Тема 1. Історія становлення митної справи в україні

1.1. Митна справа на території україни з часів київської русі до 1917 р.

Багато сучасних суспільних явищ мають витоки у си­вій давнині. Знайомство, а тим більше вивчення націо­нальної спадщини допомагає оцінити рівень розвитку цих явищ на основі історичного підходу, зробити висно­вок щодо суттєвості наявних теоретичних, правових, ор­ганізаційних, у тому числі і законодавчих проблем мит­ної справи і митної політики суверенної України.

Навіть спрощений історичний огляд дає можли­вість визначити етапи еволюційного процесу основ­них митно-правових інститутів та в цілому понятійно­го апарату, зрозуміти об'єктивність висновку, що митна справа є однією із важливих ознак державності.

Процес розвитку людства, і зокрема слов'янської державності, поява писемності на досить пізньому етапі розвитку, а також об'єктивні процеси формування дер­жави, у тому числі нескінченні війни та інші об'єктивні причини, не сприяли збереженню для наших сучасників документальних відомостей про час виникнення митних зборів, митних податків і в цілому про митну справу на території України. До нас дійшла несистематизована ін­формація, окремі правові джерела.

Відомо, що митний інститут як державний право­вий елемент існував ще у V—VII ст. до н.е. в містах Ольвія, Херсонес, інших містах Причорномор'я та державі скіфів. У договорі київського князя Олега з імператором Візантії у 911 р. обумовлювалися митні питання між двома державами. Уже на той час у київ­ських слов'ян як норма звичаєвого права існувало правило збирати мито, мит, тобто податок за прове-зення товарів не тільки іноземних, але й з одного міс­та до іншого.

Таким чином, Київська Русь уже тоді проводила власну митну по­літику, мала встановлені розміри митних податків (прообраз тарифів) на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом.

Тому на час написання найстарішого відомого збірника норм давньоруського права «Руська правда» Ярослава Мудрого (1016 р.) терміни «митник», «мит», «митниця» були добре відомі і слов'янам і іншим народам, що підтримували торговельні від­носини з Київською державою.

На той час слово «мит» визначало податок, особливий збір з товару та худоби, що ввозились у державу. Право на встановлен­ня цього збору, визначення його розміру або звільнення від мита належало вищій державній особі — князю. Про це зазначалося в міжнародних договорах. Але враховуючи, що мито було тільки одним із численних зборів, які існували в державі та в різних міс­тах, можна стверджувати, що вже і на той час митний збір мав значення різновиду державного податку.

Заслуговують на увагу висновки видатних вчених-істориків, які підкреслювали значення митних зборів для збагачення Русі та окремих міст, що в мирні часи вели активну торгівлю.

Для феодального періоду Київської Русі XII—XIII ст. характер­ним був занепад центральної влади та зростання могутності феода­лів. Помісні князі відмовлялися підкорятися київському князю, в тому числі і в питанні створення своєї власної податкової і митної системи. В кожній землі встановлювалися свої митні збори, відомі як проїжджі, або торговельні. До проїжджих податків належав перш за все мит — основний податок за провезення товару. Розмір збору встановлювався на віз, залежно від розміру воза та кількості товару.

Уже на той час була відома практика ухилення від сплати мита шляхом переміщення товару поза митницею. З такими порушен­нями боролися економічними заходами. Зокрема, якщо купець об'їжджав митну заставу, щоб не платити мита, то з нього стягува­ли подвійний штраф з кожного воза — промит, а крім того сам купець як особа повинен був платити штраф — заповідь.

Мито брали за кожну особу, яка супроводжувала товар. У де­яких містах справляли податок з цих людей після розпродажу то­вару, коли вони покидали місто.

На ті часи митні податки були різними: брали не тільки з воза, але й з урахуванням ціни товару — замит. Відомий був і такий вид митного збору, як явка — збір з купця за пред'явлення това­ру на митній заставі. За найм амбара (складу) для товару на гос­тинному дворі збиралося амбарне.

Свій відбиток на митну справу залишила і монголо-татарська на­вала. Право на збирання податків ханська адміністрація надавала одноразово із спеціальним знаком — тамгой, клеймом. Це тюркське слово надовго ввійшло в нашу термінологію. Термін «тамжіння» — накладання тамги як свідоцтво факту зібраного податку надовго ви­тіснило поняття «збирання мита». Замість «митника» з'явився «таможник», «таможеник». Митні пільги, які надавалися монголо-татарськими ханами окремим особам, общинам, монастирям тощо, визначалися в спеціальних грамотах — «таможених грамотах». От­же, інститут митних пільг існував і раніше.

Вигідна орді роздрібленість руських земель мала наслідком надмірну чисельність митних зборів за переміщення товарів між містами. Інформації щодо митної діяльності Київської землі чи купців, пов'язаної з міжнародною торгівлею (торгівлею з іншими країнами), немає за відсутністю історичних документів. Це ще раз підкреслює, що митна справа — справа держави. А на той час, на період монголо-татарської навали, Київська Русь як дер­жава фактично перестала існувати.

Суспільно-політичні події, що відбувалися на українських землях і були пов'язані з різними окупаційними режимами, вносили свої зміни в митну справу, термінологію, але головне — що за будь-якої влади митна справа існувала. Кожний тимчасовий володар українсь­кої землі проводив свою митну політику, бо це завжди було перспек­тивним методом поповнення державної скарбниці.

Різні системи митних зборів існували на українських землях, які перебували під Литвою, Польщею, Австро-Угорщиною. Ві­домо, що на той час митниками стягувалося прикордонне мито, яке називалося «цло». Можливо, термін походив від німецького слова «Zoll» — митниця. Місця, де стягувалося цло, називалися цольними коморами.

Доцільно зауважити, що в історії України період XV—XVI ст. з багатьох питань залишається білою плямою і чекає на своїх дослідників.

Систему митної справи мала козацько-гетьманська Україна. Керівництво збиранням прикордонного мита: евеки (вивізне) та інфуки (ввізне) мито — за часи Богдана Хмельницького поклада­лося на Державний скарб, як тоді називалася фінансово-банків­ська служба України. У гетьманському універсалі 1654 р. визна­чалися розміри митних платежів за товари, що ввозились в Ук­раїну. За свідченням письмових документів (1654 р.), на той час митні збори на кордонах щороку приносили у державну скарб­ницю близько 100 000 червоних золотих. Заслуговує на увагу не тільки розмір мита, що збиралось, але й сам факт, що Україна у ті часи проводила митну політику, з якою змушені були рахуватися інші держави.

Відомо, що імператриця Катерина II з метою подальшого по­неволення України, позбавлення її самостійності пропонувала останньому українському гетьману Кирилу Розумовському отри­мувати з імперської казни 100 000 рублів золотом щорічно, якщо Україна відмовиться проводити самостійну митну політику. Але гетьман залишився патріотом України і зберіг цю ознаку суве­ренної держави.

Митні порядки були встановлені і на Запорізькій Січі, яка ве­ла активну торгівлю з Туреччиною, Кримом, Литвою, Польщею і Росією та контролювала вигідну частину відомого водного тор­говельного шляху «з варяг у греки».

Використовуючи природні умови, запоріжці могли однора­зово, як про те свідчать історичні архівні документи 1746 p., за­пускати в затоку, що звалася «оступом» і де перебувала козаць­ка флотилія, до 8 суден з Греції і Туреччини. За встановленим порядком судна, не доходячи до Січі версту, витримували 20-денну обсервацію (карантин), після чого входили в бухту без­митно. Це можна розглядати як започаткування нинішнього санітарно-митного контролю.

Окремий митний порядок встановлювався договором турець­кого султана з «військом запорізьким і народом руським» у 1649 р.: запоріжці отримували пільги щодо вільного плавання Чорним морем, заходу в порти, будівництва приміщень у них, на 100 років звільнялися від мита та інших податків.

Період з кінця XVII ст. до початку XX ст., коли Україна перебу­вала у складі Російської імперії, характеризується великою економіч­ною та політичною нестабільністю та непослідовністю. Об'єктивні причини тому — завершення формування Російської імперії в Євро­пі та визначення свого місця в європейській політиці і на Ближньому Сході. Були й суб'єктивні фактори, що суттєво впливали на ставлен­ня до України, її економічну самостійність.

Після зруйнування Катериною II Запорізької Січі у 1775 р. та заслання гетьмана Калнишевського до Соловків, перерозподілу Речі Посполитої поміж Росією, Прусією та Австрією у 1795 р. і підкорення Кримського ханства у 1783 р. почався новий період економічного й політичного життя України, який повністю ви­значався у Петербурзі.

Активна міжнародна політика Росії змусила її проводити сут­тєві адміністративні та правові реформи, в тому числі націлені на розвиток торгівлі, спрощення податкової та митної системи, її більшої централізації.

У збірнику законів — «Уложенії» 1649 р. можна вирізнити політику забезпечення інтересів уже не тільки феодалів-бояр, але й нового суспільного прошарку — дворян та інших служилих осіб. Зокрема вказувалося, що з дітей боярських, дворян, інозем­ців і зі всяких служилих осіб, у тому числі й з государевих гінців, ніде «мита перевозу і мостовщини не брати».

Наступним кроком митного реформування був Торговельний статут 1653 p., яким замість численних натуральних митних збо­рів було введено чітко визначену систему сплати мита грошима.

Здійснюючи протекціоністську політику щодо власного вироб­ника, Новоторговельний статут 1667 р. посилив тиск на порядок увезення іноземних товарів шляхом підвищення розміру мита в 4 рази. Мито брали тільки монетами, золотом та іноземними сріб­ними монетами — «єфімками» (еквівалент 50 коп.).

З метою розвитку національної оптової торгівлі іноземним куп­цям було дозволено торгувати тільки у визначених прикордонних містах: Архангельську, Новгороді, Пскові. Під загрозою конфіскації товарів іноземним купцям заборонялося вести роздрібну торгівлю та здійснювати взаємний облік товарів поза митницями.

Уже на той час діяльність митних службовців виводилася з-під контролю та впливу місцевої адміністрації. Зокрема, воєводи не могли втручатися в діяльність місцевого митного голови, щоб не заподіяти шкоди скарбниці великого государя (ст. 1 Статуту).

Посилення режиму ввезення іноземних товарів викликало ак­тивізацію контрабандної діяльності. Запобіжні заходи були жор­стокими: контрабандистів тютюну жорстоко били прилюдно, а за кормчество — контрабанду алкогольних напоїв — не тільки били батогом, але інколи відсікали руки і ноги.

Наприкінці XVII ст. в Російській імперії було створено централі­зовану митну систему, яка охоплювала всю територію держави. Збір митних податків здійснював Наказ великої скарбниці. У 1680 р. у Москві діяли Велика митниця, Посольська нова митниця (митне оформлення товарів іноземців), Митний дім (митно-податкове офо­рмлення худоби, сіна тощо), Конюшенний приказ (контроль над тор­гівлею кіньми), Помірний дім (оформлення оптової торгівлі зерном, овочами тощо). В усіх містах були утворені митні дома на чолі з ми­тними головами, якими обирали купців першої гільдії. Заслуговує на увагу система стимулювання їхньої праці: якщо митний збір зростав, вони отримували нагороду; а якщо митний збір зменшувався, то з них до скарбниці стягувалася нестача.

При кожному повітовому митному домі працював за наймом штат дяків та піддячих, які вели митні книги, куди заносили дані про купців, товари та розміри — суми митних зборів. Так форму­валася митна документація і народжувалася митна статистика.

З 1718 р. організація митної справи була покладена на Комерц-колегію. На місцях управляючих митними домами почали називати митними бургомістрами, а з 1720 р. — оберцольнерами. На митній справі відбилося захоплення Петра І Німеччиною.

Для забезпечення митної політики Петро І направив регуляр­ні війська на охорону кордонів. На заході було створено 15 фор­тець, систему форпостів. Для боротьби з контрабандою водним шляхом Петро І у 1724 р. наказав Комерц-колегії «иметь тамо­женные яхты — служители для всяких отправлений купеческих дел» (Угаров Б. М. Международная борьба с контрабандой. — М., 1981. —С. 18).

У 1731 р. було прийнято Морський податковий статут, який визначав порядок заходу іноземних суден у російські порти, по­рядок їх митного оформлення. Указ 1746 р. встановив, що шири­на зони територіальних вод Росії дорівнюється дальності пострі­лу гармати. Митні реформи 1753—1754 pp. привели до ліквідації внутрішніх митних застав. Митні операції проводилися лише на смузі державного кордону.

Етапною подією було створення 1754 р. прикордонної варти як особливого корпусу військ для охорони кордону на Україні і Ліфляндії. Незабаром прикордонна варта поповнилася козачою та митною вартою, до складу якої входили митні об'їжджі, що патрулювали в прикордонній смузі (до 3—5 км).

У 1798 р. державна Комерц-колегія видала інструкцію прикордон­ним митницям і заставам, яка стала однією із перших документальних спроб уніфікації нормативних документів з процедури діяльності митних установ. Інструкція детально регламентувала функції прикор­донних митниць, визначала порядок діловодства і митних процедур, посадові обов'язки директора митниці і співробітників.

Період 1790—1820 pp. позначився впливом на митну політику Росії європейських держав. З метою тиску на Францію, де відбу­валися революційні події, Росія, Англія, Австрія і Німеччина уз­годили свою торговельну і митну політику щодо експорту та ім­порту товарів у цю державу. Політика тиску змінилася після розгрому Наполеона (це перший приклад міжнародної економіч­ної санкції блокади).

Новий Митний статут, прийнятий 1819 р., посилив діяльність мит­ної варти та вніс уточнення щодо поняття контрабанди: під контрабандою розумілося не тільки провезений, пронесення товару поза митницею, але й неподання відомостей власниками товару в митних заявах чи вантажних документах. Так митна система розпочала бо­ротьбу із самим поширеним нині видом контрабанди — незаявленням товару або заявлениям не своїм найменуванням.

Митний статут 1857 р. удосконалював структури митних уста­нов. Митниці і митні застави створювалися на зовнішніх сухопут­ному і морському кордонах імперії та царства Польського, а також по кордону з Фінляндією. Вперше митниці залежно від обсягу робо­ти поділялися на митниці першого класу (Московська, С.-Петербурзька, Архангельська), другого класу (Євпаторійська та ін.), тре­тього класу (Миколаївська, Маріупольська та ін.). Митниці одного регіону групувалися у митні округи: С.-Петербурзький, Ризький, Ре-вельський, Одеський та ін.

Посилювалися вимоги і до особового складу митниць. Зокре­ма, начальниками митних округів і керівниками митниць не мог­ли бути призначені особи, які до цього не служили по митній лі­нії в зв'язку з тим, що «таможенная служба требует чиновников опытных, в верности испытанных и доверия достойных» (ст. 68 Статуту). Статут знову підкреслив самостійність, автономність і незалежність митних установ від цивільного та військового началь­ства. Навпаки, на вимогу митного начальства місцеві начальники і чиновники повинні були надавати необхідну допомогу.

Заслуговують на увагу положення, які забороняли митним чи­новникам вимагати та отримувати подарунки, гроші чи послуги. За хабар карали і митного чиновника і особу, яка сприяла втягу­ванню митника у службовий злочин. На захист митника була спрямована законна вимога, яка визначала грошовий штраф від 10 до 25 рублів сріблом на користь казни за невиконання митних положень. За опір силою, образу митника словом чи ділом вво­дилася кримінальна відповідальність.

На забезпечення виконання положень Митного тарифу 1891 р. у 1892 р. було прийнято новий Митний статут, який значно розвинув законодавство про контрабанду. Водний простір завширшки у З морські милі визначав митну смугу, в межах якої всі іноземні судна повинні були пройти митне оформлення. На сухопутному кордоні митна варта із піших і кінних об'їжджих встановлювала засади, здійснювала огляд товару, транспортних засобів на відстані вже не З—5 верст, а 20—50 верст від державного кордону.

Ефективність митної справи того часу характеризують такі показники: митні збори складали 14,5% активів царського бю­джету на початок XX ст., або близько 200 млн рублів на рік.

Про складний розвиток митної справи та необхідність постій­ного державного корегування цього процесу свідчать факти при­йняття основних правових документів, що регулювали митну ді­яльність. Зокрема, тільки митні статути приймалися у 1819, 1842, 1867, 1882, 1892, 1904 та 1910 рр.

Міністерство фінансів, куди входив Департамент митних зборів (Росія перейшла на систему державного управління — міністерств у 1802 p., але закон «Общая организация министерств» було прийнято 1811 p.), видавало періодичні видання, у тому числі видання статис­тичного відділення Департаменту митних зборів. Було налагоджено своєчасне друкування та розповсюдження змін у митних тарифах.

Закон «Організація митного управління з європейської торгів­лі» від 25 жовтня 1811 р. став основою для становлення єдиного централізованого митного відомства. Його створення було ви­кликане об'єктивною необхідністю — встановити тверді й одна­кові правила митного влаштування руху торгівлі на всій території Російської імперії.

Департамент митних зборів складався з: першого відділення — зовнішніх торговельних відносин; другого відділення — митного. Питання змін у тарифах та змісті торговельних статутів, кількос­ті, якості та асортименту товару, який ввозився в державу, стано­вили завдання першого відділення.

Функції митного Департаменту 1864 р. були такі: фіскальна — забезпечення надходжень митних податків до державного бюджету;

економічна — регулювання ввезення та вивезення товарів з метою стимулювання розвитку економіки Російської імперії;

поліцейська — обмеження та контроль за ввезенням предме­тів, небезпечних з точки зору державної та громадської безпеки;

статистична — збір даних щодо імпорту та експорту това­рів, транзитних товарів.

Департамент також вирішував справи по фактах контрабанди, здійснював попередній розгляд справ про злочинні дії, по яких у подальшому мало проводитися судове слідство про контрабанду. Заслуговує на увагу той факт, що Державний банк постійно надавав Департаменту митних зборів інформацію щодо прикмет підроблених цінних паперів, кредитних білетів. Ця інформація конфіденційно розсилалася по митницях.

Починаючи з 1811 р. вся територія поділялася на митні окру­ги, а з 1913 р. — митні дільниці. До складу митних округів вхо­дили всі митниці, митні застави, перехідні пункти, що були роз­ташовані на території округів. Кількість округів змінювалася:

1857 р. їх налічувалося 16; 1892 р. — 23; 1897 р. — 9, із них на українських землях — 4: Варшавський, Південний, Радомський, Радзивілівський.

Управління митним округом здійснювалося з міста, де розташо­вувалася головна митниця округу. Начальник округу повинен був контролювати і роботу, і результати боротьби з контрабандою кож­ної митниці. До 1899 р. він командував також митною вартою окру­гу. Наприкінці року окружний начальник звітував про стан справ в окрузі директору Митного департаменту Мінфіну.

До складу Митного Департаменту у 1864 р. входили: начальник митного відділення, 4 столоначальники, 8 помічників, 1 перекладач, чиновники — письмоводителі, лікар, архіваріус, 12 охоронців, 4 кур'єри.

Відділення здійснювало такі функції:

• збір даних та інформування керівництва Департаменту про стан справ у митних округах, митницях і заставах;

• складання термінових даних щодо суден, які прибували в країну чи відправлялися з неї та розмір зібраного мита;

• контроль за складанням карт мережі шляхів у прикордонній смузі та портів і причалів;

• нагляд за правильністю митних зборів;

• ведення справ з розбудови митної інфраструктури;

• забезпечення митних установ печатками, штемпелями, діловодськими бланками;

• ведення справ з особового складу митних установ. Митне відділення мало три так званих столи:

1-й — провадження справ у митницях на європейському кор­доні, на Білому, Балтійському, Чорному, Азовському морях;

2-й — провадження справ на азіатському кордоні та Каспійсько­му морі;

3-й — провадження справ про призначення та звільнення чи­новників митних установ.

Структуру та функції центрального митного відомства Російсь­кої імперії доцільно запам'ятати для подальшого порівняння з мит­ними структурами часів радянської влади та суверенної України.

За Статутом 1829 р. всі митні установи поділялися на 4 класи відповідно до обсягу виконуваної роботи:

1-й клас — складські митниці;

2-й клас — головні сухопутні та портові митниці (термін зби­рання мита — 2 міс);

3-й клас — деклараційні митниці сухопутні й портові (термін митного очищення товару — 1 міс);

4-й клас — митниці й застави: митні оформлення певного пе­реліку товарів здійснювали на місці, перевезення товарів до ін­ших митниць не дозволялося.

Митна варта в 181 1—1899 рр. входила структурно до митних округів разом із прикордонною вартою. Головним її завданням було забезпечувати провезення всіх іноземних товарів у державу через митні установи. Було встановлено, що відстань у 2 версти від кордону є митною зоною.

Згодом були створені додаткові контрольні митні огляди на відстані від 50 до 100 верст від кордону. Цю роботу виконували команди із рядових об'їжджих (відставних військовослужбовців, які мали атестат про «відмінну поведінку»). Одна команда із 10 осіб обслуговувала 15 верст.

У 1827 р. у кожному митному окрузі було організовано бри­гади, напівбригади, поділені на роти, та окрема кінна рота об'їжджих і піших вартових. Роти поділялися на загони: кінні об'їжджі і піші вартові. Загоном командував вахмістр, пішими вартовими — фельдфебель.

Завданнями митної варти були боротьба з контрабандою, за­тримання в прикордонній зоні дезертирів, бродяг, осіб без паспо­рту і вирубників лісу; контроль за зоною у 875 саженів від кор­дону де не можна було будувати домівки.

Морська митна варта оглядала усі судна і шлюпки, контролю­вала, щоб не було фальшивих маяків та не розводили вогонь на відстані 50 верст від маяка, вела карантинну службу, надавала допомогу, рятувала тих, хто зазнав корабельної аварії.

У 1893 р. митна варта була виведена із митного управління і сформована в Окремий корпус прикордонної варти з підпоряд­куванням міністру фінансів. Управління корпусу складалося з 31 бригади, 2 особливих загонів, флотського корпусу. Чітко був визначений віковий ценз служби: помічник командуючого кор­пусом — 67 років, генерал — до 58 років.

Митний статут 1904 р. надав міністру звання «шефа прикор­донної варти». Стосовно обсягу його прав, то достатньо зазначи­ти, що він писав подання імператору на присвоєння звань «гене­рал і полковник». Інші офіцерські звання присвоював самостійно. Щодо накладання стягнень на чини прикордонної варти його влада дорівнювалася правам головного начальника військового округу. Міністр фінансів як шеф прикордонної варти, мав право збільшувати винагороду за виявлення контрабанди до 750 рублів (корова на той час коштувала до 5 рублів). При міністрі фінан­сів працювала Рада міністра, яка розглядала скарги на рішення .

Департаменту митних зборів у справах про контрабанду на суму більше 300 рублів. У випадках незгоди того, хто подав скаргу, з рішенням Ради міністр надсилав документи до Сенату.

Наприкінці XIX ст. Департамент митних зборів мав 5 відділень (п'ятнадцять столів), канцелярію, архів, контролера, 6 чиновників з особливих доручень, спільного журналіста, 4 перекладачів, екзе­кутора, старшого архітектора, лікаря. На утримання Департамен­ту надавалося із казни 152 164 рублів, а в казну надходило біль­ше 2000 млн рублів (1 : 15).

У 1916 р., за останньою зміною організаційної структури, Де­партамент налічував 10 відділень, у тому числі:

1) тарифне; 5) механічне;

2) судове; 6) статистичне;

3) хімічне; 7) канцелярія;

4) мануфактурне; 8) архів.

При Департаменті митних зборів (при керівнику) було створе­но «Особливе присутствіє» (щось на зразок Митно-тарифної ра­ди) у справах по застосуванню тарифів до товарів, до якого вхо­дили представники капіталістів, купців та ін.

Департамент за участю своїх дорадчих органів — «Особливо­го присутствія» та особливої комісії Департаменту розробляв проекти законів, нормативних актів із митної справи (статути, ін­струкції). До цієї роботи залучалися спеціалісти інших відомств. Неухильно дотримувався порядок: хто ініціював підготовку но­вого нормативного акту, змін до чинного, той зобов'язаний був узгоджувати всі питання із зацікавленими відомствами перед до­повіддю міністру фінансів.

У 1911 р. міністр фінансів вніс на розгляд Державної Думи і Державної Ради пропозиції щодо «запровадження місцевого мит­ного правління». З 1 січня 1913 р. в імперії була проведена митна реформа і сформовані місцеві митні правління.

На українських землях були створені такі інспекторські дільниці:

третя — Південно-Західна;

четверта — Одеська.

Управляв дільницею дільничий митний інспектор — фактич­но начальник митного округу, права й обов'язки якого були чітко визначені. У випадку хвороби чи відпустки інспектора управлін­ня дільницею покладалося на окружного ревізора.

Штат митної дільниці був таким:

• дільничий митний інспектор;

• помічник дільничого митного інспектора;

• секретар;

•помічник секретаря;

•канцелярські чиновники та вільнонаймані службовці;

• архітектор;

• експерт-техніки.

Повноваження кожного визначалися законом «Про встановлен­ня місцевого митного управління» та «Інструкцією для інспекторів митних дільниць та чинів, що при них перебувають».

Характерно, що спочатку були детально розроблені закони, інструкція, посадові обов'язки, а потім проведено реформу. Кож­ний, хто був на посаді, знав, що йому належить робити.

На той час митницями 1-го класу були складські митниці Киє­ва і Бердичева, до яких доставлялися товари з Одеси, Феодосії, Таганрога, з чітко визначеними термінами доставки. Поза класа­ми були застави Ялтинська, Акмеченська, Очаківська. У Севас­тополі діяв митний нагляд.

Митниці і застави Азовського і Чорного морів були зо­бов'язані на всі товари, відправлені цими маршрутами, видавати ярлики із зазначенням кількості й якості товару, з позначенням, що за іноземні товари привізне мито взято. На російські товари вида­валися зворотні атестати для пред'явлення в митній установі на місцях, звідки вони були відправлені.

Митні наглядачі (Севастополь) очищали митом провізію та дрібні речі, «привезені на казенних суднах із-за кордону».

Із загальних правил відносно деяких митних установ діяли винятки.

1. Одеська митниця користувалася правом залишати товари на складах для митного очищення строком до 12 місяців та повер­тати їх за кордон. Для купців, які не мали складського права, тер­мін очищення складав 6 місяців. За весь товар, що ввозився в Одесу і підлягав митному оформленню, 20 % йшло на користь місту. Доцільно зауважити, що догляд товарів, призначених до вживання в місті, здійснювався за участю депутатів Одеси, які разом із митниками визначали розмір .податку.

2. Феодосійська, Керченська, Радзивілівська митниці отрима­ли право здійснювати митне очищення товару за 6—8 місяців.

Митниці були установами колегіального характеру і мали «За­гальне присутствіє митниці», на розгляд якого подавалися найваж­ливіші питання: про застосування розмірів митного тарифу, про накладання стягнення за порушення митних податків та ін. (щось на зразок колегії при керівникові). У грудні 1912 р. міністр фінан­сів затвердив «Інструкцію про порядок розгляду справ, належних до вирішення загальними присутствіями митних установ». Голо­вою загального присутствія був управляючий митної установи.

Наприкінці розділу доцільно зосередити увагу на вимогах до організації митної справи, якими були пронизані законодавчі ак­ти цієї галузі.

Закон «Загальна організація міністерств» 1811 р. сформулював постійні правила в галузі зовнішньої торгівлі та митної справи:

«1. Временное приумножения таможенных доходов, если оно сопряжено со стеснением народной промышленности, приво­дит... источники государственного богатства к оскудению...

2. Пошлинный сбор есть не что иное, как налог на потребите­лей товаров. При учреждении этого налога следует иметь в виду пользу производящего отпускные товары, не отягощая чрезвы­чайно и потребляющих привозимые товары.

3. Пошлины с отпускных товаров должны быть самые уме­ренные, чтобы повышением цены не возбудить иностранного со­ревнования с тем же произведением. Необходимо больше заботь­ся о том, как расширить и облегчить ввоз и продажу внутренних произведений, чем о том, чтобы с помощью налогов умножить прибыли казны и обогащение государства.

4. Те виды вывозимых товаров, которые могли быть легко за­менены товарами других земель, должны быть при выпуске сво­бодными от всякого налога.

5. Запрещение вывоза товаров под предлогом понижения внутренних их цен, в последствиях своих неминуемо обращается во вред самому их производству.

6. Высокая пошлина на вывозимые товары равносильна их за­прещению, и поощряет к тайному вывозу товаров.

7. Ничто столь не вредно для внутренней промышленности, как стеснения в «свободе вывоза» отечественных товаров и «не­постоянство торга».

8. Чрезвычайное увеличение пошлины на ввозимые товары поощряет к их тайному провозу.

9. Умеренность пошлины, обеспечивая верность сбора в каз­ну, может отвратить все затруднения таможенного управления и доставить казне весь тот доход, который, не умаляя источников внутреннего богатства, может быть взымаем как с внутренних, так и с иностранных потребителей.

10. Особого поощрения заслуживает транзитная торговля, обращая к ощутимой пользе государства, поэтому необходимо устранить все затруднения как при ввозе, так и при вывозе то­варов».

В обов'язках міністра фінансів було записано, що він, співвідношуючи ці постійні правила зі станом зовнішньої торгівлі і вну­трішньої промисловості, зобов'язаний піклуватися про постійне вдосконалення митного тарифу.

У 1913 р. сума митних доходів складала 370 млн рублів, а на утримання митної служби було виділено 11,5 млн рублів та 14,8 млн рублів на прикордонну варту, тобто всього близько 8% від загального доходу.