§ 2. Загострення національно-релігійних і соціальних суперечностей наприкінці XVI ст.

У другій половині XVI ст. значного розвитку досягли міста України, їх інтеграція у загально­європейські економічні процеси, що були викликані новими географічними відкриттями, перемішенням торговельних шляхів, посиленням ролі товарно-грошових відносин, формуванням зародків капіта­лізму, зумовлювала істотні зрушення в міському житті. Засновувалися нові міста, особливо у Південно-східній Україні, зростали старі центри, де пожвавлювалися ремесло й торгівля, поглиблювався поділ праці. На цьому тлі посилюється соціальна диференціація міського населення. Розбага­тіле міщанство формує міську аристократію на західноєвропейський зразок, яка утворює патриціат, тісно пов’язаний не лише зі шляхетськими, а й із найвпли­во­вішими магнатськими родинами. Хоча в патриціаті західноукраїнських земель переважали іноземці – німці та поляки, не бракувало в його складі й багатих українських родин, які міцно трималися православ’я і зуміли посісти впливове становище у тодішньому суспільстві. Яскравим представником такої верстви був львівський патрицій Костянтин Корнякт. Спочатку він розбагатів на торгівлі мальвазією, згодом здобув право орендувати мита, вів торгівлю бавовною та іншими товарами, мав своїх представників у Німеччині. Цей «український Фуггер» отримав шляхетство і вступив у родинні зв’язки з могутніми магнатськими фаміліями. Його син був одружений з донькою одного з магнатів Оссолінських, доньки – з Гербуртами, Тарновськими, Вишневецькими. Економічна потуга дала можливість Корняктам відігравати значну роль в національно-культурному і по­­лі­тичному житті української громади у Львові. Тоді як в Україні ширилися поль­ські культурні впливи, зростала кількість костьолів, кляшторів, інших като­лицьких споруд, Корнякти вдаються до розмаїтої меценатської діяльності, інтен­сивного церковного і світського будівництва, утверджуючи високий рівень націо­нальної культури. Важливим кроком в цьому напрямку було будівництво на кошти українського патриція славнозвісної вежі Корнякта, яка разом з Успенською церквою і каплицею Трьох святителів склали ансамбль, що засвідчив засвоєння досягнень ренесансного стилю на українських землях. Нова вежа, споруджена італійськими майстрами, ніби протистоїть вежі кафедрального костьолу; вона постала саме в час активного наступу католицизму й спроб полонізації і стала символом волелюбного духу українського населення. Свідченням сприйняття ренесансно-гуманістичних ідей українським суспільством а також демонстрації українським патриціатом своїх майнових достатків й суспільної ваги був так званий будинок Корнякта на площі Ринок у Львові. Ця будівля своєю архітекту­рою перегукувалася з ренесансними спорудами королівської резиденції Вавеля, замком Замойських у Замості та іншими будовами магнатерії, які демонстрували вихід суспільства за межі середньовіччя, нове ставлення до дійсності. Високий мистецький та комфортно-функціональний рівень цього будинку українського патриція робив його найбільш імпозантною спорудою міста. У другій половині XVII ст. він став власністю польського короля Яна Собеського.

Чимало заможних міщанських родів було і в інших містах України, в тому числі і в Києві. Аристократичний патриціат столиці Старокиївської держави ре­пре­зентували Мелешковичі, Мефодовичі, Балики, Булиги, Ходики. Багато хто з них мав значні земельні володіння. Так, В.Ходика володів селами Криничі та Юр’євичі під Києвом.

Зростання економічної ролі українського міщанства давало йому реальні можли-вості протидіяти полонізації українського населення і намаганням польської влади посилити позиції польських та німецьких міщан, і пертворити міста України на опорні пункти свого панування. Після Люблінської унії посилилася міграція поль­ського міщанства у міста Волині, Брацлавщини і Київщини. Польський уряд, який залишив українській шляхті право офіційно спілкуватися мовою «руською» (українською), наголосив, що у міщанських справах буде корис­туватися виключно польською мовою.

В умовах кризового стану української шляхти на арену суспільно-політичного життя активно виходить українське міщанство. Воно протистоїть наступу католицизму і відстоює національну ідентичність українського народу. У втіленні реформаційних ідей релігійної свободи українське суспільство вбачало перспек­тиву вільного національно-культурного розвитку, тому ці ідеї знайшли розуміння українського «третього стану» і стали його духовною зброєю.

Українському міщанству силою конкретних історичних обставин не судилося, подібно до західного бюргерства, безпосередньо сприяти формуванню національ­ної державності і стати опертям центральної влади в боротьбі з феодальним сепаратизмом. Проте, як і городяни Західної Європи, воно відіграло важливу роль у формуванні національних пріоритетів суспільно-політичного і культурного життя, своєю активною участю у національному русі істотно розширило його соці­альне підгрунтя, надало йому нових форм і звучання. Як і в Західній Європі, в українських містах – хоча й у скромніших масштабах – формується ранньо­буржуазна культура, поширюються прогресивні суспільні течії.

Одним з проявів українського суспіль­ного руху в цей період була діяльність братств – релігійно-національних товариств, що створювалися при церковних парафіях членами ремісничих і цехових організацій. Вони спиралися на традицію середньовічних релігійних братств як Західної, так і Східної Європи, ставлячи перед собою насамперед релігійно-благодійні завдання – підтримку своїх храмів, проведення громадських бого­служінь, влаштування церковних урочистос­тей, братських обідів, допомоги хворим і бід­ним братчикам, організації шпиталів. Проте з часом поле діяльності братств значно розширюється. Утворені міщанством як станові організації, братства з часом пере­творюються на всестанові і відіграють надзвичайно важливу роль в організації наці­о­нальної самооборони і культурного підне­сення всього українського населення.

Найраніше вони з’являються в Гали­чині, де вже не залишилось української маг­на­терії, а шляхта була істотно ослаблена і дезорганізована. На тлі суспільної деградації ук­раїн­ської шляхетської верстви галицьке міщанство, рівень добробуту якого впродовж XVI ст. помітно зріс, демонструє одночасно піднесення націо­нальної са­мо­свідомості й громадянської організованості. Головним і найбільш впливовим братством було братство при церкві Успіння Богородиці у Львові. Засноване як фундація із суто корпоративними функціями, львівське Успенське братство з часом починає активно виступати з національними вимогами від іме­ні всієї укра­їнської громади Львова. Зусиллями львів­ського міщанства у 1538 р. було відновлене львівське православне єпископство, здійснено низку важливих національно-куль­турних акцій (закладання школи, друкарні, відновлення Успенсь­кої церкви тощо).

У 1586 р. Львівське братство прийняло новий ста­тут, який був затверджений антіохійським патріархом Йоакимом. Воно підпорядковувалось безпосередньо все­ленським патріархам й дістало право контролювати єпископа. У 1593 р. конс­тан­тинопольський патріарх Ієремія надав Успенській братській церкві права патріаршої ставропігії, тобто звільнив її від підпоряд­кування єпископу й митропо­литу. Відтоді братство стало називати себе Ставропігійським братством, підкрес­люючи цим свою незалежність від місцевої церков­ної влади і своє право контролю­вати церковне життя, духовенство та єпископат. Згідно зі статутом Львівська став­ропігія була всестановою інституцією, до якої міг вступити «всякий, хто б він не був: міщанин, або шляхтич, передміщанин або будь-хто з посполитих людей».

На таких самих організаційних засадах наприкінці XVI ст. виникають братст­ва у Рогатині, Красноставі, Бересті, Городку, Комарні, Любліні, згодом – на Волині, Поділлі, Наддніпрянщині. Пізніше утворилися братства у Києві (1615) і Луцьку (1617).

Провідну роль у діяльності братств відігравало міщанство. Серед перших активних львівських братчи­ків бачимо здебільшого представників середніх верств – братів Рогатинців, Красовських, Хому Бабича, Івана Богатирця та інших. Разом з тим були й репрезентанти впливового і заможного патриціату (наприклад, згаду­ваний уже купець Костянтин Корнякт). Лист львів­ських братчиків до патріарха Ієремії (6 лютого 1592 р.) засвідчує між членами братства українських і білорусь­ких православних магнатів – новогрудського воєводу Федора Скумина­Тишкевича, берестейського каштеля­на Іпатія Потія (майбутнього ініціатора Берес­тейської унії); до «Альбому» братства (своєрідної членської книги) були вписані князі Адам Вишневецький, Кирик та Роман Ружинські, сенатор Адам Кисіль, деякі молдавські господарі, їхні бояри та інші. Якщо зважи­ти, що з усіх станів Речі Посполитої лише шляхта (незалежно від віросповідання) мала голос на сеймах та сеймиках і була єдиною повноправною верствою, то її підтримка вимог братств надавала цим вимогам потужного суспільного звучання. Серед братчиків бачимо і представників духовенства, зокрема найвищої його ієрархії: київського митрополита Михайла Рого­зу, дерманського архімандрита Генадія, пресвітера Софійського собору Филипа Атанасевича, київського архідиякона Гаковича.

Залучення до діяльності братств широких верств українського суспільства пе­ретворює їх на загальнона­ціональну інституцію, що бере активну участь у сус­піль­но-політичному і культурно-національному житті Украї­ни наприкінці XVI – на початку XVII ст. Одним з найважливіших завдань, які вирішували братства, була боротьба за оновлення церковно-релігійного життя на Україні, піднесення культурно-освітнього рівня правос­лавного духовенства, відродження його суспіль-но­го призначення. Українська церква після втрати Україною решток державності наприкінці XV ст. переживала тяжку кризу. Вона опинилася без могутньої підтрим­ки держа­ви, якою користувалася від початків свого становлення, і була вже не в силі відігравати суспільно-культурну роль, властиву їй у староруський період.

Мірою поширення польських впливів і переходу шляхетсько-магнатської верхівки до католицтва пра­вославна церква в Україні також зазнавала дедалі відчутніших втрат, позбавлялася значної матеріальної і моральної підтримки найбільш впливової і заможної верстви. Великої шкоди українській церкві завдавало право патронату короля, яке давало йому змогу вплива­ти на призначення найвищих церковних ієрархів. На ці посади часто призначалися особи, пройняті мирськи­ми інтересами, далекими від високого призначення духовного пастиря. В результаті православні церковні ієрархи мало чим відрізнялися від світських феодалів, не приділяли належної уваги піднесенню духовного, культурного і організаційного рівня церковного життя. Вище духовенство та єпископат виявилися нездатними боронити інтереси православних віруючих перед насту­пом католицизму з огляду на свій невисокий загальний культурний рівень і невміння створити відповідну часові систему освіти. Нижчі духовні чини також дуже часто були малоосвіченими, вели невідповідний санові спосіб життя і, отже, не могли здійснювати належний вплив на свою паству. Українська православна церква, таким чином, опинилась у такому самому стані, як і католицька церква західноєвропейських країн напере­додні Реформації (переживала так звану «порчу»).

В цих умовах братства стали своєрідною формою реформаційного руху, одним з напрямків діяльності якого було оновлення православної церкви. Братства надали Реформації в Україні демократичного характе­ру, поставивши в центр уваги низку соціальних аспек­тів. Уся їхня освітньо-культурна діяльність була спрямована на ліквідацію монополії привілейованих верств на освіту, коментуван­ня богословських творів, на загальне піднесення духовного життя суспільства.

У статуті Львівської братської школи було записа­но, що «богатые над убогими в школе нечим вышшим не мают быти, только самою наукою, плотию же равно вси...», «учити дидаскал и любити мает дети все заровно, як сынов богатых, так и сирот убогих, й которые ходят по улицам живности просячи...»

Львівській та іншим братським школам було влас­тиве прагнення втілити в життя гуманістичну ідею світської освіти. Королівська грамота 1592 р., виклопота­на лідерами українських і білоруських магнатів К. Острозьким та Ф. Скуминою­Тишкевичем, дала змогу розширити програму навчання у братських школах від­повідно до вимог часу, зокрема запровадити у шкільному навчанні латинську мову.

Саме братства активно виступали за переклад і видання Біблії рідною мовою, що було важливим аспек­том реформаційного руху в країнах Європи. Піднесен­ня престижу і гідності рідної мови, боротьба за її належне місце в суспільному житті сприяли національ­ному самоутвердженню і стали визначаль­ними рисами національно-визвольної боротьби українського народу.

Вплив Реформації на братський рух виявився у намаганнях братчиків подо­лати зловживання ієрархії, а також у вимогах самостійного вирішення мирянами справ церковних громад. Ідея соборного правління здобула собі прибічників у широких верствах міщан, козаків, нижчого духовенства і стала, таким чином, виявом реформаторських тенденцій до більш широкого залучення світських осіб до вирішення церковних питань. Братства прагнули зберегти чистоту христи­янської віри й моралі між усіма віруючими, незалежно від становища у церковній ієрархії. «Коли й єпископ пішов би проти закона та почав би правити церквою не по правилах святих апостолів та святих отців, навер­таючи праведних до неправди і підтримуючи беззакон­ників, то нехай всі противляться такому єпископові, як ворогові правди», – зазначалось в статуті львівського Успенського братства. Подібні вимоги стояли в одному ряду зі спільними і для протестантів, і католиків принци­пами, що виправдовували виступи проти «нечестивих» церковних ієрархів і «єретичних» монархів.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. братства Галичини виступили проти львівського православного єпископа Гедеона Балабана. Українська православна ієрархія, яка досі знаходила спільну мову з братствами, була явно незадоволена правами, наданими ним патріархам. Львівський першоієрарх – родовитий шляхтич, що дістав владицтво у спадок від батька і мав намір передати його своєму племінникові – не хотів підпорядковуватись гурту «хлопів простих – кушні­рів, кожум’яків, сідельників». Позитивним моментом такого підпорядкування було деяке оздоровлення церковного життя. Разом з тим, контроль братств над єпископами у своїй основі був неканонічним, а отже викликав кризу серед вищої православної ієрархії і прискорював перехід більшої її частини до унії.

Боротьба за оновлення православної церкви часом переростала – як і в де­яких західноєвропейських реформаційних течіях – у заперечення церкви взагалі. Прик­ладом цьому є діяльність викладача Львівської братської школи Стефана Зизанія. Він доводив, що церква непотрібна для спілкування з Богом, виступав за її пере­творення на безпастирську громаду. У боротьбі проти католицизму він застосовував чимало західноєв­ропейських реформаційних ідей і водночас вживав їх для критики православної церковної верхівки. Вико­ристовуючи популярний серед реформаторів закид папі – зображуючи його антихристом, Зизаній ставить поряд з ним право­славного митрополита Михайла Рогозу. Соціальний і релігійний радикалізм Стефана Зизанія робив його небезпечним для верхів як като­лицького, так і православного духовенства, викликав переслідування з боку королівської влади.

Братства відіграли важливу роль у боротьбі з като­лицькою експансією. Вони зміцнили українські громади у містах, які тепер могли спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей, вихованих як за кордоном, так і у власній школі. Ціла низка видатних церковних і світських діячів вийшла з братсь­ких шкіл і принесла своїй батьківщині величезну користь. Особ­ливу увагу братства приділяли вдосконаленню пропо­віді, домагаючись від українських пастирів високого фахового рівня і здатності полемізувати з висококвалі­фікованими єзуїт­ськими «казнодзеями». Братства використовували всі доступні їм заходи в обороні православної віри, протистояли національній дискри­мінації. Вони постійно направ­ляють депутації до коро­ля, ведуть судові процеси, здійснюють тиск на судові три­бу­нали. Прикметно, що з 1616 р. у Варшаві постій­но перебувають братські пред­ставники, які виступають захисниками у церковних справах. Особливо зросла роль братств у боротьбі з католицизмом після Берес­тейської унії, коли було лік­ві­до­вано православну ієрар­хію. Братства здобувають дедалі могутнішу підтримку всіх верств населення, зокрема козацтва, і стають надзвичайно важливим засобом захисту українського народу від денаціоналізації і соціально-політичної деградації.

Реформація і Контррформація, як ми вже бачили, позначилися на суспільно-культурному та релігійному житті України. Кожна з цих суспільно-релігійних течій по-своєму вирішувала на­зрілу пот­ребу оновлення релігійного життя, а разом з ним і всього соціально-культурного буття європей­ських народів.

В цьому контексті слід розглядати і Берестейську церковну унію між католиками і православними. Вже в концепції Флорентійської унії, що передбачала об’єднання обох віровчень при збереженні православ­ними внутріцерковних традицій і звичаїв під егідою папського Риму, була істотна відмінність від чисто середньовічного католицького універсалізму з його вимогою абсолютної інкор­порації православних в като­лицьку церкву.

Саме такий підхід до єднання двох конфесій отри­мав певний імпульс в умовах глибоких перетворень західного християнства за нової епохи. Безперечно, на новій католицькій програмі об’єднання християнсько­го світу позначилися гуманістичні концепції трансфор­мації релігійних уявлень, зокрема, прагнення до «загальної релігії», яке базувалось на тому, що всім народам природно властива звернена до одного Бога єдина релігія. Чимало гуманістів прагнуло використа­ти християнство як духовну силу, здатну досягнути «всесвітнього єднання людства». Не випадково Кампанелла в посланні до європейських і неєвропейських правителів, в тому числі і до московського царя, вису­вав ідею об’єднання всіх різновірних християнських народів з католиками і визнання верховної духовної влади папи римського. Цікаво, що і антитринітарії також вірили у можливість створення універсальної релігії. Звичайно, подібні концепції не були офіційною програмою Контрреформації, проте вони могли бути певним ідеологічним підгрунтям на шляху церковного об’єднання католиків і православних під егідою пап­ського престолу. Традиційне намагання папської курії розширити свої впливи на Сході дістали новий імпульс після значних втрат католицизму в результаті рефор­маційного руху. І в цих намаганнях Рим зміг спертися на грунт, створений кризовим станом православної церкви.

Певна відкритість українського православ’я, його інтерес до нових явищ, пов’язаних як з протестант­ським рухом, так і Контрреформацією, робили цілком реальними ті чи інші унійні проекти. До їх здійснення прихильники унії намага­ються залучити впливових магнатів, які трималися православ’я, але відчували гостру потребу його реформування. Це стосувалося, зокрема, і князя Костянтина Острозького, який підтри­мував тісні контакти як з протестантами, так і з контр­реформаторами. У його оточенні бачимо і єзуїта Петра Скаргу – духовника дру­жини князя католички Софії Тарновської, і його ідеологічного супротивника протестанта Мотовила. Саме в контексті звичайної для єзуїтів практики – привер­тати на свій бік насамперед елітарні прошарки суспільства – слід розглядати спро­бу їхнього чільного представника Петра Скарги зробити князя Острозького іні­­ціа­тором унії православ­них і католиків. Цю мету переслідувала книга єзуїт­сь­кого проповідника «Про єдність церкви Божої» (1577), присвячена князеві.

Слід, однак, зауважити, що програма Скарги, яка передбачала релігійно-культурну і церковну уніфіка­цію, відмову православних від церковнослов’янської мови та своїх обрядових традицій, не могла бути сприйнята князем. Але контакти представників папської курії з Острозьким не припинились. Активно діяли в цьому напрямку папський нунцій у Варшаві А. Болоньєтто та легат римської курії, а згодом визитатор папських колегій у Східній Європі А. Поссевіно. У числен­них повідомленнях до Риму на початку 80-х років обидва свідчили, що Острозький готовий до унії і має намір схилити до неї константинопольського патріарха, і навіть самостійно здійснити угоду між обома конфесіями. Проте спроба Риму ввести новий – григоріанський – календар на всій території Речі Посполитої викликала різке міжконфесійне загострен­ня в державі, сильний опозиційний рух як православ­них, так і протестантів. На цьому грунті виникли конфлікти між львівськими православними міщанами і католицьким архієпископом Д. Саліков­сь­ким. Введе­ння нового календаря об’єктивно вело до заборони православних богослужінь за старим – юліанським – календарем; це викликало повсюдне обу­рен­ня православ­них усіх станів. В цій ситуації князь Острозький рішуче виступив на захист православної віри. На якийсь час спроби здійснення унії були призупинені. Стефан Баторій був змушений видати універсал, який роз’яс­нював, що православні мають право здійснювати богослужіння за старим кален­дарем. Події початку 80-х років започат­кували тривалу антикатолицьку полеміку й дали поштовх виникненню численної полемічної літератури в українському письменстві. Здавалося, для унійних проектів не залишалося місця в українському суспіль­стві. Проте внутрішня ситуація в українській церкві знов оживила уніатські тенденції в її середовищі.

Слід мати на увазі, що вже від часів Флорентійської унії і падіння Констан­тинополя українська православ­на церква фактично була автокефальною. Київсь­кий митрополит обирався собором, або призначався коро­лем і лише формально затверджувався константино­польським патріархом. Арешт і заслання турецькою владою константинопольського патріарха у 1584 р. дали поштовх до нових спроб здійснення унійних планів.

Серед католицьких політиків Риму і Варшави вини­кають ідеї перенесення осідку патріарха до Києва, Львова, Вільно або навіть Риму. Князь Острозький зі свого боку запропонував розмістити його резиденцію в Острозі. Після звільнення патріарха Ієремії і його приїзду в Україну у 1588–1589 рр. католицькі ініціа­тори унії поєднали питання перенесення патріаршої резиденції до Речі Посполитої з новими зусиллями у здійсненні спроб об’єднання католиків і православних.

Між тим, Ієремія вдався до кроків, які викликали загострення внутріцерков­ного становища в українсько­му православ’ї. Надання патріархом права ставропігії Львівському і Віленському братствам, контроль з їхнього боку за дотриманням канонів і поведінкою духовенства аж до єпископів включно призвели до посилення протистояння братств та ієрархів. Останні вбачали в діях патріарха підрив свого авторитету і надмірне посилення влади Константинополя. До того ж, непослідовні дії Ієремії (надання патріарших грамот спочатку на користь братств проти єписко­па Балабана, потім – навпаки) дуже нагадували надто непопулярну в європейсь­кому світі торгівлю індульгенціями. Ці нерозважливі кроки Ієремії підштовхнули багатьох ієрархів православної церкви до пошуків виходу з кризового стану на шля­хах зближення з Римом. Не бажаючи посилення реформа-ційних ідей, носіями яких ставали братства, багато хто з них почав схилятися до унії з Римом.

Ідея об’єднання конфесій по-різному трактувалась у тогочасному суспільстві. Так, для Острозького та інших представників української еліти, пройнятих гуманістичними впливами, унія була засобом оновлен­ня православної церкви, піднесення її до рівня потреб часу, тіснішого зближення із західноєвропейською культурою. У зв’язку з цим плекалися також надії зрівняти у правах православних ієрархів з католиць­кими (дістати місця в сенаті) і посилити позиції право­славних у Польській державі.

Наміри вийти з кризи шляхом оновлення і рефор­мування українського православ’я, не порушуючи його основних традицій, запобігти поширенню «єресей» (реформаційних рухів) багато в чому нагадували програму Контр­ре­фор­мації, спрямовану на внутрішню реорганізацію католицтва. Цілком ймовірно, що ідеї зближення православних і католиків грунтувалися на гуманіс­тичних, утопічно-романтичних мріях про воз­з’єднання християнства, що були властиві і тогочас­ним українським інтелектуалам. Цю категорію діячів репрезен­тував Іпатій Потій та деякі інші прибічники унії; завдяки новій системі освіти вони були знайомі з гуманізмом, протестантизмом, античною культурою і філософією, загальними досягненнями ренесансної культури.

Іпатій Потій (1541–1613) – один з творців унії, належав до заможного українського панського роду. В дитинстві навчався у кальвіністській школі князя Радзивіла, потім – у Краківській академії. Одержав­ши блискучу освіту, він захоп­лю­ється протестантиз­мом і стає його сповідником. Проте на 33 році життя знову повертається до православ’я. Залишивши службу у Радзивіла, він стає королівсь­ким секретарем і нала­годжує зв’язки з багатьма впливовими особами держа­ви. Потій обіймає досить значні світські посади – земського судді у Бересті, згодом – берестейського каштеляна, що дало йому право зайняти сенаторське крісло. Однак після смерті дружини він зрікається посад і титулів і вступає до чернечого ордену василіян. За рекомендацією Костянтина Острозького у 1590 р. він стає владикою володимирським і берестейським. Потій усвідомлював, що закиди като­ликів та протес­тантів щодо низької культури православного духовен­ства, його ко­рис­толюбства, байдужості до проблем церковного життя і пастирських обо­в’яз­ків мають реальні підстави. Способом подолання цих вад, на думку Потія, є зобов’язання вищого духовенства «великой шкодh забhгати... то радою, то нау­кою то писанием своим». Він навіть вважав за можливе брати приклад з про­­тес­тан­тів, які заради залучення вірних використовували живе слово проповіді, друко­вані тво­ри, освіту, засоби полеміки тощо. Потій закликав поси­лити роботу над пере­клада­ми книг Святого Письма і святих отців церкви «руською мовою», звер­ну­ти­ся до творів західної патристики, відділити правовірні твори від неправовірних.

Вже самий зміст полемічної творчості Потія є яскра­вим свідченням високого рівня його освіченості. Він раз у раз посилається на Гомера, демонструє знання творів Катона, часто згадує Платона, Арістотеля, Езопа. Потій віддає шану латинській мові, що є засобом доступу до скарбниці знань давньої і нової європейської культури. Обгрунтовуючи необхідність унії, він зверта­ється, насамперед, до гуманістичих концепцій Флорен­тійського собору, зокрема, до твору визначного грець­кого гуманіста Віссаріона Нікейського «Догматика», в якому заперечуються середньовічні погляди на все­владдя папського престолу. Якщо ініціатори унії з польського католицького табору відстоювали концеп­цію церковної і релігійно-культурної уніфікації, за якої православ’я не мало перспективи розвитку, Потій стояв на протилежних позиціях. Для нього унія озна­чала звільнення церкви від шкідливого втручання світської влади, акцептацію низки аспектів західноєв­ропейського духовного та інтелектуального життя, викристалізованих під час Реформації і Контрреформа­ції, при збереженні в об’єднаній церкві східних обряду і традицій.

Концепція Потія – головного будівничого Берес­тейської унії – здебільшого поділялася лідером пра­вослав’я князем Острозьким. Підтримуючи ідею рефор­мування православної церкви, останній відстоював гарантію збереження православного обряду забороною переходу з унії до католицтва. Разом з тим, унійна програма Острозького характеризувалася широким універсалізмом і перед­бачала єднання з Римом також Москви, Молдавії та інших православних країн Європи за згоди східних патріархів. Ідея регіональної унії в межах Речі Посполитої Острозьким не була підтрима­на. Саме на цьому грунті відбувся його відхід від унійного руху і розрив з Потієм.

Між тим, українські ієрархи на Белзькому соборі 1590 р. стали на позиції регіональної унії. У 1594— 1595 рр. до них приєднався і Потій. Умови прийняття унії, висунуті на соборі українськими єпископами, не містили жодних вимог проведення церковної реформи. Головним завданням було зрівняння у правах право­славних і католиків, підтвердження старих майнових привілеїв (до Любліна), забезпечення інших станових інтересів ієрархії. І лише після активного втручання Потія програма єпископату зазнала істотних змін відповідно до концепції володимирського владики.

В умовах загострення стосунків між католиками і православними Речі Поспо­ли­тої князь Острозький не міг погодитись із регіональною концепцією унії. Знаю­чи настрої загалу українського суспільства, Острозь­кий як його лідер розу­мів, що лише православ’я може бути прапором загальнонаціональної опозиції поль­сько-католицькому наступу. Це підтверджувалось активізацією антиполь­сь­ких настроїв в Україні під час спроб введення григоріанського календаря, пер­ши­ми збройними виступами козацтва, протестами православ­ної шляхти.

Підготовка українськими православними ієрархами укладення унії, що таємно велася впродовж першої половини 90-х років, набула розголосу в 1595 р. У червні цього року Потій надіслав Острозькому узгод­жені після тривалих переговорів з католицькими ліде­рами і королівським двором «артикули» унії, які викликали незадоволення князя. Острозький висловився за необхідність проведен­ня собору, який, на його думку, треба було б провести до запланованих відвідин делега­цією православних єпископів Риму. Проте у вересні 1595 р. Потій та єпископ луць­кий і острозький Кирило Терлецький виїхали до Риму, де на урочистій ауді­єнції у папи Климентія VIII були затверджені умови унії.

В цій ситуації Острозький вдався до активних дій. Він зумів залучити на свій бік львівського єпископа Балабана, полагодивши його конфлікт з братством, і перемишльського єпископа Копистенського, які висло­вили протести проти унії. Було видруковано і пошире­но «окружне послання», в якому Острозький рішуче виступив на захист православ’я.

З огляду на значне суспільне напруження, постій­ний тиск з боку української й білоруської шляхти і місцевих сеймиків, різного роду протестацій православних, уряд був змушений дати дозвіл на проведення собору. Його місцем було обрано Берестя.

Берестейський собор відбувся у жовтні 1596 р. Прибічники унії сподівалися, що після її формального ствердження Ватиканом та підтримки королем Сигізмун-дом III проголошення злуки церков не викличе значного опору. Проте на самому початку собору сформувалися два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Унійний собор публічно проголо­сив унію і викляв владик Балабана та Копистенського – учасників православного собору, які не прийняли унії. Пра­во­славні, очолювані Острозьким та екзархом патріарха Никифором, на своєму соборі прийняли ухвалу про усунення митрополита та єпископів, що перейшли до унії, і ухвалили звернутися до короля з проханням затвердити їхнє рішення. Але Сигізмунд III став цілком на бік уніатів, схвалив декларацію унії і скасував постанову православного собору. Сейм 1597 р. також підтвердив унійні рішення Берестейського собору.

В результаті замість очікуваної реформи православ­ної церкви відбулося утворення двох церков. Одна з них продовжувала визнавати зверхність Константино­поля, інша, визнавши владу Риму, стала складовою частиною католицької церкви, зберігаючи, однак, східні обряди та традиції.

Розпочалася тривала боротьба між обома конфесія­ми – «Русі з Руссю». Шляхта у цьому протистоянні продовжувала користуватися правом патронату і ви­значала, якій саме церкві бути на підвладній їй тери­торії; це додавало гостроти і виснажливості конфесій­ній боротьбі. Православна церква не припиняла шука­ти шляхи оновлення релігійного і духовного життя. Вона зазнавала істотних впливів світських елементів – шляхти, міщан, козацтва, які робили українське православ’я своєрідним синтезатором культурних на­дбань Сходу і Заходу.

Не справдилися розрахунки польських асимілято­рів щодо перетворення унійного акту 1596 р. на засіб дальшого покатоличення і полонізації українського населення. Греко-католицьке духовенство чинило опір спробам частини католиць­кої ієрархії перетворити унію на своєрідний місток до покатоличення українців. У складній ситуації, незважаючи на перехід значної частини уніатської шляхти до католицтва, греко-католицька церква активно відстоювала свою націо­нальну ідентичність і довела, що вона залишилась україн­ською церквою.

Входження України у європейський ринок, ак­ти­візація товарно-грошових відносин викли­кали істотні зміни у всіх станах українського суспільства. Не обминули вони й козацтво. Якщо у першій половині XVI ст. в його середовищі перева­жали декласовані елементи, селянська біднота, найми­ти, кабальні люди, для яких джерелом існування значною мірою була воєнна здобич, то в другій полови­ні століття ситуація помітно змінюється. Серед козац­тва дедалі зростає питома вага осілих заможних госпо­дарів, які колонізують нові землі, істотно розширюючи козацьке землеволодіння. В руках статечного козацтва часом опинялися значні земельні володіння, які не поступалися посілостям середнього шляхтича. Однак принциповою відмінністю в характері козацького землеволодіння було те, що воно спиралося на викорис­тання найманої праці, і це обумовлювало соціальну поведінку козацтва.

Надзвичайно важливу колонізаційну й цивіліза­торську функцію козацтва помітив Арнольд Тойнбі, який, зокрема, писав: «Подібно тому як сучасні західні “будівничі імперії” подавили своїх примітивних супро­тивників переважаючою індустріальною могутністю, козаки подавили кочовиків, спираючись на розвину­ту культуру землеробства». Саме у господарській діяльності козацтва англійський мис­литель побачив «деякі ознаки, що скоріше належать майбутньому, ніж минулому». Ось чому козацькі об’єднання нага­дували А. Тойнбі «колоніальні во­ло­діння сучасного західного світу». Цей прорив у майбутнє, носієм якого виявилось козацтво, був зумовлений формуванням у його середовищі буржуазних відносин, і це дає підстави вважати його учасником важливих соціально-еконо­мічних зрушень, що відбувались у Європі.

Козацтво намагалось уникати будь-якої залежності від феодальних інституцій примусу, підпорядкування старостам, відбування різних повинностей; воно ство­рювало власну корпоративну організацію та юрисдик­цію, що виходили за рамки феодальної соціальної сис­теми. Це вело до усвідомлення козацтвом своїх специ­фічних станових інтересів, а водночас і до більш актив­ної участі в суспільно-політичному житті України.

Раніше вже зазначалося, що перехід західноєвро­пейських країн до нового часу зумовив також значні зміни в організації військової справи. Централізовані держави Європи вже не задовольнялися феодальними ополченнями, які скликалися час від часу на короткий термін. В Європі почали переходити до формування найманого війська, цілком залежного від центральної влади. Цього вимагали розширення театрів воєнних дій, зрослі розмах і тривалість війн.

І хоча в Речі Посполитій шляхетське посполите рушення не втратило до кінця свого військового зна­чення, польський уряд також став на шлях створення постійного війська. На сеймі 1562–1563 рр. було ухва­лено виділяти чверть коро­лівських доходів (так звану «кварту») на утримання постійного війська, яке діста­ло назву «кварцяного». Стефан Баторій у 1578 р. організував так звану піхоту «виб­ра­нецьку» та інже­нерні війська. Уряд намагається також використову­вати зрослу мілітарну потугу козацтва; з цією метою козаки залучаються на королівську службу.

Ще 1524 р. Сигізмунд Старий доручив українським панам С. Полозовичу та К. Кмітичу організувати загін з козаків у 1-2 тис. чоловік для захисту порубіж­них володінь. Проте цей проект не було здійснено через брак коштів. І все ж у 1572 р. за дорученням Сигізмунда II Августа коронний гетьман Юрій Язловецький навербував 300 козаків, які були вписані в особливий список-реєстр і взяті на дер­жавну службу (звідси й назва цієї частини українського козацтва – реєстровці). Реєстрові козаки одержували платню, виклю­чалися з-під юрисдикції старост і підпо­рядковувалися «старшому» війська, якому доручалася також судова влада над реєстровцями.

У 1578 р. наступний крок у формуванні постійного війська з козаків зробив Стефан Баторій. Козацький реєстр було збільшено до 600 чоловік. Реєстровцям надавалось у володіння місто Трахтемирів разом з монастирем. У цій козацькій резиденції розміщувався арсенал і шпиталь для старих і поранених. Реєстрове військо одержало гармати, королівський прапор, літаври і печатку із зображенням козака з мушкетом.

Реєстрове козацтво постійно прагнуло забезпечення своїх майнових прав, звільнення від податків і свавілля місцевих старост. Разом з цим воно прагне розширення господарської діяльності, права вільної торгівлі, орга­нізації промислів, куріння горілки, рибної ловлі тощо. Виділення з козацтва привілейованої верстви дало поштовх розширенню козацького землеволодіння. Так, у 1580 р. кільком «людям козацьким» – Криштофу Косинському, Войтеку Чановицькому та іншим було надано значні земельні володіння на Наддніпров’ї. У тому ж році козацький старший Григорій Лобода купив село Сошники на Київщині. «Обиватель і козак Чиги­ринський» Тишко Волевич володів лісовими угіддя­ми, орними землями, сіно­жатями, хуторами і пасіками.

Певною мірою захищаючи економічні інтереси реєстровців, уряд сподівався перетворити їх на знаряддя боротьби з козацькою «сваволею». Уряд дозволив реєс­тровцям заводити господарства у «королівщинах», але разом з тим перешкоджав вільній господарській діяльності решти козацтва, намагаючись повернути його до кріпацтва. Звичайно, реєстровці не могли та й не бажали «гамувати» не­служиле козацтво, чого від них вимагав уряд. Не вписані у реєстр козаки інтенсивно ство­­рюють власні громади на волос­тях, де також прагнуть самоврядування і не­за­­леж­ної господарської діяльності. Ця категорія козаків дістала назву го­родових. Таким чином, у південно-східній частині України у сусідстві з Запорізькою Січчю насе­лення дедалі більше «козачилося» і вже не визнавало польської вла­ди, перебуваючи у тісно­му зв’язку з низовим ко­зацтвом.

Реєстрове козацтво являло собою ще одну привіле­йовану верству населення поряд зі шляхтою. Звичайно, воно не могло обійняти усю масу козацтва. Проте за своїм способом життя городове козацтво мало чим відрізнялося від реєстровців, творячи разом з ними «хліборобську козаччину», яка дедалі тісніше поєдну­валась із соціально-економічним і культурним життям всієї України. Городове козацтво, маючи підтримку фактично незалежного державного утворення – Запо­різької Січі, своєю чергою творило «державу в держа­ві» і намагалося вийти з-під влади польської адмініс­трації. Поступово воно втягувалось у національну і релігійну боротьбу, що її вели легальними засобами українська шляхта, духовенство та міщани.

Соціально-економічна еволюція козацт­ва, яке ін­тенсивно розгортає стабільну еко­но­мічну діяльність, до того ж на ранньокапі­талістичних антифеодальних засадах, увій­шла в суперечність із магнатсько-шля­хетсь­ким землеволодінням на Україні і стала дже­релом гострих соціальних і національних конфліктів. Але якщо решта українських станів не виходила за межі легальної опози­цій­ної діяльності, то козацтво відстоювало свої інтереси шляхом збройного опору поль­ському режимові. Яскра­вим свідченням усві­дом­­лення козацтвом своїх станових інтересів (на­самперед, у протистоянні з магна­терією) були ко­зацькі виступи кінця XVI ст., зокрема повстан­ня під проводом Криш­тофа Косинсь­кого (1591— 1593). Як уже зазнача­лося, Ко­син­сь­кий одер­жав від короля маєток Рокитне на Білоцерківщині. Проте на ці землі заявив свої претензії князь Януш Острозький і добився відповідних гра­мот короля. Саме тоді Косинський разом з ін­шими козацькими стар­шинами на чолі реєстров­ців виступив проти Острозького. Невдовзі ви­ступ набрав розмаху і охопив Київщину, Брац­лав­щину, а згодом Поділля та Волинь і перетворився на селянсь­ко-козацьке повс­тання. На якийсь час Київ і Переяслав опинилися в руках повсталих.

Виступ Косинського мав виразне антимагнатське забарвлення і змусив укра­їн­­ську магнатерію докласти великих зусиль до ліквідації повстання. Прикметно, що під час переговорів з Костянтином Острозьким та черкаським старостою О. Виш­невецьким козаки особ­ливо активно відстоювали свої майнові інтереси, права вільного переходу на Запоріжжя і волості.

Виступ Косинського дав поштовх дальшому «покозаченню» населення, зокрема на брацлавському і волинському порубіжжі, де утворилися нові козацькі громади; їх очолив Северин Наливайко. Наливайко у листі до короля, пояснюючи причини свого нападу на маєток магната Калиновського, зазначав, що той «заво­лодів усією моєю землею, хоч як мало її в мене було». Разом з тим, Наливайко брав участь у розгромах маєт­ків прибічників унії і тим засвідчив, що козацтво робить перші кро­ки до входження у національно-релі­гійне протиборство. Недаремно католики і прибічники унії назвали православних ієрархів «наливайками», або «наливай­ківською сектою». Ходили чутки, що саме князь Острозький насилав і переховував у себе козаків. Козацько-селянський виступ під проводом Наливайка (1594–1596), що охопив Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля і Білорусію, виявився надзвичайно не­безпечним для всієї державної системи Речі Посполитої.

Повстання було жорстоко придушене. Однак, поразка не зупинила дальшого зрос­тання козацтва. На зламі століть воно цілком сформувалось як окремий стан, що не вкла­дався в існуючу феодальну систему і усві­дом­лю­вав своє призначення в національно-визвольній боротьбі українського народу. Послідовна антифеодальна позиція козацтва дає підстави для пошуків типоло­гічно схожих явищ в тих країнах Європи, які стали на шлях ранньо­капіталістичного розвитку і національно-визвольної боротьби з інозем­ними поневолювачами. Багато спільних рис як у внутрішній організації, так і в господар­ській і військовій діяльності спостерігається у козацтва і чеських табо­ритів, або хорват­ських граничарів.

Разом з тим, соціальна еволюція козацтва перетво­рила його на стан, який виявився носієм нових буржуазних відносин і якому були притаманні риси, що виходили за вузькі межі феодального корпоративізму. В цьому контексті козацтво має чимало спільних рис з англійським джентрі. Джентрі – нове англійське дворянство – має ті ж самі хронологічні межі форму­вання (XVI-XVII ст.), що й козацтво. Воно стало важливим фактором буржуазного розвитку в англій­ському суспільстві. Обом станам, на відміну від касто­вої замкнутості доби феодалізму, притаманний широ­кий універсалізм – поєднання військової і господар­ської діяльності, активна участь у політичному і культурно-національному житті. Війна з Іспанією та морські підприємства відкрили широкий простір рухливим і войов­ни­чим елементам у середовищі джентрі. Аналогічну заповзятливість виявило козац­т­во, чиї морські походи отримали широкий резонанс у Європі. Тоді як май­же повсюдно дворянство-шляхта вважало недостойним рицарського стану зай­ма­тись економічною діяльністю, джентрі охоче вели господар­ство з допомогою найманих робітників, розводили отари овець, заводили фермерські підприємства. Такий самий фермерський характер мало козацьке господар­ство, особливо замож­не. І англійська буржуазна рево­люція, і Хмельниччина завершили еволюцію влас­нос­ті, перетворивши і джентрі, і козацтво на носіїв нового типу приватної власності – буржуазної. Притаманною обом станам була відкритість для інших соціальних категорій. Кожний фрігольдер (вільний земельний власник), який дося­гав майнового цензу в 20 фунтів прибутку, міг перейти у стан джентрі. Що ж до козац­тва, то вільний доступ у його середовище був принци­повою засадою його існування. Після утворення козацької держави перехід із посполитого стану в ко­зацтво залежав лише від здатності людини придбати відповідне спорядження для несення військової служби.

Для англійського суспільства поняття «джентль­мен» з часом виходить за межі свого первісного со­ціального значення і стає терміном, який визначає високий морально-етичний статус повсякденної пове­дінки індивідуума. Вже в офіційних документах часів Єлизавети 1 зустрічаються «джентльмени за репута­цією», шляхетність яких не спирається на родовитість, посаду чи службове надання. Таким самим джентльме­ном для українського загалу стає козак, який своєю діяльністю підноситься над шляхтичем чи магнатом і стає еталоном соціальної поведінки, носієм усіх реаль­них чи позірних чеснот в уявленні посполитої більшос­ті. І джентрі, і козацтво переймають державотворчі функції у представників старої феодальної еліти. На Україні це стало особливо помітним на початку XVII ст., коли козацтво включилось у національно-визвольну боротьбу українського народу, ставши її ватажком і активним учасником. В Англії вже у XVI ст. представ­ники джентрі заповнили палату громад, сформувавши опозицію старій феодальній традиції. В руках джентрі були посади шерифів, суддів, муніципалів та інші. Саме з середовища джентрі вийшли головні лідери англійської революції – Дж. Гемпден, Дж. Пім і О. Кромвель. Козацтво висунуло зі свого сере­до­вища П. Сагайдачного та Б. Хмельницького, які очолили процес державо­творення і збройну боротьбу українсь­кого народу за своє визволення. У своєму дальшому розвитку обидва стани зазнали схожої еволюції. Верхівка джентрі пе­­ре­творилася на лордів, проте знач­на частина цієї верстви залишилася «сквайра­ми» – дрібними земельними власниками в провінції. Соціаль­на диференціація козацтва мала наслідком перетворен­ня козацької старшини на великих земле­власників, що якийсь час відігравали роль національної еліти, а згодом злилися з російською земельною аристократією; з іншого боку, основна маса козацтва прагнула зберегти свій статус середніх і дрібних землевласників.

Таким чином, за багатьма параметрами козацтво виявляло себе як новий клас, розвиток і діяльність якого стояли в одному контексті з тими глибинними економічними, соціальними і політичними процесами, що мали місце в Європі. Саме козацтво значною мірою вплинуло на всі аспекти життя українського суспіль­ства і, зокрема, на руйнування феодальної системи і формування капіталістичного укладу, що було згодом перервано російським царизмом. Звичай­но, динамічне зростання козацтва у другій половині XVI ст., активі­зація його воєн­ної діяльності не залишилися непоміче­ними в Європі. Насамперед ува­гу багатьох європей­ських діячів привертає своєрідна українська реконкіс­та, яка ставить собі за мету захист України від спустошливих турецько-татарських на­бі­гів і поступове повернення втрачених земель. Саме цю функцію вико­нувала Запорізька Січ, яка ніби повторювала спроби Вітовта колонізувати Нижнє Подніпров’я та Причор­номор’я. В цьому контексті існують численні згадки про козаків у творах Меховіта, Герберштейна, Мюнстера; згадувалося про них також у багатьох картографіч­них виданнях. В останній третині XVI ст. у центр уваги Західної Європи потрапляє боротьба козацтва з турець­ко-татарськими нападни­ками і польсько-шляхетським режимом. Важлива інформація про козаків до євро­пейських столиць надходить від їхніх послів у Стамбу­лі і Варшаві. З’являються також численні твори, що характеризуються властивою ренесансній добі цікавіс­тю до географічно-етнографічних особливостей розвитку народів, їхнього побуту, звичаїв тощо. Саме такою працею є «Опис Європейської Сарматії» (1578) Гваньїні, що був виданий спочатку латинською мовою у Кракові, а згодом кілька разів перевидавався у бага­тьох європейських країнах. Автор слідом за Герберштейном називає козаків «черкасами». Для нього це «хоробрі й войовничі люди, майже безперервно вони воюють з перекопськими татарами, роблячи напади на їхні землі...» Водночас Гваньїні показує колонізаційні процеси, засвідчуючи поширення козацтва в окремих регіонах України. Зокрема, він фіксує його появу на Поділлі – «Останнім часом тут з’явилися черкаси, які живуть по Бористену».

У книзі німця Мюллера, який перебував на службі у Стефана Баторія, вмі-щено чимало згадок про епізоди козацько-татарсько-турецької боротьби, зокрема, мол­давську акцію Івана Підкови та його драматичну заги­бель. «Валаські війни» взагалі і участь у них запорізь­ких козаків мали широкий відгомін в Європі. У за­хід­­но­європейських сучасників викликали подив і захоп­лення протистояння українського козацтва «всемогут­ній Порті», тоді як провідні європейські країни були не в силі відвернути турецьку загрозу від християн­ського світу.

Дещо пізніше допомога козаків молдавському воє­воді Іоні Хороброму у спробі звільнитися від турецько­го ярма (1574) знайшла висвітлення у «Всесвітній історії» (1600–1612) Агріппи д’Обіньє, соратника французького короля Генріха IV, поета і гуманіста. Ці ж події відображено й у «Загальній історії турків» (1603) англійського автора Кноллеза, який із захоплен­ням говорить про героїзм та відвагу козаків, їхнє презирство до смерті.

Чимало важливих відомостей про козаків, їхню боротьбу з турецько-татарською агресією вміщено у донесеннях послів західноєвропейських країн і пап­сь­ких нунціїв з польської столиці. Серед них привертає увагу «Записка про те, яку користь можна мати від союзу з козаками на випадок війни з Туреччиною», підготовлену для венеційського дожа Карлом Гамберіні, секретарем папського нунція в Польщі кардинала Болоньєтті. В ній наводиться інформація про перегово­ри Гамберіні у Вільно з козацьким гетьманом (ймовір­но, Орішовським), який висловлював готовність вступити у війну з турками. У країнах Західної Європи дедалі настійливіше утверджується думка, що саме козацтво може відіграти роль детонатора у боротьбі балканських слов’ян проти турецької неволі. Про ці сподівання у південнослов’янському середовищі інфор­мував Хуана Австрійського – переможця турків у битві при Лепанто – його емісар у Туреччині Соранцо. У славнозвісних «Подорожах» італійського мандрівни­ка П’єтро делла Валле козакам навіть приписана віра в те, що вони зрештою здобудуть Константинополь і зруйнують Турецьку імперію.

Ці настрої в західноєвропейському світі втілюва­лись у практичних діях. Раніше вже говорилося про місію посольства імператора Рудольфа II на чолі з Еріхом Ляссотою на Запорізьку Січ, а також про плани римського папи Климента VIII щодо залучення українського козацтва до антитурецької коаліції. Згодом у зносини з козаками вступали Венеція, Іспа­нія, Франція, Швеція та інші європей­ські держави. В цілому наприкінці XVI ст. західноєвропейська громадська думка з великою симпатією сприйняла появу такого військово-політичного організму як українське козацтво. «Ці люди виросли в труді, як скіфи, загартовані всілякими злигоднями, як гуни, здатні до війни, як готи, засмалені на сонці, як індійці, і жорстокі, як сармати. Леви в переслідуванні ворога, схожі на турків у підступ­ності, подібні до скіфів у люті, вони християни за своєю вірою»,— характеризував козаків француз де Бартенон у своїй «Загальній історії Турецьких війн».

У прихильності західноєвропейських авторів до козацтва було усвідомлення європейськими країнами його зрослої воєнно-політичної ролі, можливості актив­но протидіяти турецькій загрозі, що нависла наприкін­ці XVI ст. На той час, за М. Гру­шевським, козацтво не тільки «скристалізувалося вповні, набуло не­зви­чай­ної екстенсивної сили, стало великою й впливовою суспіль­ною верствою, а й покрило собою інші суспільні верстви, стало репрезентантом української народ­ності par excellence, подібно як “народ шляхетський” репре­зентував сучасну на­род­ність польську». Сформував­шись як стан і усвідомивши своє суспільне при­зна­чен­ня, козацтво на довгі роки стало провідною силою у національно-визвольній боротьбі українського народу.