Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Gl_01.doc
Скачиваний:
23
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
1.93 Mб
Скачать

§ 4. Архітектура I образотворче мистецтво

Письмові джерела, археологічні дослідження, залишки пам’яток свідчать про високий рівень роз­вит­ку в Україні-Русі Х-XIV ст. будівництва, архі­тек­­тури і образотворчого мистецтва. Давньоруська держава потребувала оборони своїх кордонів від нападів кочових племен. Найбільше загрожували кочовики пів­ден­­ним землям. Захищаючи підступи до Києва, київські князі збудували міста-фор­теці на річках Сулі, Трубежі, Стугні та Ірпені. Замість звичних на той час зем­ля­них валів з частоколом і ровом русичі зводять зруби-городні, засипані всере­дині землею, влаштовують заборола-бруствери з бойовими майданчиками для воїнів. Висота валу сягала 10-16 м. Це укріплення доповнював рів з водою та під­йомний міст через нього. Головною частиною кожного міста був так званий «де­­тинець», з яко­го й починалася забудова. Тут розміщувалися княжий двір, ка­фед­ральний собор, резиденція єпископа. Ця частина міста була ліпше укріплена. За її межами будувалися торжища, будинки бояр, дружини, ремісників. Більшу час­тину забудови становили дерев’яні споруди. Традиції їх створення мали глибокі корені в народній архітектурі дохристиянських часів і були успадковані майстрами X-XI ст.

Перші християнські храми теж споруджувалися з дерева. Це, зокрема, церкви Іллі на Подолі у Києві та на місці поховання Бориса і Гліба у Вишгороді. Дерев’яна архітектура мала певний вплив на архітектуру кам’яних культових споруд, князівських палат (палацу Святослава у Києві).

Із запровадженням християнства в Україні-Русі значного поширення набуває будівництво мурованих храмів. Українська церква, що мала свої витоки з Візантії з її високим рівнем розвитку архітектури та мистецтва, теж прагнула діяти на віруючих силою художньо-емоційного впливу. Велич архітектурних споруд, їхнє художнє оздоблення справляли глибоке враження на вчорашніх язичників і сприяли утвердженню їх у християнській вірі.

Прийняття християнства дало небувалий поштовх розвиткові архітектури, монументального, образотворчого і декоративного мистецтва. Першим кам’яним християн­ським храмом в Україні-Русі була Десятинна церква у Києві, збудована в 989-996 рр. Вона стала останнім притулком киян після прориву татаро-монголів через міські укріплення у 1240 р. Ця тринефна споруда була оздоблена мозаїками і фресками, при­крашена вишуканими тканинами і коштовностями. За часів Володимира і Ярослава Десятинна церква була головним собором, політичним і громадським центром міста. У 1037 р. новим таким центром столищ Київської Русі стала Софійська церква, збудована Ярославом на місці розгрому печенігів. Вона була зразком високих технічних і мистецьких досягнень не лише для всієї Східної, але й Центральної Європи, символізувала суперництво Київської Русі з Візантією. Собор являв собою п’ятинефний хрестоподібний храм, оточений з усіх боків відкритою галереєю, яка пізніше була замурована. Iнтер’єр собору прикрашали мозаїка, фрески, різьблення по мармуру. Поруч із Софією на честь християнських патронів князя Ярослава та його дружини Інгігерди були збудовані Георгіївська та Іринінська церкви. Архітектура київської Софії вплинула на роз­виток мистецтва в інших регіонах Київської Русі. На зразок цього собору і з такою ж назвою були збудовані храми в Новгороді та Полоцьку.

За часів Ярослава Мудрого територія укріпленої князівської частини міста значно розширилася. Київ був обнесений валом 11 м заввишки, на якому були зведені дубові стіни. Головним в’їздом до міста стали Золоті ворота, споруджені на зразок константинопольських. На початку XI ст. велике будівництво розгорну­лось у багатьох давньоруських містах. Зокрема, в 30-ті роки за наказом Мсти­слава Володимировича в Чернігові в центрі князівського града був споруджений собор Спаса. Храм являв собою характер­ну для того часу будову – тринефну, вось­мистовпову, з п’ятьма главами. Давній україн­ській архітектурі X-XI ст. були притаманні деякі спільні риси, а саме – мішане мурування з каменю та цегли (плінфи), п’яти- і тринефні хрестовокупольні плани храмів, багатокупольні завершення, башти зі сходами на хори, відкриті галереї й вишукане прикрашення споруд фресками, мозаїками, різьбленням шиферних і мармурових плит. Давньоукраїнські зодчі, виявляючи високий естетичний смак, швидко оволодівали архітектурними і будівельними прийомами візантійських майстрів і пристосовували їх до місцевих умов.

3 другої половини XI ст. починається створення і забудова монастирів. За часів Ярослава Мудрого (1051) Антонієм з Любеча був заснований Печерський мо­­настир. Великий князь дарував йому землю поблизу своєї літньої резиденції – Берестового. Саме тут у 1073-1078 рр. Святославом Ярославичем був спорудже­ний головний храм монастиря – Успіння Богородиці, який започаткував новий нап­рям в архітектурі Київської Русі. Шестистовпний хрестовокупольний храм за­вер­шував один великий купол. Східна стіна мала три гранчасті апсиди. Денне світло потрапляло не лише через вікна бані, а й через довгасті отвори у стінах. Особ­ливістю храму була його одноверхість, відсутність галерей. За традицією, ін­тер’єр прикрашали мозаїки, фрески, різьблені шиферні плити. Іконопис виконали іконописці монастиря, найвідоміший з них – Алімпій. Архітек­турний стиль Успен­ського собору став взірцем для князівсько-монастирського будівництва XI-XII ст. Його наслідували архітектори Чернігова, Галича, Володимира-Волинсь­кого, Пере­яслава, Ростова, Суздаля, Полоцька та інших міст.

Стилістичні особливості Успенського собору вплинули на майстрів, що за наказом Святополка Ізяславича спорудили 1108 р. у Києві Михайлівський Золото­верхий монастир (поряд зі збудованим півстоліттям раніше Дмитрівським монасти­рем). Виняткове художнє та історичне значения мала мозаїка головного собору монастиря, виконана як грецькими, так і місцевими майстрами.

Князі дедалі більше коштів витрачали на будівництво храмів і монастирів, на­ма­­га­­ючись перевершити один одного у меценатстві. Наприкінці XI ст. великі храми в Києві збудували Всеволод та його син Володимир Мономах. Монастир і Ми­хай­лівський собор, заснований в урочищі Видубичі над Дніпром князем Всево­ло­дом (1070-1088), здо­був широку славу. Саме тут ігумен Видубецького монастиря Сильвестр (1105-1118) склав літописний звід – «Повість минулих літ». Серед спо­руд Видубецького монастиря значний інтерес з огляду на свої інженерні якості вик­ликала підпірна стіна Михайлівської церкви (1199), зведена Петром Мілонегом. Цьому видатному зодчому приписують також авторство храмів Василя в Овручі і Два­надцяти апостолів у Білгороді (кінець XII ст.). Володимир Мономах заснував непо­далік від Печерського монастиря у князівській резиденції Берестовому монастир Спаса. Собор монастиря згодом став мавзолеем київських Мономаховичів.

У 30-ті роки XII ст. на Подніпров’ї формується новий архітектурний стиль, спорудам якого притаманне певне спрощення планових і композиційних рішень. Як правило, це шести- та чотиристовпні храми з однією главою, трьома апсидами і паралелепіпедним або кубічним об’ємом. Складаються три архітектурні школи: київ­ська, чернігівська і переяславська, об’єднані загальною стилістичною спрямо­­ва­­ніс­тю. До числа перших пам’яток цієї архітектури в Киеві належать церква Бо­го­родиці Пирогощі на Подолі та Кирилівська церква. Серед храмів чер­нігівської школи виділяється собор Бориса і Гліба та Успенський собор Єлець­кого монас­тиря.

Певні еволюційні зміни стилю відбуваються наприкінцi XII – в першій поло­вині XIII ст. Архітектура давньоруських храмів набуває нових рис, зокрема, під­­­кресленої динаміки східчастих композицій, більшої живописності декору, доміну­вання вертикалізму, динамічного злету конструкцій і форм не лише зовні, а й в інтер’єрі. До храмів цього типу на Подніпров’ї дослідники відносять церкву Василія в Овручі, собор Апостолів у Білгороді під Києвом, П’ятницьку церкву в Чернігові та ін.

Причому, споруджуються вони за новою будівельною технікою з маломірної цегли-плінфи, а також брущатої, поширеної спочатку у романському, а згодом і готичному будівництві Центральної Європи. Для цієї доби характерною є поява невеликих «посадських» церков, що будувалися не лише князями та монастирями, а й торговельними та ремісничими громадами. Ставилися вони на торгу і називали­ся часто «п’ятницькими» – на честь покровительниці торгівлі Параскеви П’ятниці.

Стильові зміни в архітектурному будівництві України-Русі були пов’язанi з бурхливим розвитком міського життя, що відбувалося тоді не лише на заході, але й на сході Європи. У західноєвропейських містах починає своє життя готика; у давньоруських містах архітектурні споруди набувають вежоподібного характеру, витягнутих пропорцій, на зміну статичним композиціям приходять більш динамічні і мальовничі.

3 другої половини XII ст. помітно слабшає ві­зантійський вплив у давньоукраїнській архітектурі. Поступовий відхід від візантійських зразків – при збереженні візантійської основи хрестовокупольного храму – фактично розпо­чався ще з будівництва Софії Київ­­сь­кої. Цей відхід був пов’язаний з утвердженням впливу романської архітектури. Архео­логічні досліди в українських храмах XI-XII ст. відзначають наявність при них характерних для романського стилю баптис­теріїв (хрестилень), а також двох веж по обох кінцях західного фасаду.

Стилістичні ознаки романської архітектури досить виразно виявились в Успенському соборі Єлецького монастиря. Про це свідчить знаменита романська капітель півколони, що була однією з шести капітелей шести півколон, які проходили вздовж південної і північної стін церкви, по три на кожній, з надвірного боку. Всередині церкви дослідники виявили цілу низку типових романських деталей: віконце в стіні до баптистерію з двома колонками посередині; на зовнішньому боцi апсиди баптистерію – ха­рактерні романські деталі – аркатуру і зубчастий пасок тощо. Аналогічні вияви романського стилю можна спостерігати у церкві Успіння Богородиці у Володимирі (1160). Наявність цих ознак, виявлених у цілій низці архітектурних пам’ятників, дала підставу дослідникам говорити про романізацію візантійського стилю на Україні. Таким чином, зберігаючи свої національні риси й особливості, українська архітектура розвивалася в контексті процесу, що був спільним майже для всієї Європи. Порівняно з країнами Західної Європи на Україні романізація дещо спізнилася, але це не змінило провідної тенденції її культурного розвитку. Увійшовши в коло європейських народів, український народ у своїй мистецькій творчості опинився під впливом спільного для більшості з них закону універсальних стилів. Усі великі мистецькі стилі останнього тисячоліття – візантійсько-романський, готичний, ренесанс, бароко, рококо, класицизм, еклектизм – розвивалися на Україні здебілыпого у хроно­логічних рамках кожного з цих стилів. При цьому в кожному з них українці демонстрували свою самостійну й оригінальну творчість.

3 розпадом Старокиївської держави у XII-XIII ст., як уже зазначалося раніше, поряд зі старими політичними і культурними центрами – Києвом, Черні­говом, Переяславом – виростають нові – Володимир-Волин­ський, Галич, Холм, Туров. Їх політичне піднесення супроводжується бурхливим культурним розвит­ком. Галицько-Волинському князівству, що розвивалося у тісних політичних і культурних контактах з країнами Центральної Європи, судилося відіграти важливу роль у зас­во­єнні Україною духовних надбань європейських народів. Одним з проявів цього процесу було посилення романізації галицько-волинської архітек­тури. На за­хід­­но­­українських землях, як і на Подніпров’ї, головним типом церков­ної будівлі був хрестовокупольний тринефний храм. Проте тут вони споруджу­валися не з цегли, а з кам’яних блоків,які ретельно припасовувались один до одного, що було харак­­терним для роман­ської архітектури. Споруду при­крашали аркатурно-колон­­час­­тим пояском, капітелями, перспективними порталами та іншими елементами романського стилю, пануючого в тогочасній Західній Європі. На вплив цього стилю вказує і будівництво в Галицько-Волинській землі церков-ротонд (Перемишль, Володимир-Волинський). Одним з найяскра­віших зразків роман­ського стилю в Україні є церква Святого Пантелеймона у Галичі, що після неод­норазових руйнувань і перебудов дожила до наших днів. Виразно романський характер має головний портал храму, завершений півколисто-заглибленим архі­воль­том, який підтримують чотири стовп­ці, по два з обох боків дверей. Зраз­ками роман­сь­­кого архітек­тур­ного різьб­лення є капітелі стовпів на першій і другій парах, а також низка інших декоративних деталей. На думку дослідників, різьблення голов­но­го порталу, зокрема фриз над капітелями, нагадує різьблення ломбард­ських і надрейн­ських романських будівель – наприклад, у Шпаєрі, що є цілком зрозу­мілим з огляду на літописні звістки про жваві українсько-німецькі зв’язки княжої доби. Роман­ський характер має також бічний портал у півден­ній стіні храму. Ще одним важ­­ливим елемен­том, де простежуєть­ся вплив романського стилю, є всі три опуклі ап­си­ди, стіни яких поділені на поздовжні поля з допомогою тонких півкруглих стовп­ців, злучених між собою вгорі гладкими луками й увін­чаних кошиковими капітелями.

Собор Святого Пантелеймона є типовим прикладом поєднання східного, візан­тійського і західного (романського) стилів у єдину гармонійну цілісність, що характеризує галицьку архітектурну школу. Її пам’ятки, як правило, були візантійськими в плані, але поряд з цим мали низку романських архітектурних елементів.

Витвором цієї школи був також і Успенський кафедральний собор княжого Галича. Його план відповідав усім вимогам візантійської традиції. Це був квадрат із вписаним рівнораменним хрестом, що його утворювали головний середній неф собору з поперечним нефом – так званим трансептом. Чотири могутні колони підпирали центральну баню, а у східній стіні були три півкруглі апсиди. В наземній своїй частині собор мав багато рис романського стилю: портали й вікна з валковим фризом в шахівницю, вися­чі півколонки на апсидах з масками на підставках-консолях, зубчастий фриз, кубуваті капітелі круглих колон та консольок, характерну профіляцію основ пілястрів, плетінчатий орнамент й, нарешті – саме будівництво з тесаного каменю.

Таким чином, початки романських впливів з’являються в українській архітек­турі дуже рано, ще до середини XI ст. (Київ, Чернігів); найбільше посилились вони в другій половині XII ст. – під час інтенсивного будівництва в Галичині за кня­з­ю­вання Ярослава Осмомисла. Наступним етапом романізації української архі­тектури є період розбудови нової столицi Данила Романовича – Холма – у пер­­шій половині XIII ст. Першим з відомих у Холмі храмів була вишукано оздоб­­лена церква Іоана Златоуста. Її прикраша­ли металеві бані лазурового кольору із золо­тими зірками. Галицько-Волинський літопис згадує і церкву Святої Богородиці, що вражала своїм багато оздобленим iнтер’єром. Оригінальною прикрасою будівель стали різнобарвні майолікові плитки на підлозі. Ці барвисті візерунки були запозичені польськими митцями і згодом стали оздобою багатьох храмів у Польщі. Галицька архітектурна школа істотно вплинула на формування білокам’яної архітектури у Володимиро-Суздальській землі.

Важливою складовою частиною художнього оздоблення давньоукраїнського храму був мону­ментальний і станковий живопис. Головну баню і середню апсиду в найбагатших церк­вах (Святої Софії, Золотоверхій Михайлівській, Десятинній, Успенській, Печер­ській) прикрашали композиції з мозаїки. Стіни, стовпи і склепіння покривали фресками. Візантійський вплив у живописі був більш тривалим і стійким, ніж в ар­хі­­тектурі. Візантія дала українському православ’ю іконописний канон, незмін­ність якого суворо оберігалася церквою. Саме такий підхід послідовно відтворений у мозаїках і багатьох фресках Київської Софії. Проте у цих фресках бачимо й чи­мало самобутніх, місцевих рис. В культурі Київської Русі, зокрема, у живописі – як і в інших країнах середньовічної Європи – ніколи не пе­реривався струмінь світ­сь­­кої творчості. Про це свідчать унікальні пам’ятки давньоукра­їнського живопису до­мон­гольської доби, зокрема, настінні розписи на сходах двох башт Київської Софії. Серед них привертає увагу зображення коня, прив’язаного до спи­са. Цей очевидно давній дохристиянський образ став невід’ємним елементом компози­ції майбутніх козацьких картинок-«Мамаїв», що набули великої популярностi в народі.

Викликає також інтерес зображення розважальників князівського двору часів Яросла­ва Мудрого. Карнавальні розваги, що народились як атрибут язичницьких свят і були зреш­тою дозволені церквою, стали характерним культурним явищем середньовічної Європи. Постійними носіями карнавального начала у середньо­вічному суспільстві були манд­рівні актори-гістріони, потішники. У Франції їх називали жонглерами, Німеччині – шпільманами, в Україні-Русі – скоморохами. Гiстріон виступав водночас як гімнаст, музи­кант, танцюрист, пісняр, мімічний актор та дресирувальник. Їхні імпровізовані «арени» не потребували спеціальних приміщень і декорацій. Замок, ринкова площа, заїжд­жий двір були цілком природним тлом вистави. Таке мистецтво цих середньовіч­них акторів знайшло своєрідне відтворення на фресках Київської Софії.

Чисто народна течія у живописі сусідує зі світськими зображеннями Ярослава Мудрого, його дружини і дітей, сюжетами з побуту київських князів і навіть зображенням окремих історичних подій (прийом княгині Ольги візантійським імператором). Фрески і мозаїки Святої Софії, поза сумнівом, мають світове значення, репрезентуючи високий рівень розвитку монументального мистецтва середньовіччя на україн­ських землях. Таке поєднання мозаїки і настінного малю­вання стало визначальною особливістю української культури XI ст. серед культур інших європейських народів. У XII ст. посилюється місцева самостійність худож­ньої творчості мозаїстів і стінописщв. Привертає увагу в цьому контексті мозаїка Михайлівського монастиря, яка внесла у зображення постатей більше природних жестів, виразів емоцій та спроб їх передачі порівняно з мозаїкою Софії, виконаною грецькими майстрами згідно з непорушними візантійськими канонами. Прикладом є зображення святого Дмитра Солунського – з характерною українською зачіс­кою, чисто слов’янськими рисами обличчя. Про сформування місцевих шкіл жи­во­пису в Україні у XII ст. свідчать пам’ятки стінопису цього періоду, що вці­лі­­ли в Києві у церкві Спаса на Берестові і, насамперед, у церкві Свя­­того Кирила. В останній поряд зі схематичними та абстрактними композиціями є кілька більш реа­лістичних і оживлених, в яких віддзеркалюються спостереження тогочасного життя (наприклад, «Св. Кирило вчить царя»).

Саме XII ст. розпочинає в українському мистецтві той процес, що мав місце у ба­га­­тьох країнах Західної Європи. Засвоївши все, що дав візантійський живопис, західно­європейські і, передусім, італійські художники стали на шлях передачі засобами малярства краси зовнішнього і внутрішнього світу людини; це привело до утвердження новітніх прийомів живопису і остаточного звільнення від схематизму і умовностей плоскісних зображень, приписуваних візантійським каноном. Що­правда, на Україні цей процес мав непослідовний і специфічний характер, що було зумовлено особливостями місцевого релігійного та культурно-історичного розвитку.

Однією з найголовніших окрас храмів стали ікони, які початково викону­вались візантійськими, а згодом і місцевими майстрами. У «Києво-Печерському патерику» згадується монах-маляр Алімпій, що юнаком потрапив у науку до грецьких художників, які розписували Успенську церкву наприкінщ XI – на початку XII ст. Він став одним з перших відомих українських іконописців. Зразком найдавнішого станкового живопису стала Володимирська Богоматір, привезена у Київ в XI ст. Цей твір визначного майстра візантійського мистецтва, безперечно, вплинув на формування таланту і смаку давньоруських художників. Ікона перебувала у князівській резиденції у Вишгороді, звідки Андрій Боголюбсь­кий вивіз її у Володимир на Клязьмі після пограбування київських святинь.

Про багатогранність хисту українських майстрів свідчать пам’ятки приклад­ного мистецтва IX-XII ст. Високого рівня досягла майстерність ювелірів, які вико­ристовували різноманітну техніку обробки кольорових металів – зернь, скань, чеканку, чернь, перебірчасту емаль. Поряд з цим роэвивалося кольорове вишиван­ня, ліплення з глини, різьблення на кості, металі, камені, дереві, художнє лиття, виготовлення барельєфів на шиферних плитах, скляного і керамічного посуду. Вироби українських майстрів користувалися великим попитом у країнах Централь­ної і Західної Європи.

Татаро-монгольська навала завдала страшного удару розвиткові культури на українських землях, але не припинила його. У Галицько-Волинській дер­жаві, навпаки, татарське лихоліття стимулювало будівничу діяльність Данила Галицького та його наступників. У XIII-XIV ст. було збудовано кілька храмів у Львові, що збереглися у перебудованому вигляді до наших днів. Серед них – церкви Миколи, П’ятниці, Онуфрія, костьоли Марії Сніж­ної та Іоана Хрестителя. Був розбудований Холм – резиденція Данила, про роз­кішні князівські палаци і храми якого оповідає літопис. Інтенсивне будівництво розгорнулося у Волинській землі. В її центрі – Володимирі – зводяться княжі і бо­яр­ські палаци. Під патронатом князя Володимира Васильковича (1270-1288) по­­будовано церкви Петра в Бересті, Благовіщення в Кам’янці, Георгія в Любомлі.

Будівництво велося згідно з усталеною на Русі архітектурною традицією. Це потверд­жують тринефна Вірменська церква у Львові (ХIVст.), близька до аналогічних тринефних храмів Іоана Богослова у Луцьку і Святого Юра у Львові, що не збереглися, та церква Різдва Богородиці в Рогатині (ХIУст.). Традиції романської доби на Україні завершують дві унікальні пам’ятки української архітектури – церкви-ротонди Святого Василія у Володимирі-Волинському і Горянська в Ужгороді (XIII-ХIVст.).

У післямонгольський період (XIII-XIV ст.) масштабні культові споруди зразка попередньої доби вже не будуються. Характерною рисою цього етапу розвитку архітектури стає перенесення типу українського народного житла у будівництво кам’яних храмів. 3’являються невеликі тридільні однонефні та одно­апсидні церкви, які відкривають нову сторінку впливу народної творчості на муровану архітектуру України. Прикладом таких споруд є церква Святих Дмитрія та Покрови у Луцьку (XIV, XV ст.). Цей тип поширився у наступні століття й утвердився у мурованому і дерев’яному варіантах, споріднених між собою як об’ємно-просторовою композицією, так і конструктивними особливостями.

Незважаючи на тяжкі умови соціально-політичного розвитку, українське мистецтво шукає нових форм вияву і знаходить їх у процесі поглиблення куль-турних контактів із західноєвропейським світом. Готичний стиль, що прийшов на зміну романському, не оминув своєю ходою і українські землі.

Готика торувала свій шлях насамперед там, де з’являлися верстви міщанства, реміс­ни­ків, організованих на засадах магдебурзь­ко­го права, або безпосередньо з потоками ні­мець­кої колонізації земель Східної Європи. Важ­ливу роль у поширен­ні готики відіграли тор­говельні шляхи із Західної Європи через Пря­шів, Бардіїв, Берегове, Пере­мишль, Львів; ці міста залишили нам чимало зразків своєрід­ної акцептації готичного стилю. Ук­ра­їн­ські зод­чі, дотримуючись традиційних за­собів бу­дів­ницт­ва і конструктивних рі­шень, брали на озброєння й готичні стильові ознаки – нер­вюр­ні склепіння, контр­форси, видовжені віконні отвори та інші гостролучні архітектур­ні елементи. Прикла­дами таких будов є вже зга­дувані вірменська катедра у Львові та церк­ва Різдва Богородиці в Рога­ти­ні. Най­біль­ше готичних будівель мав Львів, залишки яких до сьогодні ховаються за ренесансними і бароковими перебудовами, здійсне­ними після пожежі міста у 1527 р.

Елементи готики зустрічаються у багатьох пам’ятках оборонного призначен­ня. У XIII-XIV ст. на Поділлі, Волині, Галичині, Буковині і Закарпатті зводяться замки-фортеці, які були заборолом міст і сіл від нападів іноземних загарбників. Ці споруди стали продовженням мережі феодальних замків, що вкрили всю За­хід­ну і Центральну Європу, ніби засвідчуючи безпосередню причетність України до соціально-політичних і культурних процесів європейського середньовіччя. Так, літописець, який описав оборонні споруди міста Володимира, зазначає, що вони могли суперничати з найкращими фортецями Західної Європи. Українсько-ли­товські феодали органічно приймали захід­ноєвропейські мистецькі форми, що поєднувалися з місцевими традиціями. Такими були найбільші на Україні Білгород-Дністровська та Хотинська фортеці, зведені наприкінці XIII – у першій половині XIV ст. В них поєдналися давньоруські конструктивні прийоми та романо-готичні стильові ознаки.

Інтенсивне замкове будівництво здійснювали князі Коріатовичі, які були засновниками эамків на Поділлі (зокрема, відомої Кам’янецької фортеці), в Ужго­роді, Мукачевому, Хусті. Найбільшим замком на Волині був замок великих князів литовських у Луцьку, збудо­ваний князем Любартом Гедиміновичем. Ця велична споруда мала вигляд романської фортеці з елемен­та­ми готики, обнесеної цегляними мурами 10-12 м заввишки з трьома баштами 27 м заввишки. Як і скрізь в Європі, феодальні замки на Україні були не лише засобом оборони, а й місцем зосе­ред­ження різних проявів світського життя аристократичних верств, їхньої ар­тис­тичної творчості тощо. В цьому своєрідному змаганні двох сти­ліс­тичних напрям­ків – готичного і місцево-візантійського – було джерело оригі­нальності і худож­ньої неповторності багатьох мистецьких творів в Україні зазначу­ваного пері­оду. Цей синкретизм мистецького процесу, що відображав своєрідність місця Укра­їни в європейському культурному і суспільному сере­довищі, знайшов свое про­довження у засвоєнні нею наступних «великих стилів» – ренесансу і бароко.

У XIV ст. продовжуються традицiї монумен­тального живо­пису. Галицько-Волинський літопис згадує фрескові ансамблі у храмах Луцька, Хотина, Холма, Володимира, що не дійшли до нашого часу. Нечисленні пам’ятки україн­ського монументального живопису XIV ст. збереглися здебільшого на західно­українських землях і в нинішній Польщі. В них знайшли своє відображення кон­такти України із західноєвропейським мистецьким світом періоду пізньої го­тики та проторенесансу. Зростання міст на заході України у XIII-XIV ст. спри­­яло посиленню міщанської верстви, а з нею і формуванню інтелігенції, яка сприяла зрушенням у сфері духовного життя, появі ранніх проявів гуманізму.

Саме в цей період італійський живопис в особі Джотто і його школи здійснив надзвичайно важливий крок у напрямку відходу від візантійських канонів і переходу до реаліз­му. Цей епохальний поворот в історії європейського мистецтва залишив свій виразний слід у настінних розписах каплиці в Горянах під Ужгородом – так званій Горянській ротонді. У низці композицій, а надто у «Покрові», виразно простежуються прийоми джот­тівської школи. Діва Марія зображена на повний зріст з молитовно складеними руками, два ангели підтримують її мантію, під покровом якої віруючі на колінах. Усі обличчя виконані у характерній джоттівській манері. Про нові проторенесансні тенденції розвитку українського мистецтва свідчать також фрагменти фреско­вих розписів Вірменської церкви у Львові. Тим самим тенденціям відповідають розписи українських художників у Поль­щі, які мали тут свою традицію ще з XII ст. (ціла ком­позиція фресок староруського сті­нопису у костьолі Святого Михайла у Вроцлаві).

Укладення унії Великого князівства Литовського з Польщею дало змогу останній використати великі мистецькі досягнення України. Цьому активно сприяв новий ко­роль Польщі – син української князівни, ес­те­тичні смаки якого формувалися на зраз­ках українсь­кого мистецтва. Ягайло, а зго­дом і його нащадки широ­ко використову­­ва­ли українських майстрів для оздоб­лення пала­ців, костьолів, каплиць. У 1340 році ук­ра­­­їн­сь­кі маляри розписали одну з каплиць Вавеля у Кракові. У 1393-1394 рр. вла­ди­ка з Перемишля розписував костьол на Лисці під Краковом та королівську спаль­ню у кра­ків­сь­кому замку, за що був щедро ви­на­го­роджений королем. Нещодавно розчи­щено від піз­ніших нашарувань фрески, вико­нані українськими майст­рами у Вислицькій колегіаті у 1397-1400 рр. Вони переконливо свід­чать про намагання відійти від традицій­них візантій­ських іконографічних канонів в напрямку правдивої пе­редачі почуттів і переживань людини, більш повно виразити індивідуальність митця.

Вислицькі розписи засвідчують посилений інтерес українських майстрів до драматичних, пасійних (страсних) сюжетів, притаманних насамперед західноєвро­пейському мистецтву. Традиційні засоби і форми українського живопису поєдну­ються тут з готичними. В обличчях персонажів відтворюються народні типажі; їх стилістичні аналогії можна спостерігати у галицькому іконописному малярстві піз­нішого часу, пройнятому впливами проторенесансу. Вислицький настінний жи­во­пис продовжує традицію оздоблення фресками готичних споруд, що була започатко­вана в добу Данила Галицького (звістка Галицько-Волинського літопису про оздоб­лення холмських храмів «стеклами римськими» – готичними вітражами).

Чимало пам’яток староукраїнського мистецтва стали важливими компонентами польського духовного життя. Деякі з них пов’язані з іменем Володислава Опольського, який у 1372-1378 рр. правив Руським королівством як намісник угорського короля Людовика з титулом «пан і дідич» Руської землі. Одночасно він залишався князем Опольської і паном Велюнської земель. У 1382 р. Володислав завершив будівництво у Ченстохові на Ясній горі (Велюнська земля) монастиря паулінів і костьолу, де помістив вивезену з України ікону Белзької Богоматері (згодом славнозвісна Маtkа Boska Czestochowska – польська національна свя­тиня). Він же наділив це місто самоврядуванням і надав йому герб із зображенням орла і галицько-волинського лева. Причому золотий лев займає в ньому більш почесне праве місце. Герб Ченстохова зберіг по наші дні в інсигнії польської національної святині не лише традиційний гербовий знак Романовичів, а й старо-українську державну синьо-жовту барвосполуку.

Гуманістичну тенденцію розвитку образотворчого мистецтва втілює видатна пам’ятка української культури – Київський Псалтир 1397 р. Ця рукописна книга містить 301 ілюстрацію. Мініатюри Псалтиря відзначаються різноманітністю ком­позицій, глибокою виразністю, індивідуальною характерністю облич, точним малюнком та свіжістю кольорів. Відхід від традиційної аскетичної суворості, ут­вердження нових естетичних принципів переконливо свідчили про сприйняття українськими митцями нових явищ західноєвропейського мистецтва. Отже, Укра­їна виразно демонструє свою єдність з євро­пейським світом, який переживав появу перших ознак Відродження, викликаного гли­бинними змінами духовного і суспільного життя народів Європи.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]