Роздiл I. Ранньофеодальнi вiдносини у захiднiй Європi. УтвореннЯ I розвиток давньоруської держави.

§ 1. Раннє середньовiччя у захiднiй європi

У 410 р. пiд ударами вестготiв i рабiв упав Рим. Значна час­тина римської знатi була знищена та продана у рабство. Частина врятувалася втечею у вiддаленi провiнцiї. Повстання охопило всю Iталiю. Пiсля цiлої низки походiв i сутичок з римськими вiйськами вестготи зайняли мiсцевiсть мiж Пiренеями, Атлантичним океаном i Гароною, яка стала те­риторiєю королiвства вестготiв – першої «варварської» держави на теренах Захiдної Римської iмперiї. Засноване у 419 р., воно проiснувало до 507 р.

Iнше «варварське» королiвство було засноване германським племенем вандалiв у римськiй Африцi. Переправившись через Гiбралтарську протоку, армiя вандальського короля Гейзерiха, спираючись на пiдтримку мiсцевого населення, швидко оволодiвала цiєю провiнцiєю. У 439 р. впала столиця римської Африки – Карфаген, а на 455 р. вся Пiвнiчна Африка опинилася в руках вандалiв. Лiквiдацiя тут римського панування прискорилася рухом так званих агонiстикiв (тих, що борються), якi добивалися звiльнення рабiв, знищення кабальної залежностi колонiв, дарування боргiв тощо.

На середину V ст. в районi верхньої Рони i Сони утворилося третє «варварське» королiвство – Бургундське. Франки заснували свою державу в Пiвнiчно-Схiднiй Галлiї. Германськi племена англiв, саксiв, ютiв почали переселятись у Британiю з середини V ст. Мiсцевi кельтськi племена, якi вже звiльнилися з-пiд влади Риму, виявили стiйкий опiр завойовникам, що тривав кiлька столiть. Згодом на Британських островах також було утворено кiлька англосаксонських королiвств.

Зрештою, у серединi V ст. Захiдна Римська iмперiя складалася лише з iталiйських володiнь, проте вона вже доживала останнi часи. У 40-х – на початку 50-х рр. V ст. пiд проводом Атiлли сформувалося могутнє об’єднання гуннiв з центром у Паннонiї, яке поширило свою владу на величезну територiю вiд Волги до Рейну. Навiть вiзантiйський iмператор був змушений сплачувати данину гуннам. У 451 р. Атiлла вдерся в Галлiю, руйнуючи господарське життя, спалюючи мiста, села. Проте римський полководець Аецiй, який залучив на свiй бiк вестготiв, бургундiв та франкiв, завдав йому поразки у битвi на Каталаунських полях (Шам­пань). Невдовзi Атiлла помер (453), i гуннське об’єд­нання дуже швидко розпалося. Проте Римська iмперiя ставала дедалi слабшою. Но­вого удару їй завдали вандали: в 455 р. їхнiй король Гейзерiх захопив Рим i впродовж 14 днiв пiддавав жахливому пограбуванню та безглуздому руйнуванню його будин­ки, палаци, храми, нищенню безцiнних творiв античного мистецтва. Нарештi у 476 р. один iз воєначальникiв iмперiї – Одоакр – скинув з престолу останнього римського iмперато­ра Ромула Августула i правив Iталiєю 17 рокiв. На змiну державi Одоакра прийшло пануван­ня остготiв, якi, пiсля мiграцiї з причорноморських степiв у Паннонiю, рушили на завоювання Iталiї. У 493 р. їхнiй король Теодорiх заснував королiвство з центром у Равеннi. Воно проiснувало до 555 р. Остготiв замiнили лангобарди, якi осiли в Пiвнiчнiй та Середнiй Iталiї.

Кожна з новоутворених держав мала свої особливостi розвитку, проте спiльною для всiх була iнтеграцiя процесiв розкладу рабовласницької системи пiзнього Риму i родового ладу германських племен. «Варварськi» держави прискорювали викорiнення решток рабовласництва, а також перетворення вiльних селян-общинникiв на феодальне залежних селян. Взаємовплив цих процесiв сприяв бiльш швидкому формуванню нового феодального ладу у Захiднiй Європi.

Новi державнi утворення не були довговiчними. Так, королiвство бургундiв впало пiд ударами франкiв у 534 р. У тому ж роцi Вiзантiя зруйнувала королiвство вандалiв в Африцi, а у 555 р. завоювала державу остготiв. Королiвство вестготiв проiснувало в Iспанiї до завоювання його арабами на початку VIII ст., а королiвство лангобардiв було завойоване франками у 774 р.

Iнтеграцiя германських завойовникiв з романiзованим населенням бiльшої частини цих країн започаткувала сучаснi романськi нацiї. Романо-германський свiт у Європi склав певну iсторичну цiлiснiсть. З романського етносу до його скла­­­­­­­­­­­­­ду ввiйшли французи, iталiйцi, iспанцi, португальцi i румуни, з германського – нiмцi, голландцi, англiйцi, скандинавськi народи.

Найяскравiшим зразком захiдноєвропейської феодальної державностi було Франксь­ке королiвство. Франки, що являли собою племiнний союз – об’єднання кiль­кох германських племен, подiлялися на двi групи: салiчних франкiв (вiд латинського «salum» – море), якi жили на територiї нижнього Рейну, та рипуарсь­ких франкiв (вiд латинського «riра» – берег), якi жили пiвденнiше по берегах Рейну i Маасу. Коли сусiди франкiв – бургунди i вестготи – вже були христи­янами арiянського напряму, а мiсцеве галльське населення, навернене до христи­янства в IV ст., належало до католицької церкви, франки ще були язичниками. Проте вони мiцно вкорiнилися на галльськiй землi, швидко перейшли до земле­робства i утворили кiлька державно-полiтичних структур. Серед салiчних франкiв найбiльш впливовим був королiвський рiд Меровiнгiв, представник якого – Хлодвiг, зiйшовши на престол, захопив останнє римське володiння у Галлiї – Суассон. У 496 р. Хлодвiг прийняв хрещен­ня за римським обрядом i отримав пiдтримку галло-римського духовенства на противагу рештi германських племен у Галлiї, якi сповiдували арiянську єресь. Спираючись на полiтичний союз iз церквою, Хлодвiг зумiв витiснити вестготiв з Пiвденної Галлiї. В результатi успiшних завоювань Хлодвiга утворилася Франкська держава, яка включала майже всю колишню римську Галлiю. Пiсля смертi Хлодвiга до королiвства франкiв була прилучена Бургундiя.

Франкське суспiльство початку VI ст. вже не становило єдиного цiлого, а подiлялося на кiлька соцiальних верств. Переважно його складали вiльнi франкськi селяни, якi жили сусiдськими общинами, зберiгали численнi пережитки родового ладу i користувалися ще досить значними правами. Разом з тим, вже склався прошарок нової служилої знатi (найближчого оточення короля), яка прийшла на змiну старiй родовiй елiтi. Поступово нова знать перетворювалася на клас великих земельних власникiв, оскiльки саме вона отримувала захопленi землi на правах приватної власностi. Найбiльшими землевласниками були франкськi королi. Вони привласнили всi землi римського iмператорського фiску, а також поступово за­­­­­­­­­­­хопили всi вiльнi територiї, не подiленi общинами-марками.

Третiм прошарком були напiввiльнi лiти та вiльновiдпущенi – колишнi раби, вiдпущенi на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних надiлiв, i за своїм станом наближалися до крiпакiв.

Таким чином, уже в перiод правлiння Хлодвiга родовi зв’язки у франксь­­­­­кому суспiльствi були значно пiдiрванi, розпочався процес його феодалiзацiї.

Найважливiшi вiдомостi про суспiльний лад франкiв вмiщує судебник «Са­лiчна Правда» (Lех Sаliса), в якому вмiщено судовi записи салiчних франкiв. Вiн складався впродовж VI-IХ ст. i вiдображав еволюцiю франкського суспiльства на шляху до остаточного розпаду родового ладу, утвердження приватної власностi на землю. Подiбнi збiрники були й в iнших германських племен; вони виявляють схожiсть з «Руською Правдою», де вмiщено записи судових звичаїв схiдних слов’ян.

Бiльшiсть вчених, проте, вiдкидають можливiсть безпосереднього запозичення «Руською Правдою» тих чи iнших норм германського права. Як зауважував М. Грушевський, помiченi подiбностi «мiж правом Правди й варварським германським... редукуються до подiбностей в побутi й правних поглядах народiв на подiбнiм рiвнi культурного й суспiльного розвою». Отже, зазначена схожiсть пояснюється, насам­перед, спiльнiстю процесiв феодалiзацiї, якi, попри всю специфiку проявiв, мали єдинi засади i на заходi, i на сходi Європи. Для останньої була характерна, зу­­­мовлена розвитком феодальної власностi, потреба перегляду норм звичаєвого пра­ва i оформлення натомiсть головного принципу феодального права – права привiлею.

Вже наприкiнцi VI ст. орна земля, що була в общиннiй власностi сусiдської общини-марки, стала предметом повної i вiльної вiдчуженої власностi – алодом. Влас­ник алоду був зобов’язаний нести вiйськову службу. Поряд з цим франки зберегли земельну власнiсть галло-римлян, швидко утверджувалася приватна власнiсть на землю франкського короля, дружинникiв, службових осiб i придвор­них, церкви тощо.

Утвердження приватної власностi на землю, зростання великого земле­володiння, яке розпочало наступ на землi вiльних людей, свiдчили, що франкське суспiльство вступило у перiод раннього феодалiзму.

Пiсля смертi Хлодвiга Франкське королiвство розпалося на окремi володiння його синiв, i лише на початку VII ст. Меровiнгам вдалося вiдновити єднiсть держави. За наступникiв Хлодвiга вiдбувалося дальше посилення великої земельної аристократiї, яка вимагала вiд королiв дедалi нових пожалувань iз королiвського земельного фонду. В результатi рiзко послабились економiчна основа влади франк­ських монархiв та їхнiй полiтичний вплив у державi. Реальна влада опинилася в руках майордомiв (mаjоr dоmus – старший в домi), що спочатку очолювали управ­лiння королiвським двором. Наприкiнцi VII – на початку VIII ст. на авансценi полiтичного життя Франкської держави з’являються майордоми зi знатного роду Каролiнгiв, якi правили країною не зважаючи на «ледачих» Меровiнгiв. Останнi дiстали це прiзвисько за свiй марнотратний спосiб життя i фактичне невтручання у державнi справи. Пiсля тривалої мiжусобної боротьби до влади прийшов майор­дом Карл Мартелл, який зумiв консолiдувати країну. Вiн завдав рiшучої поразки арабам у битвi при Пуатьє i поклав край їх дальшому просуванню в Європу. Його син Пiпiн Короткий (741-768) заточив у монастир останнього Меровiнга i був коронований римським папою королiвською короною (751). Новий франк­ський монарх допомiг папi вести боротьбу з лангобардами i передав йому вiдво­йовану Равеннську область, чим були започаткованi свiтськi володiння папства. Пiпiн остаточно витiснив арабiв з Галлiї i, успiшно здiйснюючи християнiзацiю германських племен, посилив свiй вплив у зарейнських регiонах.

Найбiльшої могутностi Франкська держава до­сягла за ча­сiв правлiння сина Пiпiна – Карла Вели­кого (768-814), який виявив себе видатним держав­ним дiячем, здiбним воєна­чаль­ни­ком та дипломатом. Новий король франкiв посилив за­войов­ницьку полi­тику своїх попередникiв, значно розширив кордони своєї держави i створив iмперiю, яка охопила чи­мало народiв i племен. Насамперед вiн розпочав наступ на землi саксiв – германських племен, переважна маса яких ще зберiгала особисту свободу й чинила стiй­кий опiр завойовникам. Лише у 804 р. було завершено пiдкорення сак­сiв, котре стало можливим внаслiдок переходу їхньої знатi на бiк франкських феодалiв. Одночасно вiдбувалися християнiзацiя мiсцевого населення, а також залу­чення земель саксiв до адмiнiстративно-полiтичної системи Франкської держави, що прискорило формування феодальних вiдносин серед цього етносу.

Карл продовжив полiтику пiдтримки римського папи у його конфлiктi з ланго-бардами. У 774 р., пiс­ля успiшного походу в Iталiю, вiн позбавив лангобардського короля Дезидерiя престолу i сам коронувався залiзною короною королiв Лангобардiї. На пiвднi Карл захопив Баварiю i розпочав боротьбу з Аварським ханством на територiї Паннонiї. Кочовi аварськi племена неодноразово порушували межi Франкської держави i земель слов’ян, якi стали союзниками Карла Великого у боротьбi з ханством. Тривалi аварськi вiйни завершилися розпадом Аварської держави i створенням прикордонної Паннонської марки.

На схiдному кордонi своєї держави – вiд Балтiйського до Адрiатичного морiв – фран­ки, таким чином, безпосередньо увiйшли в контакт з численними слов’янськими племенами, стосунки з якими складалися неоднозначнo – вiд локальних воєнних зiткнень до спiльних союзницьких дiй проти саксонцiв, аварiв та iнших. Водночас Карл продовжу­вав боротьбу з арабами i, здiйснивши кiлька успiшних походiв в Iспанiю, дещо вiддалив їхнi володiння на пiвдень i заснував за Пiренеями прикордонну Iспанську марку.

Таким чином, зусиллями Каролiнгiв були об’єднанi в однiй державi майже всi колишнi провiнцiї Захiдної Римської iмперiї, завойована Германiя. У 800 р. Карл був коронований римським папою Левом III iмператорською короною як «iмператор римлян». Згодом претензiї на вiдновлення Римської iмперiї та iмперiї Карла Великого заявили германськi королi. У 962 р. Оттон I iз Саксонської династiї коронувався iмператорською короною. Так виникла «Священна Римська iмперiя германської нацiї», яка формально проiснувала аж до 1806 р., поки її не лiквiдував Наполеон. Одночасно римський єпископ – папа поступово посилював свою владу над захiдним християнством, прагнучи звiльнитися вiд полiтичної пiдлеглостi вiзантiйським iмператорам, якi i на Заходi досi визнавалися «володарями свiту».

За перших Каролiнгiв, у VIII i IX ст., сталися iстот­нi змiни у суспiльному ладi фран­кiв, i насам­перед, у земельних вiдносинах. Вiдбувалося швидке нагромадження власностi великих землевласникiв i розорення вiльного франкського селянства. Цей процес почався ще за Меровiн­гiв, проте у тi часи вiн проходив повiльнiше. Економiчне змiцнення аристократiї супроводжувалося погiршенням становища вiль­них власникiв алоду, що вело до посилення їхньої залежностi вiд великих землевласникiв, а iнодi й до втрати алоду. Вже у VIII i IX ст. набула поширення прак­тика так званих прекарiїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласником безземельному селяниновi дiлянки землi у тимчасове користування. Iнодi дрiбнi власники пiд тиском обставин вiддавали свою землю феодалам, потiм брали її в користування, iнодi з прирiзкою, перетворюючись таким чином на залежного вiд феодала держателя. За це землевласники охороняли господарство залежного вiд них селянина. Отже, прекарiй вiв до втрати вiльним франкським селянином його власностi на землю i до зростання земельної власностi феодала. Водночас селяни втрачали й особисту свободу.

Серед землевласникiв почали складатися особливi вiдносини, пов’язанi з появою так званих бенефiцiїв (буквально – благодiянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обiйстя, зобов’язувалася пану (сеньйору), вiд якого вона отримувала бенефiцiй, зберiгати особисту вiрнiсть i вiдданiсть. Головним мотивом пожалування i головним обов’язком того, хто отримував землю, було виконання вiйськової повинностi. Вiйськова повиннiсть набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнення мети пожалування необхiдно було долучити до бенефiцiйного зв’язку iнший, особистий зв’язок. Цi вiдносини особистого зв’язку називалися комендацiєю, або васалiтетом (vassus – слуга), i ставили сеньйора (того, хто дав) i васала (того, хто отримав бенефiцiй) у певнi стосунки, подiбнi до родинних. Вони повиннi були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв’язок часом встановлювався i без пожалування землi, на якихось iнших умовах, проте головним зобов’язанням в усiх випадках було несення вiйськової служби. За прикладом королiв почали роздавати бенефiцiї церковнi сановники i свiтськi вельможi. Вони роздавали землi, що були їхньою власнiстю, а також тi, якими вони самi користувалися як бенефiцiями; особи, якi отримували цi землi, ставали їхнiми васалами.

Васальнi вiдносини були за Каролiнгiв засобом вiдновлення королiвської влади над обласними володарями, якi набули могутностi i незалежностi за слабких королiв Меровiнгської династiї. Так, Пiпiн зробив своїми васалами герцогiв баварського i аквiтанського; Карл Великий пiдпорядкував своїй владi володарiв прикордонних земель, що мали володiння у Пiренеях, на пiвночi i сходi Ельби, на березi Атлантики, на Тисi i нижньому Дунаї. Монархи, що ставали васалами Карла, визнавали себе йому пiдвладними i зобов’язувалися йому служити. Введен­ням васальної системи Каролiнги зумiли також приборкати могутнiх вельмож у своїй власнiй державi. Маючи матерiальну вигоду, васал короля користувався також особистою шаною, яка посилювалася з розвитком рицарства. Кожен франк, який досягав повнолiття, давав присягу на вiрнiсть i покору королю. Присяга надавала стосункам вiйськових з королем морального характеру; старовиннi родовi германськi поняття про взаємну вiдданiсть мiж вождем дружини i дружин­ником були тепер перенесенi на вiдносини мiж монархом i його васалом. Васалiтет, таким чином, мав служити опертям монархiчної влади, об’єднуючи свiтську i духовну аристократiю навколо короля клятвою незмiнної вiрностi. На вiдмiну вiд тих вiдносин, що встановилися мiж феодалом i селянином, стосунки васалiтету не виходили за межi пануючого класу i закрiплювали феодальну iєрархiю.

З часом бенефiцiй перетворився iз тимчасового держання землi на спадкове во­лодiння – феод, що стало остаточним утвердженням земельної власностi панiв­но­го класу. На мiсце колишньої вiльної селянської общини-марки прийшла фео­даль­на отчина, яка стала знаряддям закрiпачення селянина. Феодальна отчина складалася з панської землi, яка називалася доменом, i землi, що перебувала у ко­рис­туваннi залежних селян. Феодальне залежне селянство поступово пере­творювалося на крiпосних селян, якi залежали вiд феодала особисто i сплачували йому феодальну ренту у виглядi рiзних повинностей – вiдробiткiв, натурального чиншу.

Одночасно з перетворенням бенефiцiю на феод поширювалися так званi iмунiтетнi права феодалiв рiзного гатунку. Головний змiст iмунiтету полягав у тому, що територiя того, хто отримував iмунiтетну грамоту, звiльнялася королем вiд юрисдикцiї урядових осiб, графiв, сотникiв, яким заборонялося вступати на цю територiю. Виконання усiх судових, адмiнiстративних, полiцейських та iнших функцiй передавалося феодалу, який здiйснював їх своїм власним апаратом. Iмунiтет, таким чином, став засобом позаекономiчного примусу, який породжу­вався характером феодальної земельної власностi i сприяв посиленню полiтичної незалежностi феодалiв вiд центральної влади, що надавало приватнiй владi iмунiста державного характеру, а його помiстя перетворювало на своєрiдну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутнього полi­тичного розпаду Каролiнгської iмперiї.

Проте деякий час Каролiнгам вдавалося пiдтримувати централiзоване управлiння державою, її полiтико-адмiнiстративним центром став iмператорський двiр, а найвищими сановниками – канцлер, що виконував функцiї секретаря iмператора, архiкапелан, що керував франкським духовенством, i пфальцграф, що вiдав, як колись майордоми, господарством двору й адмiнiстрацiєю.

Усi прикордоннi областi Карл не включив до складу загальної адмiнiстрацiї, а утворив з них марки, якi слугували буфером пiд час нападiв зовнiшнiх ворогiв. їхнi правителi – маркграфи – мали бiльшу владу i вплив, нiж iншi управителi держави. Решта областей утворювали графства, якi були меншими за марки. Графства складалися з «сотень» (сеntеnаl). Начальник сотнi називався центена­рiєм, або вiкарiєм, а в Галлiї – вiконтом (vicecomes). Центенарiї призначалися графами за угодою з вiльними людьми i вiдали менш важливими справами.

Роздаванням бенефiцiїв i розвитком васалiтету була зумовлена змiна вiйсь­ко­вої системи. Згiдно з традицiєю франкського суспiльства усi вiльнi люди, що володiли землею, повиннi були вiдбувати вiйськову службу. Проте зменшення кiлькостi вiльних землевласникiв неминуче тягнуло за собою зменшення кiлькостi воїнiв. Тому всi володарi королiвських ленiв, усi домогосподарi, що жили на королiвсь­­ких землях, були зобов’язанi йти на вiйну на заклик короля як сеньйора, васалами якого вони були. Цi васали складали головну силу франкського королiвського вiйська. З них король вибирав собi особистих охоронцiв (satelites), а з останнiх – воєначальникiв; також формувалися загони, що завжди були готовi до походiв. Крiм королiвських васалiв та iнших людей, якi були на службi у короля, вiйсько складали всi вiльнi люди, що мали земельну власнiсть. Проте, на вiдмiну вiд перших, вони утворювали ополчення, яке скликалося лише на воєнний час.

Вiдновлення у 800 р. Захiдної iмперiї остаточно розриває полiтичнi зв’язки папства i Вiзантiї. Все це готує розрив церковної єдностi Заходу i Сходу, уособлен­ням якої були у IV-VIII столiттях вселенськi собори. Нова iмперiя була меншою за колишню Римську. До її складу входили територiї нинiшнiх Францiї, Бельгiї, Голландiї, Люксембургу, Швейцарiї, Австрiї, Захiдної Нiмеччини, а також Пiвнiч­­ної та Середньої Iталiї. Об’єднуючи цi землi з допомогою Риму, монархiя Карла Великого робила його також iнструментом вiдособлення Заходу.

Попередники Карла сприяли папським мiсiонерам у Нiмеччинi i навiть розши­ренню влади папи над єпископами Галлiї. Батько Карла – Пiпiн Короткий – захистив папу вiд тиску лангобардiв i, вiдвоювавши у них цiлу область, подарував її папi. А згодом i сам Карл, пiдпорядкувавши своїй владi королiвство лангобардiв, пiдтвердив дар Пiпiна. Коронування Левом IV Карла Великого знищило рештки ознак влади вiзантiйського iмператора на Заходi, зокрема затвердження ним пап. Своєю чергою, новий «римський iмператор» сприяв визнанню влади пап у всiх областях своєї держави. Все, що входило до складу монархiї або приєдналося згодом до об’єднаного i вiдокремленого нею свiту, знайшло свiй духовний центр у Римi.

Проте iмперiя Карла Великого не мала пiд собою об’єктив­ного соцiально-економiчного i полi­­тичного грунту для тривалого iснування. Процес феодалiзацiї, який здебiльшого завершився на час правлiння Карла, рiзко змiнив позицiю земельної аристократiї щодо центральної влади. Поглиблення системи iмунiтету перетворило великих феодалiв на майже незалежних володарiв, якi прагнули полiтичного суверенiтету. Iмперiя являла собою надзвичайно строкатий конгломерат народiв i племен, що перебували на рiзних стадiях культурного розвитку, були насильницьким шляхом об’єднанi в єдину державу, не мали мiцних економiчних зв’язкiв i прагнули звiльнитися з-пiд влади завойовникiв.

Пiсля смертi Карла iмперiя розпалася на три частини, що було закрiплено його на­ступниками Верден­ським договором (843). Один з онукiв iмператора – Карл Лисий – одержав володiння на захiд вiд Рейну – За­­­хiдно-Франкську державу (майбутню Францiю), iнший онук – Людовик Нiмець­­­­­кий – Схiдно-Франкську державу, на схiд вiд Рей­ну (майбутню Нiмеч­чину), Ло­тар от­римав землi по лiвобережжю Рейну i Пiвнiч­ну Iталiю. Проте захiдний свiт продовжував усвiдомлювати свою єднiсть i втягував через католицьку церкву i «Священну Римську iмперiю германської нацiї» в орбiту своїх полiтичних i соцiально-культурних структур такi країни, як Чехiя, Угорщина, Польща i, певною мiрою, навiть руськi князiвства.

Захiдна Європа стає духовно об’єдна­ною, але полiтичне роздробленою. Духовним главою захiдного свiту стає папа, проте його вла­да доповнюється свiтською владою рим­сь­кого iмператора як спадкоємця давнiх цеза­­рiв, захисника римської церкви i поширювача християнства. Цей подiл влади i не­за­­­леж­нiсть духовної влади вiд свiтської становлять особливiсть розвитку захiдного свiту.

Полiтична роздробленiсть була викликана розвитком феодальної системи, яка вiдводила iмператору мiсце лише голови цiлої iєрархiї незалежних володарiв, що прагнули повної суверенностi. З IX ст. традицiйна римська централiзацiя, що нею певний час послугувався Карл Великий, поступається мiсцем процесу, який розподiлив владу мiж монархом i аристократiєю. Водночас церква прагне перетворитися на незалежну духовну монархiю. Таким чином, влада iмператора, а згодом i нацiональна влада короля змiнює свiй характер. Монарх у феодалiзова­нiй Захiднiй Європi – це вже не представник i вождь етносу, як у германцiв, не носiй державного принципу з абсолютною владою, як у стародавньому Римi i тодiшнiй Вiзантiї, а верховний глава iєрархiї герцогiв, графiв, баронiв.

Отже, в епоху Карла Великого захiдний свiт не лише об’єднався й вiдосо­бився, але й завершив розробку тих соцiально-полiтичних структур, якi вiдрiзняли його вiд Вiзантiї. В останнiй церква була у пiдпорядкуваннi держави, а аристокра­тичнi елементи не вiдiгравали значної полiтичної ролi. В захiдному ж соцiальному устрої були закладенi певнi умови для формування полiтичної свободи, оскiльки держава не була всемогутньою i влада в нiй не була абсолютною.

Католицизм i феодалiзм являли собою два надзвичайно важливих культурно-соцiальних явища середнiх вiкiв. Одне з них характеризувалося доцентровою тенденцiєю розвитку, iнше – вiдцентровою. Католицизм дав народам Європи цiлiсний свiтогляд i прагнув авторитетом римського папи об’єднати їх. Феодалiзм подрiбнював їх на безлiч полiтичних органiзмiв.

Процес формування феодальних вiдносин i створення ран­ньофеодальних держав був спiльним для всiх наро­дiв Європи, в тому числi для рiзних гiлок слов’янства. Проте для кожної з них мав свою специфiку. У VI-VIII ст., коли на Заходi вже сформувалися так званi «варварськi» королiвства i почалося їх об’єднання Франкською монархiєю, посилюється полiтична активнiсть слов’янських племен. Слов’яни починають вiдiгравати важливу роль в iсторичнiй долi Схiдної Римської iмперiї. Вже на початок VI ст. припадають першi масштабнi походи слов’ян у межi Вiзантiйської держави. У другiй половинi VI ст. iмперiя вже була не в силi протистояти їхньому натиску. В результатi масованого вторгнення слов’янами була заселена майже вся територiя Балканського пiвострова. Вони заселили Фракiю, Македонiю, частину Грецiї, Далмацiї, Iстрiї. Чимало з них проникли i в Малу Азiю. З часом тут утворилися незалежнi держави: Болгарiя, Хорватiя i Сербiя. Слов’янськi вторгнення i пов’язанi з ними повстання рабiв i колонiв iстотно вплинули на суспiльний лад Схiдної Римської iмперiї. Розселюючись на захоплених територiях, слов’яни лiквiдовували велике рабовласницьке землеволодiння, на змiну якому приходила вiльна селян­ська община. Вiльний селянин-общинник виконував на Сходi ту саму соцiальну роль, яку на Заходi вiдiгравав вiльний франкський селянин. Розпочався процес феодалiзацiї як у самому вiзантiйському суспiльствi, так i в середовищi слов’ян­­ських племен, якi розселилися на колишнiх територiях iмперiї.

На заходi полабськi слов’яни увiйшли в тiснi контакти з Франкською дер-жавою, скандинавськими країнами i Данiєю. Одне з полабських слов’янських племен – ободрити – сприяло франкам у боротьбi з саксонцями та надбалтiйсь­кими племенами. Пiзнiше ободрити утворили свою державу, яка проiснувала до середини XII ст. i була центром боротьби полабських слов’ян проти наступу нiмецьких феодалiв.

Чесько-моравським i словацьким племенам уже в VI ст. вдалося досягти кон­­­солiдацiї у боротьбi з войовничими аварами. У 623 р. було утворено перший незалеж­ний полiтичний союз захiднослов’янських племен, який увiйшов в iсторiю пiд назвою «держава Само». До її складу, крiм племен Чехiї, Моравiї i Паннонiї, входили також численнi слов’янськi племена Сiлезiї, Лужицi та iнших земель по середнiй течiї Лаби. Енергiйний творець цiєї держави – князь Само – зумiв завдати нищiвної поразки аварам i успiшно протидiяв спробам франкiв пiдкорити собi захiдних слов’ян. Однак пiсля смертi Само (658) ця держава розпалась. Наступним етапом розвитку державностi у захiдних слов’ян було утворення Великоморавського князiвства у першiй половинi IX ст. (830-906). В його надрах формувалася чеська державнiсть, якiй передувало Чеське князiвство, що утворилося на межi VII i VIII ст.

За 10 рокiв до падiння Великоморавського князiвства Чехiя вийшла з його складу i утворила самостiйну державу. На IX ст. припадає об’єднання польських племен, яке вiдбувалося в рiзних центрах. Пiсля приєднання Великоморавiєю князiвств Малої Польщi (877) центром польської державностi, що складалася, стала Велика Польща. У другiй половинi Х ст. завершився тривалий процес утворення Давньопольської держави на чолi з династiєю Пястiв.