46. Критика марксизму.

Сучасна критика марксизму припускає, як мінімум, дві процедури: 1) іманентну критику, тобто відшукання внутрішніх протиріч чи то в окремо взятій доктрині марксизму, наприклад, політичної доктрини, чи то в марксизмі в цілому, А також виявлення ступеня адекватності тих чи інших положень доктрини чи марксизму в цілому конкретному культурно-історичному контексту, відображенням якого вони повинні були бути.  2) Однак, цього недостатньо. Необхідно співвіднесення тих чи інших положень, концепцій, доктрин марксизму не тільки з "тими", "тоді" і "там" умовами, а й з "цими", "зараз" і "тут".  Тільки таким чином можна встановити істинність тих чи інших максим класичного марксизму стосовно сучасного просторово-часовому континіуму, а значить, вирішити проблеми: застарів марксизм чи ні; якщо так, то в чому і в якій мірі; переживає він кризу ( а криза саме в тому і полягає, що основні максими тих чи інших доктрин, концепцій більше не адекватні нових умов, але, тим не менше, зберігається можливість на основі методологічного інструментарію і головних постулатів переосмислити і розвинути далі) або катастрофа (в цьому випадку такої можливості на грунті марксизму вже немає).

47. Напрямки марксизму.

Діалектичний та історичний матеріалізм - основні напрями марксистської філософії.

Марксистська філософія матеріалістична за своїм характером і складається з двох великих розділів - діалектичного матеріалізму та історичного матеріалізму (нерідко історичний матеріалізм розглядається як частина діалектичного).Матеріалістичне розуміння історії. Суспільно-економічні формації. Філософським новаторством К. Маркса і Ф. Енгельса стало матеріалістичне розуміння історії (історичний матеріалізм). Суть історичного матеріалізму в наступному: на кожному етапі суспільного розвитку люди для забезпечення своєї життєдіяльності вступають в особливі, об'єктивні, не залежать від їхньої волі виробничі відносини (торговельна діяльність власної праці, матеріальне виробництво, розподіл); виробничі відносини, рівень продуктивних сил утворюють економічну систему, яка є базисом для інститутів держави і союзу, суспільних відносин; зазначені державні та громадські інститути, суспільні відносини виступають як надбудови по відношенню до економічного базису; базис і надбудова взаємно впливають один на одного; в залежності від рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, певного типу базису і надбудови виділяються суспільно-економічні формації - первіснообщинний лад (низький рівень виробничих сил і виробничих відносин, зачатки федерації); рабовласницьке суспільство (економіка заснована на рабстві); азіатський спосіб виробництва - особлива суспільно-економічна формація, економіка якої заснована на масовому, колективному, жорстко керованому державою працю вільних людей - хліборобів в долинах великих річок (Древній Єгипет, Месопотамія, Китай); феодалізм (економіка заснована на великої земельної власності і праці залежних селян); капіталізм (промислове виробництво, засноване на праці вільних, але не є власниками засобів виробництва найманих робітників); соціалістичне (комуністичне) суспільство - суспільство майбутнього, засноване на вільній праці рівних людей за державної (суспільної) власності на засоби виробництва; зростання рівня виробничих сил призводить до зміни виробничих відносин і зміну суспільно-економічних формацій і суспільно-політичного ладу; рівень економіки, матеріальне виробництво, виробничі відносини визначають долю держави і союзу, хід історії. Економічний напрям марксистської філософії.

Також Марксом і Енгельсом виділяються і розробляються такі поняття: засоби виробництва;відчуження;додаткова ціна;експлуатація людини людиною. Засоби виробництва - унікальний продукт, функція праці вищого рівня, що дозволяють виробляти новий продукт. Для виробництва нового продукту крім засобів виробництва необхідна сила, яка обслуговує їх, - так звана «робоча сила». В ході еволюції капіталізму відбувається процес відчуження основної маси працює від засобів виробництва і, отже, від результатів праці. Основний продукт - засоби виробництва - зосереджуються в руках небагатьох власників, а основна маса трудящих, не має засобів виробництва і самостійних джерел заробітку, з метою забезпечення своїх насущних потреб змушена звертатися до власників засобів виробництва в якості найманої робочої сили за заробітну плату. Ціна виробничого найманою робочою силою товару вища за вартість їхньої праці (у вигляді зарплати), маржа між ними, за Марксом, є додаткової ціною, частина якої йде в кишеню капіталісту, а частина вкладається в нові засоби виробництва для отримання в майбутньому ще більшої додаткової вартості. Вихід з цього становища основоположники марксистської філософії бачили у встановленні нових, соціалістичних (комуністичних) суспільно-економічних відносин, при яких: буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва; буде ліквідована експлуатація людини людиною і присвоєння результатів чужої праці (додаткового товару) вузькою групою осіб; приватна власність на засоби виробництва буде заміна суспільної (державної); виробничий товар, результати праці будуть ділитися між усіма членами федерації завдяки справедливому розподілу. Діалектичний матеріалізм В основу діалектичного матеріалізму Маркса і Енгельса була покладена діалектика Гегеля, але на зовсім інших, матеріалістичних (а не ідеалістичних) принципах. За висловом Енгельса, діалектика Гегеля була поставлена ​​марксистами з «голови на ноги». Можна виділити наступні основні положення діалектичного матеріалізму: основне питання філософії вирішується на користь буття (буття визначає свідомість); свідомість розуміється не як самостійна сутність, а як властивість матерії відображати самусебе;матерія знаходиться в постійному русі та розвитку;Бога немає, Він є ідеальним чином, плодом людської фантазії для пояснення явищ, незрозумілих людству, і дає людству (особливо його неосвіченої частини) розраду і надію; Бог не робить ніякого впливу на навколишню дійсність;матерія вічна і нескінченна, періодично приймає нові форми свого існування;важливим фактором розвитку є практика - перетворення людиною навколишньої дійсності і придбання людиною самої людини;розвиток відбувається за законами діалектики - єдності і боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення заперечення.

48.Раціоналі́зм (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди.

Раціоналізм вважається ознаковою характеристикою сучасного духу. Проте ствердження, що раціоналізм був чимось зовсім чужим для середньовічної думки є хибним. Педантичність схоластики свідчить про поважну позицію, яку людське міркування займало серед знатоків католицької церкви. Без сумніву раціоналізм середніх віків був інтенсифікований з-за перевідкриття Арістотелівських доктрин. Але ентузіастичне сприйняття Арістотеля Святим Альбертом Великим і його учнями означає попередню здібність до логічної думки. Раціоналізм не прийшов в Європу так-би мовити раптом з нікуди.

До цього можна додати, що навіть примітивна людина має здібність до раціонального мислення, і на те вона є цілком здібною, спостерігаючи світ навколо себе манерою, яка нагадує будь-якого сучасного емпіриста, аби зрозуміти закони природи. Примітивна людина не покладається на манну з неба коли вона охоплена голодом; вона не будує помешкання в повітрі Як Пітер Л. Берґер нам нагадує: щоденне життя примітивної людини, як наше, домінується емпіричними, прагматичними, утилітарними імперативами стосованими до «цього світу»; вона б не справилася з найменшими основними проблемами виживання, якщо б це не було так (Берґер: 1969, ст. 15)

Раціоналізм не є приватною власністю сучасників. Як би там не було, необхідно зазначити одну важливу різницю: тоді як середньовічні схоласти покірно допускали, що деякі істини були поза розумінням людського логічного мислення, сучасна людина не відчувала б жодного трепету стикаючись з такими таємницями. За Томою Аквінським, хоча людське мислення не в змозі збагнути повністю істини, що є понад ним, проте, якщо воно якось сприймає ці істини принаймні вірою, для себе воно набуває великої досконалості (Сума контра Ґентілес І, 5:6). Сучасна людина однак або заперечувала існування всього, що лежить поза світом відчутного прояву, або займала позицію вже знаного агностика. Рене Ґюно пояснив цю сучасну тенденцію, як «солідифікація (затверділість) світу» (Ґюно: 1945, голова 17). Світ, за словами Ґюно, став «закритою системою» (Ібід: ст. 115). В переносній термінології можна сказати, що здається була збудована непроходима стіна аби заслонити світ від всіх небесних впливів. Ґюно зазначив, що ця солідифікація не триватиме до невизначенності і робить ясним, що тріщини обов'язують з'явитися у «великій стініщо тріщини обов'язують з'явитися у «великій стіні» (Ґюно: 1945, голова 25)

49. Сцієнтизм (від лат. scientia — знання, наука) — тенденція до витлумачення філософського і соціологічного знання в світлі принципів і методів, властивих природничим наукам. Маючи гносеологічним джерелом різке зростання ролі й суспільної цінності природознавства в XIX—XX століттях, сцієнтизм виявляється насамперед у тенденції витлумачення природничонаукового знання як найвищого вияву науковості; звідси — провідна ідея сцієнтизму про винятковість природничої науки, яка нібито єдина здатна пояснити весь суспільний прогрес.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.

Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Романтизм співіснував з пізнім класицизмом, академізмом. Мав впливи на сучасні йому – живопис гравюру архітектуру музику літературу

50.Прагматизм — доктрина або, скоріш, світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.

Прагматик — послідовник, прихильник прагматизму як філософської системи. В побутовому сенсі, це людина, яка все робить тільки з точки зору доцільності, вигоди та якій не притаманні бездумні витівки.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал.

У філософії позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. Позитивізм, як напрямок філософії, зародився в кінці 19 ст., і значною мірою сформував сучасну наукову методологію: розуміння взаємодії між дослідним та теоретичним знанням, розпізнавання істинних та хибних тверджень, тощо.

51.Філософія життя – філософський напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються Фрідріх Ніцше (1844-1900), Вільгельм Дільтей (1833-1911), Георг Зіммель (1858-1918), Анрі Бергсон (1859-1941) та інші.

На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Поняття життя і стало основним поняттям цього напрямку. Поштовх до пошуку відповідних варіантів розв’язання назрілих філософських проблем, які були окреслені цим напрямком, був даний фундаментальними успіхами біології. Зокрема, дарвінізмом і менделівською генетикою. Але поняття життя ці філософи вживали не в науково-біологічному сенсі. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю. Завданням філософії життя було осмислення буття людини «в плині життєвого потоку» методологічними засобами філософії, а не науки. Отже, «філософія життя» — це філософія, що виникла на противагу класичному раціоналізму, в певному розумінні під впливом біології. Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу.

На початку XX ст. великої популярності набуло вчення французького мислителя Анрі Бергсона, в якому центральне місце займало поняття життя, витлумачене як неперервне творче становлення. Для Бергсона життя — це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: із послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись у матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури

Основа життя , за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів). 20.12.11

Засновником напрямку вважається Артур Шопенгауер, песиміст і мізантроп. За Шопенгауером, суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, що є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого. Такий підхід отримав назву волюнтаризму. Шопенгауер намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому жодні суспільно-політичні перетворення нічого не змінять.

52. Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм. Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена К'єркегора (1813-855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя "і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західно-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття.

Екзистенціалізм (фр. existentialisme від лат. Exsistentia - існування), також філософія існування - напрям у філософії XX століття, що акцентує свою увагу на унікальності ірраціонального буття людини. Екзистенціалізм розвивався паралельно родинним напрямами персоналізму і філософської антропології, від яких він відрізняється насамперед ідеєю подолання (а не розкриття) людиною власної сутності і великим акцентом на глибині емоційної природи.

У чистому вигляді екзистенціалізм як філософський напрямок ніколи не існував. Суперечливість цього терміна виходить з самого змісту «екзистенції», так як вона за визначенням індивідуальна і неповторна, означає переживання окремо взятого індивіда, не схожого ні на кого.

Ця суперечливість є причиною того, що практично ніхто з мислителів, що зараховуються до екзистенціалізму, не був насправді філософом-екзистенціалістів. Єдиним, хто чітко висловлював свою приналежність до цього напрямку, був Жан-Поль Сартр. Його позиція була позначена в доповіді «Екзистенціалізм - це гуманізм», де він і зробив спробу узагальнити екзистенціалістські устремління окремих мислителів початку XX століття.

Згідно екзистенційному психолога і психотерапевта Р. Мей, екзистенціалізм не просто філософський напрямок, а скоріше культурний рух, що запам'ятовується глибоке емоційне і духовний вимір сучасного Західного людини, що зображує психологічну ситуацію, в якій він знаходиться, вираз унікальних психологічних труднощів, з якими він стикається.

53. Фрейдизм - Течія в бурж. психології, соц. філософії та філософії культури, основоположником к-рого був австр. психіатр і психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939). Ф. спочатку виник як особливий метод лікування неврозів, заснований на усвідомленні пацієнтом давно забутих ним фактів, к-які призвели до його невротич. стану. Пізніше Фрейд спробував застосувати розроблений ним метод психоаналізу для пояснення явищ культури, в т. ч. і релігії. Відношення Фрейда до релігії носило противореч. характер: як вільнодумний, він вважав релігію ворогом освіти і прогресу, в той же час намагався пояснити її як породження індивід, психіки - незадоволеності бажань і спонукань. Він визначав релігію як «загальнолюдський невроз нав'язливості», ігноруючи соц. коріння реліг. вірувань. Найбільш слабким місцем релігіоведч. концепції Фрейда була його спроба пояснити виникнення тотемізму за допомогою «Едіпового комплексу». За Фрейдом, в основі тотемізму лежав факт повстання синів проти батька, к-якого вони ревнували до матері. Однак після вбивства батька сини відчули провину і каяття за скоєне. Полегшити цей психологічний. конфлікт їм допоміг перенесення почуттів з батька на тотемна тварина. Надалі відбулася еволюція об'єкта шанування, тотем перетворився на бога. Бог іудаїзму і християнства психологічно є ідеалізацією образу батька. Концепція Фрейда, не має під собою історич. бази, була зустрінута критично більшістю етнологів та релігієзнавців. Ф. розвивався і видозмінювався його послідовниками. У частині., К. Г. Юнг додав Ф. відверто ідеалістіч. характер, зблизив його з теологією. «Неофройдисти» (Е. Фромм та ін) спробували очистити Ф. від «пансексуализма», поєднувати його з социологич. концепцією, піддає критиці сучас. капіталістичного. т-во. Богослови ставилися до Ф. спочатку негативно, потім почастішали спроби використовувати Ф. для «науч.» Обгрунтування нек-рих теологіч. догматів. Христ. богословам імпонує розуміння Ф. людини як сліпого знаряддя природних «гріховних» потягів і інстинктів, що використовується теологами для обгрунтування догмата про первородний гріх.

Вся концепція Фрейда послужила підставою для його виведення: людина - це не «хвору тварину», як стверджував Ніцше. Доля людини - в неминучих конфліктах. Людина - унікальна істота, що проходить тривалий період дитинства і згодом залежить від нього протягом ще більш довгого терміну. Людина, за Фрейдом доісторічен через власну інфантильною долі (гіпотеза комплексу Едіпа). Приділяючи увагу проблемам культурології та філософії, він опублікував книгу «Майбутнє однієї ілюзії» - психоаналітичну панораму минулого, теперішнього і майбутнього релігії, трактуючи останню як нав'язливий невроз.

54. Поняття постмодернізму (постсучасності) формується в філософії з метою теоретичного узагальнення принципових і особливих рис суспільства у ставленні до теорій сучасності. У свою чергу поняття сучасності має кілька вимірювань. Постмодернізм позначає різні явища і процеси. Виникнувши в другій половині ХХ століття, він розвивався в мистецтві, архітектурі, а потім і в соціальних науках у вузькому сенсі слова. Подібно до того як модернізм є загальною платформою і завершенням для різних форм раціональності, так і постмодернізм є оформлення зусиль щодо виходу з пут раціоналізму.

Постмодерністське напрям в соціальному мисленні, і перш за все в філософії, представляє собою епістемологічної оформлення інтелектуальних зусиль зі створення типу мислення і методології пізнання суспільства на інших і більш широких, ніж раціоналістичні традиції, передумовах. Під постмодернізмом слід розуміти сукупне позначення що намітилися в останні три десятиліття тенденції в культурному самосвідомості країн Заходу. Поняття "постмодернізму", як основної проблеми сучасності, що характеризується протиборством різнорідних способів мислення і життєвих форм, вперше ввів в кінці сімдесятих років французький філософ Жан-Франсуа Ліотар ( "La condition postmodern", 1979). Філософії постмодернізму як такої не існує, не тільки через відсутність єдності поглядів між відносяться до постмодернізму мислителями, але і з тієї причини, постмодернізм у філософії виник з радикального сумніву в можливості самої філософії як нема кого світоглядно-теоретичного і жанрового єдності. Тому доречно говорити не про "філософії постмодерну", а про "ситуації постмодерну" у філософії і культурі взагалі.

"Ситуації постмодерну" у філософії та культури співпадає з початком переходу ряду західних країн до постіндустріального (інформаційного) суспільству принципово нової стадії суспільного розвитку, наступного за індустріальним суспільством. Провідну роль в постіндустріальному суспільстві "набувають сфера послуг, наука і освіта, корпорації поступаються головне місце університетам, а бізнесмени - вченим і професійним фахівцям. У житті суспільства все більшого значення набуває виробництво, розподіл і споживання інформації. Якщо виділення молоді в особливу соціальну групу стало ознакою входження людини в індустріальне століття, Новий час, то настання епохи постмодернізму і постіндустріального суспільства ознаменувало поява молодіжних субкультур. Виникнення субкультури хіппі є найбільш яскравим прикладом змін світогляду людини другої половини ХХ століття. У даній роботі ми спробуємо якщо не розкрити, то хоча б окреслити для подальшого осмислення сутність процесів, що відбуваються в соціальній, культурній та філософській сферах сучасної цивілізації.

55. Вихідним пунктом історико-філософського дослідження є джерело історії філософії. Історико-філософський пізнавальний процес заходиться у прямій залежності від кількості інформації, тобто від джерел, які має у своєму розпорядженні історик філософії. Історія філософії, як і інші історичні дисципліни, безпосередньо має справу з джерелами, по яким дослідники пробують реконструювати філософську і суспільно-політичну думку минулих епох. Саме джерела зв’язують часи минулі та теперішні. При визначенні джерела історії філософії слід виходити з визначення предмета філософії, її функцій та предмета історії філософії.

Предмет філософії змінюється в кожну історичну епоху. Тому до визначення історико-філософських джерел потрібен конкретно-історичний підхід. Дійсно, в античності, середньовіччі, в добу Ренесансу та в Новий час коло проблем, якими займалась філософія, було різним. Навіть більше, у самій античній філософії на різних етапах її розвитку – досократика, грецька класика, еллінізм – предмет філософії істотно змінювався. Філософія доби Відродження філософія взагалі була “всеїдною”. Навіть в Новий час, коли вже почався процес “відпочкування” від філософії конкретних наук, ще не виявляється більш-менш чіткого кола проблем, які повинні були б бути предметом дослідження філософії. Скажемо, терміном “філософія” французькі просвітителі доби Просвітництва визначали свій світогляд як сукупність природознавчих, моральних, політичних, естетичних та власне філософських поглядів.

Історія філософії, нагадаємо, займається вивченням виникнення, становлення та розвитку філософського знання, філософських систем, шкіл, учень, течій, концепцій, проблем. Мета логіко-теоретичного дослідження історико-філософського процесу спонукає відбирати специфічний матеріал з усіх різноманітних фактів філософського життя людства. Тому історія мови, розумового розвитку дитини, історія науки, взагалі духовного розвитку людства, стає постійною “ділянкою” роботи філософа. І особливості історико-філософського дослідження багато в чому визначаються сукупністю джерел, їх повнотою, інформативністю, об’єктивністю тощо.

Для адекватної реконструкції історико-філософського процесу творів філософів минулого явно недостатньо: у такому випадку “нефілософськими” будуть вважатися цілі народи, в яких майже не було професійних філософів, особливо на ранніх етапах їх історії; філософський процес тут хоч і йшов дещо за іншою схемою, але він відбувався, незважаючи на відсутність “чисто” філософських трактатів. Була й створена своя оригінальна самобутня філософія. Коли йдеться про умови, в яких творилась ця філософія, треба розуміти як свідомість епохи, у тому числі й методологічну свідомість.

56. Пізнання світогляду людей середньовіччя — завдання нелегке не тільки за браком джерел, а й через складність вибору критеріїв — встановлення ієрархії елементів давніх вірувань і уявлень. Визначальною рисою світогляду тоді й не тільки тоді була його синкретичність. Мислителі, які пропонували світобачення, що їм видавалося цілісним

У багатьох розділах цього тому йдеться про співіснування, змішування і взаємомодифікацію дохристиянських вірувань, що, відповідно, реалізовувалися в обрядах та ритуалах. Звичайно, і в цьому питанні висновки дослідників часто залишаються гіпотетичними, оскільки в багатьох випадках важко відрізнити давню міфологію з її архетипами від нових уявлень, які, на перший погляд, видаються архаїчними, але могли бути і результатом пізнішого міфологічного тлумачення світу.

Багато уваги дослідники приділяють факту переплетіння практичної діяльності людини та обрядовості. Це було характерною ознакою міфологічного мислення, яке надавало знакового сенсу усім об’єктам, діям, ситуаціям, що вважалися важливими. Творена людьми міфологія намагалася те, що було в осмисленні ними життя раціональним, і пояснення першопричин та першопочатків явищ, які тоді не могли не бути фантастичними, об’єднати в одну систему, яка надавала сенс життю, визначала орієнтири для дій і мислення. При цьому, як уже зазначалося, елементи християнського тлумачення світу накладалися на глибоко архаїчні, дохристиянські уявлення. До них належали вшанування Сонця, Води, Матері-Землі, демонологічна персоніфікація сил природи, атмосферних явищ, несприятливих соціальних ситуацій. Поряд з хаосом профанного світу церква сприймалася як місце гармонізації суперечностей, зустрічі з святістю (sacrum). Світ був проникнутий символікою речей, цифр, кольорів, форм. Як писав св. Августин, дійсність складається зі знаків (символів) і речей. Хоч світ речей є дійсним світом, він закритий, недоступний для людей, людина здатна сприймати тільки знаки. Святе письмо було цілою системою таких знаків — символів і алегорій. Людина середньовіччя постійно цікавилася відчитуванням знаків, намагалася зрозуміти їх, і це сприяло залежності від духовенства та інших освічених людей, які мали знання, потрібні для розшифрування символічних значень

57. Разом з християнством в середньовічну Київську Русь прийшла І європейська культура, а також елементи античної культури. Саме Візантія, зберігшії античну культурну тради­цію, передала ЇЇ Іншим народам. Ухвалення християнства пос­лужило початком підйому духовної культури Давньокнївської держави. Візантійські монахи Кирило і Мефодій створюють слов'янський алфавіт. Своя писемність стала сильним каталі­затором в розвитку духовної культури, адже мова є універса­льним засобом збереження і передачі культурних цінностей.

Один з перших книжників Київської Русі Київський мит­рополит Іларіон так пише про Історичне значення християні­зації Русі:

"... И подобало благодати и истине воссиять над новым народом... Так и свершилось. Ибо вера благодатная распростерлась но всей земле и достигла нашего народа русского... И уже не идолопоклонниками зовемся, но христианами, не без упования еще живущими, но уповающими на жизнь вечную. И уже не кашица сатанинские воздвигаем, но церкви Христовы созидаем...

Тогда как пуста и иссохшая была земля наша ибо идольский зной иссушил ее, внезапно разлился источник Евангельский, напоя всю землю нашу.

Тогда как слепы мы были и невидали света истины, но блуждали во лжи идольской, к тому же глухи были к спасительному учению, помиловал нас Бог - и ввоссиял и в нас свет разума к познанию Его, по пророчеству: Тогда отверзнутся очи слепых, уши глухих услышат".

Багато дослідників помічають, що два основних джерела культури Київської Русі: давньослов'янська міфологія і хрис­тиянська релігія, незважаючи на протилежність, становили своєрідний синтез; утворилася "довіра" - діалог старої і нової культури (це відрізняє слов'янську культуру від західноєвро­пейської, в якій кілька століть ішла непримиренна боротьба античної і середньовічної християнської культурної традиції). Із цієї довіри і вийшла філософія Київської Русі, яка стала згодом загальним джерелом білоруської, російської і україн­ської філософії, які сформувалися в класичному варіанті до Х\'ІІ-Х\'ІІІ століть