§ 3. Соціальні протести в європі і україні

Розвиток товарно-грошових відносин, які де­далі глибше проникали в усі сфери феодального господарства, вів до істотних змін у соціально-економічному становищі різних кла­сів та соціаль­них груп. Прагнення феодальної верхів­ки збільшити свої прибутки призвело до посилення експлуатації низів суспільства, насамперед селян­ства; зосередження великих земельних володінь в руках магнатів вело до втрати середнім дворянством свого колишнього становища, а дрібним – нерідко й землі і правових позицій. Розширення панської оран­ки, як вже зазначалося, супроводжувалось у деяких країнах Європи посиленням кріпосної залежності селянства, його зубожінням, зростанням панщини, позбавленням селян особистої свободи. В селянському середовищі визрівало гостре невдоволення, яке загро­жувало вилитись у масштабні форми стихійного протесту.

Першим його виявом у Центральній Європі став масовий виступ селян і міського плебсу у Чехії, пов’язаний із загальнонаціональним гуситським рухом. Проте чеський релігійно-національний рух не відразу набрав гострорадикального соціального звучання. Він мав у своєму середовищі чимало помір­кованих діячів, які, не бажаючи соціальних потря­сінь, ставили, однак, завдання протидії римській курії і германізації чеського населення. Чеські маг­нати виношували чисто олігархіч­ні плани обмеження влади монарха і конституційного закріплення влас­них позицій у ке­рівництві державою; чеська шляхта домагалася розширення земського само­вря­дування і поділу влади з магнатерією. Спільними для всіх гуситських течій бу­ли наміри позбавити духовенство маєтностей, обмежити світські претензії церкви.

Ці настрої знаходили підтримку відповідного соціу­му Польщі, Литви, а також України і Білорусії. Ян Гус мав прибічників у різних верствах польсько-литовського суспільства і навіть при королівському дворі. Зберіг­ся його лист до Ягайла, в якому він роз’яснював свою позицію щодо індульгенцій і намагався заручитися підтримкою польського короля. Під час суду у Кон­станці польська депутація як могла підтримувала Гуса, намагаючись полегшити його долю.

Арешт і спалення вождя чеського реформаційного руху стали новим етапом радикалізації суспільних настроїв. У відповідь по всій Чехії у всіх верствах – за винятком вищого чеського панства – прокотилася хвиля обурення. Селянсько-плебейське крило гусит­ського руху обрало своїм місцем зборів гору Табір у Пів­денній Чехії. Таку ж назву отримало й місто, засно­ване повсталим народом у 1420 р., яке стало центром опору. Помірковане крило гуситів утворювали серед­ні й дрібні чеські феодали, а також магістри Празького університету, бюргери та інші середні прошарки. Одним з їхніх лозунгів був: «Чаша для мирян!», що означало вимогу причастя мирян не лише хлібом, але й вином з чаші; звідси й назва цієї течії – «чашники».

У 1419 р. після смерті короля Вацлава гусити прого­лосили його спадкоємця імператора Сигізмунда позбав­леним чеського престолу. В результаті розпочалася війна імператора з Чехією, що набула характеру релі­гійної боротьби католицизму з гуситським реформацій­ним рухом і боротьби німців зі слов’янами. З-поміж гуситів вийшли талановиті воєначальники – Ян Жижка і Микулаш з Гусинця, які зуміли об’єднати різні течії руху. 14 липня і 1 листопада 1420 р. був розгром­лений хрестовий похід, проголошений папою Мартином V і Сигізмундом I. Ця пе­ре­мога сприяла ще більшому піднесенню повстання і формуванню власної політичної програми таборитів, очолюваних Яном Жижкою. Проте невдовзі в сере­довищі таборитів виникло ліве радикальне крило хіліастів (від грецької – «ти­сяча»), або пікартів, які вимагали ліквідації будь-якої власності, твердячи, що настав час «тисячолітнього царства Божого». Розкол між поміркованими та­бо­ри­та­ми і пікартами, розправи з останніми мали наслід­ком посилення позицій чеської шляхти і бюргерства. На гуситському сеймі 1421 р. у Чаславі був обраний тимчасо­вий уряд з 20 директорів, між якими було лише 2 таборити. Під проводом Яна Жижки, а після його смерті (1424) – Прокопа Великого і Прокопа Малого чехи розгромили п’ять хрестових походів і здійснили успішні походи в Угорщину, Австрію, Сак­сонію, Сілезію, Баварію, Бранденбург. Вплив таборитів у самій Чехії і Європі в цілому значно зріс, що викли­кало неабияку тривогу європейських феодалів.

Національна боротьба проти німецького панування не привела до послаблен­ня релігійних і соціальних суперечностей у чеському таборі, чим скористалася католицько-феодальна реакція. Чашників заспокоїло прийняття уповноваженими Базельського конгресу чотирьох пунктів їхніх вимог, які встановлювали свободу церковних проповідей, причастя «під обома видами», позбавлення духовенства світської влади і земельної власності, скасування юрисдикції церкви в карних справах. Усобиці, що були викликані незадо­воленням таборитів, завершилися роз­громом останніх у битві під Липанами (1434). Таборити, які мріяли про повне зруйнування феодального ладу і ліквідацію будь-яких аристократичних привілеїв, зазнали поразки. Для католицького духовенства, імператора і всього феодального світу гуситство було не просто єрессю; воно було проповіддю справжньої полі­тичної і соціаль­ної революції, що загрожувало існуючій соціальній системі.

Чеський релігійний і національно-культурний рух вийшов далеко за власні на­ціональні межі, отримавши широкий резонанс як на заході, так і на сході Євро­пи. Раніше вже йшлося про участь Сигізмунда Корибутовича і русько-галиць­кої дружини в гуситських війнах. До сказаного слід додати, що партнером Сигізмунда виступав інший український князь – Федько Федоро­вич Острозький, відомий в чеських джерелах як «Bedzich z Ostroha, knize Ruskэ». Вперше в гу­сит­­ському русі він фігурує як учасник бою біля міста Усті над Лабою у 1426 р. Во­сени того ж року він брав участь у здобутті міста Бржецлава у Моравії і отри­мав його у своє управління. З 1428 р. князь Фрідріх (Федько) разом із Сигіз­мундом Корибутовичем бере участь у воєнних діях в Сілезії. Острозький був серед тих, хто підтримав кандидатуру на чеський престол Казимира – брата польського короля Володислава Ягайловича.

Протекторкою гуситів вважалася четверта дружина Ягайла – Софія, яка походила з українського княжого роду Гольшанських. З її впливом на чоловіка пов’язаний новий прояв прихильності до чеського руху польського королівського двору. Однак непримиренна позиція у ставленні до гуситів Збігнева Олесницького – єпископа краківського і канцлера – стримувала Ягай­ла від більш рішучого втручання у чеські справи. Ось чому гусити прагнули зближення з українсько-білоруською партією у Литовській державі та її лідером Свидригайлом. Польсько-литовське протистояння піcля смерті Вітовта призвело до того, що гусити стали предметом запобігань обох партій, внаслідок чого чеські дружини билися в лавах армії Ягайла проти своїх же земляків, що підтримували Свидригайла.

Контакти гуситів з українськими аристократични­ми верствами викликали небезпідставну тривогу като­лицького світу щодо можливості тісного об’єднання «схизми чеської» зі «схизмою руською». Збігнев Олесницький у листі папському представникові на Базельському соборі зазначав, що «треба боятися біди не тільки з одного боку – від єретиків Чехії, але ще від єретиків і схизматиків руських, що тримаються віри греків». Особливо лякало католицького ієрарха вста­новлення тісних зв’язків Сигізмунда Корибутовича зі Свидригайлом, який «ще за життя переможного вели­кого князя Вітовта майже всіх схизматицьких князів і шляхту потиху перетягнув на свій бік великими ласками і тісно зв’язав із собою...» Недаремно Сигізмунд Корибутович, який брав участь у битві під Вількомиром на боці Свидригайла і потрапив у полон, був жорстоко замучений своїми супротивниками з като­лицько-польського табору.

З іншого боку, чимало представників гуситського руху і громад «чеських братів» підтримувало тісні зв’язки з Україною. Поширенню ідей Гуса у Великому князівстві Литовському сприяв, зокрема, його соратник Ієронім Празький, який, перебуваючи при дворі Вітовта (1412–1413), справив особливо сильне враження на православну знать. Він неодноразово демонстрував свою прихильність і повагу до пра­вослав’я в присутності католицьких ієрархів, при­людно віддаючи йому перевагу перед римською церк­вою.

Після драматичних подій, пов’язаних зі спаленням Гуса, учасники чеського гуситського руху прагнуть відшукати між різноманітними напрямками христи­янського віросповідання істинну апостольську тради­цію, не зіпсовану, на їхню думку, папством. Значний інтерес в цьому зв’язку для них становило церковне життя в Україні. У релігійному трактаті одного з «чесь­ких братів» – Григорія, написаному близько 1470 р., зазначалося, що саме в Україні, Сербії та Вірменії він бачив сприятливе середовище для розвитку дійсних християнських чеснот і релігійних традицій. Думки, спрямовані на пошуки релігійно-культурних контак­тів, простежуються і в інших документах. Відомі досить часті подорожі «чеських братів» до України наприкінці XV ст. Активні зв’язки підтримувалися ними з Галичиною. Відомий факт висвячення чехів у священики українським єпископом у Львові. В період вільного розвитку «jednoty bratrskй» в Чехії і Моравії спілкування з галицькими релігійними громадами, їхніми ієрархами і рядовими членами набули постій­ного характеру.

Події, що відбулися в Чехії у 1420–1430 рр., стали парадигмою багатьох со­ціально-політичних і націо­нальних явищ у країнах Центральної і Східної Євро­пи, в тому числі і в Україні. Слід зауважити, що піднесення в цих регіонах на тлі слабкої монархічної влади економічної і політичної могутності великих феодалів вело до зростання невдоволення дрібних феодальних елементів, які боялися втратити свої права і потрапити у повну залежність від великих сеньйорів. До цього слід додати, що значна частина дрібної і середньої шляхти – рицарства виявилась нез­датною пристосуватися до господарювання в умовах становлення товарно-грошо­вих відносин, а тому розорювалась і дедалі більше нижчала своїм соціальним рівнем. Усе це створювало об’єктивні передумови до розширення класового грунту розмаїтих форм соціальних протестів та рухів у Центральній і Східній Європі но­вого часу. У боротьбу проти великих феодалів вступає не лише селянство і місь­ка біднота, але й дрібна і навіть середня шляхта. Проте, форми взаємодії цих об’єктивних союзників були у різних країнах різними. У Чехії чимало пред­ставників шляхти влилося до лав таборитів, що надало можли­вість гуситському руху в цілому отримати ряд важливих перемог.

Інша ситуація склалася в Німеччині. Хоча Ульріх фон Гуттен у низці своїх памфлетів пропагував ідею союзу рицарів з селянами і бюргерами, проте організу-вати спільний виступ невдоволених станів проти всевладдя князів не вдалося. Ненависть німецького імперського рицарства до великих світських і духов­них феодалів усе ж таки не привела до подолання його станової упередженості що-до селянства, що й завадило можливому спільному виступу. У 1522 р. імперським рицарем Францем фон Зіккінгеном було скликано рицарський з’їзд у Ландау, де було утворено союз з метою боротьби проти порушення прав рицарів князями Німеччини. Спроба Зіккінгена захопити Трірське архієпископство зазнала невдачі і викликала рішучу спільну протидію більшості князів. У травні 1523 р. рицарі були розгромлені. Зіккінген, оточений у своєму замку Ландштулі, тяжкопораненим здався перемож­цям і помер в їх присутності.

Після придушення рицарського руху в Німеччині розпочалася Велика Селянсь­ка війна (1524-1525). На початку селянство виступило з досить поміркованою про­гра­мою, викладеною у так званих «Дванадцяти статтях». Вони містили низку чисто ре­форматорських побажань в дусі Євангелія, що стосувалися обмеження всевладдя сеньйорів, повернення відторгнутих общин­них земель, встановлення помірних пан­щини й оброку, ліквідації права поміщика привласнювати спадок померлого селянина тощо. Проте відмова князів і сеньйорів-землевласників прий­няти ці побажання при­звела до радикалізації руху. Селяни почали збира­тись у ве­ликі загони, громити шля­хетські маєтки й загрожувати містам. Часом до них приєднувались ландскнехти, або окремі дрібні рицарі, які, однак, переслідували свої власні цілі. Серед повсталого селян­ства не було єдності. Поряд з поміркованими вимогами на зразок «Дванадцяти статей» між ними поширюва­лися анабаптистські ідеї повного знищення існуючого соціального ладу і заміни його новим ідеальним суспільством.

Анабаптизм був не лише релігійним вченням, але й цілісним соціальним світовідчуттям; він поєднував у собі містичне сектантство з проповіддю революцій­ного перевороту. Одним з його представників був Томас Мюнцер. У своїх виступах за всі страждання народу він обіцяв прихід царства Божого на землі, земний рай тотального братер­ства й рівності під керів­ництвом богонатхненних пророків. Коли почалися селянські виступи, його проповіді набули похму­рого й жорсткого харак­теру. Він став називати себе новим Мойсеєм й закликати до очищення землі вогнем і мечем. Для нього всі представ­ники влади – це нечес­тивці, що ображають Бо­га. «Поки злодії живі, ви не звільнитесь від люд­ського страху; вам не можна говорити про Бо­га, доки вони керують вами. Отже за діло, доки ще не вийшов час!.. Не ваша йде війна, а Господ­ня!» – закликав він пов­сталих.

Рух селян спочатку видавався дуже грізним. Проте він дуже швидко зазнав по­разки. Селянство не отрима­ло необхідної підтримки від інших станів. Заможні городя-ни об’єдналися з князями і прелатами для придушення виступу. Погано озброєні, не­навчені воєн­ній справі селянські загони (ос­кільки серед них майже не було професійних військових – рицарів) повсюди зазнавали по­разок від найманих ландскнехтів. Після при­ду­шення повстання становище селян не по­кра­щи­лося; лише в деяких місцях полег­шили десятину і оброки. На засіданні рейх­стагу обмежилися балаканиною про відміну кріпос­ницьких звичаїв. Сеньйорам і рицарям повер­нули права на панщину і мита. Але повернув­шись у свої маєтки з допомогою князівських військ, вони були змушені підкоритися кня­зям, які в результаті приду­шення селянської війни отримали найкращі позиції. Поразка селян була крахом надій на поліпшення свого існування для багатьох інших станів: реміс­ників, дрібних чиновників, священиків, вчите­лів, частково дрібних рицарів.

Розрізнені виступи станів не могли перерости у довготривалий визвольний рух проти великих феода­лів, що на кілька століть зуміли забезпечити собі панівне становище у Священній Римській імперії гер­манської нації і надовго паралізувати політичну свідо­мість інших верств суспільства.

Інша ситуація склалася в Україні, де поява козацтва стала фактором консолі­дації усіх станів, зацікавлених у ліквідації панування магнатерії, а зрештою – і польсько-шляхетського панування в цілому. Саме козацтву, яке сформувалось як стан, що поєднав у собі прикмети, здавалось би, антагоністичних верств – се­лян­ства й дрібного служилого боярства – шляхти, судилося трансформувати сти­хій­ні селянські бунти у довготривалі селянсько-козацькі війни проти феодально-кріпос­ницької системи. Цей могутній рух дуже швидко набув характеру націо­нально-визвольної боротьби і привів до ліквідації влади польської адмі­ністрації в Україні та утворення незалежної української держави.

Посилення феодального гноб­лення, дальше закріпачення се­лян у поєднанні з іншими форма­ми національних і релігій­них утисків (насамперед на зем­лях, захоплених Польщею), викликали опір українського народу. Кінець XV – початок XVI ст. на Україні, як і в інших країнах Європи, характеризувалися сильним антифеодаль­ним рухом. Ще наприкінці XV ст. по Галичині, Буковині й Західному Поділлю прокотилося могутнє повстання селян під проводом Мухи, яке ніби продовжувало традиції чеських таборитів, очолюваних Яном Жижкою, і передувало селянській війні в Ні­меччині, що спалахнула у 1525 р.

Головний зміст боротьби селянства полягав у нама­ганні позбутися різних форм гноблення з боку феода­лів-землевласників або феодальної держави. Нерідко доведений до відчаю селянин кидав власне господар­ство, домівку і йшов світ за очі шукати кращої долі. У країнах Західної і Центральної Європи, затиснутих кордонами сусідніх держав, втікачеві залишався єди­ний шлях для отримання інди­відуальної свободи – до міста, де через якийсь час він ставав особисто віль­ним. Саме тому на Заході місто ставало головним осередком, де формувалися анти­феодальні сили, що виступали чинником руйнування старої системи і формування більш прогресивних буржуазних відносин.

Саме з посиленим розвитком міст та вибухом «кому­нальних революцій » пов’язані початки громадянського суспільства в Європі. Носіями його стають міста, «повітря яких робить людину вільною». Згідно з магде­бурзьким правом мешканці міст жили на засадах самоврядування, були незалежними не лише економіч­но, а значною мірою й політично. Саме на городян та їхні кошти спира­лися монархи Європи у боротьбі проти феодальної верхівки за створення загально­національ­них ринків. Разом з тим, міста стали головною силою, що стримувала .надмірну централізацію влади в абсо­лютних монархіях Європи. З бюргерського середовища тогочасних європейських міст сформувалася буржуа­зія, яка започат­кувала нову капіталістичну епоху в європейській і світовій цивілізації.

На Україні з її своєрідним геополітичним становищем і відносно слаборозви­нутим життям міст, які не мали такого ступеня свободи, як на Заході, закріпачене селянство знаходило порятунок в інших місцях. Ними стали незаймані степові простори, де не було феодалів, княжої чи королівської адміністрації і де можна було господарювати не оглядаючись на пана. І хоча умови життя на нових землях були надзвичайно тяжкими, потік утікачів у малозалюднені та зовсім не освоєні землі України з кожним роком зростав.

Втечі на окраїни Поділля й Київщини стали поши­реною формою селянсько-плебейського протесту проти феодальних порядків. Утверджуючись на нових місцях за допомогою плуга й шаблі, ці втікачі вважали себе вільними, ні від кого не залежними і почали називати себе козаками, що означало тюркською мовою «вільні люди». Польський хроніст XVII ст. С. Грондський надзвичайно влучно роз­крив соціальну підставу виник­нення козацтва: «Ті з руського (україн­ського) наро­ду, – писав він, – котрі ... не хотіли тягнути ярмо і терпіти владу місцевих панів, уходили в далекі краї, на той час ще не заселені, і привласнювали собі право на свободу.., засновували нові колонії і, щоб відрізня­тися від підданих, що належали руським (українським) панам, стали називати себе козаками». Першою доку­ментальною звісткою про козаків є згадка польського хроніста Мартина Бельсь­кого, який, описуючи похід Яна Ольбрахта у Східне Поділля (1489), засвідчив, що польське військо могло успішно просуватись у півден­них степах лише завдяки місцевим козакам, які добре знали місцевість.

Поява козаків у родючих південних степах супро­воджувалась їх інтенсивною господарською діяльніс­тю, що сприяла розвиткові землеробства і скотарства, утворенню козацьких слобід і хуторів. Чимало їх виникло вже наприкінці XV —у першій половині XVI ст. у верхів’ях Південного Бугу, а також на Лівобережжі – вздовж річок Трубежа, Сули, Псла та інших. Вчорашні «дикі поля» ставали складовою частиною господарського організму України. В результаті козацької колонізації були освоєні величезні південні простори, що стало одним з важливих факторів могутності Польської держави. І це прекрасно усві­домлювали сучасники. Автор широковідомого в Євро­пі твору – «Опису України» (1650) – Гільйом Левассер-де-Боплан (французький військовий інженер на польській службі) писав: «Місцеве населення... так далеко відсунуло її (держави) межі і доклало стільки зусиль до обробітку пустинних земель.., що в сучасну пору їх незвичайна плодючість становить головне джерело прибутку... держави».

Подібні висловлювання дають підстави для порів­нянь ролі України в економіч-ному житті Речі Поспо­литої з роллю Нідерландів у складі імперії Карла V, з яких той діставав у 8-9 разів більше прибутків, ніж з Америки. За свідченням одного з венеціанських дипломатів, саме в об’єднаних нідерландських провін­ціях були «справжні скарби і рудники, там справжня Індія, яка давала імператору можливість вести війни, яка зберегла йому державу, добробут і вплив». Цю оцінку повною мірою можна застосувати до Польщі й України. Родючість української землі, нестримний колонізаційний хист її народу, його рідкісна працьови­тість виявилися справжнім «ельдорадо» для польської держави.

Козацькі слободи й хутори були набагато вищими своїм добробутом проти вбогих покріпачених сіл. І, безперечно, головною причиною цього стала зацікавле­ність вільної людини, якою був козак, у розвитку свого власного господарства, відсутність феодального приму­су. Останнього не знало козацьке господарство, яке від початків свого існування базувалося на використанні найманої праці. Про це свідчать різноманітні докумен­ти епохи. Вже у статуті Сигізмунда I від 14 серпня 1544 р. йдеться про козаків та їхніх наймитів, з яких черкаський ста­­-роста брав незаконні мита.

Як дрібний власник і продуцент козак був най­більше зацікавлений у ліквідації великого феодаль­ного землеволодіння та феодально-кріпосницької си­стеми вза­галі, що постійно загрожували йому як незалежному виробникові. Отже, якщо на Заході розхитування феодальної системи і утвердження бур­жуазних відносин були пов’язані, насамперед, з роз­витком міського життя і формуванням відповідних соціальних груп, то на Україні такою соціальною верствою стало козацтво.

Козаки зуміли створити оригінальну соціальну організацію, яка усім своїм єством була спрямована проти феодальних порядків. Усі без винятку члени козацької самоврядної громади, яка була одночасно військовою організацією, мали рівні права на користу­вання землею, участь у козацькій раді, виборах стар­шини тощо. Козаки переконливо демонстрували укра­їнському селянству можливість організації соціального та економічного життя без феодала і тим здійснювали сильний вплив на покріпачене селянство. Це зробило козацтво детонатором глибоких соціальних рухів про­ти феодальної системи, що струшували весь державний організм Польщі.

Поява козацтва викликала страх і ненависть магна­тів та шляхти, які прагнули ліквідувати його як стан вільних людей і заволодіти сколонізованими козацькими землями. Під тиском шляхти козацькі громади змушені були відступати дедалі глибше на південь. Вже на середину XVI ст. кількість козаків значно збільшилася в межах Канівського і Черкаського староста. Цей регіон став своєрідним козаць­ким краєм – голов­ним місцем зосередження козацтва.

Проте кресовим магнатам, що являли собою адмі­ністрацію порубіжних староств, вдалося поставити в залежність частину козаків, яких вони примушували нести сторожову службу у прикордонних замках, по­повнювати загони панських «служебників» тощо. Ті ж козаки, які не хотіли миритися з таким становищем, відступали на «низ», за дніпровські пороги, де розпо­чалися нові колонізаційні процеси. За порогами козаки заснували так звані «уходи» – рибні та мисливські промисли, пасіки, місця солевидобутку. Промисли були тоді головним господар­ським заняттям козаків. Але вже на початку XVI ст. за порогами з’являються козацькі зимівники (хутори) – переважно скотарські господарства.

Небезпека, яка загрожувала господарській діяль­ності на нових місцях, зму­шувала козаків розпочати будівництво невеликих укріплень, що називалися січа­ми. Початкове розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях, в тому числі на добре відомій Хортиці. Одну з перших згадок про них вміщено у «Хро­ніці» польського письменника XVI ст. Мартина Бельського. «Ці люди, – писав він про козаків, – постійно зайняті ловлею риби на низу, там таки сушать її на сонці без солі». На зиму, як зазначає хроніст, козаки розходи­лися «по найближчим містам, як, наприклад, Київ, Черкаси та ін., залишивши на острові, на безпечному місці, на Дніпрі, човни і кілька сот чоловік на коші (na korzeniu), як вони кажуть, при стрільбі, так як мають в себе і гармати, захоплені в турецьких фортецях і відбиті у татар». Виникнення коша в результаті об’єд­нання окремих груп козаків і слід вважати утворенням Запорізької Січі – нової організації козацтва, яке перебувало за Дніпровими порогами. На думку відомо­го дослідника козацтва В.О.Голобуцького, Запорізьку Січ було засновано на острові Томаківка, що лежить на південь від Хортиці. На Томаківці, як зазначає М. Бельський, «найчастіше живуть козаки» і вона «служить їм, по суті, найсильнішою фортецею на Дніпрі». Від заснування Запорізької Січі до ліквідації її російським царизмом у 1775 р. вона була могутнім опертям українського народу в боротьбі проти кріпацтва, націо­нального гноблення та іноземних загарбників. Як зазначав К. Маркс, з утворенням Запорізької Січі «дух козацтва розлився по всій Україні».

Виникнення Запорізької Січі було надзвичайно великою подією у боротьбі українського народу за свою державність. Саме тут, на Січі, зародилися перші клітини того державного організму, який згодом виріс у державу Богдана Хмельниць­кого. Причому ця державність докорінно відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Тут не було ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва, ні поділу на стани. Замість феодального примусу на Запоріжжі утвердився принцип використання найма­ної праці, що сприяло розвиткові більш прогресив­них буржуаз-них відносин. І хоча Запорізька Січ мала досить складну соціальну структуру з наявністю бага­тіїв і бідноти, їй був притаманний яскраво виражений демократизм.

Переймаючи функції носія української державності від колишньої феодальної еліти, козацтво формувало її на принципово відмінних від більшості державно-полі­тичних систем тогочасного світу засадах. Тоді як у більшості європейських країн утвердився абсолютизм, або олігархічно-аристократичне правління, козацтво послідовно формувало демократичні інститути, які з часом як клітини національної державності утверди­лись на території всієї Наддніпрянської України. Запо­різька Січ стала однією з нечисленних держав-респуб­лік, що були ніби острівці серед мо­ря європейських держав з феодально-монархічним устроєм. Не випадко­во К. Маркс, слідом за М. Костомаровим, назвав Запо­різьку Січ «християнською козацькою республікою». Ця новостворена козацька республіка стояла в одному соціальному ряду з італійськими містами-республіка­ми Венецією і Генуєю, віль­ними німецькими містами, голландськими штатами, Англією, яка за часів Олівера Кромвеля також «скуштувала» переваг республіканського устрою. Саме з міс­тами-республіками – італійськими, нідерландськими, німецькими – пов’яза­ний початок Відродження і викликаний ним розквіт мистецтва, поезії, науки. Розкутий вільний городянин став ініціатором географічних відкриттів, створення промис­лових мануфактур, вільної торгівлі, розвитку політичної думки. Дещо пізніше, значною мірою завдя­ки нестримній життєдайній енергії козацтва, цей подих нового життя відчула на собі й Україна.

Козацтво відігравало надзвичайно важливу роль у культурному житті укра­їн­ського народу. Зміцнившись як окремий стан, вільний від кріпацтва й панщини, ко­зацтво в особі, насамперед, своїх гетьма­нів та численної старшини активно спри­яло розквіту освіти, науки, культури і мистецтва на Україні. Бурхливий роз­­виток мистецького і літературного життя у XVII ст., саме коли козацтво вийшло на широку арену суспільно-політичного життя України, супроводжувався виник­ненням нового своєрідного стилю, який недаремно дістав назву козацького – або українського бароко.

На формування козацтва вплинула та обставина, що воно опинилося фактич­но наодинці з надзвичайно небезпечним ворогом – турецько-татарськими заво­йовниками, що здійснювали безперервні наскоки на Україну. Посланець імпера­тора Рудольфа II до українських козаків Еріх Лясота наприкінці XVI ст. підкрес­лював, що кожний хлібороб, «виходячи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі і шаблю або тесак на поясі». Кожний козак мусив за свій кошт нести військову службу, брати участь у походах. Ні литовський, ні згодом польський уряди не зуміли організувати оборони південних кордонів своєї держави. Це завдання виконало козацтво, яке стало незборимим бастіоном України перед нападами турків і татар.

Сміливі походи козаків на турків і татар, їхні геро­їзм і самопожертва, військова майстерність привертали увагу тодішнього європейського світу. Чимало пред­ставників європейських держав намагалися заручити­ся військовою допомогою запорожців, входили у зноси­ни із Запорізькою Січчю як з незалежною державою. Так, у 1594 р. на Січ прибув посол німецького імпера­тора Рудольфа II Еріх Лясота, який мав завданням укласти з нею воєнний союз проти Туреччини. З цією ж метою намагався встановити контакти з козацькими ватажками і, зокрема, із Наливайком посланець папи Климентія VIII. У листі до козаків папа писав: «Маємо відомості про вашу хоробрість і воєнну відвагу і добре про це поінформовані».

Запорізьке козацтво в очах Західної Європи стає однією з головних сил, що протистоять наступу Туреч­чини на християнські країни. Про це свідчать, зокре­ма, численні гравюрні та інші зображення політич­ного змісту, які на той час були поширені в країнах Європи. Так, на одній з голландських гравюр, видрукований у місті Дельфті 1650 р., поруч з фігурами, що персоніфікували собою Іспанію, Англію, Швецію, Німеччину, Польщу та Московію, вміщено постать козака – символ України. Поряд з нею є віршований напис: «козак дуже сердитий, його серце в грудях хоче розірватися. З великою ненавистю до Туреччини гострить він шаблю». Про Московію ж говориться, що вона загрожує Європі – хоче нацькувати на неї Туреччину.

Багато цікавих описів та звісток про Запоріжжя і козацтво залишили європей­ські мандрівники. Серед них – італієць Гамберіні (1584), курляндський герцогсь­кий гофрат Міллер (1585), згадуваний вже Еріх Лясота (1594), численні польські мемуаристи та інші. Гамберіні, наприклад, так характеризував україн­ських козаків: «З козаків можна зібрати 14 000-15 000 добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, ніж наживи, готового на всяку небез­пеку. Їхня зброя – шаблі і рушниці, яких у них ніколи не бракує. Добрі вони до війни пішої і кінної... дають собі добре раду на морі. Мають усякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі». Виняткове місце займає перекладений на кілька європейських мов «Опис України» французького інженера Боплана; цей твір поряд з інформацією про козаків містить цінні відомості з географії, історії та етнографії України. «Козаки понад усе цінять волю, без якої не могли б жити. Це головна причина, чому вони такі схильні до повстань проти місцевих вель­мож», – зазначав Боплан.

Згідно з відомостями українського історика І.Борщака вже у 70-х роках XVI ст. на королівській раді Франції стояло питання про запрошення на французьку службу загонів запорожців. А в 1594 р. одночасно в Німеччині і Франції вийшли друком дві книги про боротьбу запорожців проти татар. У праці французько­го автора Бодієра «Огляд турецької історії» (1617) зазначається, що козаки «є зви­­чайним лихом великої турецької держави і, здається, Бог народив козаків для противаги, хоч і не рівної могутності оттоманській». Автор книги «Історія козаць­ких війн проти Польщі» француз П’єр Шевальє писав про козаків, що вони з гордістю носять своє ім’я, бадьорі, міцні, мало дбають про нагромадження майна, волелюбні і нездатні терпі­ти ярма, сміливі і хоробрі.

Високу боєздатність запорізького козацтва засвід­чив польський мемуарист домініканець Опольський – свідок селянсько-козацького повстання 1637-1638 рр. «Хоч між козаками немає жодного князя, сенатора, воєводи, – писав він, – але ці мужики такі, що коли б не обмежували права, встановлені для плебеїв, між ними знайшлися б гідні того, щоб їх визнано рівними щодо хоробрості Фе­містоклові та Квінктієві Цинцинатові, якого від плуга закликано до диктатури».

Дослідники відзначають помітний вплив на Запо­різьку Січ військово-рицарської культури середньовіч­ної Європи. З європейським рицарством запорізь­ке козацтво єднали родинний принцип взаємовідносин – побратимство, рівність, демократизм; високий соціаль­ний статус свободи, мужності, війни, відданості това­риству і навпаки – низький статус спокійного способу життя; інститут кобзарів-труверів; спеціальне навчан­ня молоді (паж і зброєносець при рицарі – молодики в січовій школі і джури при старшинах); специфічне ставлення до жінки, меча й коня; ритуальний зв’язок між битвою та бенкетом тощо.

Чимало «рицарських» рис запорізькому козацтву додала українська шляхта й магнатерія, що були носія­ми і продовжувачами військових традицій княжих дружин. Ці риси передавалися козацтву під час його постійних і різноманітних контактів з кросовими українськими магнатами Вишневецькими, Збаразьки­ми, Острозькими, Ружинськими, Дашковичами та іншими, які мали свої військові фор­мування зі служи­лого боярства та шляхти, постійно здійснювали військові експедиції, залучаючи до них козацтво. Водночас, серед козацтва, що формувало­ся здебільшого з селянства, було чимало представників шляхти, які прищеплювали новому соціальному середовищу еле­менти свого світогляду, побуту, звичаїв. Знач­ний приплив до лав козацтва залишків донедавна сильного прошарку служ­бо­во­го боярства – нижчої соціальної категорії феодально-рицарського стану на Ук­ра­їні – відбувся у другій половині XVI ст.

Внаслідок визнання шляхетських прав лише за тими особами, в яких були докумен­тальні підтвер­дження на земельну власність і шляхетство, значна частина дрібних зем’ян, панцирних і путних бояр, збройних слуг мали перейти у нижчий соціальний ряд. В ре­зультаті після 1569 р. значна кількість укра­їн­ського дрібного рицар­ства на теренах Південної Київщини і Брацлавщини, зберіга­ючи свій традиційний спосіб життя, пов’яза­ний з обороною кордонів держави, була поз­бав­лена її підтримки і суспільного визнання. Частина цього стану зли­лася з козацтвом, внося­чи в його середовище «рицарський фер­мент», істотно впливаючи на формуван­ня його класо­вого обличчя і зміст його по­літичних і соціальних вимог.

Із зміцненням козац­тва польський уряд і по­льсько-шляхетська вер­ства в цілому були зму­шені рахуватися з нови­ми соціально-правовими особливостями козацтва, в основі яких лежали наміри колишнього дрібного рицарства домогтися юридичного імунітету відносно місцевих урядовців.

У спектрі взаємин тогочасного польського суспіль­ства з українським козацт­вом не бракувало найрізно­манітніших підходів – від ідеї фізичного вини­щен­ня козацтва і до пропозицій його легалізації і організаційно-станового оформлення. Цікавим у зв’язку з цим є проект київського католицького єпископа Йосипа Вере­щин­ського, українця за походженням, який мав певні контакти з козацтвом. Згідно з його задумом козацтво мало зорганізуватися на зразок європейських рицарських орденів з гетьманом на чолі. Його терито­рією мали стати землі Лівобе­режного Подніпров’я з центром у Переяславі. Під час воєнних дій козаки мали виставляти 3-4 тисячі чоловік. Їм забезпечувались земельні володіння як плата за службу і право на самоврядування. Фактично за своїм правовим статусом вони мали наблизитися до шляхти. Зрозуміло, що без наявності дрібнорицарського прошарку в середовищі козацтва такі проекти не могли прикладатися до чисто селянського субстрату, який був одним з генетичних первнів низового товариства.

Характерно, що аналогічні пропозиції були переда­ні Наливайком польському королю на початку 1596 р. Козацький ватажок вважав за потрібне виділити окрім Запоріжжя також прикордонну територію між Бугом і Дністром, де козаки мали б нести сторожову службу. Передбачалося будівництво замку – резиденції козацького гетьмана. Під час війни козацтво за нака­зом короля зобов’язувалося виступити «де потреба того покаже, як на неприятеля Хреста Святого, так і на Князя Великого Московського».

Процеси певного зближення інтересів дрібнорицар­ської верстви з нижчими станами феодального суспіль­ства мали місце і в країнах Західної Європи. Вони знайшли свій вияв, зокрема, у згадуваному вже русі німецького рицарства на чолі з Францем фон Зіккінгеном, спрямованому проти порушень прав рицарства імператором, князями та великими церковними феода­лами. Однак, як ми бачили, незважаючи на те, що обидва стани мали спільного ворога, вони діяли ізольовано. Внаслідок цього у 1523 р. очолюваний фон Зіккінгеном рух був розгромлений.

Під час селянської війни, що розпочалася наступ­ного року, окремі представни­ки рицарства іноді очо­лювали селянські загони. Проте союз обох станів фактично не склався, хоча у вимогах селян часто майже слово в слово повторювалися пун­кти з програ­ми рицарів. Отже, виступи селянства в Німеччині поступово згасли.

Інша ситуація склалася в Україні. Інтегрувавшись із селянами-втікачами і утворивши з ними новий стан – козацтво, українська дрібна рицарська верства дістала можливість продовження свого існування і активної воєнної та економічної діяльності. Новий стан стиму­лював глибокі соціальні та національні рухи на зламі XVI-XVII століть, які зрештою привели до ліквідації магнатського земле­володіння і падіння польського панування.

У свідомості козацтва, яке поряд із шляхтою брало участь у воєнних походах і битвах, міцнішає впевне­ність щодо своєї рівності з шляхтою. Збереглося чима­ло свідчень, що запорожці вважали себе рицарством. Таке саме уявлення про козацтво як окремий рицар­ський стан мало місце як серед представників тогочас­ного українського суспільства, так і багатьох чужин­ців. Ректор Київської братської школи у вірші на смерть Сагайдачного називає його «зацним рицаром», Еріх Лясота пише, що він попрощався «з усім запорізь­ким лицарством». Коронний канцлер Ян Замойський, який вважав себе «milosnikorn ludzi riczerskich», назвав козаків – учасників московських війн – «низовим рицарством». Нарешті, надзви­чайно прикметною є соціальна характеристика козацтва, зроблена Б. Хмель­ницьким. В листі до ельблонгського каштеляна Вейгера в листопаді 1648 р. він пише, що «хоч і не всі ми коронні сини (тобто шляхта), але тому, що всі з пред­ків наших воїни, тому (вважаємо) себе рівними Рицарству і В. М. Панам».

Наприкінці XVI ст. козацтво продовжує активно вбирати дрібні військово-служилі елементи, які внаслідок посилення могутності магнатерії зазнають дедалі більшої скрути. Відомо, зокрема, що Криштоф Косинський, ватажок одного з найбільших козаць­ких повстань на зламі XVI-XVII ст., був шляхтичем з Підляшшя; йому заподіяв кривду магнат Януш Острозький. Чимало дрібної шляхти було у війську Северина Наливайка під час його походу у Молдавію в 1594–1595 рр. Приймаючи у своє середовище пред­ставників військово-шляхетського стану, козацтво використовувало їхній воєнний досвід, переймалось їхніми світоглядними й певними соціальними корпо­ративними ознаками. Адаптуючись і переосмислю­ючись, ці ознаки ставали надбанням українського козацтва.

Серед козацтва були представники всіх основних верств суспільства – по­чинаючи від селян, що прагну­ли волі, до незадоволених існуючим ладом шлях­тичів. Тому в козацтві найбільш повно віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалеж­ного державного життя, що робило його виразником загальнонаціональних інтересів. Недаремно європей­ські сучасники ототожнювали козацтво з усім україн­ським народом, називаючи його «народом козаків», «козацькою нацією».

Вже на початку XVI ст. боротьба козацтва з татара­ми і турками набула досить значних масштабів. У 1523 р. козацький похід на Крим супроводжувався спустошен­ням багатьох його регіонів і спаленням Очакова. В 1528 р. козаки ходили під Очаків і захопили вели­чезну кількість худоби. У 30-40-х роках ці походи стали постійними і ускладнювали стосунки Литви й Польщі з Кримом і султанською Туреччиною. Посили­лися татарсько-турецькі напади на Київщину, Поділ­ля, Волинь. Вони ставали страшним лихом для україн­ського народу, оскільки нечисленні державні замки у Черкасах, Каневі, Вінниці, Брацлаві не могли стрима­ти кримчаків і захистити населення від їхніх спустош­ливих набігів. У боротьбу з ними дедалі інтенсивніше втягуються кресові українські магнати, які одержува­ли від великого князя жалувані грамоти на володіння землями на півдні України й були зацікавлені в орга­нізації їх оборони. Ці можновладці, що, як правило, обіймали становища порубіжних воєвод і старост, часто були змушені покладатися на власні сили та ініціати­ву, оскільки уряд не міг забезпечити їх постійною мілітарною допомогою.

Магнатам-старостам підлягали не лише залоги зам­ків, але й міщанство прикордонних міст, яке мусило нести сторожову службу і брати участь у збройних походах проти татар. У цих походах магнати нерідко зверталися за допомогою до козаків, прагнучи водночас поставити їх у залежність від себе. Одним з пер­ших урядовців, хто взяв козаків на службу, став староста черкаський і каневський Євстафій Дашкевич (1514–1535) – досвідчений у військовій справі і дипломатії діяч. Сигізмунд Герберштейн характеризує його як «мужа досвідченого у війсь­ковому мистецтві, який прославився визначною хоробрістю». Дашкевич здій­снив кілька успішних походів у Крим і, як правило, виходив переможцем у сутичках з татарами. У 1533 р. він запропонував Пйотрковському сейму спорудити кілька фор­тець на дніпровських островах, які б поси­лили оборону від турецько-татарських нападів, а також мали б сприяти колонізації нових земель. Проте на здійснення цього проекту у великокняжого уряду не було коштів, тому порубіжні старости, організовуючи походи в широкі степові простори, продовжували діяти на свій розсуд. Серед них були Предслав Лянцкоронський – староста хмельницький, відомий своїм успіш­ним походом під Акерман у 1516 р., староста барський Бернат Претвич, староста черкаський Семен Полозович та інші.

На грунті участі козаків у воєнних акціях прикор­донних урядовців склалися легендарні оповідання про те, що саме ці магнати стали першими гетьмана­ми й організаторами козацтва. Списки цих «гетьма­нів» потрапили на сторінки козаць­ких літописів, а звідти – в роботи багатьох істориків. М.Грушевський відзначав, що ні Дашкевич, ні Лянцкоронський, ні інші можновладці не були «організаторами козаччини», «першими в ролі привидців “козацьких” походів». Насправді ж між козацтвом і магнатами завжди існували протиріччя. Хоча магнати і використову­вали козаків як збройну силу, вони разом з тим прагнули поставити їх у залежність від себе й вико­ристати колонізаційні здобутки козацтва. Слідом за козаками в освоювані ними незаймані землі завжди просувалися магнати, а з ними шляхта й орендарі, які намагалися позбавити козаків свободи. Це при­зводило до гострих класових конфліктів. У 1536 р. в Черкасах вибухнуло повстання; воно було жорстоко придушене владою. Після цього старости, прагнучи приборкати козаків, забороняли їм переходити за пороги і виходити у волості.

Просунутися далі на південь після нев­дачі Дашкевича намагався князь Дмитро Вишневецький. Вже у 1550 р. про нього як про одного з провідних борців з татарами згадує барський староста Претвич. Влітку 1556 р. Вишневецький збудував на Малій Хортиці замок. Як пояснював Сигізмунд II Август у листі до кримського хана (1557), завдання Вишневецького полягало в тому, щоб він «казаков гамовал, а шкодити не допустил». Однак влітку 1557 р. Девлет­Гірей змусив його залишити острів і замок був зруйнований. Восени цього ж року не­спокійний магнат без дозволу короля зайняв Черкаси й Канів і продовжив боротьбу з кримчаками. Невдовзі Вишневецький пере­йшов на московську службу, прагнучи одно­часно зберегти за собою управління старост­вами. Проте московський уряд наказав йому залишити староства й прибути до Москви. У Москві Вишневецький одержав від Івана Грозного місто Белев з волостями і селами, чимало сіл під Москвою і 10 тис. рублів. У 1558 р. мос­ковське військо під про­водом Вишневецького вирушило в Крим і дій­шло до Перекопа. Згодом російський уряд доручив йому вести воєнні дії на Дону, а також на Кавказі з черкесами. У 1561 р. Вишневець­кий повертається до Лит­ви. Він втручається у ди­настичну боротьбу в Мо­лдавії і виступає канди­датом на престол молдавського господаря. Проте в одному з боїв він потра­пив у полон, був виданий туркам і страчений у Константинополі за нака­зом султана. Деякі істори­ки схильні ототож­нювати князя Дмитра Вишневецько­го з Байдою, героєм славнозвісної української народної пісні. Це було піддано сумніву видавцями і коментато­рами «Исторических песен малорусского народа» – істориками В.Антоновичем і М.Драгомановим, а в наш час грунтовне заперечення цієї версії зроблено В.Голобуцьким.

Діяльність князя Д.Вишневецького слід розглядати в контексті тих масштаб­них колонізаційних процесів XV-XVI ст., що були виявом одвічного геополітичного потягу України до узбережжя Чорного моря. Саме тому українська кресова магнатерія намагається організо­вувати захист порубіжних земель України і спира­тися при цьому на мілітарну силу козацтва. До найвидатні­ших особистостей періоду драматичної боротьби України з турецько-татарськими силами належить україн­ський князь Дмитро Вишневецький.

У 1577 р. Іван Підкова із загоном козаків захопив столицю Молдавії – Яси. Однак, переслідуваний турками, змушений тікати на Запоріжжя, був схопле­ний поляками і страчений у Львові на вимогу турець­кого султана. Жорстокою стратою Підкови польський уряд прагнув залякати козаків і водночас започаткував заходи, спрямовані на їх приборкання. Так, київському воєводі князю Острозькому король наказав вирушити на низ Дніпра і вигнати звідти козаків. Але здійснити це вже було неможливо. Козацтво дедалі посилювалось, активно заявляючи про себе не лише самовільними похо­дами на татар і турків, але й розгортанням активної боротьби проти панського гноблення в Україні.