74. Історичність людського буття

Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й ду­ховні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього.

Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність. 

З першого погляду, історичність людського буття не ви­кликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Отже, виходить, історія й позад нас, й у нас самих. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність. 

Найяскравішим утіленням історичності людсь­кого буття є сама історія. Це тому, що минуле - дійсний грунт історії - виявляє себе також і в теперішньому, і в майбутньому.

74.2. Історія як світ. Людський вимір історії

Щоб історія була для нас справді світом подій, не слід розуміти історію як принципово всталену "конструкцію" минулого, а саме минуле - як остаточно "відбуте", назавжди непорушне. Й хоча минуле - це певний смисловий шар буття, але це передусім буття, й тому йому притаманні всі істотні виміри буття, зокрема вимір можливого. Минуле є невід'ємним началом життєвого процесу. Воно присутнє в теперішньому у вигляді сталих структур ставлення до світу й через це навіть здатне зумов­лювати майбутнє. За певних умов воно виступає навіть визначальним щодо загаль­ного перебігу подій. 

Якщо минуле-це буття, то йому притаманна й така риса буття, як подієвість. Події, що пішли в минуле, набули спільного смислу: всі вони вже відбулися. Але разом з тим, відбуваючися, кожна з них здійснювала свій власний смисл, ставала його розгортанням у просторі й часі. Кожна подія несе з собою свій здійснений смисл, збагачений сполу­ченням зі смислом відповідної ситуації. 

Як будь-який світ, історія має своїм смисловим центром людину. Отже, дійсною умовою достотності людського буття має бути їх взаємовідповідність - людиновимірність історії та історичність людини. Людиновимірність історії та істо­ричність людини реально, хоча й різною мірою, присутні в історичному процесі, їх треба тільки виявити. Досі цьому не приділялося належної уваги. Перша багатотомова історія Ро­сії свідомо створювалася Карамзіним саме як "Історія держави російської".

Спосіб включення людини в історію, що виникає на грунті провіденціалістського ставлення до світу, - це слу­жіння. Типи служіння можуть бути різними: релігійне або громадське служіння, служіння народу, науці, мистецтву й таке інше. За своєю смисловою структурою служіння дещо подібне до індивідуального життєздійснення з очікуванням на віддяку "по заслугах". Тільки в служінні остаточність смислу людських вчинків і подій мислиться не як інди­відуальна віддяка, а як ствердність позаіндивідуальних смис­лів - благості Божої, громадського добробуту, прогресу науки й таке інше.

Історія набуває повноти людського змісту на грунті нової форми ставлення до світу - особистісної. Ця форма ставлення до світу спирається на чітке розрізнення часу об'єктивного та часу суб'єктивного. Пер­ший - це точно вимірюваний, сприйманий як лінійний час перебігу зовнішніх подій. Другий - це безпосередньо час здійснення наших життєвих подій.

Людина здатна сама володіти своїм часом - утримувати в пам'яті минуле, проектувати себе у майбутнє, контролювати й регу­лювати перебіг подій. Це уможливлене тим, що особистість стверджує себе як самочинне й водночас самозаконне буття. Тому й до історії вона ставиться як до продовження свого буття, так само підвладного її вільному й відповідальному вибору, її інтерес до історії є особистісно вмотивованим, а спосіб включення її історію - мотиваційним.

І мотиваційне включення людини в історію робить її вибагливою до неї. Вона не байдужа до смислу подій і засобів, за допомоги яких ті здійснюються. У повному розумінні "своєю" для особистості буде та історія, яка твориться особистостями - вільними й відповідальними суб'єктами істо ричної дії. Як такі, вони готові до солідарних дій, до за­подіяння історії на засадах справжньої людської достотності.

 

Проблема сенсу історії

   Особистісне ставлення людей до історії означає для них найперше вмотивовану участь у ній. Це відбувається тоді, коли вони можуть співвідносити свої життєві смисли, виражені через їхні інтереси, прагнення, спо­дівання тощо, із смислами зовнішніх щодо них подій. Від того, якими видаються їм смисли цих подій і якою мірою збігаються вони з їхніми життєвими смислами, - від цього залежить напрямок і зміст дій учасників історичного процесу. Щоб виробити довгострокову стратегію спільної діяльності, щоб визначити загальну лінію, якої слід дотри­муватися у конкретних діях і вчинках, потрібно збагнути, чи мають події історії якийсь загальний смисл. Іншими словами, щоб бути свідомими учасниками історії, вважати себе при­четними до неї, люди повинні знати й переживати її як таку, що має свій сенс. 

У традиційному суспільстві сенс історії здебільшого вба­чали у здійсненні самої традиції. Осереддям історичного смислу вважили деякий ідеальний стан історії, що був для неї витоком усіх можливих смислів, які сприймалися як обов'яз­кові для здійснення. Цей "стартовий" стан історії, що мислився як взірець для наслідування всіма наступними гене­раціями, описувався у міфах і легендах про "золотий вік" або в оповідях про спосіб правління стародавніх династій. Він мислився як час, коли жили герої й мудреці, котрі своїм життям засвідчували, що сенс історії вже відбувся - саме в їх час і за їхньої участі. Оскільки ж реальна історія чим далі, тим більше виявляли свою неузгодженість з ідеальним станом, то раз у раз виникали ідеї повернення до її витоків. Найбільш послідовно вони висловлені у вченні Лао-цзи. Але і в античній культурі вони виразно простежуються - від Гесіода й гре­цьких ліриків до Лукреціи Кара. 

З утвердженням світових релігій сенс історії починають вбачати в спасінні. Вважають, що спасінню підлягає не тільки кожна окрема людина, а й світ загалом, оскільки він весь "лежить у гріху". Спокутна жертва Христа (або прийняття Мухамедом Слова від Аллаха) уможливлює спасіння світу, але сам акт спасіння, остаточне очищення світу від грі­ховності відбувається у майбутньому через перехід історич­ного часу у вічніст. Сам цей перехід мислиться найчастіше як катастрофічний І в Євангелії, і в Корані він подається у вигляді сцен "Страшного суду". 

Таким чином, разом з утвердженням світових релігій в розумінні й переживанні історії відбувається справжній пере­ворот: сенс історії переноситься з минулого в майбутнє. Бердяев наводить на користь ідеї кінця історії ще такий аргумент. "Сенс історії поза нею, - пише він у своїй праці  "Самопізнання". - Сенс історії в тому, що вона закінчиться. Історія повинна закінчитися, бо в її межах нерозв'язаною є і проблема особистості. Отже, історія не містить свого сенсу в собі, позаяк не дає ґрунту для розв'язання проблеми особистості.