10. Етнополітика унр за часів Центральної Ради та її концептуальні основи.

Етнополітика ЦР – 2 цілі-відновлення державності, забезпечення дух-культ. розвитку укр.. народу. влітку 1918 р у ЦР було делеговано 202 представники нац.. меншин. теоретичним підгрунттям нац..політики ЦР стала програма кул-нац.автономії (автори-австрійці). 1)-добровільний вибір громадянами національності(для дітей змішаного родоводу), 2)-утворені нац.. громади, що існували віртуально, 3)-нац. уряд може брати дод. податки на нац.. справи, 4)-компетенції нац.. громад обмежувались певним колом проблем (освітні, культурні, релігійні).

Глибокі соціально-економічні, політичні та національні протирічя, посилені 1 світовою війною призвели до краху самодержавства. І в Україні, і в Російській імперії утворилося двовладдя.

Березень 1917, Київ – громадські організації і гуртки, наукові товариства утворили Всеукраїнську Центральну Раду.

Грушевський, який очолив Центральну Раду ставить 2 основні стратегічні цілі:

1)відновлення української державності

2)забезпечення духовно-культурного розвитку українського народу.

Але діяльність ЦР (березень 1917 – квітень 1918 рр.) ні першу, ні другу не виконала, оскільки обстановка в Україні була надзвичайно складною(фактично тривладдя).

1влада – національно-патріотичні сили, що гуртувалися навколо ЦР

2 влада – прибічники соціалістичного розвитку країни (ради роб.депутатів, «ліві»)

3 влада – прибічники контрреволюційних сил, що спиралися на підтримку Тимчасового уряду.

Але Грушевський відстоював ідею автономії України. Оскільки на Україні проживали не тільки українці, то влітку 1918 року до складу ЦР було делеговано 202 представники національних меншин.

Теоретичне підґрунтя національної політики ЦР є програма культурно-національної автономії(сформульована в роки першої світової війни австрійськими соціал-демократами.)

Суть програми:

1.Добровільний вибір громадянами своєї національності.

2.Утворені національні громади повинні існувати екстериторіально

3.Вимоги, компетенції національних громад обмежувались певним колом проблем (освітніми, культурними, релігійними)

4.Обраний національними громадами уряд мав право стягувати додаткові податки на громадські справи.

Ця програма була офіційно закріплена ІІ Універсалом у листопаді 1918 року і проголосила автономію України. Але так і не була реалізована, що продемонстрував ІV Універсал

11. Суть політики коренізації 20-30 рр. Хх ст. Та причини згортання.

Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920х років. Політика започаткувана XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві. Прикладами коренізації стали, зокрема, українізація та білорусизація.

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності.

1- залучення корінного населення до активного держ. i госп. будівництва, 2-врахування нац.. фактора при комплектуванні партійного держ. апарату, 3- запровадження мови корінної нац.-сті в усіх держ. установах, 4-ЗМІ, освіта на укр.. мові i мовах нац.. меншин, 5-нац-держ. районування згідно з фактичним складом населення.

Коренізація була здійсненанібито щоб надати народам СРСР "культурну автономію". Але наміри рад не були такими прозорими, як здавалось, вони мали на меті приспати пильність цих самих корінних народів. Їхнє "бажання" допомогти у розвитку національних культур і мов було зумовлене потребою СРСР показати себе з позитивного боку на світовій арені.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, переслідування неокласиків, розгром Української Академії Наук тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

Вирішивши аграрне питання радянська влада приступила до розв’язання важливих національно-культурних проблем.

У квітні 1923 року в Радянському Союзі була проголошена політика коренізації, яка передбачала вирішення таких проблем:

Залучення корінного населення до активного державного і господарського будівництва.

Корінним населенням вважаються всі ті, хто проживав на території України.

2.Врахування національного фактора при комплектуванні партій, держапарату та громадських організацій.

3. Запровадження мови корінної національності в усіх навчальних закладах та державних установах.

4. Організація освіти, ЗМІ на укр.мові та мовах нац.меншин.

5.Національне державне районування згідно з фактичним національним складом на території

1923 – 1930 ті рр. – понад 80% шкіл, 60% технікумів, 30% інститутів здійснювали навчання українською мовою.+3500 шкіл з мовами нац.меншин.

У 1925 році в Україні проголошено обов’зкове і безкоштовне навчання всіх дітей, віком до 10 років. 30-ті рр.. – семирічна освіта.

Спроби "коренізації" місцевої партійної та радянської влади були половинчастими, і на початку 30-х років були згорнуті у зв'язку з початком кампанії "боротьби з буржуазним націоналізмом", в ході якої основна частина місцевих "коренізаторов" зазнала репресій.