Роздiл II. Київська Русь наприкiнцi X – в серединi XII ст.

§ 1. Полiтичний розвиток київської держави

У 980 р. пiсля кiлькох рокiв феодальних усо­биць, а також загибелi братiв Ярополка й Олега київським князем став Володимир (980-1015). За його князювання Київська Русь досягла найвищої могутностi. Спираючись на дружину, Володимир значно змiцнив владу київського престолу. Продовжуючи реформи Святослава, на мiсце колишнiх «свiтлих князiв» мiсцевих династiй вiн посадив своїх синiв. У Новгородi сiв Ярослав, у Полоцьку – Iзяслав, в Туровi – Святополк, в Ростовi – Борис, в Муромi – Глiб, в Древлянськiй землi – Святослав, на Волинi – Всеволод, у Тмутороканi – Мстислав.

Протягом перших рокiв правлiння Володимир здiйснив кiлька вдалих походiв на в’ятичiв, радимичiв i оста­точно пiдкорив їх. Згодом вiн зайняв Перемишль, Червень та iншi порубiжнi мiста на заходi Русi-України. З метою укрiплення захiдних рубежiв було засновано нове мiсто на Волинi, назване iм’ям князя – Во­лодимир. Цим було завершено об’єднання всiх схiдно­слов’янських земель у складi Давньоруської держави.

Походам Володимира на захiд переду­вали важливi подiї в Центральнiй Європi. У 983 р. розпочалося могутнє повстання при­балтiйсько-полабського слов’янства проти нi­мецьких феодалiв. Воно вiдбувалося пiд гас­лами вiдновлення язичництва i було спрямо­ване проти християнства. Це повстання за­грожувало також польським володiнням у Захiдному Помор’ї i долi християнства у Польщi в цiлому, що спонукало Мешка I вис­тупити iнiцiатором польсько-нiмецького i польсько-угорського зближення. В результа­тi польський князь зумiв вiдвоювати у Чехiї Сiлезiю, а також на якийсь час Кракiв, i впритул наблизитися до залежних вiд Києва захiдноруських земель. Не чекаючи дальшо­го просування Мешка на схiд, у 990 р. Воло­димир здiйснив швидкий i далекий похiд за Вiслу, розгромив вiйська польського князя i повернув Чехiї Кракiв. Поразка Мешка за­вершилась укладенням миру i тимчасово припинила експансiю Польщi на схiд.

Пiсля смертi Мешка I (992) розпочалася жорстока боротьба мiж його старшим си­ном Болеславом i молодшими синами, яких спонукала до ребелiї вдова Мешка княгиня Ода. Не виключено, що саме вона була iнiцiатором втручання Володимира у поль­ськi справи. У 992 р. вiн здiйснив великий похiд в глиб Польщi, дiйшовши до мiста Калiша. Про масштабнiсть цiєї експедицiї київського князя свiдчать нi­­­мецькi хронiки, якi вiдзначають, що Болеслав, зайнятий вiйною з Руссю, не мiг прийти на допомогу iм­пе­­ратору Оттону III. Цього ж року було укладено новий мирний договiр мiж сторона­ми, який дав змогу Українi-Русi змiцнити позицiї на захiдних кордонах, а Болеславу подолати своїх конкурентiв (995) i розширити кордони Польської держави. У 999 р. Боле­слав Хоробрий приєднує Кракiв i Кра­кiв­­­­ську землю. Водночас вiн розширює свої володiння на заходi, заволодiвши низкою поселень полабських слов’ян. Безперечним полiтичним i нацiонально-культурним здобутком Болеслава було визнання римським папою i германським iмператором певної церковної незалежностi Польщi. 1000 р. у Польщi було зас­новано самостiйне Гнєзненське архiєпископство з пiдпорядкованими йому єписко­патами – Колобжегським, Вроцлавським i Кракiвським. Цим було започатковано нацiо­нальну польську церкву, яка вiдiграла надзвичайно важливу роль у змiцненнi польської державностi i утвердження польської нацiональної самосвiдомостi.

Посилення Польської держави викликало її тривале протистояння з германсь­кими феодалами на заходi i Україною-Руссю на сходi, що мало негативнi наслiдки для обох слов’янських народiв.

Саме Володимировi належить пальма першостi в залученнi України-Русi до європейського полiтичного процесу. Благовiрним християнським володарем, «силь­ним державою i багатством» характеризується вiн у листi архiєпископа Бруно Кверфуртського до германського iмператора Генрiха II. Київський князь проде­монстрував умiле орiєнтування в мiжнародних стосунках у Центральнiй Європi й блискуче користався цим вмiнням у своїй полiтицi щодо захiдних сусiдiв. Не пiдлягає сумнiву факт порозумiн­ня мiж шведським королевичем Стирбйорном i Володимиром Великим, спрямованого проти Польщi. Воно мало мiсце приблизно 980 р., коли Володимир, подолавши Ярополка й пiдкоривши майже всi схiдно­слов’янськi землi, пiшов вiйною на Польщу. Водночас Стирбйорн, дiйшовши згоди також з датським королем Гарольдом i забезпечивши мiлiтарну допомогу з Данiї (а може, i з Новгорода), витiснив полякiв з Волиня (надбалтiй­ського – авт.), захопив його та розпочав походи на пiвнiчно-захiднi слов’янськi землi, звiвши нанiвець нещодавно здобутi успiхи Польської держави в цьому регiонi. Саме в цей час захопив деякi «гради» вiд «ляхiв» i Володимир Великий.

Цей перший шведсько-український союз можна вважати своєрiдною пред­течею дальших полiтичних взаємозв’язкiв мiж Україною i Швецiєю. Можливо, звiдси почина­ється й традицiйне протистояння Польщi i Швецiї у боротьбi за оволодiння Помор’ям.

Водночас влада Русi поширилася на литовськi, фiнськi i пiвнiчнокавказькi племена. Для боротьби з печенiгами Володимир збудував низку укрiплень на пiвднi своєї держави, вздовж рiчок Десни, Остра, Трубежа, Сули i Стугни, що стримувало руйнiвнi наскоки кочовикiв у глибину Руської землi. Територiя Київської Русi часiв Володимира обiймала простори вiд Ладоги до Таманського пiвострова i вiд Закарпаття до приокських земель i Поволжя.

Пiсля смертi Володимира у 1015 р. розпочалася запекла мiжусобна боротьба мiж його синами. Старший син Святополк, захопивши київський стiл, намагався знищити своїх братiв, в яких вбачав конкурентiв у боротьбi за владу. Першим вiд рук найманих убивць загинув князь Борис – улюбленець Володимирової дружини – пiд час свого повернення з походу на печенiгiв. Глiб Муромський був убитий на кораблi пiд Смоленськом, а Святослав Древлянський – в Карпатах пiд час втечi у Чехiю – землю своєї матерi.

Проти Святополка рiшуче виступив Ярослав Володимирович, що княжив у Новгородi. Восени 1015 р. Ярослав у битвi пiд Любечем розгромив Святополка i урочисто вступив у Київ. Проте через деякий час Святополк з допомогою свого тестя польського короля Болеслава I Хороброго знову захопив столицю Русi. Фактичними господарями в нiй стали польськi феодали, якi чинили насильства над населенням, наражаючись на рiшучий опiр киян. В результатi Болеслав I був вимушений залишити Київ, але змiг утримати червенськi мiста, тобто лiвий берег Захiдного Бугу i Посяння з Перемишлем. У це протистояння братiв активно втручалися також германський iмператор i Угорщина – спочатку на боцi Ярослава, а потiм – Святополка.

У 1019 р. у битвi на рiчцi Альтi Ярослав остаточно розгромив Святополка i став київ­ським князем (1019-1054). Перiод його кня­зювання став роками дальшого пiднесення Київської держави. Щоправда, деякий час вона була фактично роздiлена мiж дво­ма центрами – Києвом i Чернiговом, де правив енергiйний брат Ярослава – Мсти­слав. Мсти­слав спочатку княжив у Тмутороканi i усла­вився своїми успiшними походами на кав­казькi народи. У 1024 р. вiн зробив спробу захопити Київ, але це йому не вдалося й вiн утвердився у Чернiговi. Пiсля битви пiд Листвином бiля Чернiгова, де Ярослав заз­нав поразки, Мстислав задовольнився Лiво­бережжям, i обидва брати князювали у зла­годi мiж собою. По смертi Мстислава (1036) всi лiвобережнi землi знову об’єдналися пiд владою Києва i Ярослав став одноосiбним правителем вели­чезної держави. У цьому ж роцi пiд Києвом Ярослав остаточно розгромив печенiгiв, що тривалий час загрожували Русi.

Вiдбувалося подальше розширення територiї Київської держави. У 1031 р. були повернутi червенськi землi. Просування на захiд Ярослав закрiпив будiвницт­вом нового мiста – Ярослава – над Сяном, яке стало форпостом Київської Русi на захiдних кордонах. Влада київського князя поширилась i на частину прибал­тiйських земель, де було засновано мiсто Юр’їв (Тарту).

Разом з тим слiд зауважити, що колонiзацiйнi про­цеси, спрямованi на ово­лодiння Чорноморським узбережжям, не мали свого логiчного завершення. Бiльш успiшною була колонiзацiя у пiвнiчному напрямi, яка фактично не зустрiчала протидiї. Вона викликала масовi переселення з центру, що послаблювало Київ, який не змiг утримати навiть гирла Днiпра i опинився пiд безпосередньою загрозою кочових орд.

Пiсля смертi Ярослава землi Русi були подiленi мiж його синами i племiнника­ми. Старший син – Iзяслав – «простий умом», як називає його лiтопис, дiстав го­­­­­­ловнi центри Русi – Київ i Новгород, а також Турово-Пiнську землю; Святослав – Чернiгiв iз Сiверською землею, а також величезнi територiї вiд Чернiгова до Рязанi i Мурома, включаючи землю в’ятичiв. Йому ж дiсталася Тмуторокань. Всеволод одержав Переяславську землю, землi по Волзi, Ростов та Суздаль. Волинська земля вiдiйшла Iгорю, Галицька – племiннику Ростиславовi Володи­мировичу, Полоцька – троюрiдному племiннику Всеволодовi Брячиславовичу.

Троє найбiльш впливових братiв – Iзяслав, Святослав та Всеволод – утвори­ли своєрiдний трiумвiрат на чолi зi старшим київським князем. Впродовж 15 рокiв вони спiльно пiдтримували мир i єднiсть величезної територiї, яку обiймала Русь на сходi Європи. Разом вони боролися з половцями, що завдавали значної шкоди пiвденним землям Київської держави. Проте цей трiумвiрат виявився немiцним. У 1068 р. половцi розбили руськi дружини на рiчцi Альтi, що в Переяславськiй землi, i створили реаль­ну загрозу Києву. Київське вiче звернулось до князя Iзяслава з вимогою озброїти киян. Побоюючись вiдкрити свiй арсенал народовi, князь вiдмовився, що викликало повстання. Iзяслав був змушений втекти до Польщi. За допомогою польського короля Болеслава II вiн повернувся на київсь­кий стiл, але пробув на ньому лише п’ять рокiв: два iнших трiумвiри – Святослав i Всеволод – змусили старшого брата у 1073 р. знову залишити Київ. У князiвст­вах-землях Давньоруської держави посилився потяг до звiльнення з-пiд влади Києва. Стара столиця Русi кiлька разiв переходила з рук у руки. Спочатку київ­ським князем став Святослав Чернiгiвський (1073 – 1076), пiсля його смертi – Всеволод, але вже наступного року до Києва знову повернувся Iзяслав з польським вiйськом. У 1078 р. Всеволод та Iзяслав спiльно виступили проти князiв, очолю­ваних їхнiм племiнником Олегом Святославичем, прагнучи запобiгти остаточному розпаду Київської держави. У битвi на Нежатинiй Нивi (поблизу Нiжина) Iзяслав був убитий i до 1093 р. на київському престолi утвердився Всеволод.

Перiод князювання Володимира, Ярослава i перших Ярославичiв становить цiлiсну епоху в розвитку староукраїнської державностi, яка характеризувалася припиненням далеких та виснажливих завойовницьких походiв, спрямуванням натомiсть зусиль на внутрiшню консолiдацiю, пiднесенням господарства i культу­ри. Цi зусилля зробили Київську Русь найбiльшою державою у тогочаснiй Європi.

Приблизно такий самий тривалий перiод полiтичної стабiлiзацiї переживала латинська Захiдна Європа в роки правлiння династiї Каролiнгiв. Протягом цього часу завершилось формування нової цивiлiзацiї, в якiй аж до XII ст. переважало сiльське господарство; мануфактурне виробництво i торгiвля були менш вагомими. Духовним пiдмурком цiєї «Першої Європи», за висловом деяких iсторикiв, було католицьке християнство, а також латинська мова, що її вживали елiтарнi верстви у релiгiйному та культурному життi i значною мiрою в державному управлiннi. Символом релiгiйної єдностi захiдного свiту було папство.

Проте цей здавалося б цiлiсний простiр нової цивiлiзацiї на заходi Європи був об’єднаний полiтичне лише на короткий час. Бiльша частина Захiдної Європи залишилася подiленою на регiони з рiзними мовами, рiвнями культурного розвитку, характером виробництва. Цi вiдмiнностi посилилися з полiтичним розпадом iмперiї Каролiнгiв й стали початком майбутнього нацiонально-культурного розмаїття Заходу. Ядром «Першої Європи» було королiвство Франкiв, яке зусиллями Пiпiна та Карла Великого було збiльшене удвiчi в результатi пiдкорення Саксонiї, Баварiї, королiвства Лангобардiв, Аквiтанiї, Бретанi, частини Iспанiї. За межами Франкської iмперiї залишилися лише окремi королiвства на Британських островах та у Пiвнiчно-Захiднiй Iспанiї. На сходi Європи роль осереддя цивiлiзацiйного процесу раннього середньовiччя виконало державне об’єднання полян – Русь у так званому вузькому розумiннi («поляне, яже ныне зовомая Русь»), що займало порiвняно невеликий ареал в межах Середнього Поднiпров’я з прилеглими регiонами. Поступово збройною силою та низкою органiзацiйних крокiв Руссю було утворено величезне полiтичне об’єднання у Схiднiй Європi, яке орiєнтувалося на православ­не християнство з церковно-слов’янською мовою i до татаро-монгольської навали було поважним конкурентом Заходу у полiтичному i культурному аспектах.

Наприкiнцi XI ст. дедалi впливовiшою фiгурою в полiтичному життi Русi стає син Всеволода Яро­славича переяславський князь Володимир Мономах. Вiн виступає активним супротивником князiвських усобиць i органiзатором вiдсiчi половцям, що посилили напади на Русь. З iнiцiативи Володимира Мономаха вiдбулися князiвськi з’їзди у Любечi (1098) та Витачевi (1100), якi посприяли встановленню вiдносної полiтичної рiвноваги у державi й допомогли органiзувати кiлька успiшних походiв на половцiв. Навеснi 1103 р. руськi вiйська пiд проводом Володимира Мономаха i київського князя Святополка Iзяславича (1093-1113) розгромили половцiв за днiпровськими порогами. У 1111 р. руськi дружини, здiйснивши похiд на Сiверський Донець, знову завдали половцям нищiв­ної поразки. Душею успiшних експедицiй проти кочовикiв був Володимир Моно­мах; блискучий полководець i прекрасний органiзатор, вiн корис­тувався загаль­ною пiдтримкою тогочасного суспiльства. Його влада поступово по­ширилася майже на половину територiї Русi – Переяславщину, Смоленщину, Нов­городську, а також Ростово-Суздальську землю, де почали виникати й iнтенсивно розвиватися насе­ленi пункти. Переселенцi з пiвдня – кияни, переяславцi – дали свої назви новим мiстам: Переяславль (Залiський), Володимир (на Клязьмi), рiчкам – Почайна, Либiдь, Iрпiнь, Трубiж, архiтектурним спорудам – «Золотi ворота» у Володимирi.

У 1113 р. пiсля народного повстання у Києвi, спрямованого проти феодальної сва­волi i мiжусобиць, великим київським князем став шiстдесятирiчний Володимир Мономах. Князь Володимир II був високоосвiченим дер­жавним дiячем, знав кiль­ка iноземних мов, був автором славнозвiсного «Повчання», а також «Устава» – доповнення до кодексу «Руська Правда». Хоча рiшення Любечсько­го з’їзду – «каждо да держить отчину свою» – не було порушене Мономахом, великий князь тримав у покорi фактично всiх князiв Русi, всю свою енергiю спрямував на здiйснення об’єднуючої полiтики щодо руських земель. Знову зросло полiтичне значення Києва як цент­­­­­­­ра Русi, змiцнiли його мiжнароднi позицiї.

Ще замолоду Володимир Мономах брав участь у походi руських дружин на Чехiю, що вiдбувся з iнiцiативи Святослава Яросла­вича у 1076 р. Київська держава в цей час вiдiгравала важливу роль у захiдноєвропей­ському полiтичному життi. Київському князю i його племiнниковi вдалося розiрвати небезпечний для них зв’язок мiж претендентом на київський престол Iзяславом Ярославичем i його колишнiм союзником Болеславом II Смiливим. Польський князь, пiдтриманий папою Григорiєм VII Гiльдебрандом, готувався в цей час до проголо­шення себе королем i отримання королiвської корони, чому рiшуче протидiяв нiмецький iмператор Генрiх IV. У цiй ситуацiї Генрiх IV, шукаючи союзникiв серед захiдно-слов’янських держав, спирався на Чехiю, ворожо налаштовану щодо Польщi. Похiд «Ляхомъ в помочь на Чехы», як зауважив лiтописець, iстотно допомiг Болеславовi II Смiливому у боротьбi зi спiльними iмперсько-чеськими силами i, разом з тим, вводив Україну-Русь у коло складних взаємовiдносин мiж iмперiєю i папством, що приковували до себе увагу всього європейського свiту.

Мономах також активно втручається у вiзантiйськi справи, вiдтiсняє половцiв далi на пiвдень в глибиннi райони степiв, паралiзує експансiонiстськi спроби Польщi та Угорщини на захiдних рубежах руських земель.

Володимир Мономах був одружений з Гiтою, дочкою останнього англосаксон­ського короля Гаральда Годвiнсона, що успадкував у 1066 р. трон, але невдовзi загинув у битвi при Гастингсi. Син Володимира Мстислав мав друге iм’я – Гаральд, дане на честь дiда по матерi. Англiйськi впливи позначились i на моно­маховому «Повчаннi», яке своєю композицiєю, iдейним змiстом та характером дидактичних настанов перегукується з лiтературною пам’яткою англосаксонського перiоду – «Батькiвськими повчаннями». Не виключено, що цей твiр могла привезти у Київ королiвська дочка Гiта.

Iм’я Володимира Мономаха, сина дочки вiзантiйського iмператора Костянтина IХ Мономаха, було добре вiдоме у середньовiчнiй Європi. Його дочка була видана замiж за угорського короля Коломана, а її син Борис активно змагався за угорський престол. Iснує думка, що датський король Вальдемар I Великий (1157-1182), син Канута Лаварда та Iнгеборги Мстиславни, одержав своє iм’я на честь свого прадiда по матерi Володимира Мономаха.

Полiтику Володимира Мономаха, який за висловом лiтописця «много поту утер за Рускую землю», продовжив його син Мстислав (1125-1132).

На вихованнi Мстислава i формуваннi його свiтоглядних позицiй не мiг не позначитися вплив його матерi, дочки англiйського короля. Хоча церковна полiтика Мономахового сина не розходилася з офiцiйним православ’ям, тим не менш вiн виявляв виразнi ознаки латинофiльства. Пiд час свого князювання у Новгородi вiн закладає храм Благовiщення, де вiдбувалося поминання святого Бенедикта Нурсiйського, засновника одного з найстарiших захiдно-европейських католицьких чернечих орденiв. Причому, поминання вiдбувалося саме 21 березня, коли його чест­ву­вав лише латинський свiт, а не 14 березня, що iнколи зустрiчалось у право­славних мiсяцесловах. З iнi­цiа­ти­ви князя у Новгородi було побудовано також собор Святого Миколая, культ якого став ще одним предметом для суперечок Вiзан­тiї i Риму. Справа в тому, що у 1087 р. мощi чудотворця були вивезенi з Мир Лiкiйських (вiзантiйськi володiння) до мiста Барi в Адрiатицi, що викликало обурення у Константинополi. Саме у цей час антипапа Климент III надiслав на Русь легата кардинала Григорiя для переговорiв про унiю київської церкви з Римом. У 1091 р. папа Урбан II подарував Всеволодовi Ярославичу, дiдовi Мстислава, релiквiю святого Миколая. Цього ж року у Київськiй Русi було встановлено латинське свято пере­не­сення мощiв святого Миколая – 9 травня. Онук великого князя київського пiшов ще далi. Збудований ним собор у Новгородi вiдзначав своє престольне свято не у тра­ди­цiйний православний Миколин день 6 грудня, а саме 9 травня, пiдкреслюючи тим самим перевагу латинської урочистостi.

Грунт для iнiцiативи Мстислава-Гаральда мiг бути пiдготовлений його матiр’ю, на батькiвщинi якої вже iснувала лiтургiя святому Миколаю, тодi як лише нечис­леннi мiсцевостi знали культ цього святого.

Очевидно, завдяки пiдтримцi князя-латинофiла у Новгородi мiг знайти притулок Антонiй Римлянин – син православних грекiв з апостольської столицi – i заcнувати православний монастир, що став осередком католицьких впливiв у Новгородi.

Родина Мстислава чи не найбiльше з усiх нащадкiв Мономаха була пов’язана родинними зв’язками з європейськими династiями. Сам Мстислав був одружений зi шведською принцесою Христиною. Його друга дочка Малфрiдь була видана за норвезького короля Сiгурда II, третя – Iрина – за вiзантiйського царевича Андронiка, четверта – Єфросинiя – за угорського короля Гейзу II; остання мала великий вплив на полiтичне життя Угорщини. Син Мстислава Iзяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк – з моравською княгинею. Цi родиннi зв’язки сприяли збереженню традицiйних зв’язкiв України-Русi iз захiдним свiтом, пiдтримцi її високого мiжнародного авторитету.

Як i в роки князювання Володимира II, найважливiшi центри Русi були в руках Мономаховичiв. Усi князi визнали старшинство за Мстиславом, що як «голова дер­­жави» активно вгамовував мiжкнязiвськi усобицi в Галичинi, Чернiгiв­щинi, Поло­цькiй землi. Продовжуючи полiтику свого батька, Мстислав здiйснив кiлька успiш­них походiв на половцiв, вiдтiснивши їхнi кочiв’я за Дон, Волгу i Яїк. Вiн зав­дав також вiдчутних ударiв литовцям, якi починали вiдiгравати дедалi активнiшу роль у полiтичному життi Схiдної Європи, знову обклав даниною чудськi племена, що спробували були звiльнитися з-пiд влади київського князя.

Києву ще вдавалося пiдтримувати традицiї єдностi i боротися з вiдцентровими устремлiннями регiональних володарiв. Вiдносна полiтична стабiльнiсть Русi спри­яла її дальшому соцiально-економiчному розвитковi. Ця тенденцiя ще тривала за наступ­никiв Мстислава Володимировича – його брата Ярополка (1132-1139), Всево­лода Ольговича (1139-1146), чернiгiвського князя, що посiв київський велико­княжий стiл i володiв значною частиною руських земель, а також Iзяслава Мсти­сла­вича (1146-1154). З другої половини XII ст. починається швидке вiдособлю­вання земель-князiвств, занепад центральної об’єднуючої ролi Києва.