Лекція 11. Проблеми відповідальності в акціонерних товариствах план
Загальна характеристика відповідальності в акціонерних товариствах.
Матеріальний аспект відповідальності в акціонерних товариствах.
Процесуальний аспект відповідальності в акціонерних товариствах.
1. Загальна характеристика відповідальності в акціонерних товариствах. Відповідальність юридичної особи є одним із цікавіших і складніших питань як для теорії, так і для практики. У теорії відповідальність розглядається в різних ракурсах: як елемент правосуб'єктності (деліктоздатність); як критерій оцінки правильності кожної теорії юридичної особи[1]; як наслідок невиконання чи неналежного виконання особою своїх обов'язків; як суміжна із захистом інституція; як складова охоронних зобов'язань; як засіб примусу та ін.
Важливими для застосування відповідальності є її принципи, про які сьогодні мало хто згадує, але які мають неперевершене значення для застосування відповідних норм та реалізації права на захист. Принцип повного відшкодування шкоди існує поряд і змикається із принципом поступового обмеження відповідальності засновників юридичної особи залежно від ускладнення її організаційно-правової форми. Принцип рівної відповідальності незалежно від суб'єкта права власності (юридичної особи публічного чи приватного права) стикається із проявом принципу збереження майна, необхідного для державних та суспільних потреб, внаслідок чого деякі державні юридичні особи (казенні підприємства, державні установи) не відповідають усім своїм майном по власних зобов'язаннях, а субсидіарну відповідальність за них несе держава. Отже, принципи відповідальності є складними і такими, що взаємопроникають та мають взаємоузгоджуватися.
Фактично однозначно не визначений критерій, згідно з яким установлювався би обсяг відповідальності. Немає ясності й у питаннях застосування тих чи інших засобів відповідальності, а тим більш, коли йдеться про сполучення різногалузевої відповідальності.
Вже з цього невичерпного переліку проблем стає очевидним, що питання відповідальності є багатогранними, і ми не ставимо у цій статті за мету охопити весь їхній спектр. Мова буде йти про відповідальність акціонерних товариств (далі - АТ) як учасників цивільних зобов'язальних (договірних) правовідносин. Отже, сфера дослідження хоча і звужена, але, тим не менш, є такою, що містить значну низку злободенних проблем, які ми хочемо висвітлити і запропонувати підхід до їхнього розв'язання, виходячи із комплексного аналізу відносин, що виникають при відповідальності, у тому числі їхнього матеріального та процесуального аспектів.
Передусім слід визначити ту піч, від якої ми запрошуємо танцювати (тобто розмірковувати), якою буде щось майже аксіоматичне або таке, що наближується до цього, не викликає істотних заперечень. Пропонуємо в якості такої розуміння відповідальності як певних негативних наслідків для правопорушника, які застосовуються за наявності визначених у законі умов. Тоді й розглянемо: (1) хто вважатиметься правопорушником у договірних відносинах, стороною яких є АТ; (2) які умови притягнення правопорушника до відповідальності; (3) які негативні наслідки і для кого становить відповідальність.
2. Матеріальний аспект відповідальності в акціонерних товариствах. Якщо АТ перебуває у договірних відносинах, то воно є стороною договору, яка має відповідні обов'язки. Відповідальність за їхнє виконання покладається на АТ навіть у разі, коли їх виконує інша особа (статті 527, 528 Цивільного кодексу (надалі - ЦК) України). Пов'язаність відповідальності з особою полягає у тому, що має значення, чия поведінка має враховуватись, щоб її оцінити на наявність або відсутність умов притягнення до відповідальності. Отже, не складно зробити висновок про те, що цією особою є саме АТ. Це відповідає й такій ознаці юридичної особи, як самостійна майнова відповідальність. Тобто, якщо є такий суб'єкт, як юридична особа, то вона несе самостійну майнову відповідальність. У свою чергу, це означає, що, не ототожнюючись із своїми учасниками (засновниками, акціонерами), вона є окремим від них суб'єктом права зі всіма атрибутами «окремості», в тому числі щодо самостійної майнової відповідальності.
Ці теоретичні засади втілені у ст. 96 ЦК України, в якій визначається, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а її учасники, за загальним правилом, не відповідають за її зобов'язаннями, рівно як і юридична особа не несе відповідальності за зобов'язаннями своїх учасників. Передувала цій нормі ст. 7 Закону України «Про власність», в якій також установлювалося те ж саме, тільки вказувалося, що власник не відповідає за зобов'язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов'язаннями власника. В. Кравчук навіть назвав це принципом «взаємної невідповідальності”.
Зазначений принцип поступово змінив і регулювання відповідальності в АТ. Це видно із порівняння ст. 24 Закону України «Про господарські товариства», в якій зазначається, що акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій (тобто все ж-таки йдеться про їхню відповідальність, хоча й зі знаком мінус!), і ст. 152 ЦК України, в якій принципово по-іншому вказується, що акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства, а несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.
Отже, з вищенаведеного слідує, по-перше, що оскільки АТ як юридична особа є самостійним суб'єктом, то воно несе самостійну відповідальність; по-друге, законом можуть встановлюватися виключення з цього загального правила, і тому слід визначити, чи стосуються вони АТ.
Не відхиляючись від завданої мети з'ясування відповідальності саме у відносинах з участю АТ, не будемо зосереджуватися на тих виключеннях, які передбачає закон у цілому для відповідальності юридичних осіб, тобто тоді, коли хтось за них несе додаткову (субсидіарну) відповідальність[3]. Замітимо лише, що ставиться питання про відповідальність інших осіб (а не АТ) в таких випадках: (а) коли зобов'язання виникло до державної реєстрації АТ, але воно пов'язано зі створенням товариства; (б) коли акціонери не повністю сплатили вартість своїх акцій, тобто не було повністю сформовано статутний капітал АТ; (в) коли правочин, який згідно статуту АТ потребує затвердження загальними зборами, не було ними затверджено; (г) коли керівник АТ або інша особа, яка діяла від його імені, вступаючи до договірних стосунків, мала в цьому власну зацікавленість, що негативно відбилося на майновому становищі АТ.
а) Коли зобов'язання було пов'язано зі створенням АТ, то його стороною АТ бути не могло, оскільки його як суб'єкта права не існувало до державної реєстрації АТ. Це може бути договір з адвокатом про надання послуг по створенню товариства, розробки його статуту тощо, договір на оренду приміщення, в якому буде розміщуватися апарат управління АТ. І хоча Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (ст. 24) нині не передбачає надання документа про юридичну адресу, де буде розміщуватися створювана юридична особа, укладення такого договору ще до її державної реєстрації можливе. У такому разі орендарем буде засновник (засновники), який укладатиме договір оренди на користь створюваного АТ, якого ще не існує. Після державної реєстрації АТ і схвалення дій засновника по укладенню договору оренди відбувається заміна сторони в договорі по правилах статті 520-522 ЦК України.
Відповідальність за цими зобов'язаннями несуть засновники АТ як сторона відповідного договору. Їхня відповідальність носить солідарний характер (ч. 3 ст. 153 ЦК України, ч. 3 ст. 26 Закону України «Про господарські товариства»). Між тим у подальшому можлива заміна суб'єкта відповідальності - із засновників на АТ. Це передбачається у п. «д» ч. 1 ст. 36 вказаного Закону, де вирішення цього питання відноситься до компетенції установчих зборів, які схвалюють угоди, укладені засновниками до створення АТ, а в абз. 2 ч. 3 ст. 153 ЦК України встановлюється, що це робиться за рішенням загальних зборів акціонерів. Така розбіжність у регулюванні пояснюється різними моделями створення АТ, передбаченими у Законі та ЦК. Утім, якщо абстрагуватись від цього, то очевидним є загальний підхід: відповідальність по договорах, укладених засновниками АТ, може нести АТ як юридична особа.
Декілька інакше регулюється відповідальність засновників АТ у Господарському кодексі (надалі - ГК) України - ч. 6 ст. 81, яким передбачається, поміж іншим, їхня відповідальність перед особами, які підписалися на акції. Це також пояснюється різницею в порядку створення АТ, передбаченому в ЦК та ГК України. Аналогічного положення ЦК України не містить.
б) Коли акціонери не повністю сплатили вартість своїх акцій, тобто не було повністю сформовано статутний капітал АТ, то згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 152 ЦК України (а також ч. 3 ст. 24 Закону України «Про господарські товариства») акціонери у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій. Здавалося б, все зрозуміло, але це не так, адже акціонери в цьому разі відповідають не по боргах товариства, а за своїми власними боргами перед ним. Це стає очевидним, якщо поставити і надати відповіді на наступні питання:
Хто був порушником? Акціонер.
За якими зобов'язаннями? По сплаті ним протягом року вартості акцій. Перед ким буде нести відповідальність акціонер? Перед АТ.
Крім того, що конструкція такої відповідальності має зазначені вади, її й дієвість можна поставити під сумнів, оскільки, по-перше, відповідальність таких акціонерів залежить від того, чи це буде зазначено в статуті АТ; по-друге, з прийняттям ЦК виникло суперечливе ставлення до наслідків порушення вимоги Закону України «Про господарські товариства» про сплату вартості акцій протягом року. Пояснимо це.
У ЦК, на відміну від Закону, відсутні санкції за недодержання такої вимоги, та й взагалі відсутній обов'язок по сплаті вартості акцій. Тобто це пояснюється або тим, що за ЦК акції мають одразу ж оплачуватися при їх придбанні, або тим, що санкції й так визначені - у Законі. Щодо першого висновку, то ніде не міститься заборони придбання акцій у розстрочку. А якщо це можливо, то можливі й два наслідки щодо несвоєчасної оплати акцій. Згідно першого, слід керуватися ч. 2 ст. 33 Закону України «Про господарські товариства», в якій зазначається, що у разі несплати у встановлений строк акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних від суми простроченого платежу. Згідно другого, слід застосовувати за аналогією абз. 2 ч. 3 ст. 144 ЦК України, який встановлює інші наслідки, а саме - вимогу про зменшення статутного капіталу товариства або його ліквідацію. (І то правда: чому для товариства з обмеженою відповідальністю ЦК встановлює наслідки несвоєчасного внесення вкладу до статутного капіталу, а для АТ - ні. А якщо такими наслідками вважати ті, що передбачені в Законі, то чому вони принципово відрізняються від наслідків для учасників ТОВ?)
Очевидно, другий підхід відповідає загальним засадам цивільно-правового регулювання і тому ч. 2 ст. 33 Закону України «Про господарські товариства» з набуттям чинності ЦК України не повинна діяти. Крім того, при цьому слід керуватися й загальними нормами про виконання зобов'язання (гл. 48 ЦК України, зокрема ст. 545). Нарешті, слід зазначити на те, що єдиним, передбачуваним ЦК України, наслідком несплати вартості акцій (невнесення вкладів) є неможливість проведення відкритої підписки на акції.
в) Коли правочин, який згідно статуту АТ потребує затвердження загальними зборами, не було ними затверджено. З цього приводу склалася різноманітна судова практика. Іноді суди визнавали такі правочини недійсними, але вже у п. 9.3 Роз'яснення Вищого Господарського Суду (на той час - Вищого Арбітражного Суду) № 02-5/111 від 12.03.1999 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» вказувалося, що відповідно до ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» до компетенції загальних зборів АТ віднесено затвердження (а не укладення) договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в його статуті. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що статутом АТ право органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним. Тобто у будь-якому разі відповідальність по таких договорах буде нести АТ.
г) Коли керівник АТ або інша особа, яка діяла від його імені, вступаючи до договірних стосунків, мала в цьому власну зацікавленість, що негативно відбилося на майновому становищі АТ. Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України орган юридичної особи або особа, яка виступає від її імені, зобов'язані діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. При порушенні цього правила/принципу ч. 4 ст. 92 ЦК України передбачається солідарна відповідальність членів колегіального органу юридичної особи та інших осіб, які відповідно виступають від її імені, за збитки, заподіяні ними цій юридичній особі.
Вводячи до ЦК України цю норму, до Кодексу законів про працю (КЗпП) України відповідні зміни внесені не були. Тому, враховуючи ст. 9 ЦК України і положення ст. 132 КЗпП України, поширеним залишається підхід до матеріальної відповідальності будь-якого працівника (в тому числі й керівника або члена виконавчого органу юридичної особи) у межах середнього місячного заробітку. При цьому викликає багато питань співставлення цивільно-правової відповідальності та відповідальності за трудовим законодавством. Ця проблема є показовою для реформування усієї сукупності законодавства в Україні[4].
Отже з наведених міркувань слідує, що і в цьому випадку відповідальність по укладених договорах буде нести АТ. Хоч-би ці договори були збитковими для нього, їхнє невиконання тягне за собою відповідальність. А вже після цього в порядку регресу будуть притягуватися до відповідальності відповідні посадові особи АТ, про яких йшлося вище.
Умови притягнення правопорушника до відповідальності. Ці умови відомі. Ними є: протиправна поведінка; негативні наслідки, які нею спричинені; відтак - причинний зв'язок між ними; вина. Не вдаючись в характеристику кожної із них, відмітимо найбільш важливі моменти для нашого дослідження.
Усі зазначені умови виявляються та доводяться стосовно АТ як сторони по договору, невиконання якого (або неналежне виконання) і тягне за собою його відповідальність. Тому висловлене вище стосовно суб'єкта відповідальності, яким є АТ, а не його акціонери, якраз і підтверджується ще й аналізом умов притягнення до відповідальності конкретної особи, тобто визначення належного відповідача. Акціонери ніяк не проявляють і не можуть демонструвати свою протиправну поведінку у відносинах із контрагентами АТ. Навіть якщо, скажімо, договір з боку АТ було укладено головою правління, який є й акціонером, то відповідати за цим договором буде АТ, а не його акціонер, який уклав цей договір.
Про негативні наслідки йтися буде нижче.
Акціонери ж не мають до цих процесів ніякого відношення, оскільки відсутній безпосередній причинний зв'язок між наслідком правопорушення, якого припустилося АТ, та протиправними діями, які привели до нього, оскільки це були не їхні дії, а дії АТ.
Нарешті, останньою умовою, якою є вина, ще раз доводиться, що принцип відповідальності за вину, який зберігається у цивільному законодавстві навіть з прийняттям нового ЦК України, де встановлюється презумпція вини (ч. 1 ст. 614). Думається, що всім зрозуміло, що акціонеру не можна аж ніяк вмінити у вину те, що АТ притягується до відповідальності.
Для кого виникають негативні наслідки при відповідальності АТ. Негативні наслідки, які були спричинені протиправною поведінкою, також мають бути в АТ. Вони проявляються у зменшенні його майна внаслідок сплати ним коштів як відповідачем. Це може потягти за собою необхідність зменшення розміру статутного капіталу АТ за правилами, передбаченими у ч. 3 ст. 155, ст. 157 ЦК України, якщо вартість чистих активів буде меншою за розмір статутного капіталу. Найнегативнішим наслідком для АТ може бути його ліквідація або в разі якщо вартість чистих активів буде меншою за статутний капітал, який й так є мінімальним чи опиниться нижче мінімального при виконанні вимог ст. 155 ЦК України, або в разі банкрутства АТ. У першому випадку це може призвести до зниження курсу акцій, а в другому - взагалі до неможливості їх продати внаслідок їхнього знецінення.
Безумовно, це не може не відбитися на майновому становищі акціонерів, котрі таким чином втрачають свої кошти, що були вкладені в акції. Однак такі негативні для них наслідки могли й не бути результатом протиправних дій, які були просто ризиковими, оскільки це й є підприємницька діяльність, яку здійснює АТ. Акціонери ж, вкладаючи кошти в акції, були про це освічені. Крім того, наслідки для акціонерів є похідними від наслідків для самого АТ. Особливо це спостерігається через ті чи інші засоби, які застосовуються менеджерами АТ із метою уникнути такого негативного становища і не допустити банкрутства АТ.
3. Процесуальний аспект відповідальності в акціонерних товариствах. В юридичній літературі у достатній мірі напрацьовані та напрацьовуються матеріально-правові аспекти відповідальності як взагалі, так і щодо відповідальності акціонерних товариств зокрема, і практично не досліджуються процесуальні аспекти такої відповідальності, у тому числі процесуальні особливості розгляду і вирішення цивільних справ зі вказаних спорів. Повністю відсутнє дослідження процесуальних форм (їхнє вдосконалення) реалізації цивільно-правових норм щодо відповідальності осіб, які управляють АТ.
При цьому, на нашу думку, слід констатувати, що прийняття нового кодифікованого цивільного законодавства виявило значне відставання у реформуванні цивільної юрисдикції, її неможливості в повному обсязі ефективно вирішувати правові конфлікти. З набранням чинності з 1 вересня 2005 р. новим Цивільним процесуальним кодексом (надалі - ЦПК) України змінилося не дуже багато.
Разом з тим взаємозв'язок у розвитку цивільного і цивільного процесуального права у цивілістичній та процесуальній науці відмічався практично завжди. Так В.Ф. Яковлєв, характеризуючи метод цивільно-правового регулювання, відзначав його вплив на формування цивільно-процесуального метода регулювання та його змістовні характеристики[6]. Розглядаючи питання про взаємозв'язок цивільного процесуального права з іншими галузями права, В.В. Комаров вказував на генетичні та функціональні зв'язки. Зокрема функціонально цивільне процесуальне право зв'язано з цивільним правом, так як основане на факті застосування судом норм матеріального права при розгляді і вирішенні цивільних справ.
Таким чином, щоб вірно виявити процесуальні особливості розгляду і вирішення цивільних справ з означеної нами категорії спорів, необхідно правильно визначити коло закріплених у ЦПК та інших матеріально-правових актах спеціальних процесуальних норм, які стосуються розгляду певного цивільно-правового (корпоративного) спору. Це стосується з'ясування питань юрисдикції, учасників процесу та їхнє позиціювання у процесі (коректної розстановки процесуальних фігур), допустимості доказів та інших.
Чинні редакції Господарського процесуального кодексу (надалі - ГПК) України та ЦПК України, на жаль, не дають чіткого розмежування повноважень судів загальної та господарської юрисдикції. Разом з тим підвідомчість (компетенція) цивільних справ та господарських спорів визначається законодавчими актами України. У разі, якщо цими нормативно-правовими актами така компетенція (юрисдикція) [8] спорів визначена нечітко, застосовується принцип розмежування підвідомчості за суб'єктним складом з урахуванням характеру спірних правовідносин.
Таким чином, за загальним правилом, якщо виникає спір між акціонерами та АТ щодо прийнятих АТ рішень, то це спір цивільної юрисдикції (судів загальної юрисдикції). Наприклад, акціонер не вправі оспорювати в суді угоди, укладені між АТ (між юридичними особами) або пред'являти позов про відшкодування завданої товариству шкоди будь-ким, оскільки ані ЦПК, ані ГПК, ані Закон України «Про господарські товариства» їм такого права не надає. Вказані закони не надають права акціонеру звертатись до суду на захист прав АТ. У такому випадку АТ, які є юридичними особами, діють на підставі статуту, тому саме їм як учасникам правовідносин зі вкладених угод належить право оспорювати такі угоди, що передбачено статтями 1, 2, 12, 16 ГПК України[9]. У зв'язку з цим судову практику не зможе змінити і Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. у справі № 18-рп/2004 про охоронюваний законом інтерес, оскільки таке рішення при відсутності законодавчих підстав пред'явлення похідних позовів можна визнати не більше як декларативним. Крім того, Конституційний Суд України розмежував інтереси акціонерів та інтереси АТ і довів, що це різні поняття, а значить, акціонер не вправі звертатися до суду за захистом прав та інтересів АТ, крім випадків, коли такі повноваження йому надані довіреністю.
З урахуванням наведеного слід визначити, що стороною судового процесу в спорі щодо відповідальності за зобов'язаннями, пов'язаними зі створенням АТ, до схвалення АТ дій його засновників, будуть саме фізичні особи - засновники товариства, які несуть солідарну відповідальність. Спір належить до компетенції судів загальної юрисдикції. Після схвалення АТ дій його засновників, всі спори щодо відповідальності можливі лише з цим товариством і якщо це спір між юридичними особами, то предметна юрисдикція належить господарським судам.
Оскільки за ст. 96 ЦК України учасники (засновники) юридичної особи не несуть відповідальності за зобов'язаннями юридичної особи, то неповна сплата акціонерами вартості своїх акцій не є підставою для пред'явлення позову до них про відповідальність за зобов'язаннями самого АТ. У такому разі спір може виникнути між акціонерами та АТ і то лише щодо передбаченої законом відповідальності за неповну сплату вартості своїх акцій. Навіть у тому разі, коли АТ не виконало прийняті зобов'язання перед своїми контрагентами через відсутність, наприклад, коштів, які не внесли акціонери за свої акції, вони (акціонери) не будуть нести регресну відповідальність перед АТ, так як стороною у зобов'язанні між товариством і контрагентом не були.
Цікавими є процесуальні питання щодо відповідальності осіб, які діяли від імені АТ та своїми діями завдали збитки товариству. Загальні положення ч. 4 ст. 92 ЦК України вказують на те, що такі збитки повинні бути відшкодовані. Однак це правило має вкрай обмежену сферу застосування, так як не може застосовуватися до випадків прийняття колегіальними органами юридичної особи рішень про укладення договорів, а тим більше - інших господарських рішень. Вказане вище положення ЦК застосовується тільки при порушенні членами виконавчого органу юридичної особи своїх обов'язків щодо представництва.
Втім у будь-якому випадку відповідальність перед кредиторами за дії посадових осіб АТ по укладених ним договорах (або за інші дії) буде нести саме АТ. Лише після відшкодування шкоди товариством третім особам - контрагентам за правилами ЦК, починає діяти правило ч. 4 ст. 92 ЦК України. Це вказує на те, що наступає регресна відповідальність. Передувати цій регресній відповідальності повинні положення статей 35, 36 ЦПК України, за якими у справі, де АТ було відповідачем за позовом кредитора щодо відповідальності, особи, які діяли від імені АТ, в обов'язковому порядку повинні притягатися до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, на стороні відповідача. У даному випадку їхня участь у такій справі передбачається двома умовами: по-перше, рішення у справі може вплинути на їхні права та обов'язки щодо відповідача, у якого може виникнути право вимоги до цієї третьої особи, по-друге, їхній обов'язок у процесі довести, що їхні дії, внаслідок чого виник судовий спір, є законними.
В. Кравчук зазначає, що відповідальність працівника перед юридичною особою (або учасника перед товариством) не має регресного характеру, оскільки юридична особа відповідає за свої дії, які виражаються у винних діях її працівників[10]. Зазначимо, що в літературі правова суть відповідальності працівника перед юридичною особою дійсно є дискусійною. Однак, на нашу думку, така відповідальність є саме регресною, а розмір відшкодування визначається законодавством, яке регулює відносини працівника з юридичною особою, - трудовим, корпоративним, цивільним. Так статті 132, 134 КЗпП України, як і ст. 1191 ЦК України вказують саме на регресний характер відповідальності винної особи, яка завдала шкоди, перед особою, яка цю шкоду відшкодувала. Це суть права зворотної вимоги (регресу). При цьому юридична особа відшкодовує шкоду саме за дії їхніх працівників, а підприємницькі товариства - за дії їхніх учасників під час здійснення підприємницької діяльності від імені товариства (ст. 1172 ЦК України), а не за свої дії. Тобто юридична особа відшкодовує шкоду, яку не завдавала, і цією особою є працівник (учасник). Цю відповідальність можливо ще назвати делегованою законом відповідальність, так як законом фактично визнається, що вина працівника є виною юридичної особи, однак дії вчинялися не юридичною особою.
Не виникає питання щодо суб'єктного складу сторін у судовому спорі, коли юридична особа пред'являє регресний позов до осіб, винних у спричиненні збитків юридичній особі, які нею відшкодовані кредитору. Позивачем буде АТ, а відповідачем - посадова особа, яка діяла від імені АТ, і у справі вона виступає як фізична особа.
Однак, як правило, особою, яка завдала шкоди АТ при вказаних вище обставинах, є посадові особи (керівники) цього товариства, які й повинні пред'явити до суду позов (тобто до себе). Таких випадків судова практика не знає (мається на увазі розгляд справи по суті з ухваленням рішення, оскільки позови пред'являються, однак провадження у справі не відкривається на підставі п. 3 ч. 3 ст. 121 або п. 1 ст. 122 ЦПК України, а якщо провадження у справі відкрите, то воно закривається на підставі п. 1 ст. 205 ЦПК України, або позов залишається без розгляду в силу п. 2 ст. 207). На жаль, ані Закон України «Про господарські товариства», ані процесуальні закони (ЦПК, ГПК України) не надають права акціонерам пред'явити такі вимоги до суду в інтересах АТ.
В інших країнах для таких випадків застосовується конструкція непрямого (похідного) позову, тобто позову акціонера, що подається в інтересах товариства про притягнення посадових осіб цього товариства до відповідальності у випадках, передбачених законом[11]. Зокрема, в США, Японії, Канаді, ряді європейських країн право на пред'явлення похідного позову розглядається як одне із важливих суб'єктивних корпоративних прав міноритарного акціонера, яке забезпечує його можливістю суттєво впливати на мажоритарних акціонерів і менеджерів у випадках внутрішнього корпоративного конфлікту.
Єдине, що за чинним вітчизняним законодавством можуть зробити акціонери, так це вимагати скликання зборів АТ та прийняття рішення про звернення до суду з відповідним позовом. Однак для пред'явлення до суду такого позову він повинен бути підписаний уповноваженою на це статутом АТ особою, оскільки рішення зборів за правилами ЦПК та ГПК не є процесуальним засобом відкриття провадження у справі. Реалізувати це буде неможливо навіть за наявності такого рішення зборів, якщо, наприклад, відповідальною за збитки товариству особою є голова правління, який таку позовну заяву не підпише. У цьому разі спочатку слід вирішити питання про припинення правовідносин із цією посадовою особою, а потім приймати рішення про її відповідальність.
Однак, якщо відповідальною особою за завдану товариству шкоду, є мажоритарний акціонер, то вирішення цього питання практично неможливе. Таким чином, міноритарні акціонери повністю не захищені. Не завжди у цьому випадку може бути реалізована функція представництва прокурора, передбачена ст. 121 Конституції України, ст. 45 ЦПК чи ст. 29 ГПК України, оскільки таке представництво можливе лише щодо інтересів громадянина або держави, в тому числі господарських товариств з часткою державної власності у статутному капіталі.
Оскільки, як вже було зазначено, відповідачем за позовом про відшкодування шкоди, завданій третім особам, буде саме АТ, а не його акціонери, так як вони не відповідають за зобов'язаннями юридичної особи (АТ), то притягнення до участі у справі (а значить, до відповідальності) акціонерів неприпустимо. Так само неприпустимо притягнення акціонерів до відповідальності за рішенням самого товариства, наприклад, для покриття збитків. Тобто не може бути притягнутий до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності учасник товариства (акціонер АТ), якщо він не перебуває з останнім у трудових відносинах, так само не може бути притягнутий до корпоративної відповідальності найманий працівник товариства, якщо він не є його учасником. Таке рішення АТ може бути оскаржене акціонером до суду з урахуванням положення ч. 5 ст. 98 ЦК України. Якщо це фізична особа, то позов пред'являється до суду загальної юрисдикції за правилами позовного провадження як на захист суб'єктивного права, а якщо цей акціонер є юридичною особою - то до господарського суду.