§ 3. Освіта I давнє українське письменство

Проникнення християнської культури, усклад­нення полі­тичного життя, розвиток торгівлі, удоско­налення техніки вимагали дедалі більшої кількості освічених людей. Цього ж ви­­ма­га­ли й завдання релі­гійно-просвітницького характеру. У великих культурних центрах зростала потреба у книжках для навчання та приватного користування. Цент­рами письменності в Україні-Русі, як, власне, й у всій християнській Єв­ропі, стали церкви і монастирі, при яких дія­ли шкільні навчальні заклади. Подібно до євро­пейських монархів Карла Великого та імператора Оттона, київські князі висту­пали покровителями шкільництва, дбаючи насамперед про піднесення освіче­ності серед аристократичних верств. Володимир Великий, за свідченням літописця, нака­зав збирати дітей бояр і дружинників «на ученіє книжное». Ярослав Мудрий під час князювання у Новгороді заснував школу для 300 дітей старост та свяще­ни­ків. У 1086 р. Ганна Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого, відкрила в Києві при Анд­ріїв­ському монастирі першу жіночу школу. На той час Європа ще не мала подіб­них аналогів. Численні написи на пряслицях, керамічному посуді, графіто на сті­нах київських соборів вказують на те, що чимало письменних людей було й поза князівсько-дружинницьким і священницьким прошарками.

В епоху «каролінгського відродження» у західноєвропейській школі вже скла­лася певна система навчання, згідно з якою крім обов’язкового богословня вивчалися також «сім вільних мистецтв». Під ними розумілися два цикли дисциплін. Перший ступінь навчання становив тривіум – «три шляхи пізнання»: граматика, риторика і діалектика (логіка). Другий ступінь – квадривіум – «чотири шляхи пізнання»: арифметика, геометрія, астрономія і музика. Джерела не дають чіткої і повної інформації про зміст давньоруської шкільної освіти. Разом з тим відомо, що першим і головним ступенем навчання було читання. Більшість учнів приват­них та церковних шкіл проходили лише цей клас. Другий ступінь освіти включав письмо и лічбу. Тут навчали чотирьом арифметичним операціям, вмінню обчис­лювати дроби. Дальшим етапом навчання було вивчення іноземних мов – насамперед грецької, що була необхідною з огляду на тісні контакти з Візантією у політичній, церковній, культурній і торговельній сферах.

Зносини України-Русі із Західною Європою вимагали знання латинської мови. Во­на набула особливого поширення у західних регіонах, де нею нерідко готувалися дер­жавні документи. Тут навчалися також і німецької мови, необхідної з огляду на тісні по­літичні контакти галицько-волинських володарів з Германською імперією та Орденом.

Є припущення, що в Україні-Русі були вищі школи, які готували до державної, культурної та церковної діяльності. Це, зокрема, навчальні заклади при Софійському соборі і Печерському монастирі в Києві. 3 них вийшли такі видатні діячі давньоруської культури, як митрополит Іларіон, єпископи Лука Жидятич і Клим Смолятич, літописці Нестор і Сильвестр, філософ Кирило Туровський, мате­ма­тик Кирик та інші. Вони володіли іноземними мовами, були знайомі з ан­тичними, візантійськими, західноє­вропейськими авторами. Як свідчить митрополит Климентій, у середині ХШ ст. в Київ­ській Русі було близько 400 чоловік, що знали грецьку мову. Вінцем освіти вважалось освоєння ораторського мистецтва та вміння складати поетичні твори.

Спільними для ранньосередньовічних освітніх процесів у Західній Європі і Київській Русі були спроби культивування античної філософії. Незважаючи на те, що зміст «каролінгського відродження» визначав християнський світогляд, при дворі Карла Великого було створено «академію», яка сприяла посиленню інтересу до античної літератури і, зокрема, до платонівської філософії. В Київській Русі у перекладних візантійських, а також оригінальних (починаючи від Святославового) збірниках поряд з іменами християнських авторів було чимало й античних письменників. Клим Смолятич зазначає, зокрема, що він писав «от Омира (Гомера), от Аристотеля и от Платона». У «житії» чернігівської княжни Єфросинії засвідчено, що хоча вона навчалася не в Афінах, але вивчала «афінську премудрість», засвоївши «філософію, риторику і всю граматику». Разом з тим, такі дисципліни, як історія, історія літератури, географія, природничі науки, філософія і навіть теологія, на думку М. Грушевського, не викладалися в системі, а знання з них засвоювалися з перекладених візантійських підручників та шляхом спілкування з більш досвідченими у «книжному почитанії».

Перелік перекладеної на старослов’янську мову літератури свідчить, що біль­шість книжок йшли на Русь саме з Візантії. Значного поширення набули тво­ри візантійських авторів – Георгія Амортола, Козьми Індикоплова, Іоана Зла­то­уста, Іоана Дамаскіна, у творах яких давньоруські читачі мали змогу знайомитись також з фрагментами античних авторів. Перекладна література пода­вала основи бого­слов’я, філософії, риторики, граматики, правові, історичні знання тощо. За без­по­середньою участю київських князів при великокняжих дво­рах, митрополіях, монастирях, школах створюються бібліотеки. «Почитаніє книжноє» було дуже популярним в Україні-Русі і вважалося шляхом до спасіння душі. Літописець від­зна­чав, що «книгами бо кажееми и учими есми пути покаянию, и мудрость бо об­ре­таем и воздержание». Відомо, що Ярославом Мудрим було засно­­вано при Софійському соборі велику бібліотеку; у києво-печерському «Патерику» згадується про правнука Ярослава – Миколу Святошу, який пода­рував монастирю свої книж­ки. Клим Смолятич писав про книгозбірню ченця Григо­рія, книжки з якої коштов­ніші за дорогоцінні речі. Середньовічні бібліотеки являли собою своєрідні нау­кові інституції, оскільки були не лише книгозбірнями, а й центрами перекла­дання, переписування розмаїтої літератури; вони потребу­вали згуртування значної кількості вчених, високоосвічених людей.

Високий рівень освіти відзначають літописці у князів. Так, Ярослав Мудрий осо­бисто перекладав книжки з грецької мови. Його син Всеволод Ярославич знав п’ять мов і «много в монастири й церкви на училища подаяння подавал». Князівна Кун­гута Ростиславна, дружина чеського короля Пшемисла Оттокара II, стала пер­шою відомою чеською поетесою. Знання іноземних мов і письменницький та­лант відзначали князя Володимира Мономаха.

Починаючи з XIV ст. чимало українців виїздило до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії одержувати освіту в університетах.

Вже у XIV ст. студенти українського походження вчаться у Паризькому університеті. Причому серед вихованців Сорбонни були не лише студенти, а й бакалаври та ліценціати – носії перших вчених ступенів, і навіть магістри й доктори. 3 кінця XIV – першої половини XV ст. відомі імена «магістра з Рутенії» Петра Кордована, «ліценціата мов і бакалавра рутенської нації з Києва» Германа Вілевича, «докторів рутенської нації» Бенедикта Сервінуса та Івана Тишкевича, студентів «з Рутенії» Івана, Самійла Лінкевича, Андріана Загорикуса «нації рутенської з України» та інших.

Особливу роль у підвищенні освіченості й культури для всього слов’янства, в тому числі й для українців, відіграв Празький університет, заснований на зразок паризького чеським королем Карлом IV Люксембурзьким (1348). Обраний на німецький імператорський престол, засновник нової династії намагався надати своїй празькій резиденції особливого блиску, зробити новий навчальний заклад в центрі Європи вогнищем освіти й науки для чотирьох «націй» – чеської, сак­сон­ської, баварської і польської. Тут отримували освіту також вихідці з Литовського великого князівства, в тому числі й з України. Цьому активно сприяли Ягелони, всіляко заохочуючи поширення європейської освіченості у своїй державі. У 1397 р. королева Ядвіга заснувала при Празькому університеті бурсу для литовських студентів, де було також чимало українців.

Празький університет став взірцем для Краківського, де від самого початку його існування (1364) навчалися українські студенти, записані як «рутени». Де­­які з них залишалися викладати й після закінчення університетських студій.

Країнам Західної і Східної Європи був прита­манний певний мовний дуалiзм. На Заходi мовою культури була майже виключно латинська мова, водночас на побутовому рівні вживалася жива на­родна. Виняток становили кельтський і сканди­навський світи, що мали багату поетичну й дидактичну літературу національними мовами. Своєрідна ситуація склалася також в Англії. Звичайно, там було створено чимало творів латинською мовою, яка посіла певне місце в ранньому англійському феодальному суспільстві. Однак поряд з нею значне поширення в літературному житті і юриспруденції мала староанглійська мова. Цією мовою писалися поетичні твори, історичні хроніки, нею королі видавали закони, вона була мовою шкільного навчання тощо. Це був чи не єдиний приклад з тодішньої західної цивілізації, коли народну мову було піднесено на рівень державної. Проте нормандське за­во­ювання припинило цю практику, і вже з кінця XII ст. латинська мова майже повністю витісняє із суспільного вжитку англосаксонську.

В епоху піднесення «каролінгського ренесансу» національні мови ще були у вжитку в імперії. Це стосувалося, насамперед, германських діалектів – рідної мови для багатьох придворних осіб та вищого духовенства. Записувалися старо­винні пісні, в бібліотеках знаті зберігалося чимало рукописів «тевтонською» мовою. Проте падіння Каролінгської імперії і наступні феодальні усобиці докорінно змінили ситуацію. Вже в період з кінця IX ст. до кінця XI ст. твори німецькою мовою порівняно з латинськими становлять мізерний відсоток. При цьому слід зазначити, що латинь тоді була далеко не «мертвою» мовою; нею висловлювались невідомі античності нові світовід­чуття, нові думки, особливо у сфері релігійній. В результаті у Західній Європі стався своєрідний лінгвістичний розкол. 3 одного боку – величезна більшість незнайомих з латиною людей, позбавлених можли­вості отримувати необхідну літературу звичною розмовною мовою для задоволення потреб духовного і громадського життя; з іншого – порівняно невелика група освічених людей, які, оволодіваючи латиною, фактично ставали двомовними. Вони могли читати теологічні та історичні твори, написані для них латинською мовою, розуміти літургійне богослужіння, ділові документи тощо. Латинська мова у середньовічній Європі стала не лише носієм освіченості; вона була фактично єдиною мовою, якою здійснювалось шкільне навчання.

Слід мати на увазі, що середньовічна латинь проникала у світ феодальної елі­ти да­леко не рівномірно. Її знавців, звичайно, не бракувало серед духовенства, проте більшість се­редніх і дрібних сеньйорів були людьми майже цілком непись­мен­ни­ми. Перш ніж брати­ся за освіту великим феодалам або монархам необхідно бу­ло міцно за­кріпити за собою спад­кову владу і створити належну атмосферу при своє­му дворі. Ось чому часто можна бачи­ти разючу різницю в освіченості між предс­тавниками однієї ди­настії. Оттон Великий – зас­новник Саксонської династії – навчився читати у 30 років, Конрад II – перший імператор Салійської династії – зовсім «не знав грамоти». Проте їхні нащадки – Оттон II і Генріх III – отримали добру освіту. Те саме бачимо й на нижчих східцях суспільної ієрархії. Саме не­ос­ві­ченістю світських феодалів можна пояснити велику роль духовних осіб у дер­жавному уп­равлінні. У Франції від середини VIII ст. впродовж п’яти наступних століть королівську кан­целярію очолювали представники духовенства. Саме в їхньому середовищі виховувались носії певних політичних традицій, виразники волі монарха, яких бракувало в інших верствах феодального суспільства. Така сама ситуація мала місце і в інших європейських країнах.

Залучення України до сім’ї християнських європейських народів також позна­чилося на її мовному середовищі. Після запровадження християнства в Україні-Русі спостерігається бурхливий розвиток церковної і світської літератури. Мова цих книг, що називалася церковнослов’янською або староболгарською (нею го­во­рили у ті часи предки нинішніх болгар), відрізнялася від живої розмовної мови українців, білорусів та росіян і була, насамперед, мовою богослужіння, а також школи й літератури.

Таким чином, мовою писемності в Україні, як і в усій Європі у ранньому се­­ред­ньо­­віччі, стала мова церкви. Тривалий час церковнослов’янська мова відігра­вала на Русі таку саму роль, як на заході Європи латинська або грецька на її сході. Вводити живу розмовну мову в літературу України-Русі тоді ніхто спроб не робив, як не вво­дилися певний час живі європейські мови на місце всевладної на заході Європи латини.

Найраніше рідна мова починає застосовуватись у писемності романських на­родів – вже у XII-XIII ст.; в Німеччині – особливо інтенсивно з початком Ре­фор­ма­ції. У схiднослов’янських народів церковна мова була більш зрозумілою народним масам, ніж латинська для народів Західної Європи, і тому вона затри­малась як мова письменства на триваліший період. Вона нiколи не була розмовною мовою, засобом повсякденного спілкування, проте впливала на формування своєрідної літературної мови в Україні, а також у росіян і білорусів. Вже у най­дав­ніших літературних пам’ятках, таких скажімо, як «Ізборник Святослава» (XI ст.), або «Проповіді» Григорія Богослова (XI ст.), видно виразні сліди живої народної української мови з місцевими діалектними забарвленнями, що відрізняє їх від пам’яток північних земель (наприклад, «Новгородських Міней»).

Численні переписувачі книг мимоволі вводили у старослов’янську мову живу українську розмовну лексику і дедалі більше «українізували» її. Так, в «Ізборнику Святослава» зустрічаємо характерне для української мови вживання h замість є: сhмь, камhнь; о замість є після ж, ч, ш, щ: чоловhка, жона тощо. Особ­ливо ви­­раз­но народна українська мова постає в оригінальних пам’ятках, що не були копі­ями церковнослов’янських творів. До них належать, насамперед, давні літописи та «Слово про похід Ігоря». Жива розмовна мова дійшла до нас з тих далеких ча­сів не тільки з пам’ятками нашої культури, а и з творами чужоземців. Візан­тій­ський історик і мандрівник Пріск Панійський 448 року записує на території України два народних слова: «мед» і «страва», що цілком відповідають сучасній ук­ра­їнсь­кій мові. В одному із записів єврейського письменникаХII ст. Петах’ї Ре­генс­бур­зь­кого знаходимо чисто українську форму назви головної річки України – Дніпро, тоді як у літописах та інших давніх творах панує церковнослов’янське – Днепръ.

3 часом книжна мова дедалі більше еволюціонізувала в бік наближення до живої народної мови. Найбільш яскраво це засвідчують грамоти XIV-XVI ст., просякнуті мо­гутньою течією української мови. Отже, як і в Європі в цілому, в Україні набирає сили тенденція утвердження живих народних мов у культурному житті. Проте складний процес взаємодії книжної (літературної) і народної мов тривав в Україні до кінця XVIII ст., поки остання врешті-решт не стала основою української літературної мови.

Запровадження християнства зумовило поши­рення в Україні-Русі перекладної літератури візан­тійських авторів, що відігравала роль стимулятора культурного розвитку і в Західній, і в Східній Європі. Значної популярності на­були також твори болгарських авторів. На Україну-Русь надходитъ християнська література, передусім Старий і Новий Завіти, тексти проповідей і повчань отців церкви – Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоуста та інших. Дав­ні українські книжники, переписуючи ці літературні пам’ятки, супроводжували їх комен­тарями, переказами історичних подій, сюжетами місцевого життя.

Від XI ст. збереглося небагато пам’яток писемності – рукописних книжок на пергаменті, художньо оформлених заголовними літерами, заставками, ілюстра­ці­ями. Це, зокрема «Остромирово Євангеліє» (1056-1057), написане для нов­го­род­ського посадника Остромира київським ченцем Григорієм; два «Ізборника Свято­слава» (1073, 1076) – книжки для світського читання повчального харак­теру; «Ар­хан­гельське Євангеліє» (1092); «Туровське Євангеліє» (XI ст.).

Дуже поширеними в Україні-Русі були твори агіографічного (житійного) жанру, де описувалося життя мучеників та подвижників-аскетів: «Як створив Бог Адама», «Ходіння Богородиці по муках», «Ходіння Агапія в рай» та інші. На зразок візантійських були складені місцеві оригінальні твори – «Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського». «Житія» являли собою традиційний жанр християнської літератури, де подавалася розмаїта галерея християнських героїв. Чимало з них написані досить жваво і за своєю художньою вартістю не поступалися світському роману. У «житіях» часто використовувалися сюжети, що стали предметами літературних обробок у пізнішій літературі.

Оповідання про епізоди з життя святих чи просто глибоко віруючих людей та їхню доброчинність, що доповнювалися морально-релігійними сентенціями, об’єднувались у збірки-«патерики» («Патерик синайський», «Патерик скіфський», «Патерик римський» тощо). На їх зразок у Києві було створено «Києво-Печерсь­кий патерик». Київський патерик, зокрема, розповідає про будівництво великої Лаврської церкви, де виявилося три почини – «грецький» (візантійський), «варязь­кий» (західноєвропейський) та місцевий, і цим засвідчує ранні культурні зв’язки Русі із Західною Європою.

Одночасно з канонічною християнською літературою поширювалася так звана апокрифічна, або «легендарна», яка не визнавалася церквою і не приймалася нею до канонічних складових Святого Письма. Незважаючи на це, апокрифічна літера­тура – майже ідентична на сході й на заході християнського світу – на­була величезної популярності. Чимало апокрифів використовувалися єретицькими течіями християнства, зокрема богомилами. Вони мали певний вплив і на образотворче мистецтво, у творах якого є чимало деталей, запозичених з апокрифічних оповідей. Так, зі старокиївської літератури до багатьох творів українського мистецтва потрапив сюжет про «Хресне дерево». У ньому йдеться про Адамів череп, що ле­жав під деревом, з якого потім було зроблено хрест Ісусові Христу. Потрапивши на Голгофу, Адамів череп омивався кров’ю Спасителя, яка таким чином «змивала гріхи» з першолюдини.

Тоді ж з’являється велика кількість ві­зан­­тійської історичної літератури. Це насам­­перед, хроніки Іоана Малали і Георгія Амар­толи, що використовувалися літопис­цями як важливі історичні джерела.

Слід зауважити, що переважна біль­шість перекладної і християнської богослуж­бо­вої та іншої літератури йшла в Україну­-Русь з Бол­га­рії. Разом з тим, чимало пам’я­ток по­хо­дять з Моравiї та Чехії, де вони були створені або перекладені з латинської за ча­сів існуван­ня там церковнослов’янського богослужіння. Серед них такі: «Римський пате­рик» або «Бе­сі­ди папи Григорія», «житія» західних святих Бенедикта, Віта, Іоана Ми­­лостивого, Аполі­на­рія Равенського тощо. Чи­мало творів було перекладено і на Україні.

Разом з тим, у Київській Русі створю­ється оригінальне письменство, що є одним з найдавніших у середньовічній Європі. Літе­ратурні твори переважно релігійного харак­теру створювались і переписувались здебіль­шого представниками духовенства за монас­тирськими мурами, в підземеллях печер. Проте вони не цуралися думок і про світські події та стосунки. На думку ві­до­­мого українського літературознавця та історика літера­тури С. Єфремова, серед пись­мен­ників, що започаткували давнє українське письменство, слід розрізняти дві групи. Перша – «філософи», до якої належать митрополит Іларіон, Клим Смоля­тич, Кирило Туровський і анонімні автори похвали святому Климен­ту й похваль­ного слова Рюрикові; їхнім творам притаманні витончений стиль, «на візантій­ських зразках вироблена форма та символічне тлумачення Св.Письма». Друга – «прос­теці», що стояли осторонь вищих літературних шукань і прагнули більш простих за стилем творів, буквального розуміння Святого Письма (Лука Жидятич, Фео­досій Печер­ський, Яков Мніх, Нестор, Георгій Зарубський, Серапіон та інші.)

3 ім’ям Іларіона пов’язана одна з найдавніших письмових пам’яток середньо­віч­чя – «Слово о законе и благодати»; воно присвячене великому князеві Воло­ди­миру і прославляє хрещення Русі. У першій частині цього твору коротко вик­ла­дається Старий Завіт, що його Іларіон називає «законом». Це є перехідний сту­пінь до вищого стану – «бла­годаті», тобто Нового Завіту. Друга частина «Слова» прославляє князя Володимира, який приніс на Русь «млеко хрещення» і зробив її відомою в усіх кінцях землі. Твір просякнутий радістю за духовне оновлення Київ­ської держави, гордістю за могутність і славу Русі.

«Слово о законе и благодати», як і інші твори староукраїнської літератури, ціл­ком вписувалось у західноєвропейський контекст еволюції християнського світо­сприймання, що відбувалася впродовж XI-XIV ст. Її найважливішою складо­вою було переміщення уваги від Старого Завіту до Нового, що стало поворотним пунк­том у багатьох аспектах релігійного і політичного життя. Соціально-еконо­міч­ним підгрунтям цього явища було швидке зростання міст і чисельності міського населения. Перед церквою поставало завдання служити в новому середо­вищі місь­­ких купців, ремісників, міської бідноти. Цей новий соціум вимагав переосмис­лен­ня традиційних методів богослужіння, пристосованих до суспільства, яке протягом майже 700 років було суспільством переважно сільським з майже цілком не­пись­менним і вбогим населенням. Церква відтепер була змушена більше наго­ло­шу­ва­ти на емоційному та людському аспектах християнства, що відповідало змінам ре­лі­гій­ної ментальності. «Євангелічне відродження» охопило всі верстви суспільства, в тому числі й феодальну знать, посиливши у їх середовищі прагнення до чернечого жит­тя. Від XI ст. зросло число проповідей, що проголошувалися ми­рянам. Підвищен­ня добробуту зробило можливим масовебудівництво церков. Причому, на відміну від попередньої доби, храми активно пропагували сцени а релігійного життя ди­дак­тич­­ного характеру мистецькими засобами – скульп­ту­ра­ми, фресками, – де ува­гу віруючих притягали, насамперед, головні персонажі Нового Завіту – Ісус, Бо­го­матір та апостоли. Все це давало змогу світським особам задовольняти свою по­бож­ність, віддаватися молитві та релігійному само­вдос­коналенню в звичайних для неї життевих умовах, а не в стінах монастиря. Отже, у пізньому середньовіччі ба­га­то мирян стали жити більш напруженим релі­гій­ним життям, не залишаючи світу.

Для України-Русі значення «євангелічного відродження» набувало додат­ко­во­го сенсу, оскільки вона порівняно недавно стала на шлях християнізації. Тому є зрозу­мілим, чому після протиставлення Старого Завіту, порівнюваного з місяцем, тінню, холодом – Новому Завітові, який став сонцем, світлом, теплом, Іларіон по­рівнює поганську Русь із християнською, щоб перейти до звеличення князя Во­ло­димира. Причому Іларіон демонструє усвідомлення зв’язку новоство­реної київської церкви із эахідним католицьким світом: «Славить похвальними голосами Рим­сь­ка земля Петра і Павла, що через них увірувала в Ісуса Христа, сина Бо­жо­го... Прославимо ж і ми, по нашій силі.., нашого учителя і наставника ве­ли­кого кагана нашої землі Володимира, внука давнього Ігоря, а сина славного Святослава».

Автор «Слова» Іларіон був одним з найосвіче­ніших людей своєї епохи. Його кар’єра почалась у церкві в селі Берестові – літній резиденції великих київських князів. Ярослав Мудрий у 1051 р., намага­ючись нейтралізувати надмірне посилення візантій­ського впливу на політичне, культурно і церковне життя, порушив традиції запрошення митрополитів з Візантії. Першим київським митрополитом місцевого походження став Іларіон.

У першій половині XII ст. літературною працею уславив свое життя Клим Смолятич, «книжник і філо­соф, якого не бувало в Руській землі». Зберег­лося його «Посланіє» до смоленського пресвітера Фоми, написане між 1147 і 1154 ро­ка­ми, в якому автор виявив високий на той час рівень філософського осмислен­ня низки богословських проблем, підкреслив необ­хід­ність глибокої освіченості для керівництва церквою.

Як і митрополит Іларіон, Клим Смолятич розгля­дав Біблію так би мовити з євангельських позицій, намагаючись, за словами українського літературо­знавця Л. Білецького, віднайти у Старому Завіті «таєм­ничі праобрази Нового Завіту». Такий підхід був своєрідним продовженням намагань католицьких вчених-схоластів узгодити Старий Завіт з теологічним поглядом на світ, властивим Новому Завітові, всупереч так званим «гностикам», які відкидали старозавітного Бога, біблійних патріархів та багатьох пророків, звинувачуючи їх у жорстокості, дріб’язковості, плотськості та інших вадах.

Звичайно, новонаверненій франкській еліті було важче зрозуміти моральні повчання Нового Завіту, оскільки їм білыпе імпонувала поведінка біблійних царів Ізраїлю, які воювали під покровительством Єгови; в цьому вони бачили віддзеркалення власного життя. Тому для західноєвропейського суспільства був потрібний тривалий процес релігійного оновлення, який у деяких вчених дістав назву «Середньовічної реформації». Очевидно, аналогічна потреба була і в давньоруському суспільстві. Свідченням цього і було роз’яснення Смолятичем свого розуміння і трактування релігійних питань простому священику Фомі, для якого вони не були зрозумілі.

Останній з групи «філософів» – Кирило, єпископ Туровський, якого назива­ли «дру­гим Златоустом» – жив у другій половині XII ст. (1130-1182). До нас дійшло близь­ко десятка його церковних проповідей і молитов, що відзначалися високою пое­тич­ністю, використанням поряд з біблійними сюжетами традиційних елементів дохристиянської народної творчості.

Однією з яскравих особистостей XI ст. був ігумен Києво-Печерського монас­ти­ря і його засновник Феодосій, автор повчальних послань до ченців христи­ян­сь­кої церкви. Феодосій, як особа наближена до двору князя Ізяслава Яро­сла­ви­ча, підтримував його у боротьбі з братами. Однак після того, як Ізяслав звернувся за допомогою до Польщі, рішуче засудив його вчинок.

У той самий час ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором були створені цікаві історичні твори «Чтенія про життя і чудеса Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Пе­чер­ського». Останній містить відомості про заснування уславленого Печерського монастиря, його зв’язки з князівською родиною, про життя і побут ченців монастиря.

До релігійно-моралістичної літератури належать описи паломницьких подорожей. Однією з найбільш популярних пам’яток давнього письменства цього жанру стало вже згадуване «Житіє і хоженє Данила руськия землі ігумена», що збудило в Україні-Русі масовий інтерес до паломництва. Твір Данила став підруч­ником для багатьох прочан на час подорожі до Палестини. В XIX ст. його перекладено на фран­цузьку, грецьку і німецьку мови для наукових дослідів. Паломник Данило, який на чолі дружини ходив на молебен до Гроба Христова, описує природу, флору, фауну Палестини, місто Єруса­лим, його храми і звичаї, пов’язані з ім’ям Ісуса Христа. Він розповідає легенди і пере­кази, почуті під час подорожі, висловлює пережиті почування. Не забув Данило і про рідну Україну: неодноразово він порівнює пейзажі Палестини і своєї батьківщини – Чернігів­щини. У творі простежуються зносини Київської Русі із зарубіжним світом, іно­зем­­ні впливи на літописну та апокрифічну літературу України.

Яскравою пам’яткою світської літератури початку XII ст. є «Поученіє» Володи­мира Мономаха. Воно складається з трьох самостійних частин: повчання дітям, спо­гадів та послання до чернігівського князя Олега. Усі частини твору пов’язані між собою ідеєю бо­ротьби з феодальними усобицями. Звертаючись до своїх дітей, Мономах наголошує на необхідності виконувати священні обов’язки князя – пік­лу­ватися про долю держави, її єд­ність, суворо додержувати договорів тощо. Князь по­ви­­нен не тіль­ки права свої знати, але й про обов’язки дбати. Літературний при­йом звертання батька до дітей був дуже по­­ширений у середньо­вічній літературі як на Сході, так і на Заході. Це дає підстави дос­лідникам провод ити аналогії між «По­­уче­нієм» і настановами англосаксонського короля Альфреда Великого, який за­по­вів своїм спадкоємцям об’єднати в межах реформо­ва­но­го ним королівства всі анг­­лійські землі, що ще перебували під владою норманів. До цьо­го варто додати, що анг­лійська лі­те­ратура мала «повчання», призначене для родини ко­ро­ля Га­рольда II, написане єпископом Леофріком, що опікувався його дітьми. Дочка Га­рольда II – Гіта, яка ста­ла дружиною Мономаха, могла донести цей твір до свого чоловіка.

Схожі морально-етичні сентенції і політичні заповіти вміщують «Настанови Людо­вика Святого». Його якості «святого короля», «справедливого судді», що особисто чи­нив суд «під тінню Венсенського дуба», сприяли загальній тенденції до утвердження миру у Франщї і подолання усобиць. Подібно до Володимира Мономаха, перед моральним авторитетом якого схилялася більшість князів Київсь­кої Русі, весь тодішній захід­ний світ вбачав у Людовику охоронця міжнародного права, загального миротворця.

Звичайно, ці порівняння не можуть іти далі виявлення типологічної схожості. «Поученіє» Володимира Мономаха є оригінальним твором, в якому автор постає визначним державним діячем, глибоким мислителем, що розмірковує про основи людського буття. Середньовічний читач міг побачити в ньому складну суперечливу особистість, сповнену сумнівів щодо сутності людини, роздумів про християнську мораль, тогочасні соціальні й політичні проблеми.

Пам’ятками літератури XI-XII ст. були літописи, в яких на тлі народних ле­генд і пе­реказів відображались історичні події. На давніше оповідання наплас­то­вувались пізніші повідомлення, кілька коротких оповідей зводились в одну, ширшу за хронологічними рам­ками, в результаті чого виникав компілятивний літо­писний звід. Кілька літописних зво­дів утворювали літописну збірку, яка поширювалася у списках, створюваних у різний час.

Найдавнішим літописом вважається «Повість минулих літ», що охоплює події від найдавніших часів до початку XII ст. «Повість» збереглася у двох літо­­пис­них списках: Лаврентіївському та Іпатіївському. Дослідники вважають, що в основі «Повісті» – ранні київські та новгородські літописні зводи. Початко­вий звід літопису закінчується 1093 р. На початку XII ст. вона доповнювалась і переписувалась ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором, а згодом – ігуменом Видубицького монастиря у Києві Сильвестром. Лаврентіївський список був переписаний ченцем Лаврентієм для суздальського князя Дмитрія Костянтино-вича у 1377 р. Суздаль­ський літопис продовжує «Повість» до 1305 р. Іпатіївський список (XV ст.) південно­руського-українського походження був знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі. Крім «Повісті» до списку увійшли Київський звід (XII ст.), Чернігівський і Галицько-Волинський літописні зводи. Два перших охоплюють події XII ст., Галицько-Волинський – до 1292 р.

Поряд з літописами у зводах містяться легенди й перекази, уривки з творів візантійських і античних авторів, Біблії. Історія України-Русі розглядається в контексті світової історії. Особлива у вага приділяється історії Києва як осередка консолідації східнослов’янських племен. У назві літопису відображено головну мету його написания – з’ясувати «откуда есть пошла Руская земля, кто в Киеве нача первее княжити, и откуда Руская земля стала есть».

«Повість минулих літ» стала визначним історичним твором давньої України-Русі, що доніс до нащадків літературні пам’ятки часів розквіту Київської держави. Її брали за основу при складанні багатьох пізніших літописних списків у Києві, Переяславі, Чернігові та інших містах. Зокрема, як уже зазначалося, до Іпатіївсь­кого списку крім «Повісті» увійшов Київський літопис. Київський літописний звід закінчується 1200 роком. Джерелом його написания стали літописні відомості Київського і Чернігово-Сіверського князівств та літопис переяславського князя Володимира Глібовича. Саме в Київському літописі вперше зустрічається термін «Україна», про що йшлося вище. Цікавим свідченням близькості Русі із західним світом є наведена в літописі легенда про хрестоносців, що їх тіла після смерті ангел нібито забирає на небо.

3 феодальним роздробленням України-Русі і втратою Києвом політичної мо­гут­ності літописання набуває поширення в інших князівських центрах. У XII-XIII ст. найважливішими центрами Галицько-Волинського князівства стають Галич і Володимир-Волинський. Головним джерелом вивчення історії Південної Русі XII-XIII ст. є Галиць­ко-Волинський літопис, що увійшов до Іпатіївського списку. У ньому відображено головні події періоду утворення і розквіту Галицько-Волинського князівства. Істо­ричні події XI-XII ст. у західноукраїнських землях фрагментарно описано також у «Повісті минулих літ» та Київському літописі, що свідчить про зростання могутності цього князівства. Галицько-Волинський літопис безперервно описує події впродовж ці­лого століття і витримує п’ять редакцій (1234, 1266, 1285, 1289, 1292). Численні відо­мості щодо Литви, Польщі, Угорщини й Пруссії свідчать про обізнаність українських авторів із західно-европейськими історичними джерелами та про близькість багатьох аспектів політичного и культурного життя України і країн Центральної Європи, з якими підтримувались у цей період якнайтісніші зв’язки.

Слід зауважити, що староукраїнська історіографія, на відміну від інших жанрів то­го­часного письменства, розвивалась незалежно від візантійських шаб­лонів. Саме ця духовнотворча свобода стає її визначальною рисою. «Свою простоту, свіжість, силу, сей арамат життя, епохи, що віє від неї, – зауважує М. Грушевсь­кий, – і робить її чи не найціннішою частиною нашого старого письменства».

Характеризуючи суспільну свідомість християнської Європи у середньовічну добу в цілому, слід наголосити на пануванні релігійного світосприйняття. Картина людської долі і всесвіту в уявленні середньовічної людини не виходила за його межі. Проте вже в добу «каролінгського ренесансу» і – після певної перерви – на­прикінці XI ст. можна спостерігати спроби середньовічних вчених надати «дивам» якогось підпертя у вигляді логічних суджень. Це відкривало певний про­стір для світського світогляду в умовах панування релігійної свідомості. Світ­сь­кий характер і зведення релігійного ферменту до мінімуму властиві багатьом сторінкам літописів XII-XIII ст. Ця доба зосереджує ува­гу історіографії на ос­піву­ванні воєнних діянь князів і дружин. Єдине, що на думку авто­рів є гідним закріплення як «історія», це воєнні подвиги феодальної верстви. В резуль­таті поза увагою літописців залишалися справи державного устрою та політики, культура, економічне життя і навіть церковні справи. Такі характер і зміст мали західноєвропейські хроніки – англійські, німецькі, французькі, а також хроніки деяких сусідів України-Русі, зокрема Польщі.

Часи створення середньовічних хронік і літописання (XII-XIII ст.) були пері­о­дом формування нових держав у Західній і Східній Європі, коли в очах сус­пільст­ва саме діяння короля і його васалів, або князя і дружини, були вирішальним фак­­­­­­то­ром державотворення. У багатьох європейських мовах, де не закріпилося грецьке поняття «історія», у тому самому значенні вживається поняття «діяння» (латинській, польській, чеській та ін). Тогочасні історіографи походили саме з рицарсько-дружинницької верстви і навіть ставши ченцями залишалися пройня­тими ідеологією свого стану. Тому зовсім не випадково українські літописи, що містили відомості про діяння князів, ввійшли до складу найбільших польських хронік. Тексти літописів дісталися навіть до Англії, де були використані в хроніці Матвія Паризького.

Тенденція до формування світської літератури знайшла свій найбільш послі­дов­ний вияв у давньоукраїнському поетичному шедеврі «Слово про похід Ігоря» (1187). Ця поема стоїть в одному ряду з творами західноєвропейського епосу – «Піс­нею про Ро­ланда», «Піснею про Нібелунгів», «Піснею про мого Сіда». Д. Чи­жевський зауважує, що найближче до «Слова» стоять «Беовульф» – староанг­лійський епос VIII ст., французькі поеми про подорож Карла Великого до Палестини та кельтський епос.

Характерною особливістю «Слова», як і його західноєвропейських аналогів, є широке використання образів народної поезії. Впадає в око його могутня язичницька стихія, поетичні згадки старих богів – Даждьбога, Хорса, Стрибога, Дива, які слід трактувати саме як наявність в Україні-Русі сталої поетичної традиції, а не потяг до «поганських» вірувань у князівсько-дружинницькому середовищі. Саме тому, зауважує М. Грушевський, ці імена «законсервувалися в християнських часах і не бентежили христолюбних слухачів, як не тривожили наслідки такої ж традиції Апольони й Мінерви середньовічних католиків».

Високохудожнє «Слово» залишається єдиним відо­мим нам твором такого рівня старої української літе­ратури, велика частина якої втрачена для нащадків. Так само втрачено було і князівсько-дружинний епос, що мав багато спільних рис із західноєвропейською рицарською поезією. Старий епос, або «старини», – на­родна назва пісень про богатирів, Київ та князя «Во­лодимира Красне Сонечко». До нас вони дійшли у вигляді так званих російських «билин» (штучна назва, вигадана у XIX ст.), а також фрагментів літописів, що зберегли чимало переказів, пов’язаних зі старим епосом. В Україні старини не збереглися, оскільки у ХVI-XVII ст. були витіснені новим типом епосу – «ду­мами»; проте перекази про богатирів і згадки про них зустрічаються у багатьох літературних творах українського середньовіччя. Український епос, як і західноєвропейський, виник як поезія аристократичних верств і лише з часом занизив свій соціальний статус, ставши надбанням народного загалу. Цікаво, що Іллю – чи не найпопулярнішого в Україні-Русі старовинного ге­роя – згадує і західноєвропейський епос: німецька поема «Ортнід» та норвезька сага про Тідрека. Знає Володимирову Русь і «Пісня про Роланда». Серед героїв ста­рин зуст­річаємо також iм’я родича Володимира – Добрині – й відголоски про його участь у хрещенні новгородців. Натяки про це вміщено у старинах, де йдеть­ся про купання у Почайні, здобування води Володимирові (символ хрещення), побивання змія (символ поганства).

Можливо, деякі старини давніше мали більш інтенсивне релігійне забарв­лення – як це було в Західній Європі, де в складанні епічних творів певну участь брало і ду­хо­венство.

Розвиток літературної творчості у давній Україні-Русі був тісно пов’язаний з християнізащєю тогочасного суспільства і став важливою складовою ії інтеграції у європейський культурний процес. За своїми тематичними компонентами, жанро­вими та стильовими особливостями література старокнязівської доби відповідала літературі середньовічного Заходу. Разом з тим, не можна не помітити вузькості сфери суб’єктивних переживань в руських літературних творах, зокрема, порів­няно скромні масштаби світської творчості, любовної лірики тощо. Ці аспекти лі­тературного процесу на Заході отримали більш сильний імпульс завдяки ширшому доступу до античної культури за посередництвом латини. На Україні таку саму роль могла б відігравати грецька мова, проте вона була надбанням надто обмеже­ного кола фахівців, кількість яких зменшувалася мірою занепаду старих політич­них і культурних центрів Київської Русі та втрати ними зв’язків із Візантією.

Слід також мати на увазі, що літератур­­­­­ний процес, як і духовне життя в цілому, у давній Українi-Русі тривалий час розвивали­ся під сильним впливом Візантії. Якщо на За­ході крім духовенства в духовно-інтелекту­альній творчості помітне місце посідали ри­царство та міщанський стан і вже в ранньому середньовіччі із зародженням міської культу­ри починається процес секуляризації духов­ної творчості, то в Україні ситуація склада­лася дещо інакше. Можна сказати, що тенден­ції світської культури, народжені в добу роз­квіту Київської держави, у наступний період не мали продовження, на яке можна було сподіватися. Початки міської культури, що зароджувалася під час посиленого містобу­дування у князівствах Київської Русі, дуже швидко занепали внаслідок татаро-монголь­ського нашестя та інших причин.

Єдиним духовно-соціальним фактором, який міг підтримувати літературу, залишається церква. Оскільки її політична роль не була значною, тим більше вона намагалася впливати на культурний процес, який цілком підпадав під контроль духовенства. Візантія активно сприяла клерикалізації всіх аспектів державного і суспільного життя східноєвропейських народів. Суха візантійська література з її схема­тичністю і християнсько-аскетичним духом стала взірцем для них на довгі роки. Літературна творчість майже не виходила за межі «житій», проповідей, лі­то­писів, апокрифів, казкових повістей. Церква не допускала народних і світських елементів в літературі, навіть античну класику трактуючи у своєрідний догматичний спосіб. Церква не давала простору для розвитку драматичної літератури і її недорозвинутість стала характерною для візантій­сько­слов’янського Сходу. Східно­слов’янський рицарсько-дружинний стан не мав традицій культу жінки, властивих рицарству Західної Європи, які спиралися на відповідні традиції античного світу. Орієнтальне розуміння становища жінки, притаманне візантій­ському суспільству, значною мірою було перенесене до країн, що перебували під його впливом. Це ро­било неможливим розвиток любовної лірики, яку плекали трубадури й трувери. Зрештою, українська духовна творчість у своїх намаганнях наблизитись до західно­­європейської культури весь час була змушена рахуватися з візантійською тради­цією, що призводило до гальмування багатьох літературно-мистецьких процесів. В ре­зуль­­татi середньовічний рівень розвитку культури, в тому числі літературного процесу, зберігався в Україні набагато довше, ніж у країнах Західної Європи.