17. Демокріт і Епікур.Детермінізм і свобода волі.

Свобода Епікура Самим рішучим прихильником свободи волі має визнати, всупереч ходячим уявленням, Епікура і його вірного римського учня, Лукреція. Поставляючи головним інтересом безболісне і безтурботне існування одиничного людини (τούτου γάρ χάριν άπαντα πράττομεν οπως μητ'αλγωμεν, μήτε ταρβωμεν), Епікур хотів звільнити людську душу від того уявлення непорушної долі, яке, викликаючи в одних похмуре відчай, а в інших - скорботну резігнацію, нікому не дає радісного задоволення. Проти цього Епікур стверджує, що ми здатні до самопроизвольности і не підпорядковані ніякої долі або приречення; метафізичним підставою такого твердження служить взятий ним у Демокріта, але видозмінений атомізм. Атоми, за Епікура, не представляють в своїй сукупності суворо механічної системи рухів, тому що кожний з них має в собі силу коливання або ухилення в тому чи іншому напрямку. Душа (як у людини, так і у тварин), складаючись з особливих, круглих атомів, найменш врівноважених, має надзвичайно цією силою довільних рухів, що виявляється тут як вільна воля - лат. fatis avolsa voluntas; при невизначеності універсального буття неможливий детермінізм і в індивідуальному існуванні. Пряму протилежність до цього погляду представляють стоїки. Єдність всесвіту мислиться ними як живий втілений розум (грец. λόγος), містить в собі розумні і продуктивні потенції (грец. λόγοι σπερματιχοι) всього що існує і відбувається і що, таким чином, від віку передбачено і визначено. Зі своєї точки зору стоїки повинні були визнавати і визнавали всякі пророцтва, гадання і пророчі сни. Так як для стоїків доля чи доля, висловлюючи всесвітню розумність, розуміється як провидіння (грец. πρόνοια), то універсальний детермінізм не завдавав шкоди внутрішньої свободи людини, яку стоїки розуміють по-сократівський, як незалежність духу від пристрастей і від зовнішніх випадковостей. До кінця древньої філософії свобода волі стала звичайним питанням для всіх мислителів; з багатьох творів περί είμαρμένις, de fato, більш значні належать Цицероном, Плутарху, Олександру Афродісійскому. Всі три намагаються обмежити детермінізм і відстояти свободу волі; характер міркувань тут - еклектичний. То ж потрібно сказати про погляди Гребля та іншого неоплатоника, Іерокла, які, визнаючи в божественне провидіння першу і остаточну причинність всього відбувається, в тому числі і людських вчинків, допускають людську волю, як їх вторинну і підпорядковану причину.

Детермінізм Демокріта Погляди перших грецьких психологів були проаналізовані і систематизовані у вченні Демокрита (5-4 ст. До н.е.) Демокріт розробив атомістичну модель світу, яка втілила в собі принцип причинності (детермінізму). У безмежному просторі рухаються по незмінним законам неподільні і непроникні частинки, серед яких найбільш рухливими є легкі і кулясті атоми вогню, що утворюють душу. Душа, таким чином, лише один з різновидів речовини серед інших. Фізичний закон застосовний і до тіла, і до душі, яка теж є єдиною і тілесної.Демокрит відкидає безсмертя душі. Для душі і для космосу він визнав не сам по собі закон, а закон, за яким немає безпричинних явищ, але всі вони - невідворотний результат зіткнення атомів. Випадковими здаються події, причину яких ми не знаємо. Демокріт вважав, що душа знаходиться в декількох частинах тіла - в голові (розумна частина), грудей (мужня частина), печінки (вожделеющая частина) і в органах почуттів. При цьому в органах почуттів атоми душі перебувають дуже близько до поверхні і можуть стикатися з мікроскопічними, не видимими віч копіями навколишніх предметів (ЄЙДОЛІВ), які носяться в повітрі, потрапляючи і до органів почуттів. Ці копії відокремлюються (минають) від усіх предметів зовнішнього світу, а тому дана теорія пізнання називається теорією витікань. У пізнанні існує два рівні - відчуття і мислення, які розвиваються паралельно. Мислення дає нам більше знань, ніж відчуття. Так відчуття не дозволяють нам побачити атоми, але шляхом роздумів ми приходимо до висновку про їх існування. Успіхи, досягнуті Демокрітом в розумінні душі, були величезні. Матеріалістичне напрям, до якого також можна віднести Анаксагора і Геракліта, руйнувало міфологічні погляди на дійсність. Людина виступав як частка світу, побудованого з вогню, води, або повітря або з демокрітовскую атомів.