§ 2. Прийняття християнства I культурний розвиток україни-русі

Культурний розвиток України-Русі відбував­ся на тлі поглиблення політичних і догматичних розходжень Риму і Константинополя. У країнах Західної і Центральної Європи католицька церква протистояла мирянам як особлива згуртована привілейована корпорація. Відособ­леність католицького духовенства від мирян виявлялась, наприклад, у причасті кліриків вином і хлібом, а світських осіб – тільки хлібом, або у встановленні для всіх католицьких священиків целібату. У Візантії межа між духовенством і миряна­ми не була такою глибокою: усі віруючі причащались однаково, целібат поширю­вався тільки на єпископів і ченців. У схід­ній церкві дещо менше відчувалася відс­­тань між вищим і нижчим духовенством. Існу­вали особливості і в інститутах чер­нецт­ва. Католицький чернець мав менше свободи у виборі способу життя, виду аскези та індивідуального шляху спасіння, ніж візан­тійський.

Відмінності у структурі церков були пов’язані з догматичними розходженнями. На Заході панувало вчення про те, що спасіння людини цілком залежить від церкви, в руках якої і оцінка чеснот віруючого, і відпущення його гріхів. Східне християнство допускало більший індивідуалізм в цьому аспекті, відводило важливу роль у спасінні людини індивідуальній молитві, через посередництво якої відбува­лося містичне злиття з божеством.

Між східною і західною церквами утворилися досить значні розбіжності, що сто­сувалися церковної обрядовості. Ці відмінності складалися впродовж століть і бу­ли виявленням церковних традицій Заходу і Сходу, на формування яких впливали ло­кальні звичаї, прийняті у церковному ритуалі тієї чи іншої місцевості. Терито­рі­альна відособленість та мовні відмінності Заходу і Сходу поглиблювали ці літургіч­ні розходження. Суперечки з питань обрядовості між католицьким і православним ду­ховенством втягували у конфлікт широкі верстви населения і сприяли поглиблен­ню церковного протистояння. Впродовж кількох століть між папським престолом і константинопольською патріархією безперервно точилася – відкрито або прихо­вано – боротьба за релігійне і політичне главенство. Ця боротьба, як уже зазнача­ло­ся, була сповнена драматичних колізій, пристрасної догматичної полеміки.

У 1054 р. константинопольський патріарх Михайло Кируларій (1043-1058) закрив підпорядковані Риму церкви і монастирі у Візантії, проголосив єрессю тра­ди­цій­ні у латинян причастя опрісноками і дотримання суботнього посту. Кируларій розпочав боротьбу за поширення православ’я в Південній Італії і ка­те­го­­рично відмовився визнати верховенство папи над схід+ною церквою. Папа Лев IX не визнав посягань константинопольського патріарха, і в липні 1054 р. від­бувся повний розрив двох церков.

Для східної церкви були неприйнятними як обрядові, так і догматичні правила ла­тинян: споживання опрісноків замість квасного хліба при причасті; дотримання субот­нього посту, целібат; звичай священиків голити бороду; хрещення шляхом самого ли­ше обприскування, без занурення у купіль; зневажання культу ікон, місце яких зай­няли скульптурні зображення. У богословській сфері головне розходження стосувалося трактування природи Трійці. Латиняни наполягали на визнанні походження Свято­го Духу не тільки від Бога-Отця, але й від Сина. Грецькі ж богослови підкреслювали само­стійність осіб Трійці при єдності її при-роди. У співвідношення осіб Трійці вони вво­дили монархічний принцип, тоді як у трактуванні латинян Трійця перетворювалась на ієрархізовану єдність. Серед­ньовічному мисленню Заходу подібна іерархія осіб була ближ­чою і зрозумілішою, ніж монархічна система, яка, своєю чергою, більш адекватно від­повідала само­державницькій структурі Візантії. Західній релігійності був особливо притаманний культ Бога-Сина Ісуса Христа; розп’яття – зобра­ження Христа на хресті – стало головною святинею у храмах латинського Заходу. На Сході поширилося по­чи­­тання Святого Духа й свят п’ятидесятниці і Духовного дня.

Незадоволення східного духовенства викликав підхід західної церкви до оцін­ки нею гріхів і доброчинних справ людини, а також до визнання можливості індуль­генцій (викупу) гріхів, для чого церква мала володіти певним запасом благодаті, нібито нагромадженим християнськими святими і подвижництвом праведників.

Західна церква була носієм універса­ліз­му, що вело до формування централізо­ваної ієрархічної церковної організації на чолі з теократичним монархом – римським папою. Папський престол не підпоряд­кову­вався світській владі і провадив самостійну політику. У Візантії світська держава сама втілювала універса­лістську ідею и стояла на чолі всього християнського світу. Духов­на влада на Сході була обмежена світською.

Поряд з догматичними і обрядовими розходженнями східну й західну церкви розділяли досить стійкі соціально-психологічні відмінності. Західній релігійності були властиві глибока емоційна напруженість, що межувала з релігійною екзальтацією. Для вірувань візантійців були притаманними філософська розсудливість, схильність до трансцендентних ідей. Схвильована уява латинян постійно зверталася до хресних страждань Ісуса Христа; у православній церкві на перший план висувались радісні, світлі моменти його життя. Ці психологічні розбіжності знайшли відображення у візантійській і західноєвропейській культурі, зокрема в літературі та мистецтві.

Після поділу європейського християнського світу на західний і східний Україна опинилася в останньому. Проте вона не була відмежованою від західноєвропейської цивілізації. Її культурний розвиток у середньовічну епоху відбувався синкретично, інтегруючи духовні та мистецькі явища обох напрямів, творчо перевтілюючи їх і створюючи свої власні.

Запровадження християнства князем Володи­ми­ром як офіційної релігії зовсім не означало пов­сюд­ного та швидкого його утвердження в суспіль­но­му й культурному житті України-Русі. Раніше вже зазначалося, що проникнення християнства на землі східних слов’ян було три­ва­лим процесом, початки якого можна віднести до середини I тисячоліття но­­вої ери. 988 р. став точкою відліку чергового (не остаточного), хоча і дуже важ­­ливого етапу проникнення християнства на Русь. Впродовж наступного сто­літ­­тя воно з великими труднощами поширюється переважно у містах; село знач­ною мірою залишалося поза цим процесом. Характерно, що аж по XII ст. у церк­­вах обладнувались спеціальні хрещальні для дорослих язичників, які бажали прий­­няти християнство. Лише з XII ст. починається масове навернення до хрис­ти­­янства жителів північних регіонів Давньоруської держави.

Літературні пам’ятки ранньофеодальної доби наповнені ремствуванням духовенства на тяжке становище церкви та її служителів з огляду на зневажливе ставлення до нової релігії князів, погане відвідування ними храмів. Неабияку роль у протидії християнству відігравали носії давніх релігійних вірувань корінного населення – волхви. Вони нерідко очолювали масові виступи, що мали соціальний підтекст і водночас спрямовувалися проти православної церкви. В цьому виявився конфлікт між новою культурою феодального суспільства, яке народжувалось, і культурою попередньої доби, яка мусила зійти зі сцени. I християнізація, і феодалізація суспільства України-Русі відбувалися майже одночасно. Христи­янство не зустріло тут протидії міцних і розвинутих форм давнього язичницького культу і з допомогою держави швидко витіснило носіїв старої релігії з верхніх поверхів суспільного и культурного життя. Проте останні закріпилися в селянсь­кому середовищі, де тривалий час здійснювали опір тотальній християнізації давньоруського суспільства. Внаслідок тривалого протистояння традиційної і нової культур в Україні-Русі склалося так зване «двовір’я»; воно виникло як результат накладання християнської моделі світу на модель, вироблену культурою дохристиянського періоду. Православна церква була змушена рахуватися з попе­редньою традицією, споруджуючи храми там, де були зведені капища; церковний календар узгоджувався з датами усталених давньоруських дохристиянських свят. Так, велику кількість в Україні храмів Успіння Богородиці пов’язують, зокрема, з тим, що це християнське свято припадало на 15 серпня – день язичницького свята збирання врожаю. Водночас із придушенням давніх вірувань на Русі збері­гали їм життя в нових умовах, що фактично забезпечувало тривалість двовір’я.

Слід мати на увазі, що зазначені особливості певною мірою є характерними і для релігійної свідомості західноєвропейського середньовіччя. М. Блок, зокрема, зазначає, що католицизм на той час ще не вповні оволодів масами. Проповіді, що мали утверджувати християнське віровчення в широких верствах, читалися не регулярно. Приходське духовенство, яке формувалося без належного контролю, часто було погано освіченим і не здатним виконати покладене на них завдання. Безперечно, прихожани дещо знали про світ Біблії; цьому також сприяли фрески і барельєфи – «книги для неписьменних» на стінах та карнизах храмів. Проте вод­ночас релігійне життя живилося багатьма віруваннями и обрядами, що залиши­ли­ся від давньої магії, інших проявів дохристиянської народної культури. В селах Західної Європи – як і на її сході – відправлялися численні пов’язані з жит­тям при­ро­ди обряди (наприклад, надзвичайно поширене святкування травне­вого дерева). Отже, утвердження гегемонії церкви в культурному житті Європи в цілому було три­валим і складним процесом, який супроводжувався взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною.

Давньоруська держава виникла і розвивалася на перехресті різних цивілі-зацій, що перебували у складній взаємодії, постійних зіткненнях і взаємопроник-ненні. Рух кочовиків зі сходу на захід, тиск імперії Каролінгів та їхніх політичних спадкоємців – імператорів Священної Римської імперії германської нації із заходу на схід, рух варягів-вікінгів з півночі на південь і проникнення Візантії з півдня на північ східноєвропейського ареалу були тими факторами, що створювали соціально-політичні й культурні умови формування української державності і української церкви. Своїм геополітичним становищем Україна-Русь виявляла належність як до середземноморського культурного комплексу, так і до культури країн Балтійського регіону. І Середземне море, і Балтійське на різних етапах історичного розвитку Європи були своєрідними «внутрішніми морями», що тісними економічними і культурними «путами» пов’язували міста різних країн і народів. Мірою посилення цивілізаційних процесів у Західній Європі західні майстри де-далі частіше зустрічаються в Київській Русі. Цьому, безперечно, сприяла та об-ставина, що католицька і православна церкви ще не були розділені. В XI ст. навіть виник проект північногерманського патріархату, який мав обійняти Скандинавські країни, Ісландію та східних слов’ян. У Київській Русі були католицькі храми і після розколу християнської церкви, здійснювалися римські церковні і політичні місії. Деякі руські князі користувалися патронатами римських пап, обдаровували латинські монастирі, одружувались із західно­євро­пейськими принцесами.

Після поділу Римської імперії на Східну і Західну візантійська культура здійс­нювала постійний вплив на західноєвропейську. Візантійські памятники завж­ди були зразками для каролінгських, оттонівських і, нарешті, романських митців – як носії античних традицій, що були перервані в культурі Західної Європи «вар­ва­рами» з пів­ночі та сходу. В VI ст. у Візантії було реалізовано ідею поєднання дав­ньо­римської базиліки і центричного храму: вона знайшла свое втілення у Константинопольській Софії. 3 цього часу східнохристиянські хрестово-купольні храми відрізняються від західноєвропейських, в основі яких продовжувала залишатися протягом усього середньовіччя витягнута із заходу на схід базиліка. Центричний тип храму зумовив і особливу систему розміщення його розписів, прийняту усім східнохристиянським світом. Проте це відокремлення візантійського мистецтва, як прояв своєрідності й певної культурної єдності східних християн, не припинило взаємовпливів і взаємопроникнень обох культурних світів.

Характерні для середньовічного світовідчуття поділ світу на полярні проти­леж­ності, недовіра й упередженість до всього «чужого» у національному, мовному та віросповідальному аспектах не були абсолютними. Людина середньо­віччя з часом дедалі більше прагне долати численні перепони на шляху до взаємо­розуміння, позбуватися відчуженості всупереч релігійній та етнічній ворож­нечі, постійним кривавим зіткненням. І на Сході, й на Заході на світ починали дивитися ширше та об’єктивніше. Недаремно провансальський трубадур Пейре Карденаль (XIII ст.) висловлював бажання засвоїти словесність сарацинів, запозичити тонкий роэум античних філософів і мужність татар.

В Європі існували окремі регіони, де перебіг історичних подій створив умови для сприйняття і засвоєння місцевою культурою культурних здобутків інших народів, які, видозмінюючись, починали нове життя, наповнювались новим змістом і формували надзвичайно яскраві самобутні культурні й соціальні явища. Саме таким шляхом відбувалося залучення України-Русі до зрілої культури візантійського середньовіччя і, водночас, засвоєння нею розмаїтостей соціальних і духовних інституцій країн феодальної Західної Європи. Причому Україна була далеко не єдиним регіоном такого роду. Досить звернути увагу на блискучу куль­­туру Сицилії XII ст., де після арабського і норманського завоювань пере­плелися західні й східні мотиви. Місцева архітектура, зокрема, поєднала риси візан­тійсь­кого, романського й арабського стилів: деякі сицилійські храми нага­ду­вали мечеті, інші – християнські базиліки.

Вже від самого початку поширення християнської культури в Україні-Русі виникає і мiцнішає її зв’язок з низкою регіонів Західної Європи, об’єднаних візантійським культурним комплексом. Типологічно схожі його вияви знаходимо як в мозаїках та фресках півдня Італії, Сицилії, Венеції, так і в пам’ятках Київської Русі. Цікавим в цьому контексті є славнозвісний саркофаг Ярослава Мудрого, який виявляє стилістичну близькість із низкою саркофагів в Аквітанії. Спільним джерелом для них послужили відповідні пам’ятники в Равенні (саркофаг Валентиніана III в храмі Святого Франциска). Саме в XI-XII ст., коли творяться мозаїки Софії Київської і Михайлівського Золотоверхого собору, візантійське мистецтво, переживши двохсотрічний кризовий період іконоборства, знову активно впливає на західноєвропейське.

В цей час створюються мозаїки соборів Святого Марка у Венеції, Санта Марії дель Амміраліо у Палермо, Успіння Богоматері у Монреале та інші. На думку сици­лійських королів і венеціанських дожів, лише мозаїка могла відповідати політичному та економічному розквіту, тому блискові придворного життя, що мав місце у цих землях. До такого ж самоутвердження прагнуть і київські князі, запрошуючи до себе віэантійських архітекторів та художників.

Ця спільність духовно-культурних процесів Заходу і Сходу Європи мала свій вияв і в багатьох інших сферах. Наприкінці XI – на початку XII ст. у Києві з’являються болгарські ченці-єретики Адріан і Дмитрій, що сповідували бого­мильство (від імені болгарського священика Богомила – першого проповідника вчення). Поширення цієї єресі в Болгарії і Візантії відбувалося досить швидко, оскільки знаходило підтримку найвищих верств суспільства. Незважаючи на досить енергійні протизаходи візантійського уряду, богомильство поширилось у всій Візантії, Сербії, Боснії, на всьому узбережжі Адріатики, а також знайшло чимало прибічників у Західній Європі. Під різними назвами – маніхеї, павликіани і патарени в Італії, аль­бігойці та вальденси у Франції – вони були відомі впродовж усіх середніх ві­ків. Відповідно до свого віровчення богомили та їхні західноєвропейські послідов­ники відкидали таїнства, не визнавали поклоніння іконам і хресту, храми вважали жит­лом демонів, відкидали християнське богослужіння і свята. 3 книг Святого Пись­ма визнавали лише Євангеліє. Знева­жаючи тілесну природу людини, богомили вчили уникати світу та його благ і перемагати плоть шляхом подвигів самозречення. Особливими чеснотами у богомилів вважалися некористолюбство і злидарство. Во­ни також відкидали шлюб, вважаючи його справою диявола. На грунті фантастич­ного письменства богомилів з досить сильними орієнтальними мотивами розквітли рицарське письменство та францисканські ідеї самозречення плоті. 3 богомильським світо­відчуттям дослідники пов’язують романські прикмети в архітектурі й малярстві Болгарії, Сербії та України. Різновиди богомильства – катари або патарени Ломбар­дії, альбігойцi Провансу – відіграли важливу роль у духовному розвитку Захід­ної Європи, зокрема, у підготовщ реформаційних течій західного христи­янства. Бого­миль­ство впливало и на культурний процес у Київській Русі, зокрема, на розвиток апокрифічної літератури; воно підготувало появу новгородсько-псков­ської стри­голь­ницької єресі. Якщо взяти до уваги, що чеське гуситство через альбігойців, катарів і вальденсів також мало зв’язок з богомильством, то стануть зрозумілими ба­га­то спільних рис духовного життя східного греко-слов’янського и західного романо-германського світів, що знайшли свій вияв і на Україні.

Починаючи з другої половини XIV ст. в Україні посилилась тенденція до більш ак­тив­ного входження у західноєвропейський культурний простір. Цьому сприяли іс­тот­ні зміни у політичному становищі українських земель, включения більшості з них до скла­ду Литовської держави, яка впродовж багатьох десятиліть відігравала важ­­ливу роль у Центральній Європі. Одночасно Україна переживає разом з ін­ши­­ми слов’янськи­ми країнами – Сербією, Македонією, Болгарією – так званий «дру­гий слов’янський вплив», пов’язаний з розквітом ісихазму. Най­більш визначними пред­ставниками цієї течії у Візантії – Григорієм Синаїтом та Григорієм Паламою – висувалося твердження про можливість чуттєвого осягнен­ня енергії, що йде від Бога; тому перехід у екстатичний стан шляхом повного самозречення, мовчання й непорушності дасть змогу побачити «фаворське світло», тобто підпасти під Божу бла­годать і Боже озаріння. Ісихасти про­пові­дували смирения, аскетизм, сприяли по­ши­ренню містичних настроїв у церковному житті. їхнє вчення зазнало гострої кри­тики з боку вихованця латинської схоластики грека Варлаама з Колабрії, який дош­кульно називав ісихазм «пупоумієм» або «пуподушиєм». До чисто теоретичних су­перечок додавалися події політичні, в тому числі наміри порозуміння з римською церк­вою, зближення з західним світом. У протистояння ісихастів та їхніх прозахідних су­противників включилися широкі верстви візантійського та пiвденнослов’янського сус­пільства і впродовж кількох десятиліть воно набуло надзвичайного загострення.

Перемога ісихазму у Візантії означала відродження елліністичного христи­ян­сь­кого містицизму і небажання підкоритися раціоналізму Заходу, світській нау­­ці, пов’язаній з першими паростками Ренесансу. На довгі роки країна підпала під вплив афонського чернецтва – вогнища відродженого ісихазму, оплоту право­слав­­ного побожництва. Слід мати на увазі, що крайні течії ісихазму мали багато спіль­них рис з богомильством та іншими єретичними течіями, які заперечували офі­ційну церкву, всіляку обрядовість, культивували соціальний радикалізм. Ці течії переносилися в Україну і знаходили там сприятливий грунт в народному середовищі.

Разом з тим, відбувалося піднесения аналогічних протицерковних і містичних течій у західному християнстві, які також торували собі шлях на Україну. Кризові явища у католицько-феодальній системі, тривала боротьба імперії і папства, міських громад проти натиску феодалів, розчарування різних верств населення в офіційній церковній доктрині спричиняли у середньовічному суспільстві пошуки спасіння поза «правовірним» католицтвом, звертання до давніх традицій апостоль­ської неімущої церкви.

На цьому грунті у Західній Європі виникають розмаїті течії, яких об’єднує за­пе­­речення практики офіційної церкви, намагання утвердити самозречення и висо­ку моральність. Як гостра форма покаяння активізуються бичування й самоби­чу­­вання, що поширюються не лише у чернечому середовищі. Ці рухи – як ви­­щий вияв аскетизму – стають масовими й охоплюють дедалі більше країн Європи. Так, 1348 р. у тодішній папській резиденції Авіньйоні було організовано процесії з бичуванням, що мали на меті відвернути епідемію чуми. 3 такою ж метою про­хо­дять процесії бичівників в Італії, звідки вони перекидаються до Німеччини й далі – в Угорщину, Чехію, Польщу.

Спочатку церква не наважувалася виступати проти масового руху покаян­ництва, що відсувало на другий план духовенство та церковні обряди. Проте через якийсь час католицька церква гостро засудила покаянництво як противагу церковним функціям духовенства й почала репресії проти нього. Масовий рух було припинено, однак покаянницькі товариства з публічними процесіями і само­бичуванням не були остаточно викорінені і знаходили підтримку в жебрацьких чернечих орденах августинців, францисканців і домініканців.

Покаянницькі організації відіграли важливу роль у розвитку поетичної творчості, зокрема у поширенні церковної поезії народною мовою і витісненні латинських гімнів. Для релігійних відправ і процесій складалися спеціальні побожні пісні, що переповідали народною мовою історію Христових мук, страждання Богоматер різні епізоди з їхнього життя. Дослідниками помічено чимало паралелей в українських церковних страсних плачах та піснях про Богородицю і пісенному репертуарі західного покаянництва. Цікаво, що поширення покаянницького руху в Угорщині та Полыці збіглося з періодом польсько-угорської окупації Галичини, що й відкрило в Україну шлях покаянницьким співам і апокрифічним писанням.

Важлива роль у суспільному усвідомленні єдності й цілісності світу в добу се­ред­ньовіччя належала мандрівникам. Хоча феодальне суспільство було розділене на замкну­ті соціальні верстви, а території – на феодальні утворення – князівства, герцогства, графства тощо, людині середньовіччя було властиве шановливе став­­лення до подоро­жі, відчуття «життя в дорозі». У чернечому статуті бенедик­тин­ців зазначалося, що з «особ­ливою ретельністю слід приймати вбогих і пілігримів, бо в їх особі більш усього прий­мається Христос». Недаремно з такою шаною прий­мав єрусалимський король Бол­дуін паломника з далекої української землі ігумена Данила.

Мандрівників шанували й на Україні. У своєму «Повчанні» Володимир Мономах закликав шанувати гостя, звідки б він не прийшов, знатний він чи простолюдин, оскільки мандруючи він прославить чоловіка по всіх землях або злим, або добрим. Такій діалектичній єдності відцентрових і доцентрових сил, елементів об’еднання і відокремлення людей сприяла культивована у христи­янському світі концепція католицької церкви як «вселенської». На Заході прагнен­ня католицизму до універсальності й розширення свого впливу, що посилювалось єдиною мовою церкви – латиною, сприяло розвиткові комунікативності повсяк­денного укладу життя. На Сході таку ж роль відігравало православ’я.

Раніше эазначалось, яку важливу роль у політичному житті Європи в цілому ві­діграв так званий «норманський фактор». Поява норманів на території Давньорусь­кої держави, а також у західноєвропейських країнах супроводжувалась певними куль­турними імпульсами. Їх можна спостерігати, передусім, у формуванні князівсько­дружинного прошарку в Київській Русі, а також відповідних аристократично­-рицар­ських верств півдня Італії, Франції, Англії на різних етапах їхньої еволюції.

Слов’янізовані форми норманських імен перших київських князів – Олег, Оль­га, Ігор, поширення варязьких імен серед київської знаті у першій половині Х ст. свідчать про можливий білінгвізм якоїсь частини варязьких дружинників. Він зафіксований і повідомленням Костянтина Багрянородного, який записав (мабуть, зі слів київського варяга) подвійний ряд найменувань дніпровських порогів – сло­в’янською і скандинавсь­кою мовами. Взаємодія на рівні інститутів цього ж соціального середовища залишила свій слід і в давньоруській лексиці. Скан­­динавські запозичення «варяг», «гридь», «тіун», «стяг» охоплювали переважно військово-організаційну, дружинну сферу діяльності. Дослідники знаходять також чимало спільного як у змісті, так і у формальних особливостях давньоруської і скандинавської дружинних поезій, схожості поховальних обрядів феодальної знаті, подібність у військовій моді тощо.

Інтенсивний обмін в ідеологічній сфері, що намітився у Х ст., досяг свого апо­­гею в XI ст. Проте в цей період набирає сили зворотня тенденція. Молода фео­­даль­­­на дер­жав­ність Півночі, освячена християнською церквою, бере собі за взі­рець організацію державного життя Київської Русі. У королівських сагах збірки «Хеймскрінгли» Ярослав Мудрий постає не лише родичем і союзником північних конунгів, але й втіленням зразкового феодального монарха. При його дворі певний час перебували кожний з нор­везь­ких королів – Олаф Святий, Магнус, Гаральд Хардрад, які за свое ревне по­ширення християнства набули слави «королів-місіонерів». Проте скандинавські впливи в цілому були менш помітними порівняно з потужними духовними впливами Візантії та країн Західної Європи.

Київ прийняв християнство східного обряду, однак це не призвело до кон­фрон­­тації із латинським світом. Київська Русь інтегрувала як східні, так і західні куль­турно-релігій­ні елементи і творила власну модель, власні риси, яких не було ні у візантійській церкві, ні у західній. Засвоюючи східні обряди і культові форми, Укра­їна-Русь наповнювала їх власною духовністю, далекою від Візантії. Було ціл­ком відкинуто візантійську теократію, що робила імператора вирішальним чинником у справах правовірності. Без­пе­речно, церква у Київській державі залежала від кня­зів­ської влади, проте вона ніколи не досягла такого ступеня залежності, як у Конс­тантинополі. В настановах першого митрополита-українця Іларіона говори­ло­ся, що світська влада держави мала дбати про світські справи, а церква – про добро душ. Разом з тим церква мала віді­гра­вати роль духовного наставника світ­сь­ких владик. Отже, у давній Україні-Русі у відносинах між церквою і владою князя склав­­­­­ся певний альянс, в якому церква відігравала роль духовника і васала одночасно.

Особливістю київської церкви був її універсалізм. Незважаючи на анти­рим­сь­­ку пропаганду Візантії, що часом набувала особливої гостроти, київське хрис­тиянство зберігало збалансоване ставлення як до східних, так і до західних християн. Впродовж усього періоду самостійного державного існування – від прий­няття християнства і до середини XIV ст. – Україна вважала себе складовою час­тиною європейської християнської спільноти. В цей час українська церква фактично зберігала свою незалежність, хоча й визнавала зверхність константино­поль­ського патріарха. Дружні стосунки з Римом були додатковим свідченням на користь її автокефальності. Ці відносини тривали й після розколу 1054 р., посилю­ю­чись або слабшаючи, але ніколи не пере­риваючись. Незважаючи на тиск Візантії, Київ жодним актом не заявив про своє роз’єднання з Римом. Київська держава, особливо в часи її могутності, не могла пере­творитися на васала візантійського імпе­ратора, оскільки мала власні духовні та культурні цінності. Характерно, що вогнищем християнської ідеології в Україні-Русі був не собор Святої Софії – осі­док митрополита-грека, а Печерський монастир – символ місцевої традиції, зас­нований і підтримуваний місцевим духовенством і князівською владою.

Основні засади київського християнства поширювалися на всі землі Київської держа­ви, в тому числі й на Галицько-Волинське князівство. Галичина зберегла київську хрис­тиянську модель і тоді, коли стала ядром української державності на її новому ета­пі розвитку. Для західноукраїнських земель була природною солі­­дарність із захід­ним християнським світом. Культурне життя Волині й Гали­чи­ни характеризувалося своєрідним переплетінням західноєвропейських і україн­сь­ких елементів, і тому універ­салізм київського християнства тут був органічно сприйнятим. Зокрема, це відчувається у Галицько-Волинському літописі, який не демонструє жодних ознак відчуження між православним та латинським світами. Для автора літопису є прийнятними усі захід­ні святі, римський престол він нази­ває апостольською столицею святого Петра, папу – «отцем», водночас декларуючи свою відданість «грецькій вірі».

У князівських канцеляріях Галицько-Волинської держави поряд із старорусь­кою мовою документи укладалися також латиною, печатки галицьких воло­дарів мали латиномовні написи. У низці українських міст – Володимирі, Перемишлі, Львові, Сяноку – з’яв­ляються громади іноземців з власним самовряду­ванням, які привносили західні впливи в український культурний процес. Галицько-Во­линські володарі активно заохочували їхню діяльність, надаючи можливість вільно задовольняти культурно-релігійні потреби. Таким чином, для української церкви були характерними культивування духу вселенськості, небажання йти сліпо за візантійськими приписами нетерпимостi до Риму, усвідомлення того, що східна і західна церкви є два світи однієї вселенської християнської церкви. Таке спрямування церковного життя на Україні визначило своєрідність багатьох явищ української культури епохи середньовіччя.

Від часів прийняття християнства давня українська культура в своєму пос­ту­пальному розвитку дуже швидко досягла рівня культури центрально-европейсь­ких країн, особливо у сфері мистецтва. В галузі літературної і наукової творчості її здобутки були більш доступними широкому загалові, ніж на Заході, з огляду на сприйняття староруської мови.

Разом з тим, східнохристиянський релігійний світогляд, що утверджувався візантій­ським духовенством в Україні-Русі, гальмував залучення місцевих світсь­ких елемен­тів до розбудови культурного життя. Візантиїзм включав у систему релігійного виховання загальну освіту, мову, мистецтво, не допускаючи у цих сфе­рах світської співпраці. Виш­колене в дусі універсальності релігійного світо­гля­ду духовенство намагалося задавати тон усьому культурному процесові. При цьому обрядові й етичні фактори висували­ся як головний зміст людського життя; турбота про матеріальні речі як інструмент буденно­го життя й творчої праці лю­ди­ни залишалися поза межами східнохристиянської релігійності. В основу ос­тан­ньої були покладені аскетичний ідеал і відвернення від реального світу поряд з канонізацією виключно чуттєвих шляхів зв’язку людини з Богом.

Звичайно, такі ідеали духовної простоти були виправдані для високо­культурного візан­тійського суспільства, пересиченого матері­альними розкошами. Проте на українському грунті прищеплення церковно-візантійського світогляду з його догматичним традиціона­ліз­мом гальмувало усі прагнення до творчого розвитку світської цивілізації і відповідних форм культурного життя.

Між тим, поєднання грецьких раціона­ліс­тичних течій з християнською ідеєю, що відбулось у західній церкві, дало їй могутній імпульс для здійснення цивілізаційної функ­ції. Вже Бенедикт Нурсійський (480-543) – автор чернечого статуту, який витіснив усі по­передні статути чернечого життя, усвідо­мив нездійсненність ідеалу крайньої аскези і ввів чернече життя у межі, прийнят­ні для звичайних людей у кліматичних і побутових умовах Заходу. Бенедиктинський статут визначав головну мету чернецтва у досяг­нен­­ні моральної досконалості шляхом слух­ня­­ності и смирення, однак йому був власти­вий дух тверезості, що формував більш активний у культурному плані тип чернечого життя. Західна церква стає органіч­ною частиною світського життя. Вже в XI ст. намічається звільнення світських елементів культури з-під влади релігії. При цьому церква сама захищає перші паростки світської освіченості. Школи, засновані духовенством, перетворю-ються на університети, які користуються підтримкою папства, вищого духовен-ства. Своєю чергою, університети активно втручаються у релігійні питання, сприяючи інтелектуалізації церковного життя.

Поглиблення розколу між православ’ям і католицизмом перетворювало «ві­зан­тійський фактор» в Україні на гальмівний на шляху секуляризації духовно-куль­турного життя. Вже після падіння Старокиївської держави й ускладнення сус­пільно-політичного процесу брак світської культури ставав дедалі відчутнішим у сфері громадського буття й об’єктивно сприяв посиленню західних впливів. Вия­вом цього був західний вектор суспільно-політичного і культурного розвитку Галицько-Волинської держави. Проте татаро-монгольська навала і втрата націо­нальної державності внесли істотні корективи у цей процес.