Розділ IV. Культурний розвиток давньої Русі-України в контексті середньовічної європейської культури

§ 1. Основні напрямки розвитку середньовічної культури

Особливості середньовічної культури Західної і Центральної Європи визна­чалися своєрідністю процесу формування феодального суспільства на території колишньої Західної Римської імперії. Під впливом переселения народів і утворення «варварських» королівств у цій частині Європи відбувався складний процес взаємопроникнення античної культури і культури романо-германських народів, що перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу.

Середньовічна духовна культура відрізнялася своїм церковним характером від світської цивілізащї античного світу в епоху її найвищого розквіту. В Західній Єв­ро­пі церква прагнула утвердити свое панування над державою, що стало політич­ним догматом середньовічного католицизму. Поряд з цивільним правом формується ще й церковне право, яке намагається розширити свою компетенцію і підпорядкува­ти собі життя мирян у правовому відношенні. Теологія утверджує свою перевагу в царині інтелектуальної діяльності, перетворюючи науку і філосо­фію на своїх при­служ­ниць. Те саме відбувалось і в моральному світовідчутті. На противагу іде­алу античної людини, яка бачила свое морально вдосконалення і досягнення осо­бистого блаженства в цьому земному світі, середньовіччя створило аскетичний ідеал зречення світу і пригнічення плоті заради загробного спасіння душі. Панування церкви над світом у сфері практичної діяльності і духовних інтересів – з одного боку, а з іншого – зречення життя плот­тю і земними інте­ресами становили ос­нов­ні риси середньовічного світовідчуття. Теократизм і аске­тизм, що знайшли свое втілення у папстві і чернецтві, стали, таким чином, виз­начальним ферментом духовного життя середньовічної Західної Європи на противагу як античній цивілізації, так і духовній культурі нового часу.

Середньовічна культура Західної Європи пройшла тривалий шлях еволюцій­ного розвитку і не була чимось цілісним у часі. Від виникнення «варварських» королівств у V-VI ст. і до утворення монархії Каролінгів відбувався процес становления головних католицько-феодальних форм середньовічного культурного життя, які знайшли свій розвиток і утвердження у наступні століття. По завершен­ні хрестових походів і з по­чат­ком нового часу (XIV-XV ст.) середньовічна культура виявляе усі ознаки кризи і переходу до нової – ренесансної, гуманістичної за своїм характером культури.

У період правління Карла Великого спостеріга­лося певне піднесення духовного життя, що дало підстави історикам дати культурі цієї епохи назву «каролінгського ренесансу». Його генеза тісно пов’я­­­зана з проведенням Карлом шкільної реформи, що мала на меті підвищити рі­­вень освіченості франкського духовенства. Реформа була викликана катастрофічною нестачею серед духовенства грамотних кліриків, які могли б зрозуміти принайм ні найпростіші біблійні тексти латинською мовою. Карл Великий вимагав від монас­тирів обов’язкової організації шкіл, для чого було залучено цілу низку вчених з Італії. Завдяки їм у школах було повернуто латині давню вимову, синтаксис та орфографію. Було проведено реформу писемності, в результаті якої скрізь було вста­новлено чітке написання латинських літер – «каролінгський мінускул». Втім ця відроджена мова залишалася незрозумілою для загалу населення імперії, яке розмовляло романськими і германськими говірками.

Літературному процесові доби «каролінгського ренесансу» було притаманне створення наслідувальних творів переважно християнської літератури перших століть нашої ери. Поряд з цим каролінгські переписувачі вводили в обіг книги ан­тич­них авторів – поетів, філософів, юристів, політичних діячів. Наприкінці прав­лін­ня Карла Мартела сформувалася придворна історіографія у формі «коро­лів­ських щорічників». 3 істориків, сучасників Карла Великого, широко відомим був Ейнгард, який своєю славою завдячував створеній ним біографії імператора. Станом розвитку знань і різ­но­манітними науковими і теологічними питаннями Карл Великий цікавився особисто. При його дворі відбувалися часті дискусії за участю вчених, які з часом привели до відкриття двірцевої школи для молодих дворян. Її викладачами були найвидатніші вчені й письменники Західної Європи.

Паралельно з розвитком письменства розвивалося мистецтво, яке зверталося до класичних традицій, прагнучи водночас створити власну програму. Завдяки іні­ці­­а­тиві Карла Великого і його оточення з’явилися численні мистецькі осередки. Архі­тектори, художники, різьбарі, підтримувані опікою можновладців, створили пишне придворне мистецтво, яке наслідувало пізньоримські й візантійсько-равенн­ські зразки.

До найбільш поширеного архітектурного типу будівель належали базиліки, що відображали римські традиції і продовжували меровінгську архітектуру. Маляр­ство тієї епохи характеризував виразний поворот до греко-римської античності. Людська постать і класичний орнамент знову знайшли свое місце у мистецтві, де ще наприкінці VIII ст. панували геометричні мотиви. Відроджений настінний живопис храмів черпав іконографічні мотиви з візантійських та сирійських рукописів. Найповніше уявлення про каролінгський живопис дають пам’ятки ілюстративного мистецтва, створені у бенедиктинських монастирях. Вони свідчать, що каролінгське малярство втратило виключно декоративний характер, властивий попередній меровінгській епосі, і, як у ранньохристиянський період, стало одним з чинників навчання і морального впливу на віруючих.

Пожвавлення культурного життя у Західній Європі, що його називають «ка­ролінгським ренесансом», не було довготривалим; воно виявилось також об­ме­женим у просторі. Розпад імперії Карла Великого, який супроводжувався безпе­рер­вними феодальними війнами, спустошливими нашестями норманів, угорців, са­рацинів, частим голодом та епідеміями викликали загальне зниження рівня ду­хов­ної культури феодального суспільства. Лише серед найвищого духовен­ства зали­шалися вихованці каролінгської школи, носії високої освіченості епохи.

Наприкінці Х – на початку XI ст. в Німеччині знову спостерігалося культур­не піднесення – так зване «оттонівське відродження». Воно було пов’язане з діяль­ніс­­тю королів Саксонської династії – Оттонів I, II та III, які сприяли пож­вавленню лі­те­ратурного і мистецького життя. В мистецтві Оттонівської імперії утверджувались урочиста застиглість форм, замкнутість композиції, плоскісність і жорстка гра­фіч­­ність вирішень, що стали характерними ознаками нового романського стилю.

Зміни, що відбулися в соціально-економічному і політичному житті Європи XI-XII ст., позначились і на культурному процесі. Його найважливішим аспектом було зародження міської культури. Мірою розвитку міст, зростання їхньої суспільної ролі міські громади потребували дедалі більше письменних людей, здатних вести різноманітні справи міського самоврядування. Це зумовлю­вало появу шкіл, не підпорядкованих церкві. Перші такі школи відкрилися в Парижі, Болоньї, Оксфорді; викладали в них найвизначніші мислителі тих часів, які нерідко наражалися на невдоволення церкви. Саме таким викладачем був видатний філософ XII ст. Петро Абеляр (1079-1142), який двічі засуджувався церковними соборами. Він утверджував пріоритет розуму над релігійними догмами і церковними авторитетами, підносив світські знання, античну філософію.

Протилежний напрямок представляв Бернард Клервоський (1091-1153). Він вважав, що людині доступні три ступені пізнання. Найнижчий ступінь – чуттєвий, далі – розумовий; найдосконалішим є пізнання через роздумування, коли людині у стані релі­гійного екстазу відкриваються таємниці буття, недоступні для пізнання в інший спосіб. Філософія, культивована у середньовічних школах, дістала назву схоластичної, тобто шкільної. Крім цього широкого трактування поняття «схолас­тика» мало й вужче значення. Воно прикладалося до тих філосо­фів, які шукали обгрунтування віри на шляху ро­зумового пізнання. Одним з чільних представників схоластики був Ансельм Кентерберійський (1033-1109), автор логічного доказу існування Бога. Свої обгрунтуван­ня схо­ласти шукали насамперед у «Святому Письмі», а у філософській аргументації спи­ра­лися на Арістотеля, твори якого з логіки становили основу університетського навчання.

Церква, що була не в силі зупинити поширення світських знань, поставила собі завданням очолити освіту, і насамперед університетську, яка почала зароджу­ватись в Європі у XII ст. У середині XIII ст. спеціальною буллою папи Олександра IV було за­безпечено привілейоване становище богословів із «жебрачих орденів» у Паризькому університеті. Одним з яскравих представників середньовічної філо­соф­ської думки був домініканець Фома Аквінський (1225-1274). Розмежовуючи знания і віру, а також визнаючи за останньою вищість, він разом з тим вважав, що не існує суперечності між істиною проголошеною і пізнаною на шляху розу­мо­во­му. Вищість віри він вбачав в тому, що пізнання істин проголошених обмежу­ва­лось можливістю людського розуму. Фома Аквінський, на відміну від своїх попе­ред­ників, не осуджував світської держави у противагу царству Божому. Останнє, на його думку, було просто більш досконале, ніж світська держава. Слід мати на увазі, що Фома Аквінський як філософ формувався під сильним впливом багато­вікової науково-богословської християнської спадщини Сходу, зокрема таких видат­­них діячів східної церкви, як Климентій з Олександрії, Оріген, святий Василій, святий Кирило та Іоан Дамаскін (автор твору «Джерело знання»). Погляд остан­нього на логіку і філософію як на важливий інструмент богослов’я ліг в основу релігійно-філософської концепції томізму. Фома Аквінський і схо­лас­­тика користу­валися великим авторитетом серед православних богословів і цер­ковних письмен­ників. У XIV ст. під впливом Фоми Аквінського у греко-візантій­ській богословській літературі сформувалась окрема томістично-схоластична школа, діячі якої пере­кладали твори визначного домініканця на грецьку мову, писали свої твори у дусі схоластичного методу й активно відстоювали його погляди та авторитет проти опонентів.

У пізніші часи високий авторитет Фоми Аквінського був незаперечним у стінах Киево-Могилянської академії. Її засновник митрополит Петро Могила вивчав творчість Фоми в західних університетах і мав його книгу про святі тайни у власній бібліотеці.

Одним з найбільш відомих його критиків став францисканець Роджер Бекон (1214-1294), який викладав в Оксфорді і Парижі. Центральним мотивом його філо­­софської програми була ідея практичного значення усяких знань, почерпнутих з наукових досліджень природи. На його думку, знання повинні служити поліп­шенню умов життя людини, а шляхом до їх набуття мав стати розвиток наук експерименталь­них і математичних. Вершиною наук визнавалася теологія, яка повинна сконцентруватися на завданнях практичних і прагматичних – на тлу­маченні слова Божого і навчанні людей.

Найвищим здобутком літературної творчості середньовіччя був рицарський епос, споріднений з давніми народними сказаннями про воєнні діяння. Однією з найбільш по­пулярних рицарських поезій є «Пiсня про Роланда». Народний переказ подій VIII ст., пов’язаних з боротьбою Карла Великого проти арабів, після обробки поетом-рицарем трансформується в картину життя феодального суспіль­ства XI-XII ст. Головний герой – граф Роланд – постає перед читачем як ідеальний тип рицаря, до кінця відданого своєму сеньйорові, наділеного усіма чеснотами свого стану згідно з уявленнями тогочасного суспільства. У XII ст. з’являеться твір ні­мець­кого рицарського епосу – ­«Пісня про Нібелунгів», в основу якого лягли події з історії бургундів з часів їх перебування над Рейном у V ст. У цей же пері­од поширюються рицарські романи у віршах про легендарного короля Артура та його рицарів «круглого столу», романи про Тристана та Ізольду тощо.

Незалежно від рицарського епосу, який користувався повсюдним визнан­ням, розвивалася лірична поезія. На противагу епосу, вона мала елітарний характер. Чільне місце в ній посідала творчість провансальських трубадурів (від trоbаr – твори­ти), які оспівували ідеальну рицарську любов до «дам серця». В північних регіонах Франції їх називали труверами. Трубадури-трувери, як правило, були представниками найвищих феодально-аристократичних верств. Досить згадати поезії Річарда Левине Серце, напи­сані королем під час ув’язнення німецьким імператором Генріхом VI. Проте серед трубадурів були також вихідці з дрібного рицарства і навіть з середовища городян. Саме цим поетам належали найбільш близькі до народної творчості лірич­ні поезії.

Під впливом провансальської лірики, поширеної в період хрестових походів, у Ні­меч­чині також виникла рицарська лірична поезія – міннезанг. Ії творці – міннезінге­ри, подібно до трубадурів, самі виконували свої твори, що переходили від замку до замку.

3 розвитком міської середньовічної куль­тури тісно пов’язана поезія так званих вагантів (від латинського vagari – воло­цюга), які репрезентували опозицію сильним світу і прославляли безжурне студентське життя. 3-під пера цих мандрівних студентсь­ких поетів також вийшла рясна світська лі­ри­ка латинською мовою, що черпала мотиви з античної любовної поезії. Вагантів назива­ли також голіардами – за іменем Голіафа, який, згідно з біблійськими леген­дами, вия­вив диявольську гордість і непри­миренність, й вважався «патроном» бунтів – ливих сту­дентських поетів. Предметом гострої крити­ки голіардів були римська курія, продажність та зажерливість єпископів, лицемірство та неуцтво священнослужителів і ченців.

Зміни, що відбувались у господарсь­ко­му житті країн Західної Європи, також позна­чились на архітектурі та образотвор­чому мистецтві. Зростання економіки сприяло інтен­сивному будівництву насам­перед феодальних замків і церковних соборів. Під впливом римських тради­цій і арабського мистецтва сусідньої Iспанії у Південній Фран­ції на зламі Х-XI ст. утворився новий стиль, який дістав в колах мистецтвознавців XIX ст. назву роман­сь­кого. За своїм планом церковні будівлі нового стилю відтворювали хрес­то­подібний тип римської базиліки з її поздовжним і поперечним нефами, абсидами у схід­ному кінці поздовжнього нефу і порталом у західному кінці. Особ­ливості романської архітектури зумовлені застосуванням склепінчатих перекрить, що замінили колиш­ні плоскі. Зводилися простіші напівциркульні, а також хрестові склепіння, відомі ще рим­ля­нам. Застосування тесаного каменю як будівельного матеріалу для всіх частин будівлі викликало необхідність збілыпення товщини мурів для врівноваження тиску і до мі­німу­му обмежило кількість віконних і двер­них отворів. Звідси характерні для буді­вель того часу похмурі інтер’єри, масив­ність і монументальна могутність зовнішнього вигляду.

Як елементи декоративні в романському мистецтві переважали мотиви геометричних витків або стилізованої рослинності. Не цуралося воно й скульптури, якій були притаманні умовність зображень людських фігур і намагання відтворити те, що бачили скульптори у відомому їм мистецтві мініатюри. Iнтер’єри сакральних будівель дуже часто прикрашалися плоскісним настінним живописом, позбавленим тримірності фігур і перспективи. Кольоровість інтер’єрів посилювали різнобарвні вітражі, які саме в цей час почали эастосовуватись у церковному мистецтві. Романсь­­ке мистецтво поширилось у всіх країнах, об’єднаних християнсько-латинською цивілізацією. Воно засвідчило народження нової культури в результаті тривалої еволюції феодалізму в Західній Європі. Ця доба супроводжувалась руй­нацією родових відносин, феодальними війнами і хрестовими походами, що пород­жувало почуття дисгармонійності життя, несумісності краси і дійсності. I у пропові­дях церкви, й у свідомості народу жила ідея гріховності світу, сповненого зла, спокус, підвладного дії страшних таємничих сил. Саме на цьому грунті в романсь­кому мистецтві Західної Європи виник етичний та естетичний ідеал, протилежний античному мистецтву з його приматом духовного над тілесним, вира­­женим через контраст духовної експансії і зовнішньої потворності образів, що відтворювали зашкарублий матеріальний світ.

У містах у XII-XIII ст. народилися нові форми архітектури й образотворчого мистецтва, що репрезентували наступний після романського стиль мистецтва середньовіччя. Він дістав умовну назву готичного, оскільки був синонімом вар­варства в уявленні істориків Відродження. Вони вперше застосували цей термін щодо середньовічного мистецтва в цілому, не бачачи в ньому нічого цінного.

Готика була передусім мистецтвом квітучих торговельних і ремісничих міст-комун; його народження викликане новими умовами суспільного життя Європи – піднесенням виробничих сил, грандіозними селянськими виступами, перемогами на початку XIII ст. комунальних революцій. У багатьох країнах зміцнилася коро­лівська влада, яка, спираючись на союз з містами, піднеслась над силами феодальної роздробленості. Релігія залишалась пануючою формою світовідчуття і церква ще була визначальним фактором у розвитку духовної культури. Проте реальний світ вже не відкидався так категорично, його розглядали як досконале творіння Бога. Трагічна безвихідь у сприйнятті світу замінювалась на більш світле і радісне сприйняття його краси, пом’якшувалися суворі звичаї. В мистецтві зароджувалось прагнення відтворити духовні сили і здібності людини.

Архітектурне обличчя західноєвропейських вільних міст надовго визначилося го­тичними спорудами – соборами, ратушами, біржами, критими ринками, лікар­ня­ми, житло­вими будинками, зосередженими навколо майдану, до якого збігалися тісні покривлені вулички кожум’як, гончарів, ткачів, теслярів. Будівництво здійс­ню­ва­лося тепер не лише церквою, монастирями чи окремими феодалами, але й го­ро­дянами, громадами, організованими в цехи професіоналами-ремісниками, архі­тек­торами, малярами тощо. Грандіозні готичні собери сильно відрізнялися від мо­нас­тирських церков романського стилю. Вони були місткими, високими, інтен­сив­но декорованими і вражали динамічністю, легкістю і живописністю форм. Стрункий силует собору з гострими шпи­лями і баштами визначав характер місь­­кого пейзажу, який доповнювався спрямованими вгору двосхилими гостро­конечними дахами житлових споруд. Замкнене кільцем фортечних стін, місто розвивалося вгору.

Властива готичній архітектурі спрямованість угору була породжена ідеаліс­тичним «прагненням душі до неба», новим імпульсом пробудження розуму і почут­тів, пристрасним пориванням до прекрасного. Разом з тим, вона поясню­валась раціональними міркуваннями, тіснотою міської забудови. Головна риса готич­ного собору – стійка каркасна система, в якій конструктивну роль відіграють хрестово-реберні стрілчасті склепіння, прорізані мережею виступаючих ребер­нервюрів, внутрішні (колони, стовпи) і зовнішні (контрфорси) опори. Головний неф поділявся на ряд прямокутних у плані відрізків, кожний з яких перекривався схрещеними стрілчастими арками. Форма стрілчастої арки зменшувала розпор склепіння, що скріплювало основний несучий кістяк будівлі і полегшувало пере­криття. Готичні храми стали менш масивними, в їхніх стінах з’явилися величезні вікна, прикрашені вітражами. Ще більшої динамічності додали їм численні скульп­тури, кам’яна різьба й орнаменти з рослинними мотивами. Початок готиці було покладено у XII ст., свого найбільшого розвитку вона досягла у XIII-XIV ст., згасання стилю припадає на XIV-XV ст. – період так званої «полум’яніючої готики». У багатьох країнах готичне мистецтво у XV-XVI ст. співіснувало з мистецтвом Ренесансу.

Досягнення готики підготували перехід до мистецтва і культури європейського Відродження. Його «колисковим» періодом було XIV ст., коли з’явилися так звані проторенесансні елементи нової культури, що передрікали рішучий поворот до реалізму. В образотворчому мистецтві одним з перших відійшов від застиглих канонів середньовічного іконопису Джотто ді Бондоне (1266-1336), який звернувся безпосередньо до натури і розпочав реформацію в живописі. Зображення людини стало головним у твор­чості Джотто, який прагнув відтворювати реальний тримірний простір, вагомість плас­тичного об’єму, моде­льо­ваного засобами світлотіні. Його цикли фресок з життя Христа і Марії у Капелі дель Арена у Падуї, Франциска Ассизького у церкві Санта Кроче у Флоренції, попри їхню традиційну релігійну сюжетність, наповнені новим гли­боко людським смислом; персонажі Святого Письма набувають у розписах художника життєвості, глибини стримуваних почуттів, фігури – могутньої пластичності.

Тенденції нової культури захопили і літературний процес. На межі XIII і XIV ст. спочатку в італійській літературі і в літературах інших країн Європи латину поступово витискає народна мова. Їі палким прихильником був геніальний Данте Алігієрі (1265-1321), автор знаменитої «Божественної комедії». Поему справедливо називають синтезом середньовічної культури і прологом культури Ренесансу. Попри всю складність системи ідей, алегоризм і символістичність, схоластичні і теологічні абстракції, властиві середньовічному світовідчуттю, поетові притаманні реалістичність, матеріалістична виразність і конкретність образів, намагання передати внутрішній світ людини. Це єднає Данте з Джотто, виразно засвідчує єдність стилістичної системи двох титанів, що знаменувала перехід від середньовіччя до Відродження.

Першим яскравим представником нової епохи був Франческо Петрарка (1304-1374). Своєю славою він завдячує чаруючим ліричним віршам, в яких він оспiвує свою кохану Лауру. Створений ним жіночий образ є цілком земним, від­мін­ним від безплотного образу Беатріче з «Комедії» Данте, або далекої дами з рицарсь­кої лірики. Любовна лірика Петрарки, вміщена ним у збірці «Канцонь­єре» (книга пісень), стоїть поряд з віршами на політичні та моральні теми, філо­софськими та естетичними роздумами. Одним з кращих віршів збірки є патріотична канцона «Італія моя», в якій він висловлює свою любов до батьківщини.

Гуманістичний напрямок, започаткова­ний Петрарковою поезією, доповню­ється про­зою Бокаччо (1313-1375). Його найкра­­щим творчим досягненням є «Декамерон» – збір­ка новел, позначених багатством і роз­маї­ттям сюжетів, їх вільним і широким роз­вит­ком, пильною увагою автора до реально­го світу, зображенням персонажів різних соці­аль­них верств, їхніх характерів, побуту, зовнішності, вбрання тощо.

Творчість перших представників гу­ма­ністичного напрямку розвилась на грунті до­сяг­­нень цивілізації пізнього середньовіччя. Вона була тісно пов’язана з реалістичною на­­ціо­нальною народною традицією, яка про­би­­ва­ла­ся крізь нашарування духовної дикта­­ту­ри церкви. Разом з тим, пристрасний інте­рес гуманістів до земного життя стимулював їхню увагу до античності. Античність сприй­малась як найвищий авторитет, ідеал людської культури, до якого митцi звер­та­­лись у намаганнях подолати середньовічну теоцентричну систему сприй­няття світу. В центр уваги ставала людина, яка мала право на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних потреб. Вона фор­му­вала нову мораль, що прагнула єдності духу і плоті, відкидала аскетизм попередньої доби.

Нові явища виникали в усіх сферах духовного життя – науці, філософії, літе­ратурі, мистецтві. Здавалося, що після тривалого періоду середньовічної тем­ряви, панування релігійної ідеології, відбувається відродження духовної твор­чості, властивої античному світові. Звідси виник і сам термін – Відродження. Воно стало новим етапом в історії світової культури.