2.3 Структура порівняльного правознавства

Двома основними структурними частинами порівняльного правознавства, як і інших юридичних дисциплін, є загальна й особлива частини. Загальна частина містить у собі вирішення проблем історії, теорії, предмета методології порівняльного правознавства, місця, ролі порівняльного правознавства в системі юридичної науки, актуальні наукові задачі й основні напрямки порівняльно-правових досліджень вітчизняної системи права з урахуванням її місця на правовій карті світу, досвід досягнень і тенденцій розвитку закордонної юридичної компаративістики.

До особливої частини відноситься вся тематика конкретних порівняльно-правових досліджень різних правових (державно-правових) явищ — від порівняльного аналізу окремих норм вітчизняного чи закордонного права до порівняльно-правових досліджень всіх основних минулих і сучасних систем національного права, порівняльно-правового вивчення окремих галузей права (наприклад, порівняльно-правового дослідження конституційного права, трудового права, приватного права) і т.д.

У залежності від мети, напрямку і предмета дослідження визначається структура компаративістики:

1. "вертикальне" і "горизонтальне" порівняльне правознавство чи "історична" та "догматична" компаративістика;

2. "загальна" (загальнотеоретична) і "спеціальна" компаративістика;

3. порівняльне правознавство у сфері приватного і порівняльного правознавства в сфері публічного права.

Порівняльне правознавство, на наш погляд, структурно розпадається на три складових компоненти: методологічний, теоретичний і прагматичний.

1. Методологічний компонент містить у собі положення про методи порівняльного аналізу, їхнє співвідношення з іншими приватними та загальними методами, його місце і роль у системі інших методів, його значення.

2. Теоретичний компонент містить у собі положення, що стосуються поняття та змісту порівняльного правознавства, його цілей, механізму його проведення та ін.

3. Прагматичний компонент зводиться до вироблення рекомендацій з найбільш ефективного використання отриманих знань, по практичному застосуванню в тій чи іншій правовій системі порівнюваних юридичних актів, норм та інститутів¹.

Правові системи різних країн, як об'єкт дослідження порівняльного правознавства, з одного боку — поєднуються в більш загальні правові комплекси, що називаються правовими сім’ями, з іншого боку - вбирають у себе менш загальні правові комплекси, а саме правові системи, системи права, системи законодавства.

2.4 Принципи порівняльного правознавства

Під принципами як такими розуміються основні положення, що керують ідеями, які лежать в основі виникнення, становлення, внутрішньої побудови і розвитку різних явищ, соціальних, політичних і інших систем, інститутів й установ. У філософських і соціологічних словниках роз'ясняється, що в логічному змісті "принцип" є центральна ланка, основа будь-якої системи, узагальнення, що представляє поширення якого-небудь положення на всі явища тієї області, з якої даний принцип абстрагований.

Стосовно до порівняльного правознавства принципи виступають як основні ідеї і положення, що пронизують собою всю порівняльно-правову матерію. У залежності від того, які сторони й аспекти порівняльного правознавства беруться для розгляду, у ньому варто виділяти групи принципів, що стосуються процесів становлення і розвитку порівняльного правознавства, його внутрішньої побудови, функціонування, а також самого процесу порівняння як основи виникнення порівняльного правознавства.

Не торкаючись усіх принципів порівняльного правознавства, зупинимося лише на принципах, що лежать в основі процесу порівняння як вихідного начала, фундаменту, на якому виникає і розвивається порівняльне правознавство.

1. Серед них варто виділити насамперед принцип порівняності розглянутих явищ, інститутів і установ. Суть цього принципу зводиться до того, щоб у процесі підготовки і проведення порівняльно-правових досліджень суворо дотримувалася вимога, відповідно до якого об'єкти порівняння повинні бути "порівнянними", інакше кажучи — між ними в обов'язковому порядку повинен існувати прямий зв'язок.

Дану вимогу не завжди легко виконати, оскільки "зв'язок може виявитися схованим для поверхневого спостерігача" чи, навпаки, там де здається очевидним, зв'язок може бути відсутнім.

Питання про порівнянність різних явищ, інститутів і установ зважується в залежності від наявності в них загальних рис, ознак приналежності їх до того самого роду чи виду, наявності в них подібних структур, функцій, загальної сфери додатка, подібних задач і цільових настанов. Таким чином, усі правові системи відносяться до того самого роду інститутів і установ, явищ, які не тільки можна, але і потрібно порівнювати між собою, переслідуючи при цьому не тільки пізнавальні, науково-пізнавальні, але і практичні цілі.

При цьому, порівнюючи різні системи права, компаративіст повинен враховувати як наявність визначальних елементів, так і вплив, що робиться ним на інші елементи системи права, на структуру й елементарні правові частки. Дотримання цих умов виключає ризик помилкових висновків, заснованих винятково на формальній подібності, а розходження в політичній, ідеологічній та економічній структурах перестають бути перешкодою на шляху порівняння.

Поряд з явищем ідей про визначальні і другорядні риси протилежних правових систем у науковій юридичній літературі стала розвиватися доктрина так званого "внутрітипового" і "міжтипового" порівнянь.

Внутрітипове порівняння розглядається як процес порівняння однотипних по своїй соціальній сутності систем. У той же час міжтиптипове порівняння представлявся як процес порівняння приналежних до різних типів держави і права систем.¹

2. Важливим принципом порівняння як основи виникнення і розвитку порівняльного правознавства є принцип суворої відповідності одне одному різних рівнів, форм і видів елементів порівняльних систем. Суть і зміст даного принципу зводяться до того, щоб у процесі порівняння правових систем суворо дотримувалося правило, відповідно до якого порівнянню підлягають лише однопорядкові явища, інститути й установи, узяті в їхніх відповідних формах і розглянуті на відповідних рівнях.

Досить традиційним для вітчизняної і закордонної літератури стало виділення в процесі проведення порівняльно-правових досліджень макрорівня і мікрорівня.

При проведенні порівняльних досліджень на макрорівні акцент робиться не на конкретних проблемах та їхніх вирішеннях, а на дослідженні методів поводження з правовим матеріалом. Наприклад, на макрорівні можна порівнювати різну законодавчу техніку, стиль кодифікації, способи тлумачення різних законодавчих актів, а також обговорювати правову роль прецедентів, значення методології для розвитку права, методику підготовки судових рішень. На цьому ж рівні увага може бути сконцентрована на загальних питаннях судочинства в різних країнах, на питаннях правотворчості, на проблемах законності і конституційності, на питаннях правозастосування.

Проведенням порівняльно-правових досліджень на макрорівні зважуються в основному загальнотеоретичні задачі, що стосуються в цілому правової карти світу, розвитку основних правових сімей, змін, що відбуваються в рамках окремих національних правових систем.

На відміну від макрорівня, порівняльне правознавство на мікрорівні має справу не з загальними проблемами, а зі спеціальними інститутами чи проблемами, тобто з правилами, використовуваними для вирішення повсякденних конкретних проблем і конфліктів.

Неможливо перелічити коло всіх тих конкретних порівняльно-правових питань, що досліджуються на мікрорівні. Однак можна як приклад назвати такі питання, що стосуються відповідальності виробника перед споживачем за збиток, заподіяний йому постачанням неякісного товару; відповідальності винної особи за збиток, нанесений іншій особі випадок дорожньо-транспортного випадку; визнання батьківства при народженні позашлюбної дитини і т.д.

У залежності від рівня відносної самостійності виділяються і беруться до уваги у процесі порівняння такі типи порівняльно-правового аналізу (види), як порівняльний аналіз правових систем у цілому, їхніх окремих галузей і окремих інститутів права.

Широко використовуються в процесі порівняльного аналізу різні форми порівняння, що нерідко ототожнюються з цільовими настановами порівняльного правознавства. Серед них:

а) описове порівняння, що полягає в дослідженні порядку вирішення конкретних проблем у праві не менш як двох країн;

б) прикладне, чи "законознавче" порівняння, при якому метою вивчення закордонного права є пошук підходів і рішень для удосконалювання національного права;

в) порівняння, що контрастує, покликане сприяти виявленню кардинально різних концепцій методів регулювання, властивих різним правовим системам з метою їх більш глибокого розуміння й ефективного використання.

Крім названих форм, рівнів і видів порівняльного аналізу в науковій літературі виділяються також такі види і форми, як "синхронне" і асинхронне порівняння.

Синхронне порівняння асоціюється з порівняльним аналізом політичних і правових систем подібних націй і народів, що проживають в однакових історичних, економічних, культурних, географічних і інших умовах. Як приклад приводяться політичні і правові системи країн Латинської Америки. Критики даного підходу цілком справедливо вказують на аморфність і невизначеність, особливо в географічному плані, поняття "подібних націй" і разом з тим поняття відповідних їм "подібних" правових і політичних систем.

Асинхронне порівняння розглядається як порівняльний аналіз відмінних одне від одного, але таких, що мають визначені риси подібності політичних і правових систем.

У якості одного з прикладів асинхронного порівняння береться порівняльний аналіз політичних і правових систем країн постколоніальної Африки і країн середньовічної Європи. На основі дослідження таких загальних у формально-юридичному змісті рис, як слабість державних і правових інститутів розглянутих країн, домінування в них неформальних правил, нездатність державної влади охопити собою всі сфери економічного і політичного життя суспільства, величезна роль армії в державному механізмі і найчастіше вчинюваних державних переворотах та ін., автори-компаративісти прагнуть простежити динаміку політичного і правового життя в цих країнах.¹

Крім даних видів і форм порівняння широке поширення в політичній і юридичній науці одержало так зване "бінарне порівняння". Суть його полягає у тому, що порівняльному аналізу піддається не безліч співіснуючих політичних і правових систем, а тільки дві паралельно існуючі системи, що розвиваються.

Як найбільш яскраву ілюстрацію бінарного порівняння найчастіше приводиться порівняльний аналіз японської й американської політичних і правових систем. У процесі даного порівняльно-правового дослідження питання нерідко ставиться в такий спосіб як: у силу яких причин Японія і США досягли величезних "індустріальних успіхів" у сучасному світі, хоча й обрали для їхнього досягнення різні шляхи? Які фактори й умови вплинули на їхній технічний прогрес? Яку роль при цьому зіграло право?

Відповідаючи на дані питання, дослідники далеко виходять за рамки правового аналізу. На першому плані з'являється, з одного боку, "американська винятковість", що формується під впливом п'яти основних факторів, включаючи волю, егалітаризм, індивідуалізм, невтручання держави в економічні і суспільні справи, популізм. А з іншого боку - "японська унікальність", що розвивається на основі багатовікових японських цінностей "групової орієнтації" населення, на основі історичних, національних і культурних традицій, звичаїв, на базі строгих ієрархічних відносин, що склалися між людьми. Зрозуміло, праву в процесі реалізації "американської винятковості" і "японської унікальності" приділяється значна роль.

Названі принципи процесу порівняння як основа виникнення і розвитку порівняльного правознавства доповнюються також рядом інших принципів.