдь до гімназії справжньої доблесті – у Русь... Все це наблизить тебе до підлеглих і зробить їхнім улюблен­цем». Оріховський уславлює польського полководця – коронного гетьмана Яна Тарновського, для котрого Польська держава часів Сигізмунда I є «зібранням громадян, поєднаних правом», у якому кожний шляхтич є рівний «свободою, правом, гербом, коро­лем і, нарешті, життям».

Доба Сигізмунда I і його сина була оптимальним втіленням ідеї міжконфесій­ної і міжнаціональної рів­новаги у Речі Посполитій. Один із шляхетських діячів – Ян Щасний-Гербут – через кілька десятиріч після Оріховського зауважує: «А той святий король Сигізмунд перші руські церкви так само будував і багатив, як і католицькі костьоли. Той монастир Святого Спаса, що був закладений і початий останнім руським князем Львом, наказав докінчити, а ченцям маєтності надав». Здавалося, що національно-релігійна толеранція в новій державі і здобуття україн­ською шляхтою усієї повноти станових прав забезпечать їй рівноправне становище. Проте, як показав дальший перебіг подій, цього не сталося на практиці, незважаючи на формаль­ну юридичну рівність з польською шляхтою. Україн­ська шляхта була змушена знову звернутися до тради­цій власної національної державності.

Через кілька десятків років (наприкінці XVI ст.) спалахують селянсько-козацькі повстання, що стали складовою частиною національно-визвольної бороть­би українського народу проти шляхетської Польщі. Ця боротьба привела зрештою до відновлення української державності і захитала основи феодаль­но-католицької реакції в центрі і на сході Європи. На першому етапі протистояння українська шляхта, подібно до нідерландського дворянства, обмежувала­ся легальною опози­цією, залишаючись в цілому лояльною до польської державної системи. Проте вже з початком Хмельниччини значна кількість шляхти приєдналася до повстання, надаючи йому конструк­тивно-державницького характеру, ніби спокутуючи свою провину за десятки років служіння чужій державі. Дедалі більшими загонами вливаючись у загальнонаціональний виступ, українська шляхта ставала складовою частиною еліти нової козацької держави, поступово втрачаючи свої станові корпора­тивні ознаки і зливаючись з козацькою верхівкою. На короткий час в Україні стала можливою діяль­ність вільних продуцентів, які почали з’являтися в умовах ліквідації феодального примусу і національ­ного гноблення. Ці наслідки «козацької революції» поставили Україну в один ряд з іншими осередками антикріпосницького руху і національно-визвольної боротьби в Європі.