§ 3. Дальший розвиток феодалiзму в захiднiй європi. Київська держава х ст.

Через нерiвномiрнiсть розвитку феодалiзму в рiзних частинах Європи процес становлення феодальних держав вiдбувався неоднаковими темпами i набував неоднозначного змiсту. Тодi як рiзноетнiчнi схiдно-слов’янськi племена перебували на стадiї утворення ранньо­феодальної iмперiї з численними родоплемiнними рудиментами, в країнах Захiдної Європи вже почався процес утворення однонацiональних держав. Цьому сприяли бiльш швидкi процеси феодалiзацiї, що неухильно розвивались у франкському суспiльствi, соцiально-економiчна та етнiчна неоднорiднiсть Каролiнгської держави. Розпад монархiї Каролiнгiв став важливим етапом в iсторiї Францiї, Нiмеччини та Iталiї.

Верденським договором (843) було оформлено остаточний подiл iмперiї Карла Великого, а на початок Х ст. на її територiї утворилося сiм самостiйних феодальних держав: Нiмеччина, Францiя, Iталiя, Прованс, Бургундiя (згодом вони об’єднались у так зване Арелатське королiвство), Лотарингiя i Наварра.

Структура феодальної земельної власностi, що склалася в країнах Захiдної Європи у Х-XI ст., проiснувала впродовж кiлькох столiть. Вона була пов’язана з перетворенням бенефiцiю на феод, що означало перехiд права земельного во­­лодiння, надаваного за вiйськову службу, iз прижиттєвого у спадкове. Клас феодалiв склався як своєрiднi iєрархiчнi «сходи», де верховним власником всiєї землi у державi вважався король – верховний сеньйор. Йому пiдкорялися великi свiтськi та духовнi феодали – герцоги, графи, архiєпископи, єпископи, абати, якi отримували вiд монарха феод. Великi фео­да­ли були фактично незалежними вiд короля, мали права оголошення вiйни та миру, карбування власної монети, судочинства тощо. Їм пiдкорялися дрiбнiшi феодали – барони й вiконти, якi також були повновладними господарями у своїх володiннях. На найнижчiй сходинцi перебували нетитулованi рицарi. З певними видозмiнами у назвах, титулатурi тих чи iнших верств чи груп феодалiв така система взаємозалежностi утвердилась в усiй Захiднiй Європi.

Зосередження земельної власностi в руках феодалiв зумовило появу феодаль­ного маєтку, що посiв мiсце вiльної селянської общини. Вiльне колись селянство перетворилося на крiпосне, проте община-марка не зникла, а була пiдпорядкована владi феодала. Меншу частину селянства становили особисто вiльнi селяни.

Слiд зауважити, що масштаби феодалiзацiї в рiзних країнах Захiдної Європи були рiзними i закрiпачення селянства вiдбувалося нерiвномiрно. Скажiмо, Нiмеч­чина, територiя якої не входила до складу Римської iмперiї, у розвитку феодальних вiдносин дещо вiдставала вiд Захiднофранкської держави. В багатьох нiмецьких общинах-марках ще залишалося чимало вiльних селян, якi користувалися частко­вим iмунiтетом i не пiдлягали суду феодала. Королiвська влада у новостворених державах була слабкою. У Францiї 987 р. перервалася династiя Каролiнгiв i королiвська корона дiсталася графу Гуго Капету, який започаткував нову динас­тiю. Реальна влада перших Капетингiв поширювалася на порiвняно невелику територiю його безпосереднiх володiнь (королiвського домену пiд назвою Iль-де-Франс). Її найважливiшими центрами були Париж i Орлеан. Поза власним доменом влада короля Францiї фактично була номiнальною.

Нiмецька феодальна держава, що видiлилась зi складу Франкської iмперiї як Схiднофранкське королiвство, починає свiй самостiйний полiтичний розвиток вiд утвердження на престолi короля Генрiха I Птахолова, першого представника Саксонської династiї, який об’єднав усi нiмецькi герцогства у Тевтонське королiвство. Вiд назви одного з нiмецьких племен – «тевтонiв» – пiшло етнiчне найменування нiмцiв – Tutschen або Deutschen (звiдси найменування сучасної Нiмеччини – Deutschland). За Генрiха I починається довготривала експансiя нiмецьких феодалiв на землi захiдних слов’ян, а також в Iталiю. Наступник Генрiха Оттон I, скориставшись полiтичним роздробленням Iталiї i послабленням папства, захопив Ломбардiю i Тоскану i 962 р. коронувався у Римi iмператорською короною. Полiтика нової iмперiї, що отримала згодом назву «Священна Римська iмперiя германської нацiї», сприяла прагненню нiмецької феодальної верхiвки до панування у Захiднiй Європi. Проте вже наприкiнцi Х ст. вiдбувається послаб­лення влади iмператорiв, якi одночасно зазнають невдачi i у зовнiшнiй полiтицi на сходi. Спроби нiмецьких iмператорiв просунутися далi на схiд i захопити слов’янськi землi були паралiзованi стiйким опором лютичiв та ободритiв. Не вдалися також i горезвiснi «iталiйськi походи» Оттона I i його наступникiв та їхнi намагання витiснити Вiзантiю з Пiвденної Iталiї.

Об’єднання англосаксонських королiвств в одну державу вiдбулося на по­чат­ку IХ ст. Важливе значення для змiцнення єдностi країни i нової державностi мав складений за короля Альфреда Великого (871-899) збiрник законiв «Правда короля Альфреда», до якого було включено низку старих англосаксонських «Правд» рiзних королiвств Британiї. Англiйськiй державi довелося вести тривалу боротьбу з Датським королiвством i норманами, що постiйно спустошували уз­­­бережжя Англiї. Разом з тим, вiдстояли державну незалежнiсть кельтськi областi Британiї Уельс, Корнуел i Шотландiя, де було утворено свої князiвства i королiвства. Повну незалежнiсть вiд англосаксiв зберегла (до другої половини XII ст.) Iрландiя.

Аналогiчнi процеси вiдбувались у середовищi захiдного слов’янства, що було географiчне близьким до Захiдної Європи i зазнавало тих самих процесiв феодалiзацiї i державотворення. В кiнцi IX – на початку Х ст. розпалася Велико­моравська держава. Це величезне територiально-полiтичне об’єднання вiдiграло важливу роль у стримуваннi натиску Франкської держави та її спадкоємцiв i спри­яло збереженню етноiдентичностi захiднослов’янських народiв. Крiм того, бiльш тiсна взаємодiя iз захiдним свiтом сприяла швидкому, порiвняно зi схiдним сло­в’янством, формуванню одно-нацiональних держав i феодалiзацiї захiдних слов’ян.

Пiсля розпаду Великоморавської держави утворюється незалежне Чеське князiвство на чолi з династiєю Пшемисловичiв. У другiй половинi Х ст. завершився процес утворення Польської держави. І чехам, i полякам довелося й надалi витримувати натиск Германської iмперiї, що прагнула проводити полiтику розширення германського свiту далi на схiд за рахунок територiй слов’янських народiв.

Мiж тим, схiднослов’янськi племена, об’єднанi владою Києва, переживають перiод становлення нової ранньофеодальної державностi. Київська Русь, або Київська держава, як полiтична структура ще залишається предметом дослiджень i дискусiй. Проте безсумнiвно, що ця держава не була i не могла бути моноетнiчною. Київ поширив свою владу на територiї багатьох народiв. Дехто з iсторикiв називає Київську Русь конфедера­цiєю окремих земель – самостiйних князiвств. Насправдi ж це була середньовiчна iмперiя, подiбна до iнших середньовiчних слов’янських iмперiй – Болгарської та Моравської, або Франкської держави Каролiнгiв. Б.О. Рибаков назвав її «ранньо­феодальною iмперiєю», її створила i нею керувала держава, що сформувалася на територiї нинiшньої України навколо Києва i яка мала назву «Русь», «Руська Земля». В XI ст. ця назва поширилася на землi на захiд вiд Київщини, тобто на пiзнiшi галицько-волинськi землi. На iншi територiї iмперiї назва «Русь» поширилася вже пiсля її розпаду в першiй половинi XII ст.

Початок дiяльностi наступника Олега – Iгоря (912-945) збiгся з повстан­ням слов’янських племен, пiдкорених у попереднi роки Києвом. Впродовж трива­лого часу Iгор вiв вiйну з древлянами, уличами, тiверцями та iншими племенами, яких вiн знову змусив визнати владу Києва. Становище Давньоруської держави ускладнилося появою бiля її пiвденних кордонiв печенiзької орди, що протягом багатьох десятилiть завдавала значної шкоди економiчному i культурному розвит­ковi схiдних слов’ян. Вiзантiйська дипломатiя прагнула використати загострення русько-печенiзьких вiдносин для послаблення Русi, оскiльки Вiзантiя не була зацiкавлена у змiцненнi Київської держави, зростаннi її впливу на мiжнароднiй аренi. Ось як поясню­вав вiзантiйську полiтику сучасник Iгоря iмператор Костянтин Багрянородний: «Коли ромейський (вiзантiйський) цар живе в мирi з печенiгами, то анi Русь, анi турки не мо­жуть робити ворожих нападiв на Ромейську державу; не можуть вони домагатися вiд ромеїв великих грошей i дарункiв як оплати за мир, бо бояться сили, що її цар за допомо­гою того народу може їм протиставити в разi їх походу на ромеїв. Печенiги, зв’язанi з iмператором i заохочуванi посольствами й дарунками, легко можуть нападати на землю русiв i туркiв, брати в неволю їхнiх жiнок i дiтей i пустошити їхнi країни».

Пiсля стабiлiзацiї внутрiшнього становища Iгор зробив спробу здiйснити тиск на Вiзантiю й добитися створення умов для мирної торгiвлi Русi. Цьому мала сприяти активна приморська колонiзацiя Русi на мiсцi колишнiх антських поселень, яка могла б стримувати наскоки степових орд, охороняти торгiв­лю, протидiяти вiзантiйським впливам. Ця полiтика Iгоря привела зрештою до вiдкритої вiйни з Вiзантi­єю. В 941 р. вiн органiзував похiд на Константинополь 10-тисячного вiйська. Проте, коли руська ескад­ра з’явилася поблизу Константинополя, вона була зустрiнута вiзантiйським флотом й знищена так званим «грецьким вогнем». У 943 р. вiдбувся новий похiд на Вiзантiю. Вiйсько просувалося суходолом i морем. Херсонесцi повiдомляли вiзантiйського iмператора Романа: «Се идуть Русь бес числа корабль – покрыли суть море корабли!» Коли армiя русичiв була вже на Дунаї, iмператор вислав своїх послiв для укладання миру. Взявши викуп у грекiв, Iгор повернувся в Київ. Наступного (944) року було укладено мирний договiр, що дозволяв Русi вiльно надсилати до Константинополя торговельнi кораблi. Однак Iгор змушений був зректися володiнь у гирлi Днiпра i на узбережжi Чорного моря.

Частi походи київського князя послаблювали економiчне становище держави, незважаючи на збагачення верхiвки дружини та боярства. Кожного разу, коли виникала потреба органiзувати нову вiйськову експедицiю, князь iз дружиною вирушав на полюддя – збирання данини в залежних вiд Києва землях, що супроводжувалося руйнуванням мiсцевого господарства. Полюддя зустрiчало спротив, який нерiдко переростав у вiдверту збройну боротьбу мiсцевого населення з київським князем.

У 945 р. пiд час чергового полюддя в Древлянськiй землi князь Iгор був убитий повсталими древлянами. Пiсля смертi Iгоря влада перейшла до його вдови княгинi Ольги (945-964), оскiльки спадкоємець убитого князя – Святослав – був ще малолiтнiм. З iменем цiєї рiшучої i дiяльної жiнки пов’я­зано низку важливих подiй, що справили значний вплив на дальший розвиток Русi. Насамперед Ольга рiшуче розправилась iз повсталими древлянами, спалила вщент їхнє головне мiсто Iскоростень i обклала Древ­лян­ську землю тяжкою даниною. Вона здiйс­нила ряд важливих реформ, якi змiцнили i юридично закрiпили величезнi черезсмужнi доменiйнi володiння великого князя київсь­кого – вiд околиць Києва до господарських угiдь на пiвночi у Новгородськiй землi.

У 946 р. Ольга вiдвiдала Константинополь. Вченi висловлюють припущення, що на цей час вона вже прийняла християнство i мала намiр зробити його державною релiгiєю.

Метою поїздки княгинi були переговори щодо хрещення Русi i можливого шлюбу її сина Святослава з однiєю з вiзантiйських принцес. На честь Ольги iмператор Костянтин влаштував урочистий офiцiйний прийом. Проте княгиня залишилася незадоволеною вiзитом до Константинополя та невдалими пере­говорами i активiзувала свої вiдносини з германським королем Оттоном I.

У 964 р. вступив у свої великокняжi права войовничий Святослав Iгорович (964-972). Його правлiння ознаменувалося змiцненням мiжнародного становища Київської Русi, блискучими воєнними перемогами у Волзькiй Болгарiї, Хозарiї, Болгарiї (на Балканах), Вiзантiї, печенiзьких степах. За роки свого правлiння Святослав пройшов походами щонайменше 8000 – 8500 км.

Повернувши пiд владу Києва землю в’ятичiв, що були обкладенi даниною хозарами, Святослав розпочав грандiозну вiйськову експедицiю проти Хозарського каганату. В результатi трирiчної вiйни величезна iмперiя хозарiв перестала iснувати. Ось як описує наслiдки походу Святослава на Волгу арабський письменник Х ст. Iбн Хаукаль: «Тепер не залишилося нi слiду вiд булгарiв, нi вiд буртасiв, нi вiд хозарiв, бо Русь знищила їх усiх, вiдiбрала в них усi землi й захопила собi, а тi, хто врятувався з її рук, розбiглися по близьких мiсцях, бажаючи залишитися поблизу своїх країн та сподiваючись прийти до згоди з Руссю i пiддатися їй». Падiння Хозарiї сприяло дальшiй консолiдацiї схiдно­слов’янських племен, оскiльки остання претендувала на землi в’ятичiв i сiверян. Проте лiквiдацiя Хозарської держави вiдкрила шлях кочовим племенам Сходу на захiд, що створило для Русi нову постiйну небезпеку. Печенiги зумiли бло­кувати торговельнi шляхи на схiд i стали господарями пiвденноруських степiв. Печенiзька загроза нависла над Приднiпров’ям i безпосередньо над Києвом.

У 967-971 рр. Святослав здiйснив кiлька походiв на Балкани. У 968 р. в битвi пiд Доростолом вiн завдав поразки болгарськiй армiї. Зайнявши кiлька мiст по Дунаю, Святослав зробив своєю резиден­цiєю м. Переяславець. Сюди, за словами Святослава, стiкалися товари з рiзних країн: з Вiзантiї – золото, шовковi тканини, вина, фрукти, з Чехiї та Угорщини – срiбло й конi, з Русi – дорогi хутра, мед, раби. Ско­рис­тавшися вiдсутнiстю Святослава, печенiги – за намовою Вiзантiї – пiдiйшли до Києва i обклали його. Але мiсто вистояло завдяки мужностi киян i допомозi лiвобе­режних дружин воєводи Претича.

У цьому на перший погляд необачному змiщеннi Святославом центру своєї активної полiтики були продиктованi часом розрахун­ки. Київський князь дiяв в епоху становлення ранньофеодальних iмперiй та їх проти­борства за мiсце в Європi. Лише за кiлька десятирiч до появи Святослава на Дунаї розпалася Ве­­­­ликоморавська слов’янська держава. У 962 р. римський папа коронував Оттона I iмператорською короною. Київська дер­жава, досягнувши вершини воєнної могутностi завдяки походам Свя­­то­слава, ставала динамiчним воєнно-полiтичним органiзмом, який намагався наблизитись до аван­сцени основних подiй тогочасного європейського полiтичного процесу.

Ненадовго повернувшись до Києва, Святослав роздiлив князiвство мiж своїми синами. У Києвi князем став старший син Ярополк. Древлянська земля дiсталася Олеговi i Новгород – Володимировi. Цей захiд став важливим кроком на шляху утвердження єдиної княжої династiї на всiх землях Київської Русi. Проте Київська держава у Х ст. не являла єдиної полiтико-територiальної цiлiсностi. До її складу, за пiдрахунками М. Грушевського, входило не менше двадцяти земель i князiвств. Деякi з них – значно вiддаленi вiд Києва – мали цiлком вiдмiннi господарський i суспiльний устрої, культуру тощо.

У 969 р. розпочався новий похiд Святослава на Балкани. Аби запобiгти дальшому посиленню Русi в цьому регiонi, iмператор Iоан Цимiсхiй вислав свої вiйська проти русичiв, але вiзантiйцi зазнали поразки. По кiлькох великих битвах вiзантiйське вiйсько обклало мiсто Доростол – опорний пункт Святослава, де зосередилися головнi сили русичiв. Пiсля тримiсячної облоги обидвi сторони погодилися на переговори. Греки зобов’язалися пропустити армiю Святослава додому, а Русь вiдмовилась вiд претензiй на вiзантiйськi володiння на Дунаї i в Криму. Повертаючись додому 972 р., Святослав натрапив на засiдку печенiгiв у днiпровських порогах i загинув у бою.

Грандiозна за своїми масштабами, добре продумана воєнно-полiтична стра­те­гiя Святослава має оцiнюватись у рамках загальноєвропейського полiтичного контекс­ту. Русько-болгарсько-вiзантiйський конфлiкт був тiсно пов’язаний з вiзантiйсько-нiмецькими вiдносинами того перiоду. У своїх зовнiшньополiтичних розрахунках стосовно Вiзантiї (967-968) Нiмецька iмперiя враховувала наяв­нiсть глибоких болгаро-вiзантiйських суперечностей i прагнула зближення з Болгарiєю, а згодом стала використовувати для свого тиску на Вiзантiю антивiзан­тiйську полiтику Русi. Висловлюється навiть припущення про утворення 968 р. союзу мiж Нiмеч­чиною i Руссю, однiєю з умов якого було зобов’язання Святослава знову допустити мiсiйного єпископа у Київ. Принаймнi синхроннiсть антивiзан­тiйських дiй Русi i Нiмеччини не залишилась непомiченою багатьма дослiдниками.

Дiяльнiсть Святослава, попри невдачi його останньої воєнної кампанiї, свiдчить, що це був видатний полiтичний дiяч, якого знав весь тодiшнiй полiтичний свiт. Вiн був учасником визначних мiжнародних подiй, часто дiючи за згодою з iншими державами i беручи, таким чином, участь у вирiшеннi завдань європейської полiтики. Б.О. Рибаков, зокрема, висловив погляд на Святослава як на видатного державного дiяча i блискучого полководця, спадкоємця попередньої зовнiшньої полiтики Русi, яка прагнула розiрвати коло ворожих сусiднiх держав, що блокували її на торгових шляхах зi сходу i заходу. «Походи Святослава 965-968 рокiв, – зазначав вiн, – становлять нiби єдиний шабельний удар, що прочертив на картi Європи широке напiвколо вiд Середнього Поволжя до Каспiю i далi по Пiвнiчному Кавказу i Причорномор’ю до балканських земель Вiзантiї». I справдi, мiж схiдними i захiдними походами Святослава iснувала єднiсть стратегiчного завдання, яке полягало у намаганнi зруйнувати всю систему європейських та азiатських союзiв Вiзантiї у Причорномор’ї.

Поява Святослава на Дунаї, перенесення його резиденцiї до Переяславця виразно свiдчили про намiр київського князя зробити Русь-Україну впливовим геополiтичним i воєнним фактором у Пiвденнiй i Центральнiй Європi. На це були спрямованi також його в цiлому успiшнi кроки у залученнi Угорщини як постiйного учасника антивiзантiйської коалiцiї, очолюваної Руссю. Угорцi взяли участь у воєнних акцiях Русi проти Вiзантiї у 967 – 968 рр. i весною 970 р. В останньому випадку утворенню воєнного союзу з угорцями сприяли посольства Святослава в Паннонiю, якi засвiдчили зрiлiсть тогочасної давньоруської дипломатiї. Воєнно-полiтичнi i дипломатичнi дiї Святослава сприяли широкому виходу Давньоруської держави на мiжнародну арену i вiдiграли важливу роль у її подальшому розвитку.

Перiод князювання Олега, Iгоря i Святослава був часом найбiльшої воєнної експансiї Русi. Численнi походи на узбережжя Чорного моря, Балкани, Кавказ зробили Київську Русь морською державою, що успiшно конкурувала з Вiзантiйсь­кою iмперiєю. Недаремно сучасники називали Чорне море «руським»; ним, як зазначав арабський письменник Аль-Масудi (X ст.), «нiхто крiм них (русiв) не плаває». Проте широкий розмах воєнних акцiй перших Рюриковичiв був надзви­чайно виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси i пiдривав мiць новоствореної держави. Недаремно кияни застерiгали Святослава пiд час його перебування на Балканах i печенiзького нападу на Київ: «Ти, княже, чужої землi шукаєш i бережеш, а своєї мало не втратив». Зв’язки Києва з колонiзацiй­ними опорними пунктами в гирлах Днiпра, Дунаю, у Криму неодноразово пере­ривалися й опанувати узбережжя Чорного моря остаточно не вдалося. Нагальною потребою руської держави стала лiквiдацiя печенiзької загрози. Це завдання було успiшно виконане сином Святослава князем Володимиром.