§ 1. Розклад католицько-феодальної системи у середньовічній європі

Феодально-католицька система, що склалася в країнах Західної Європи в епо­ху середньовіччя, визначала головні засади їхнього соціально-економічного, по­­­лі­тич­­ного і культурного розвитку. Середньовічний католицизм і феодалізм вироби­ли своєрідні форми буття романо-германських народів, які виділяли їх в особливий західний світ, відмінний від східної греко-слов’янської спільноти. В основі феодальної системи було володіння великою земельною власністю, що надавало власникові право державної влади (хоча й у політичній залежності від вищого власника) і ставило у юридичну залежність від нього безпосередніх виробників – селян. Істот­ною рисою феодалізму виявилося роздрібнення верховної влади, поєднання її із землеволодінням і встановлення васальної ієрархії в середовищі феодалів. Чим незалежнішими ставали феодальні власники від короля, тим більшою мірою землеволодіння ставало основою політичної влади і тим глибше суспільство поділя­лося за ієрархічними ступенями. З іншого боку, процес руйнування феодалізму, якщо брати його політичний аспект, полягав у державному об’єднанні; відокремленні державної влади від землеволодіння і зникнення системи васалітету. Верховна влада зосереджується в одних руках, феодальні сеньйори перетворюються на по­мі­щиків, ієрархічні «сходи» змінюються загальним підданством королю. Період повного торжества феодалізму у політичній сфері розпочинається приблизно із розпа­дом імперії Карла Великого і триває до кінця хрестових походів, змінюючись періодом відродження державницьких засад і посилення королівськоі влади. Феода­лізм як політична система характеризувався насамперед неподільністю влади і землеволодіння, тобто не могло бути землеволодіння без влади і влади без земле­володіння. У поступовому поєднанні одного й другого факторів і полягав процес феодалізації, у відокремленні – руйнування політичного феодалізму.

Соціально-економічним аспектом феодалізму було поєднання великого зем­ле­володіння з дрібним господарством, внаслідок якого селянин, з одного боку, був забезпечений землею, а з іншого – перебував у юридичній залежності від землевласників. Форми такого поєднання могли бути різноманітними: коротко­термінова оренда землі вільною людиною, довічне користування ділянкою кріпа­ком, різні проміжні форми. Процес розкладу феодалізму в соціально-економічному плані тривав довше, ніж занепад його політичних засад і відбувався у двох пло­­щи­нах. З одного боку, він полягав у звільненні особи і землі від тієї «кріпості», яку на них накладало феодальне право. Причому особисто вільні селяни ще три­ва­лий час мали лише доступ до землі, що залишалася власністю феодала, і сплачували чинш або відбували натуральні повинності за ведення на ній госпо­дарства. З іншого – це було поступове «відкріплення» селянства від землі, руй­ну­вання тих зв’язків, що встановилися між великим і дрібним господарством, і поступовий перехід до господарювання на засадах вільного найму.

Феодалізм призвів до поділу суспільства на дрібні замкнуті структури. Разом з тим, він став відправним пунктом усього наступного економічного і політичного розвитку Західної Європи, який полягав у розгортанні промислово-торговельної діяльності, розвитку товарно-грошових відносин, піднесенні соціальної ролі міста над помістям, об’єднанні феодальних сеньйорій у великі держави.

Ще однією підвалиною історичного буття народів Європи був католицизм. Середньовіччя сформувало його у цілісну духовно-культурну систему, що охоплю-вала усі прояви особистого і громадського життя. Римо-католицька церква мала свою ієрархію, що поширювалась на всі країни Західної Європи, свою політичну доктрину, що вчила про перевагу церкви над державою. Вона мала у своєму розпорядженні власну судово-правову систему, свої фінанси, що формувалися шляхом збирання різних податків на користь церкви. Церква сформувала власну філософську доктрину, виробила етичні норми, що базувалися на проповіді аске­­тизму, свій монастирський тип співжиття, свої духовні братства і школи. Духовні особи досить рано зробилися великими землевласниками – членами феодальної ієрархії, мали власні землі, васалів і кріпосних. В результаті церква мала змогу реально протидіяти світським феодалам у боротьбі за владу над сус­­пільством і утверджувати свою політичну й економічну могутність.

Після падіння Західної Римської імперії церква зуміла зберегти свою органі­за­цію і виступила своєрідною противагою тенденціям феодальної роздроб­леності, що набирали сили у соціально-політичному розвитку європейського світу. Фео­даль­на роздробленість завдала сильного удару державній владі, проте виявилась нездатною дезорганізувати церкву. Папство стало тим елементом, який зв’язував відособлені політично народи католицького світу у певну цілісність, духовною столицею якої був Рим, а мовою богослужіння і писемності – латина. Папський прес­тол сформував певну систему відносин з усіма країнами Західної Європи, послуговувався цілою армією ченців, мав величезну паству, якою він керував від імені Бога. Все це давало йому можливість вести боротьбу з європейсь­кими світсь­кими володарями за їх політичне підпорядкування церкві. В XI-XIII ст. католицька система досягла своєї найвищої точки розвитку. Це був час грандіоз­них заходів феодально-католицького світу – хрестових походів, духовно-рицар­ських орденів і папської міліції, жебракуючих ченців, схоластичної філософії і полі­тичної теорії, яка передбачала підпорядкування церковному авторитетові і людсь­кого розуму, і світської влади. Проте Європі не судилося перетворитися на величезну теократію.

Соціально-економічна еволюція, що супровод­жувалася розвитком торгівлі і ремесла, ростом міст, розкладом натурального господарства, не могла не вплинути на суспільно-політичний та економічний устрій європейських країн. У деяких з них склалися сприятливі умови для формування капіталістичних відносин. З розкладом цехових структур виникає нова форма промислового виробництва – мануфактура, яка об’єднала під одним дахом великі маси вільно­найманих робітників. Головними причинами її виникнення були дальший поділ праці, широкий розвиток товарно-грошових відносин, а отже і значне збільшення ремісничої продукції, що надходила на ринок. Перші мануфактурні підприємства з’являються у найбільш розвинутих містах Італії, а також у центрах експортної торгівлі – фландрських, голландських та інших містах, де зародки капіталістич­ного виробництва спостерігалися вже у XIV-XV ст. Ще у середині XIII ст. в Італії розпочалося звільнення селян від кріпосної залежності, що було пов’язано з розвитком міст і ліквідацією політичної влади феодалів. Міста-держави користу­валися своїм новим владним становищем для звільнення селян, які отримували особисту свободу і поповнювали верстви вільнонайманих робітників у містах.

Наприкінці XIV – на початку XV ст. фор­му­ється капіталістична мануфактура в Англії. Її підприємства з’являються переваж­но на селі і займаються переробкою вовни. Водно­час відбувалася заміна панщини гро­шовою рен­тою, що давало селянству більшу особис­ту свободу і прокладало шлях до лікві­дації крі­пос­ництва. В XV ст. майже всі селяни були переведені на грошові платежі і біль­шість з них викупилася на волю. Змінилося й соці­аль­­не обличчя англійського дворянства. Чи­ма­­ло дрібних і середніх феодальних зе­мель­них власників – рицарів – жили вже не стіль­ки феодальною рентою, скільки експлуата­цією найманої праці сільських батраків. Разом із багатими городянами, що купували землю, та заможними селянами вони склали нове дворянство, тісно пов’язане з ринком.

Розвиток виробництва, формування внут­рішнього ринку, загострення соціальних конфліктів зумовили глибокі зміни у соці­ально-політичній структурі європейського суспільства, що призвели до загальної кризи феодально-католицької системи. Вона су­про­воджувалася виникненням поряд з двома традиційними класами – феодалів і селян – нової соціальної верстви – буржуазії, яка формувалася з ремісників і купців, власників промислових підприємств. Зосередивши у сво­їх руках значні кошти, буржуазія ставала дедалі впливовішою силою у фео­дальному суспільстві. Її значення зростало мірою розвитку торгівлі й виробництва, посилення ролі грошей як засобу обміну. Відчуваючи під собою міцний економіч­ний грунт, новий клас намагався посісти відповідне місце у політичному житті, що вело до загострення його боротьби з феодалами.

Розвиток товарно-грошових відносин, що дедалі більше розкладав натуральне господарство, підривав економічну силу і колишню політичну могутність фео­дальної аристократії. Потребуючи весь час грошей для постійних воєнних походів, придбання предметів розкоші та інших витрат, які б забезпечували зовнішній блиск найбільш привілейованого стану, феодали не зупинялися перед позиками за великі відсотки, заставами земель тощо. Зрештою надмірні витрати виявлялися непосильними для багатьох із них і призводили до розорення. Відповідно звужу­вались і політичні можливості феодальної верхівки, її здатність неподільно пану­вати в суспільстві. В результаті тривалої боротьби першими з-під зверхності ве­ликих феодалів вийшли міста й міське населення. Одночасно відбувалося часткове або повне звільнення (за викуп) частини заможного селянства. Чимало феодалів розривало свій зв’язок із землею і переселялося до міста, віддаючи землю в оренду або продаючи її новим власникам із середовища буржуазії.

Послабленням феодальної аристократії нама­галася скористатися королівська влада, яка, спира­ючись на новий клас, повела наступ на феодальні права сеньйорів. Перші ознаки цього процесу були помітними вже у попередній період; у XIV-XV ст. протистояння короля і сеньйорів набирає сили. Бур­жуазія потребувала сильної влади, що могла б припинити феодальні міжусобиці і забезпечити умови для промислового виробництва, нормального функціонування торгівлі як всередині країни, так і за її межами. Поряд з буржуазією опертям королівської влади ставало і дрібне рицарство, яке часто терпіло від великих сеньйорів і шукало захисту в зміцненні центральної влади.

Зазначені фактори працювали на користь утворення національних держав, що базувалися на більш міцних соціально-економічних підвалинах. Спільність господарських інтересів різних верств суспільства штовхала до подолання бар’єрів, якими були межі окремих феодальних володінь, і об’єднання народів у великі держави. Щоправда, не всі народи добилися територіального об’єднання у єдиній державі. Це відбулося насамперед у тих країнах, де економічне життя досягло значного розвитку, торгівля і промисловість вийшли за межі міських округ; новоутворені національні держави, своєю чергою, дали новий імпульс дальшому зростанню торгівлі та промисловості.

Тенденція до посилення королівської влади і зміцнення національної держав-ності особливо яскраво виявилась у Франції, де уже в середині XIII ст. Людовик IХ (1215 – 1270) істотно обмежив феодальні права сеньйорів. Цей процес тривав і на початку XIV ст., проте Столітня війна (1337 – 1453), викликана нею еко­но­міч­на руйнація, загальне невдоволення населення військовими поразками коро­лівсь­кої армії, повстання феодальних можновладців проти короля на якийсь час повернули країну до феодальної анархії. Феодальні сеньйори знову стали незалежними і навіть укладали союзи проти свого сюзерена з чужоземними володарями. Однак у другій половині XV ст. після закінчення війни з Англією, яка втратила майже всі захоплені території у Франції, французькі монархи розпочали приборкання феодальної аристократії.

Королівська влада була головним руші­єм політичних перетворень, що розпочалися у XV ст. і тривали у XVI і XVII ст. Створення ре­гулярного війська і введення постійних по­дат­ків забезпечили королям Франції силу, на яку вони завжди могли спертися у бороть­бі з феодалами. Феодальна аристократія ос­лаб­ле­на ще за Карла VII (1403 – 1461), про­дов­жує втрачати позиції за Людовика XI (1423 – 1483), який енергійно здійснював об’єднання Франції. «Більше здатний пану­вати над сві­том, ніж королівством», – за вис­ловом мемуа­рис­та та історика тієї доби Філі­па де Коммі­на, – Людовик після тривалої боротьби пе­ре­міг свого наймогутнішого су­перника-васала Карла Сміливого – герцога Бургундського, а також інших сеньйорів і відібрав у них біль­­шу частину володінь.

В Англії могутність аристократії була підірвана тривалим протиборством двох та­бо­рів, очолюваних Ланкастерами і Йорками (війна Червоної і Білої Троянд, 1453 – 1485). Щоб вирішити, яка з цих фамілій має посісти престол, англійська знать не шкодувала ні крові, ні багатства. Про­тя­гом одного лише правління Едуарда IV (1460 – 1483) п’ята частина всіх земель шля­хом конфіскацій потрапила під владу корони. Генріх VII Тюдор, що «узаконив» своє право на престол у битві під Босвортом, фактично не відчув опо­ру старого дво­рянст­ва, сили якого вже були вичерпані. Новий король Англії за хитрістю і жорс­то­кіс­тю не поступався французькому монархові Людовику XI; він продовжував політику послідовної боротьби проти самостійності баронів за зміцнення королівської влади.

У 1479 р. шлюб між Ізабелою (1451 – 1504) – королевою Кастилії і Ферді­­нан­дом (1452 – 1516) – королем Арагону привів до злуки обох королівств. Із здо­­­буттям Гренади у 1492 р. майже весь Піренейський півострів, крім Португалії, був об’єднаний в руках іспанських королів. У 1480 р. міста Кастилії уклали між собою загальний союз – «святу Германдадду», опираючись на який Фердінанд організував грізну міліцію і забезпечив собі значні прибутки. Істотну підтримку королівська влада одержала від церкви. Участь у прибутках від продажу індульгенцій (булла Крузади) збільшила фінансові можливості іспанських монархів, а отримане від папи право «жалувати всім бенефіції» дало їм велику владу над духовенством. За допомогою інквізиції, задуманої як засіб відновлення релігійної єдності і перетво­реної на знаряддя уряду, король Іспанії придушував усі прояви опозиції.

Політична єдність і монархічна система, що утвердилися в Англії, Франції та Іспанії, не прищепилися, проте, ні в Німеччині, ані в Італії. Золота булла імператора Священної Римської імперії Карла IV Люксембурзького (1356), яка встановлювала порядок виборів імператорів (він обирався колегією кур­фюрстів – архієпископами кельнським, майнц­сь­ким та трирським, королем чеським, герцогом саксонським, маркграфом бран-денбурзьким і пфальцграфом рейнським) утвердила суспільне право в Німеччині, не зміцнивши, однак, влади імператора.

В Італії зовсім не було центральної вла­ди. Колишнім республікам прийшли на зміну дрібні монархії, де правлячі династії не від­значалися міцністю. У Мілані на герцогсько­му престолі спочатку бачимо представників роду Вісконті, потім – Сфорца (1450); у Фло­ренції панують Медічі (1434); Генуя підкори-лася герцогу Міланському; Піза – герцогу Тосканському. Папство будь-якими засобами намагалося поширити свою світську владу на дрібних деспотів в околицях Рима. На півдні Італії королі з Анжуйської династії утвердились у Неаполітанському королівстві і вели тривалу боротьбу з Арагонським домом, що володів Сицилією. У 1442 р. Неаполітанське королівство перейшло до Арагонської династії.

У політичному просторі Європи зміцнила своє становище Австрія, яка нале­жала одній з княжих династій Німеччини – Габсбургам. Її представники, що обиралися імператорами Священної Римської імперії германської нації, шляхом війн, а надто за допомогою шлюбних союзів об’єднали під своєю владою Австрію, Штирію, Каринтію, Крайну, Тіроль, а також королівство Чехію та Угорщину – різноплемінні землі на південний захід і північний схід від середньої течії Дунаю. Шлюб Максиміліана I Габсбурга із спадкоємицею Карла Сміливого – принцесою Марією Бургундською дав Габсбургам у спадкове володіння сімнадцять квітучих провінцій Нідерландів і на довгі роки зробив їх суперниками французьких королів. Входячи своїми західними регіонами до складу Німеччини, Австрія на сході межувала з Польщею і разом з нею утворювала форпост Європи перед наступом турків, яким на деякий час навіть вдалося захопити Угорщину.

Отже, посилення національно-держав-них тенденцій у політичному розвитку країн Західної Європи відбувалось одночасно з процесом політичної дефеода­лізації. Він супроводжувався об’єднанням дрібних політичних організмів у великі, перетворенням феодальних сеньйорів з поміщиків-господарів лише на привіле­йований стан підданих короля і заміною саме відносинами підданства колишніх відносин феодальної ієрархії – сеньйорно-васальних.

Західноєвропейські держави переходять із се­редніх віків у новий час у формі станових монархій. В нових обставинах королі для забезпечення різнома­нітних державних витрат, а також у справах, що потребували підтримки впливових верств суспільства, були змушені звертатися до різних станів – світської феодальної аристократії й рицарства, духовенства, буржуазії. Станово-представницькі установи виникли на різних етапах у всіх західноєвропейських державах (у Франції – ге­не­раль­ні штати, Англії – парламент, Іспанії – кортеси тощо). Право представ­ницт­ва в них належало не всім станам, а здебільшого дворянству – шляхті, ду­хо­­венству і, зрідка, городянам-міщанам – як це мало місце в Англії. Міста, що мали самоврядування, спочатку були представлені не обраними депутатами, а муніци­пальними владними представниками (консулами, еше­ве­нами, мерами, бургомист­рами, рат­манами). Комбінація феодальних і муні­ци­паль­них станових елементів залежала від місце­вих умов. У Франції, наприклад, духо­венство, дворянство і буржуазія становили три окремих штати, тоді як в англійському пар­ламенті утворилися дві палати, з яких одна (верхня) складалася з вищого духовенства і великих баронів, а друга (нижня) – з предс­тавників дрібних баронів, рицарів і городян.

Становість державних сеймів, де не була представлена більшість населення країн, ро­би­ло їх знаряддям вищих верств суспільст­ва, що здійснювали свої соціаль­ні прагнення часто на шкоду інтересам селян і міських ни­зів. Так, погіршення побуту селян і навіть їх пряме закріпачення в Німеччині, Угорщині, Польщі й Данії було справою міс­це­вих станових сеймів; англійський парламент брав активну участь в обезземе­ленні селян Британії. Тому зібрання державних чинів не користувалися довір’ям і під­трим­кою народних мас, і це було однією з причин їхнього безсилля у бо­роть­бі з ко­ро­лівською владою. Іншою причиною політичної слабкості представ­ниць­ких уста­нов був міжстановий антагонізм. Існуючи у соціальних стосунках, він пере­но­­сив­ся й у представницькі зібрання. Кожний «чин» відстоював лише свої власні інтереси, ігноруючи інтереси інших «чинів». Найбільш властиве це було дворянству, яке з презирством дивилося на представників городян, або «третій стан» – як ста­ли його називати з кінця XV ст., відмовляючись бачити в ньому рівно­правного парт­нера. Винятком був лише англійський парламент, у ниж­ній палаті якого від­булося злиття дрібних королівських васалів, рицарів і горо­дян, що солідарно відстоювали свої права та інтереси. Усім представницьким установам довелося вит­римувати боротьбу з королями на грунті поділу влади, і ця боротьба мала різні наслідки. У деяких випадках сейми досягали повної переваги над короною, яка пере­творювалася в результаті на своєрідну магістра­туру аристократичних рес­публік; там утверд­жувалися принципи виборної монархії. Це мало місце в Поль­щі, якийсь час у Данії і Швеції, а також у Чехії та Угор­щи­ні. Проте з них ли­ше Поль­ща залишилась до кінця своєї незалежності (XVIII ст.) аристократичною республікою з довічним королем на чолі. В інших країнах збори державних чинів або зовсім припинили своє існування, або продовжували існувати без владних прав у державі.

У XIV і XV ст. католицизм, як певна система устремлінь і принципів, переживає тяжку кризу. Се­ред­ньовічний католицизм мав теократичний і клерикальний характер, прагнув підпорядкувати світські стани духовенству, ігнорував національну самобутність, насаджував догматичну думку і аскетичну мораль, а отже не міг не породжувати могутньої опозиції як з боку зовнішніх сил, так і в самій церкві. Насамперед посилилась опозиція світська, яка набула національного, політичного і соціального змісту. Ще більше суперечили духові католицизму раціоналізм та індивідуалізм гуманістичного духу, що зароджувався в цей період.

Помітно захитався авторитет папства. Відступ від спіритуалістичних ідеалів, прагнення до світського панування, нестримний потяг до стягнення грошей – особливо під час боротьби з Гогенштауфенами – призвели до занепаду папства. Скликані 1302 р. Філіпом IV Красивим генеральні штати Франції проголошують незалежність французької корони від папи. Їхній приклад наслідує англійський парламент, який за королювання Едуарда III відмовляється сплачувати Римові данину, накладену папою в часи правління Іоана Безземельного. Більш того, під тиском французького короля на папський престол було обрано нікому не відомого гасконського прелата Бертрана де Го, який став папою під іменем Климента V (1305 – 1314). Новий папа обрав місцем своєї резиденції місто Авінь­йон і започат­ку­вав цим новий період в історії папства, відомий під назвою «авіньйонський полон пап», під час якого французький престол безцеремонно втручався у справи папської курії у своїх власних інтересах.

Авіньйонські папи, проте, продовжували протистояти спробам німецької ім­­пе­рії посилити свій вплив в Італії, що тягло за собою величезні витрати. В результаті папи вдавалися до безоглядного пошуку додаткових надходжень, серед яких особ­ливе обурення викликав небачений до того продаж індульгенцій.

Авіньйонські папи несподівано зустрілися з сильною внутрішньою опозицією частини ордену францисканців – так званих міноритів, серед яких виник рух, ворожий «зіпсованому» папству і корисливому духовенству. Це був протест середньовічного аскетизму проти виродженої теократії, який мав великий відгомін у суспільстві і особливо в народних низах.

Криза католицької церкви посилилася під час так званого «великого розколу» і на соборах першої половини XV ст., що прагнули реформувати церкву із сере­дини. Її потрясало протистояння двох партій, одна з яких бажала обмеження пап­ської влади соборами, а інша відстоювала папський абсолютизм. Перемога остан­ньої лише підсилила лінію авіньйонської курії. Папи другої половини XV ст. поводили себе, насамперед, як італійські князі і світські правителі і лише потім – як духовні володарі католицького світу. Все це свідчило, що католицька церква, втра­тивши свій колишній моральний авторитет, виявилася нездатною рефор­муватися власними силами. Такий її стан викликав рух так званих «попередників реформації», які підготували протестантську Реформацію XVI ст.

Отже, у XIV-XV ст. католицько-феодальна система переживала глибоку кризу. Вона уразила соціально-політичні підвалини «класичного» феодалізму, його ідеологічну надбудову, розчистивши грунт для торжества абсолютизму, розвитку ранньокапіталістичних відносин, могутніх зрушень у духовній і суспільно-релігійній сферах.