§ 2. Формування буржуазних відносин

Політична еволюція феодалізму, підштовхувана утвердженням абсолютизму в Західній Європі, су­проводжувалась істотними соціально-економічними зрушен­нями. Поворот у розвитку помісного госпо­дарства, пов’язаний із зростанням ролі товарно-грошових відно­син, поступове роз­крі­пачення селянства, ріст міст, розвиток промислового виробництва і торгівлі, форму­вання національного ринку – усі ці процеси відбува­лися дедалі інтенсивніше.

Наприкінці XV ст. європейський світ відкриває Америку і водночас прокладає морський шлях до Індії; ці відкриття дали сильний поштовх розвиткові торгів­лі, а також зумовили переміщення її напрямків. До кінця XV ст. домінуючим ареалом європейської торгів­лі було Середземне море з головними торговельними центрами у Барселоні, Генуї і Венеції. Венеція вела інтенсивну торгівлю з країнами Сходу через Єгипет, проте після завоювання Єгипту турками на початку XVI ст. цей шлях став важким і небезпечним. Між тим, португальці відкрили новий шлях до Індії повз мис Доброї Надії й істотно підірвали венеційську торгівлю. Відкриття Аме­рики і португальського шляху до Індії надали певних переваг у веденні тор­­гівлі тим країнам, що лежали на узбережжі Атлантики. Досі головний шлях від італійських портів до Німецького моря йшов через Альпи і Німеччину, що сприяло процвітанню міст на середньому і нижньому Рейні та верхньому Дунаї. З падінням колишньої італійської торгівлі ці міста почали занепадати. У несприятливій ситуації опинився Ганзейський союз міст, у якого з’явилися конкуренти: з одного боку – Ні­дер­ланди та Англія, а з іншого – Данія і Швеція. Особливо виграли від перемі­ще­ння торгових шляхів Нідерланди, що дуже швидко розвинули власну промисловість і розгорнули посередницьку діяльність між старими німецькими торговими центрами – Аугсбургом, Нюрнбергом і Ліссабоном. Проте першість у європейській торгівлі XVI ст. належала Португалії та Іспанії; вони ж започаткували колоніальні володіння європейських країн, які згодом справили надзвичайно великий вплив на європейську політику та економіку. Лише наприкінці сторіччя іспанців і португальців почали тіс­нити Англія, Нідер­ланди і Франція.

Одним з важливих наслідків зазначених подій став небувалий досі приплив до Європи золота й срібла, який спричинив падіння вар­тості монети і одночасне подорожчання пред­ме­­тів споживання. За короткий час кількість гро­шей зросла більш ніж у десять разів, що сприяло розвиткові комерційного капіталу. Аме­ри­ка виявилась справжнім «ельдорадо» (золотим дном) для збіднілого кастильського дворянства, нездатного до мирної праці. Воно безоглядно кинулось у новий світ за казковою заморською здобиччю, проте не спромог­лося ні розпродати її по Європі, ні перетворити нагро­маджені запаси золота, срібла, прянощів і предметів розкоші на торговельні і мануфак­турні підприємства. Цю роль посередників у XVI ст. виконували купці, які тримали у своїх руках обмін на старих торгових кому­нікаціях, що йшли з Італії через Альпи до берегів Пів­ніч­ного моря. Купецькі доми Генуї, Мілана, Аугс­бурга, Нюрнберга, володіючи вільним капіталом, значним досвідом і кмітливістю, швидко пристосува­лися до нових умов і бралися керувати торговим обмі­ном з Ін­дією та Америкою. Особливо активну участь у новій океанічній торгівлі взяли тор­гові фірми Аугсбурга, доми Фуггерів і Вельзерів. Вони постачали ескадри, що відбували до Індії чи Америки, європейськими промисловими товарами, закупову­вали у португальців індійський перець, давали королю Португалії великі задатки, аби забезпечити собі безперебійні поїздки на схід, нарешті, розвозили американські та індійські товари з Іспанії й Португалії до інших країн і Європи.

Складні операції європейського купецтва, розши­рення торгових оборотів і без­перервність торговельних угод покликали до життя нові установи – біржі, де купці або їхні прикажчики могли щоденно зустрічатися й укладати комерційні та грошові угоди, здійснюва­ти сплату за рахунками не лише у ярмаркові строки – як це було раніше, – а постійно; тут таки зосереджу­валася різного роду цікава для купецтва інформація, зокрема й важливі для торговельних справ політичні новини. Найбільш відомі біржі виросли в Ліоні і Антверпені. Завдяки піднесенню торговельної актив­ності Нідерландів антверпенська біржа відігравала особливо видатну роль.

Грошові операції тієї епохи були просякнуті духом сміливої заповзятливості і ризикованих рішень, тому тодішніх фінансових ділків недаремно порівнювали з кондотьєрами і конкістадорами. В середовищі нового класу – буржуазії – утворю­єть­ся своя аристократія, яка формується шляхом нагромадження великих готів­ко­вих капіталів у найбільш спритних ділків, здебільшого в результаті різних кредит­них операцій. На цих операціях вже з кінця середніх віків зростали величезні ста­тки. Невдовзі ця грошова аристократія висуваєть­ся як політична сила першо­рядної ваги.

В період утвердження абсолютизму формується такий важливий компонент економічного життя як державне господарство – поняття фактично чуже «класич­ному» феодалізму. Феодальна держава не знала іншого господарства, крім госпо­дарства феодаль­ного власника; отже, володіння монарха було таким самим осо­бистим його господарством, як і господарство будь-якого феодального сеньйо­ра. Прибутки й витрати монарха за своїм характером також мало чим відрізня­лися від сеньйоріальних. Всі загальнодержавні потреби задовольнялися натурою. Головна з них – потреба у війську – задовольнялась у формі феодального опол­чен­ня. Фортеці будувалися відробітковою працею; внутрішнє управління також базувалося на численних феодальних правах і зобов’язаннях. Проте з утвердженням і зростанням великих національних держав змінюється і характер війн, які отримують небачений досі розмах – як у плані театрів воєнних дій, так і їхньої тривалості. Феодальне ополчення виявилося зовсім непридатним для нової широкомасштабної вій­ни, оскільки було розраховане на порівняно обмежені у просторі й часі воєнні дії. Вихід був у формуванні найманих армій. Їхня поява у подвійний спосіб підри­вала політичну силу феодальних верств. З одного боку, втрачалася їхня роль оборон­ця держави проти зов­нішньої небезпеки, а з іншого – на перший план висувалась фінансова проблема, а разом з нею і той клас, в руках якого зосеред­жувався грошовий капітал, необхідний для її вирішення. Ведення війни в нових масштабах потребувало швидкого оперування такими величезними сумами, які пере­вищували звичайні прибутки короля – навіть підкріплені державними подат­ками, головними платниками яких були власни­ки грошових капіталів. Саме ця ситуація сприяла зародженню державних позик, в яких наочно виявила­ся політична сила грошовитих людей, грошей взагалі. Нова грошова аристократія починає за­сло­няти собою аристократію феодальну.

Політична сила нових грошових магнатів почала виявлятися вже у XIV-XV ст. У Франції своїми вели­чезними коштами вражав Жак Кьор – син кушніра, який виявив надзвичайну енергію і кмітливість у веденні різноманітних торгових і фінансових підпри­ємств. Його комерційний і банківський дом суперничав з іншими фінансовими магнатами – Медічі. З особли­вою силою і наочністю політичний вплив грошової аристократії виявився на початку XVI ст. під час боротьби за ім­пе­ра­торську корону між Карлом Габсбургом і французьким королем Францис-ком I. Закулісний бік цього протистояння двох найвпливовіших монархів Європи полягав переважно у підкупі німецьких князів-електорів (курфюрстів), які отримали від Карла V величезну на той час суму – 850 000 флоринів. Ця сума була по­зи­чена імператору здебільшого Фугерами, один з яких – Яків Фугер, мав пов­ну підставу писати Карлові V у 1523 р.: «Відомо і цілком очевидно, що ваша вели­чність не могли б отримати римської корони без моєї допомоги». І навпаки, були моменти, коли відсутність підтримки Фугерів ставила германського імпера­то­ра в скрутне становище. У 1524 р. він не отримав від них своєчасно грошей, внаслідок чого похід імператорського війська у Південну Францію зазнав невдачі і французам вдалося відвоювати Мілан. Тривалий час Фугери тримали у своїх руках долю війни і миру, а разом з тим певною мірою долю Священної Римської імперії і католицької церкви. Тісно зв’язані з папським престолом, вони виступили прибіч­никами старої церкви, коли в Німеччині розпочалася релігійна реформація.

З розвитком товарно-грошових відносин, розростан­ням міст, формуванням національних ринків сільсь­ким жителям стало вигідно збувати на ринок продукти сільськогосподарського виробництва. Причому їхня ціна весь час зростала внас­лідок величезного припливу золота й срібла і відповідного знецінення грошей. У передових країнах Західної Європи, де на той час вже було закладено підвалини буржуазних відносин, відбу­вався інтенсивний процес звільнення селянства від кріпосництва і перетворення його на фермерів або вільнонайманих сільськогоспо­дарських робітників (Ан­глія, Нідерланди, частково Франція). В інших країнах втягування поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини і орієнтація на ринок вели, навпаки, до ще більшого закріпачення селянства і посилення панщини задля одержання більшого прибутку. Усі зазначені процеси, поряд зі змінами у соціальному і політичному розвитку Західної Європи, розхитували економічні підвалини феодалізму, розширювали сферу буржуазних відносин.

Нова економічна ситуація в Європі вплинула на розвиток ремесла й торгівлі, розбудову старих і виник­нення нових міст в українських землях Литовської держави. В XV ст. у воєводствах Київському, Волин­ському і Брацлавському налічувалося близько 35 міст і містечок. На середину XVI ст. їхня кількість зросла до 150. Найбільшим містом був Київ, в якому мешкало 6 тисяч жителів. Київ, що продовжував відігравати роль найважливішого культурного та економіч­ного центру України, справляв сильне враження на інозем­ців, які відвідували місто. Так, радник німецького цісаря Сигізмунд Герберштейн (1486–1566) пише: «Київ – старовинна столиця Русі. Пишність і справ­жня королівська велич цього міста підтверджується самими його руїнами і пам’ятками». Михайло Литвин, який залишив яскраві свідчення про природні багат­ства Києва, Київщини і Придніпров’я, так писав у 1550 р. про київську торгівлю: «Київ переповнений чужозем­ним крамом», у Києві «така велика кількість доро­гих шовкових одягів, дорогоцінного каміння, соболів та ін. дорогоцінних хутер, що мені самому траплялося бачити шовк, що коштував дешевше, ніж у Вільно лен, а перець дешевше солі». Великими містами (понад 700 будинків) вважалися також Кременець, Брацлав; середніми (від 200 до 700 будинків) – Берестечко, Вінниця, Володимир, Дубно, Збараж, Житомир, Канів, Ковель, Костянтинів, Литовіж, Луцьк, Олика, Острог, Соколь, Степань, Торчин, Турійськ, Черкаси; малими – Белев, Вижва, Заславль, Звенигород, Клевань, Корець, Красилів, Локачі, Любеч, Межиріч, Миляновичі, Несухоїжі, Овруч, Острожець, Оручів, Остер, Полонне, Рівне, Торговиця, Чорнобиль, Чуднів, Шульжинці, Переяслав, Біла Церква. Найбільше міст і містечок зосередилося у Волинському воєводстві (32 міста і 89 містечок), що було порівняно краще захищене від татарських набігів. Англійський мандрівник Ф. Морісон, подорожуючи наприкінці XVI ст. Польщею, писав у щоденнику: «Волинь є найбільш врожайна провінція королівства, найбагатіша красивими містами й замка­ми».

Серед міст Галичини і західного Поділля та інших українських земель, що входили до складу Польщі, були відомі Львів, Холм, Перемишль, Сянок, Смотрич, Кам’янець-Подільський.

За своїм юридичним та адміністративним статусом міста і містечка України поділялись на великокняжі (29), приватні (112) і церковні (7). Адміністративні, господарські і правові відносини міської громади й феодала, який отримував місто в умовне володіння, регулювалися спеціальними державними постановами, що визначали, насамперед, коло повинностей міських жителів на користь «державця» й держави, взаємовід­носини між міщанами й шляхтою. На міських жителів покла­дався великий тягар різного роду повинностей і податків. Вони, зокрема, сплачували «серебщизну», зобов’язувалися ремонтувати міські укріплення, мо­сти, супро­вод­жувати «кінно» й «збройно» старост і воєвод під час військових експедицій тощо.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. в українських містах Великого князів­ства Литовського поширюється магдебурзьке право. Його запровадження супро­воджу­валося відміною звичаїв, що діяли раніше, а також литовського та давньору­ського права, відміною влади і суду над міщанами державців, намісників, воєвод, веденням самоврядування (ради), яке обиралося міща­нами. Магдебурзьке право передбачало утворення двох колегій міського самоврядування: «лави» на чолі з війтом, що відала кримінальними справами, і «ради» на чолі з бурмистром, що відала цивільним судом, наглядала за торгівлею, міською поліцією тощо. На відміну від західноєвропейського український варіант магдебурзького права передбачав призначення війта феодалом – власником міста, а не шляхом виборів; причому війт істотно обмежував діяльність ради, при­значав райців (членів ради) і навіть бурмистра. З ук­раїнських міст Литовської держави лише у Києві жите­лі могли самостійно обирати війта. В XVI ст. магдебур­зьке право почали надавати своїм містам і великі феодали, тримаючи, проте, самоврядування у підпоряд­куванні своїй владі. Протягом XV – 60-х років XVI ст. магдебурзьке право одержали такі міста: Володимир (кінець XV ст.), Київ (1494), Луцьк (1432, вдруге – 1497), Дубно (1498), Рівне (кінець XV ст.), Левків (1503), Перемишль (кінець XV ст.). Квасів (1513), Доробуж (1514), Белев (1516), Кузьмин (1517), Ковель (1518), Острожець (1528), Кременець (1442, вдруге – 1536), Торчин (1540), Берестечко (1547), Вижва (1548), Костянтинів (1561), Поліщенці (1561), Брацлав (1564), Олика (1564). В західних районах України магдебур­зьке право вже у XIV-XV ст. одержали міста Сянок (1339), Львів (II половина XIV ст.), Кам’янець-Подільський (1374), Берестя (1390), Дорогичин (1429), Смотрич (1448) та інші.

В цілому міське самоврядування на Україні мало обмежений характер і не позбавило міста вповні від феодальної залежності. Феодальна залежність міщан­ства посилювалася національно-релігійними утисками. В багатьох містах україн­ське міщанство було усунуте від міського самоврядування, воно піддавалося дис­кри­мінації і під час прийому до цехів, де переважали німців й поляки. Завдяки підтримці великокняжої та коро­лівської адміністрацій чільні позиції в цехах займали німецькі й польські купці та ремісники, які відтісняли українських право­славних міщан.

Разом з тим, не можна заперечувати того факту, що магдебургія сприяла економічному розвиткові міст в Україні, формуванню в них елементів буржуаз­ного суспільства. Міське право наближало українські міста до міст Західної Європи, де з розвитком міського життя, парламентів, міських судів закладався фунда­мент громадянського суспільства. Більш інтенсивно це відбувалось у захід­них регіонах України, де на кінець XV ст., за словами І. Крип’якевича, «Львівська Русь вже була переодягнена в нову культурну одежу... Постав новий тип в житті України – міщанин: мате­ріальним життям подібний до Заходу, вірою і мовою зв’язаний з руським Сходом».

Слід також мати на увазі, що українська народниць­ка історіографія дещо перебільшувала масштаби ди­скримінації українського міщанства. Так, у львівській хроніці польського історика Зіморовича (1597–1677) вміщено згадку про русина Івана Черкаса, який у 1418 р. став бурмистром міста. У 1577 р. у Львові було створено новий орган адміністративного управління – колегію з 40 мужів (Qua­dragintorum), до якої увійшли Лесько Малецький та Хома Бабич, фундатори львів­­ського Ставропігійського братства. І.Крип’якевич засвідчував притягальний момент в організації львівського само­врядування для українського міщанства, незважаючи на всю нерівноправність становища у XVI ст.: «Проте до міста пливе народ із передмість: такі homines novi серед мурів були Кибалка, Гірка й інші, яких ми бачили на передмістях: йдуть і чужі з інших міст – Матвій з Дрого­бича, Івасько з Перемишля, Сенько з Добромиля». Наявність представників української громади у складі магістратів менших міст було типо­вим явищем. Так, у Дрогобичі 1575 р. від­повідно до постанови королівської комісії до міської ради входило двоє право­славних на рівні з двома католиками. У Рогатині на 1614 р. міський магістрат скла­дався з 10 українців, а документи підписувалися українською мовою.

Розвиток міст був тісно, пов’язаний із розвитком торгівлі. З України вивозили, насамперед, худобу, хліб, мед, віск, хутра, деревину, шкіри тощо. Причому хліб вивозився як на захід, так і на південь через чорноморські порти, засновані Вітовтом. З початком становлення капіталістичних відносин у Західній Євро­пі на зламі XV-XVI ст. значно зріс попит на сільсько­господарську продукцію; отже, Україна вивозить її дедалі інтенсивніше. З іншого боку, зростає попит українських феодалів на промислові вироби, предмети розкоші, що привозились із Західної Європи. В резуль­таті Україна стає країною великої транзитної торгівлі, що зосередилася насамперед у Києві, Львові, Кам’янці і Луцьку.

Слід також мати на увазі давні традиційні зв’язки України з європейським світом. Від Києва проходив шлях суходолом через Володимир-Волинський, Кра­ків, Прагу до Баварії, Рейнської землі, Англії, Франції та Іспанії. Через Прип’ять, Буг та Німан лежав шлях до Балтійського моря і Саксонії. Татаро-монгольське панування призвело до зниження торговельного руху цими шляхами, але не припинило його. Вже у XV ст. ці зв’язки значною мірою були відновлені. Швидко зростало значення Гданська, який відігравав роль посе­редника у торгівлі України з країнами Західної Євро­пи. Важливого значення набуло вивезення деревини та продуктів її переробки, що використовувались для виготовлення зброї, у кора­бельній справі, а поташ – у виробництві тканин, скла, мила. Ці товари через Гданськ потрапляли до Фландрії, Англії, Франції.

Блокада турками Чорного моря надала нового імпульсу європейській конти­нентальній торгівлі зі Сходом, у якій Україна посідала важливе місце. Вже в середині XV ст. через Німеччину, Угорщину, Польщу було прокладено торговель­ний шлях з Північної Італії на Схід, який мав компенсувати втрати від занепаду чорноморсько-кримського напрямку. Новими центра­ми італійської торгівлі стали Краків і Львів, де зосере­дилася діяльність численних представників купецьких родин Генуї, Флоренції, Венеції, багатьох торговель­них і банківських підприємств. Чимало просякнутих духом Відродження освічених, енергійних людей налагоджу­вало тісні стосунки з місцевою елітою, активно інтегрувалось у місцеве життя і переносило на новий грунт тенденції розвитку світської науки і культури, євро­пейської заповзятливості. Прикладом може бути Пилип Калімаха (1437–1496), який почав свою діяль­ність як представник підприємницької родини Тедальді, а з часом став радником польських королів Казимира Ягелончика і Яна Ольбрахта, вихователем королів­ських дітей, активним провідником династичних інте­ресів Ягелонів. Як історик, політик і письменник він поєднував у своїй творчості ма­теріалістичні філософ­ські погляди з антифеодальними суспільними настановами. Не випадково він став автором однієї з перших світських біографій у Польщі – життєпису іншого визначного гуманіста, львівського католицького архієпископа Григорія з Сянока, відомого як прибіч­ника відокремлення науки, філософії й етики від теології, критика магнатерії, захисника інтересів міщанства.

Інтенсивна господарсько-торговельна і культур­ницька діяльність іноземців простежується не лише у Кракові і Львові, але й у Перемишлі, Дрогобичі, Жи­дачеві, Городку, Коломиї. На Захід «татарським шля­хом» через Львів, Коломию», Луцьк, Кам’янець, Київ потягнулися каравани східних товарів.

Приплив іноземного капіталу, торговельна кон’юнк­тура викликають значне торговельне й економічне пожвавлення. Іноземці беруть у свої руки різні промис­ли, зокрема, відроджують занепалий видобуток гали­цької солі. Її здешевлення стимулює рибні промисли, експорт риби й інших продуктів. Незважаючи на дискримінацію, українські купці дедалі більше набу­вають економічної міці, підносяться на вищі соціальні щаблі.

Винятковою стає роль Львова в економічному житті України. Львівська міщанська громада прагне торго­вельної монополії, намагається здобути виключне становище шляхом одержання права на так званий «склад», тобто заборону транзиту із Заходу на Схід і навпаки будь-яким іншим купцям окрім львівських. Зрештою Львів зумів зосередити у своїх руках кон­троль над усією торгівлею українських земель на Схід і Південь, що дало змогу місцевому міщанству нагро­мадити значні матеріальні ресурси і грошові капітали та притягти найбільш енергійних і заможних людей з інших галицьких міст.

Молода щойно сформована українська міська бур­жуазія вже не бажає мири­тись зі своїм другорядним становищем. Свідома своєї зрослої економічної сили во­на домагається від королів і вищих польських уря­довців реалізації низки культур­но-на­ціональних завдань. Серед здобутків українського руху першої поло­вини XVI ст., мабуть, найважливішим було відновлен­ня зусиллями львівських міщан львівського право­славного єпископату, який очолив місцевий братчик міщанського походження Макар Рафаїлович (1538–1539). Це було тріумфом нової соціальної верстви, яка з часом дедалі .активніше бере участь у національно-культурному відродженні України.

Початок нового часу в усій Європі характе­ризувався надзвичайним збільшенням попиту на сі­льськогосподарську продукцію. Розвиток товарно-грошового господарства, зрос­тання міст і заможності міщанства, демографічні зміни збільшували потребу насамперед у харчових продуктах. Ціни і платежі зростали у всіх галузях вироб­ництва, але найбільше – на зернову продукцію, тоді як вироби споживчо-ре­міс­ничі (сукна, полотно, взуття, одяг) дорожчали найпо­вільніше. Ринкові умови, що складалися у всіх регіо­нах Європи, робили рільничу продукцію пріоритетною, заохочували до її виробництва, обіцяючи найбільші прибутки.

Розвиток товарно-грошових відносин рішуче впли­нув на перебудову фео­дального господарства. У Вели­кому князівстві Литовському шляхта або боярство традиційно одержували додатковий продукт переваж­но у вигляді натуральної, а з часом – і грошової ренти. Обробіток панської оранки не мав великого господар­ського значення. Переконавшись, що дрібноселянське господарство не дасть швид­кого збільшення ренти, шляхта прагне створити власну оранку за рахунок ско­рочення селянської. На місце старих феодальних дворів, які не порушували гос­подарської діяльності селянської общини, приходить фільваркова система, що базується на широкому застосуванні панщини. Панський фільварок, на відміну від колишнього двору, був більш складним господарством, розрахованим на збіль­шення товарної продукції шляхом експлуатації праці залежних селян, їх повного закріпачення. Разом з тим, панщинна праця селянина не покривала всієї потреби фільварку в робочій силі, внаслідок чого власники фільварків були змушені вда­ва­тися до вико­ристання найманої робочої сили.

Фільваркова система зумовила ряд заходів, спря­мованих на посилення фео­дальної залежності селян­ства і, зрештою, на його повне закріпачення. Причо­му вона поширилась не лише на землі Польсько-Литовської держави, а й на сусідні території, охопивши тою чи іншою мірою всю Центральну і Східну Європу. Ці процеси, однак, не поширилися на Західну Європу, де й надалі поглиблювався розвиток елементів капіталізму, в результаті чого зростав вплив міщан­ства. Отже, шляхи соціально-економічного розвитку Західної і Центрально-Східної Європи розійшлися, що призвело до певного дуалізму європейського господарства. Проте це не означало розриву чи послаблення взаємозв’язків. Навпаки, можна говорити про взаємо­залежність і взаємообумовленість обох шляхів розвит­ку. На першому етапі здавалося, що землеробські краї­ни, які віддали перевагу сільсь­ко­гос­подарському виробництву, отримали з цього найбільше переваг. Проте з часом виявилось, що країни Західної Європи забезпечили собі швидший економіч­ний розвиток, і, разом з ним, господарську перевагу перед Центральною і Схід­ною Європою.

Втягування панських маєтків у сферу товарно-гро­шових відносин змінило весь побут шляхти, яка раніше байдуже ставилась до ведення власного господарства. Як зазначає сучасник, в цей період «шляхта зайнята не чимсь іншим, як тільки обробітком землі й розплодженням худоби. Це вона не вважає за ганьбу... Навіть шляхтянки торгують предметами, які стосуються їхнього домашнього господарства».

Особливого розмаху фільваркова система набула із запровадженням у 1557 р. Сигізмундом-Августом II так званої «волочної реформи». Згідно з цією реформою в низці регіонів Литовського князівства було переміряно і розділено на волоки (ділянки) всю землю, якою корис­тувалися селяни. Кожне селянське господарство діста­вало у своє користування певну ділянку й виконувало всі повинності й панщину відповідно до її розмірів. Бідняцькі господарства одержували невеликі ділянки землі – близько 1/11 волоки завбільшки, так звані загороди. Забезпечені тягловою худобою заможні селя­ни діставали повний наділ, який приблизно дорівнював 1 волоці (20 га).

Земля, що залишалася після наділення селян, відходила під фільварок. Спів­відношення фільваркової і селянської землі становило 1:7. Причому, володарі фільварків весь час прагнули змінити його на свою користь. Волочна реформа заміняла дворище індиві­дуальним селянським господарством – «димом», руйну­вала старі общинні форми і сприяла розвиткові великого землеробського госпо­дарства, його зв’язкам з ринком. Разом з тим, вона супроводжувалась захоп­лен­ням селянських земель, посилювала феодальне гноб­лення селянства, вела до його цілковитого закріпачен­ня. Шляхта тримала наділи на правах повної власності, тоді як селянин мав лише право землекористування. Волочна реформа на Україні була проведена в межах Берестейщини, Пінщини, Кобринського повіту і Кременецького староства на Волині. На решті території (Східна Волинь, Київщина, Брацлавщина) вона не про­водилась.

Зміни у сільськогосподарській сфері були пов’язані не лише з економічною кон’юнктурою. Істотне значен­ня мало також зміцнення політичної переваги шляхти у становій структурі суспільства, яке полегшувало їй одержання грунтів під фільварки і дешевої робочої сили. Протягом XIV і особливо XV ст. накрес­лилася виразна тенденція до значного зростання прибутків тих верств, що вели безпосереднє виробництво – насампе­ред міщанства і заможного селянства. Це загрожувало відносним зубожінням шляхті-дворянству, яка скрізь у Європі почала вдаватися не лише до захисту своїх позицій політичних, але й суспільних і економічних. На території Польщі, а згодом Великого князівства Литовського проявом такої господарської активності була розбудова панського фільварку.

Зростання шляхетських привілеїв у Польщі, а з часом й у Великому князівстві Литовському істотно полегшувало використання дешевої панщинної праці селянина, передусім у рільництві, а також в інших галузях сільського господарства. На противагу країнам Західної Європи, де політичний вплив міщанства обмежував посилення експлуатації дворянством своїх підданих, в Польщі розклад суспільно-політичних сил не створив у XV-XVI ст. такої протидії. В цих умовах польська шляхта здобула собі необмежені можливості визиску селянства і використання на свою користь ринкової кон’юнктури на зерно. Зрівнятись у правах з польською шляхтою, отримати такі самі можливос­ті у зміцненні свого економічного і політичного ста­новища прагнула шляхта українська і білоруська, що бачила у шляхті польській своєрідний еталон, на який вина орієнтувалася у складному переплетінні класових і національних взаємин у Великому князів­стві Литовському.