4.4. Значення порівняння

Порівняння має насамперед наукову цінність. Порівняння служить постійним елементом всіх форм пізнання. Порівняння є логічним прийомом пізнання навколишнього світу, в т. ч. правової дійсності, правових явищ, понять, категорій. При цьому порівняння є тільки одним з важливих моментів наукового пізнання. Будь-яке порівняння зачіпає лише одну сторону або деякі сторони порівнюваних предметів або понять, абстрагуючи тимчасово інші сторони. У зв’язку з цим порівняння як таке не може розглядатися у відриві від інших логічних прийомів пізнання (аналізу, синтезу, індукції, дедукції і т. п.).

Ведучи розмову про використання порівняння в якості інструментарію досліджень, не слід забувати і про інші можливості його застосування, а саме про його практичне значення у правовому регулюванні інтеграційних процесів.

Ще в 1963 році академік ст.Кнап із ЧССР підкреслював, що основну увагу потрібно звернути на соціальну користь порівняльних досліджень, тобто на практичні завдання, які слід вирішувати за допомогою порівняльного правознавства.³

Право, будучи надбудовчою категорією, справляє значний зворотній вплив на економіку. Воно може сприяти розвитку економіки, коли правильно відображає і правильно регулює існуючі відносини, і воно може гальмувати розвиток економіки, коли не відповідає відносинам, що склалися у суспільстві.

Як зазначає Ю. А. Рилєєв, наявність навіть незначних розходжень і умовностей в законі однієї із країн, що невідомі в інших, завжди буде перешкодою для нормального товарообігу.⁴ Одним із можливих шляхів усунення такого роду перешкод в економічному співробітництві країн є створення уніфікованих актів.

Найбільш ефективний і реальний шлях уніфікації та зближення законодавства заінтересованих країн полягає в тому, щоб попередньо вивчити всі діючі в даній галузі законодавчі акти цих країн, порівняти їх і насамперед вивести за рамки всі спільні норми. Ці спільні норми послужать основою уніфікованого акту. Потім виявляються особливості, відмінності регулювання і встановлюються способи приведення їх до спільного знаменника (найскладніша частина роботи). Це і буде застосування порівняльного методу у вивченні правових явищ в практичних потребах і з практичною віддачею.

Поряд з цим, Грінгольц І.А. зауважує, що зближення та уніфікація національних норм які регулюють відносини по співробітництву, можуть бути досягнуті навіть без укладення міжнародних договорів, шляхом узгодження країнами свого внутрішнього законодавства на базі порівняльно-правових досліджень і взаємних консультацій.¹

Не являючись універсальним і всеохоплюючим, порівняльний метод в дослідженні права різних держав у поєднанні з іншими методами служить ефективним засобом обміну позитивним досвідом правового регулювання і тим самим сприяє вдосконаленню законодавства. Зокрема, взаємне вивчення досвіду правового регулювання призведе до того, що ці відмінності в законодавстві поступово будуть зникати. Адже при обміні досвідом, природно, запозичується найкраще рішення і після прийняття його в іншій країні, відбудеться уніфікація правового регулювання з даного питання, відмінність буде усунено.²

Взаємне вивчення країнами законодавчого досвіду, взаємне збагачення досвідом і прийняття найкращих рішень представляє собою природній процес зближення законодавства держав, який не можна форсувати штучно, але якому не можна і перешкоджати. Більшість відмінностей у законодавстві не викликається об’єктивними умовами, тому ліквідація тих чи інших відмінностей на базі найкращих рішень буде сприяти інтеграції.

Однак, намагаючись використовувати зарубіжний досвід, слід враховувати, що деякі ідеї та моделі настільки обумовлені національними, регіональними та історичними особливостями, що вони не можуть механічно переноситись в іншу правову систему. Те, що працює в одній правовій системі, може не давати віддачі в іншій.³ Тому актуальним завданням правової науки в методологічному аспекті є проблема пошуку оптимального співвідношення врахування власного і закордонного досвіду правового регулювання економічних відносин. І однією із найважливіших складових у комплексі заходів по вирішенню даної проблеми, на нашу думку, повинно стати використання порівняльного методу.

РОЗДІЛ 5

ПРАВО ТА ПРАВОВІ СИСТЕМИ

Право являє собою багаторівневе, системне утворення. Тому при його вивченні поняття „система” вживається неодноразово і в різних значеннях (система права, система законодавства, система джерел права і т.д.). Поняття „правова система” займає в цьому ряді особливе місце. На відміну від вищезгаданих понять, направлених „усередину” структури права, поняття „правова система” направлена перш за все за її межі¹.

Під правовою системою прийнято розуміти сукупність внутрішньо узгоджених, взаємозв'язаних, соціально однорідних юридичних засобів (явищ), за допомогою яких публічна влада справляє регулятивно-організуючу і стабілізуючу дію на суспільні відносини, поведінку людей та їх об'єднань.

Це комплексна категорія, що відображає всю правову організацію суспільства, цілісну правову дійсність. По влучному вислову французького правознавця Ж. Карбонье, „правова система - це вмістище, осередок різноманітних юридичних явищ”. Він відзначає, що юридична соціологія вдається до поняття "правова система" для того, щоб охопити весь спектр явищ, що вивчаються нею. Якби вираз "правова система" був лише простим синонімом об'єктивного (або позитивного) права, то його значення було б сумнівним².

Право - ядро і нормативна основа правової системи, її зв'язуюча і цементуюча ланка. Вони співвідносяться як частина і ціле. По характеру права легко можна судити про сутність всієї правової системи в даному суспільстві, правової політики і правової ідеології цієї держави. Питання про елементне, структурне розуміння правової системи в літературі дискусійне.

У вітчизняній юриспруденції питання правової системи стали інтенсивно розроблятися в кінці 1970-х - початку 1980-х років. Правознавці відзначили, що до цього часу в юридичній науці склалася ситуація, коли аналітичні розробки в праві переступили через існуючі теорії, і накопичений теоретичний матеріал в них вже не укладається. Іншими словами, виникла насущна потреба в синтезі правової думки, в об'єднанні накопичених знань і створенні цілісної, системної картини правового регулювання.

Наукове вирішення відміченої проблеми можливе лише на основі загальної теорії систем, яка в методологічному плані має назву системного підходу. Поняття „правова система” повинне бути результатом системного підходу до всієї правової дійсності як до єдиного об'єкту, результатом проекції на правову дійсність системних категорій, перш за все поняття „система”. У результаті такого підходу повинні бути відсічені непотрібні, зайві компоненти і відносини правової реальності і сформовані необхідні нові, що відповідають системній природі нового утворення. Критерієм відбору елементів у правову систему є її безпосередня мета - правове регулювання поведінки.

Поняття „правова система” відноситься до розряду широких юридичних понять (категорій), таких як „правова надбудова”, „правова дійсність (реальність)” та ін. І в цьому плані правову систему слід відрізняти від системи права. Як уже було сказано вище поняття „система права” призначене для того, щоб розкрити внутрішню сторону об'єктивного права, охарактеризувати його склад (елементи) і структуру (доцільні зв'язки між елементами). Коли ж ми говоримо про правову систему, то об'єктивне право само входить до неї як елемент, хоча і особливий.

Особлива роль об'єктивного права в правовій системі полягає в тому, що вся решта елементів правової системи „витікає” з об'єктивного права в процесі правового регулювання і так чи інакше пов'язані з ним.

Елементами правової системи є все те, що необхідне для процесу правового регулювання. Проте іноді коло елементів правової системи автори необґрунтовано розширюють. Так, проф. Бабаєв вважає, що в правову систему входить „все, що має правове (юридичне) забарвлення”. Проте юридичне забарвлення (тобто відношення до права) мають і правопорушення, однак це не означає, що правопорушення (у тому числі і злочинність) потрібно відносити до елементів правової системи. Не все, що знаходиться усередині об'єкту, є його елементам. Елемент - це необхідна, функціональна одиниця системи. А необхідна і достатня сукупність елементів системи називається її складом.

С. С. Алексєєв включає в поняття правової системи право і його джерела, акти застосування норм права і правовідносини, права і свободи громадян. На думку М. І. Матузова, правову систему суспільства утворюють наступні елементи:

1) право як сукупність створюваних державою норм, що нею охороняються ;

2) законодавство як форма виразу цих норм (нормативні акти);

3) правові установи, що здійснюють правову політику держави;

4) судова і інша юридична практика;

5) механізм правового регулювання;

6) правореалізаційний процес (включаючи акти застосування і тлумачення);

7) права, свободи і обов'язки громадян (право в суб'єктивному значенні);

8) правовідносини;

9) законність і правопорядок;

10) правова ідеологія;

11) суб'єкти права;

12) систематизуючі зв'язки, що забезпечують єдність, цілісність і стабільність системи;

13) інші правові явища, що створюють „інфраструктуру” правової системи (юридична відповідальність, правосуб'єктність, правовий статус і т. д.) .

Ю. А. Тихомиров вважає, що поняття правової системи охоплює законодавство та інші джерела права, мета і принципи регулювання, системооутворюючі зв'язки¹.

Деякі автори (зокрема, ст. Синюков), визначаючи правову систему як соціальну організацію, що включає основні компоненти національної правової культури, до її елементів відносять також регіональну і місцеву правову інфраструктуру, системи і підсистеми нагляду, контролю і профілактики правопорушень, правового інформування і правових комунікацій, юридичну освіту, підготовку і перепідготовку кадрів тощо².

У працях вітчизняних вчених, що з’явилися вже в перші роки незалежності України, зазначалося, що елементами, які входять до правової системи України, є система права, правова політика, правова ідеологія і юридична (правова) практика, зокрема, правотворча, правозастосовча, правоохоронна. Поряд з цими елементами до правової системи входять споріднені з нею явища: норми і принципи міжнародного права, соціальні норми санкціоновані державою³.

Слід відмітити, що немає підстав відносити до елементів правової системи правові поняття і юридичну науку в цілому. Правова система для науки виступає як об'єкт відображення, а значить знаходиться за її межами.

Перерахувати всі без виключення елементи правової системи достатньо складно, оскільки правова система – складне, багатошарове, багаторівневе і динамічне утворення. На нашу думку, в цьому немає і особливої необхідності. Тут важливий сам принцип відбору явищ у правову систему. До неї повинно увійти все з світу правових явищ, що необхідне для нормального процесу правового регулювання. Правова система є сукупністю взаємозв'язаних правових засобів, необхідних і достатніх для правового регулювання поведінки. Зрозуміло, що це – норми права, правовідносини, юридичні факти, правові акти (нормативні і індивідуальні), законність, правосвідомість, правова культура, правова ідеологія, правосуб'єктність, заходи правового примусу та ін.

Разом із складом (сукупністю необхідних і достатніх елементів) іншою стороною правової системи є її структура - доцільні зв'язки між елементами, які проявляють себе через взаємодію елементів.

Правова система є складовою частиною соціальної системи, яка взаємодіє з економічною, політичною, моральною та іншими складовими останньої. Суть цієї взаємодії полягає в тому, що з одного боку, суспільні відносини в сферах політики, економіки, науки, культури, освіти тощо, є об’єктом регулювання і охорони правової системи. Але, з іншого, - й сама правова система формується, розвивається і функціонує під впливом цих відносин. Крім того, правова система взаємопов’язана з системою моралі, оскільки право має моральне обґрунтування, що знаходить своє вираження у свідомості людей, яка, відображаючи їхнє ставлення до права, стає правосвідомістю⁴.

Найважливішою роботою, присвяченою сучасним правовим системам, є книга відомого французького юриста Давида Рене.¹. Із російських авторів слід виділити працю Ф. М. Решетникова "Правові системи країн світу".

Історико-культурні і генетичні аспекти російської правової системи досліджені ст. Н. Синюковим². Серед українських авторів слід відмітити наступних науковців, які займаються цією проблематикою: О.Ф. Скакун, Н. Онищенко тощо.

Як ми бачимо, учені-правознавці все більш активно починають досліджувати один з магістральних напрямів юридичної науки наших днів. При цьому вся проблема абсолютно справедливо пов'язується з ідеєю прав людини, особи, посиленням соціально-правової захищеності громадян, зміцненням законності, порядку і стабільності в країні.

Цінність поняття правової системи полягає у тому, що воно дає додаткові аналітичні можливості для комплексного аналізу правової сфери життя суспільства. Це новий вищий рівень наукової абстракції, інший зріз з правової дійсності і, отже, інша площина її розгляду. Перевага названого підходу полягає у тому, що, будучи гранично широким, він покликаний відобразити в цілісному вигляді загальну панораму правового простору - той складний юридичний світ, в якому постійно знаходяться, обертаються учасники соціального спілкування.

Право, як говорилося вище, - епіцентр правової системи. Юридичні норми, будучи обов'язковими еталонами суспільно необхідної поведінки, спираючись на можливість державного примушення, виступають інтегруючим і цементуючим початком. Це свого роду каркас, несуча конструкція правової системи, без яких вона могла б перетворитися на простий набір елементів, не зв'язаних між собою єдиним нормативно-вольовим початком³.

Норми права разом з породжуваними ними правовідносинами – це необхідні кріплення, зв'язки правової системи. Будучи первинними клітинками правової системи, юридичні норми складають її першооснову. Саме через ці норми досягаються перш за все основні цілі правового регулювання.

Цікаву характеристику правової системи і її ролі в житті суспільства запропонував американський юрист Лоуренс Фрідмен. За його уявленнями, в сучасному американському суспільстві правова система супроводжує людину у всіх її справах. Не проходить і дня - навіть години без взаємодії особи з правом в широкому значенні. Автор пише, що правова система усюдисуща, хоча часто її присутності людина не помічає, що правова система, подібно "Великому брату", пильно спостерігає за ним. Але у відомому значенні закон постійно дивиться на нас⁴.

Правова система безперервно змінюється, проте її складові частини зазнають зміни з різними швидкостями, і жодна з них не змінюється так само швидко, як і інша. В той же час існують якісь постійні, довго живучі елементи - принципи системи, які присутні в системі завжди і будуть такими ж протягом ще довгого часу. Вони надають необхідну форму і визначеність цілому.

Право – явище світової цивілізації, в рамках якого сформувалося і діє безліч правових систем. Для того, щоб зрозуміти правовий розвиток в цілому, як складову частину прогресу світової культури, необхідна така точка зору на право, яка дозволила би співвіднести правову систему з конкретним історичним часом і регіоном, національною і релігійною специфікою тієї або іншої цивілізації.

Задовго до розробки у вітчизняній юриспруденції системної картини правового регулювання на основі системного підходу, поняття "правова система" використовувалося в компаративістиці для дослідження загального і особливого в правових регуляторах окремих держав. При цьому для порівняння обиралися певні сторони (параметри) національних правових систем - джерела права, особливості побудови об'єктивного права (структура права), правова ідеологія і юридична практика. В зв'язку з цим деякі наші правознавці при розробці вітчизняної теорії правової системи звели до названих явищ весь набір елементів (склад) правової системи, що, зрозуміло, невірно. Тут відбулося змішання хоча і зв'язаних, але проте різних проблематик. Проблема порівняння національних правових систем і проблема створення теорії системи правового регулювання (правової системи) – це все-таки різні проблеми.

Поняття "правова система" має істотне значення для характеристики права тієї або іншої конкретної країни. Звичайно в цьому випадку йдеться про "національну правову систему", наприклад, Великобританію, Німеччину, і т.д. Відмінності між правом різних країн значно зменшуються, якщо виходити не із змісту конкретних норм, а з їх більш постійних елементів, використаних для створення, тлумачення, оцінки норм. Самі норми можуть бути різноманітні, але способи їх вироблення, систематизації, тлумачення показують наявність деяких типів, яких не так вже багато.

Через зіставлення однойменних державно-правових інститутів, принципів, норм виділяються загальні закономірності правового розвитку, його напрями, етапи, перспективи. Таке зіставлення, ґрунтуючись на порівняно-історичному методі пізнання, дозволяє виявити загальне і специфічне в правових явищах, що зустрічаються в світі, ступені і тенденції їх формування і функціонування, що дає можливість звести все різноманіття конкретно-національного регулювання у визначену „періодичну систему” світового права, де елементарною, початковою частинкою виступає вже не норма права, а цілісна національна правова система і навіть їх група (тип, сім'я). Все це потрібно для поглиблення наших уявлень про природу права, його закономірності, генезис, властивості.

Такі аспекти вивчення права виступають предметом порівняльного правознавства. Результатом застосування порівняльного методу є групування - класифікація - правових систем світу по різним ознакам.

У сучасному світі зазвичай розрізняють наступні правові масиви: 1) національні правові системи; 2) правові сім'ї; 3) групи правових систем.

З урахуванням сказаного національна правова система може бути визначена як зумовлена об’єктивними (культурними, історичними, географічними) закономірностями розвитку суспільства конкретно-історична сукупність норм права, правових інституцій та юридичних явищ. Національна правова система - елемент того або іншого конкретного суспільства і відображає його соціально-економічні, політичні, культурні особливості. По відношенню до груп правових систем і правових сімей національні правові системи виступають як явище особливе, одиничне. Наявність правових явищ в їх системній, концептуальній організації свідчить про певний рівень правового життя суспільства, його правосвідомість, юридичну освіченість і т.д. Тому далеко не всі держави мають розвинені і особливо правокультурно-самобутні і цілісні юридичні системи, виступаючі джерелами накопичення правових цінностей для всієї світової цивілізації¹. За деякими даними на сьогодні у світі налічується близько двохсот національних правових систем.

Категорія „правова сім'я” служить для позначення групи правових систем, що мають схожі юридичні ознаки, що дозволяють говорити про відносну єдність цих систем. Ця схожість є результатом їх конкретно-історичного і логічного розвитку.