12. Національна політика Директорії I її наслідки.

Директорія(грудень 1918 – лютий 1919)

була створена у середині грудня 1918 року представниками українських політичних партій, що об’єдналися у травні в Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз), в якості органу антигетьманського повстання для поновлення УНР. У складі Директорії були В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко.

Національна політика непослідовна та сумбурна

1.Скасовані всі декрети Скоропадського а також декрет про утворення Академії наук.

2.Було проголошено, що влада в Україні належить трудовому народу.

3.Закон ЦР про національно-територіальні автономії поновлено.

Внаслідок такої політики почалося гоніння на російське населення

22 січня 1919 р. – Акт злуки західної та східної України, яке фактично не відбулося:

1920р.-Петлюра пішов на зближення з Польщею.

20 квітня 1920 р. – Варшава – Таємний договір між УНР і Польщею, згідно з яким остання визнавала верховною владою України Директорію.

Кордони держави по річці Збруч.

Таким чином населення західної території опинилося поза межами України (більше 9 млн чоловік)

Через 4 дні заключ.нова конвенція між УНР і Польщею. Згідно з нею до Польщі переходило керівництво всіма спільними воєнними діями проти Радянського Союзу.

1.Польщі підпорядковувалося економічне життя на території УНР

2.В Україну мали повернутися нащадки польських поміщиків, які володіли землями до 18 ст.

Ці пани виводились з української юрисдикції.

1921-Ризький мирний договір згідно з яким Східна Галичина та західні території відходили до складу Польщі до березня 1939 року.

13. Процеси національно-державного розмежування в процесі коренізації 20-30 рр. Хх

Національна політика коренізації, що була введена радянським урядом у 1923 р. як загальносоюзна політика, в УСРР, поза всякими сумнівами, набула специфічних регіональних особливостей. Сталося це передусім під впливом двох факторів. Перший з них полягав у помітній етнічній строкатості України. Другий був частково похідним від першого і являв собою спробу керівництва республіки (принаймні, його частини) все-таки враховувати цю строкатість і відповідно формувати дещо відмінну парадигму етнополітики в кожному з регіонів.

Попереднє дослідження регіональних особливостей “української” коренізації дає нам підстави концептуально виділяти в її контексті чотири етнополітичних регіони УСРР: Волинсько-Києво-Подільський (колишні Волинська, Київська і Подільська губернії), Північно-Полтавський (колишні Чернігівська і Полтавська губернії, а також Сумський округ Харківської губернії), Донецько-Криворізький (колишні Катеринославська, Донецька губернії і Харківська без Сумського округу) і Південно-Західний (територія колишньої Одеської губернії). Не слід забувати також, що частина південних земель радянського Поділля і північно-західних обширів Одеської губернії (Первомайського округу) увійшла в жовтні 1924 року до територій Молдавської автономії, тобто не входила до складу УСРР. За найзручніші просторово-географічні межі у дослідженні регіональних особливостей національної політики більшовицького режиму в Україні вважаємо адміністративно-територіальний поділ Української СРР станом на кінець 1925 року (41 округ, 706 районів), незважаючи на те, що адміністративний устрій республіки змінювався упродовж усього часу коренізації.

У1924 році на правому березі Дністра утворення Молдавської автономної соціалістичної республіки у складі України.

В сер. 20-х рр.. утворилося 25 національних районів (8 російських, 7 – німецьких, 3 – болгарських, 3 – єврейських тощо)

Національні райони — адміністративно-територіальні одиниці в СРСР та РФ, створені для задоволення етнокультурних потреб місцевого населення, що складало вагомий відсоток мешканців району і було відмінним від титульного народу певної республіки. Часто певні національні райони існували поряд із існуванням відповідної республіки в іншому адміністративно-територіальному підпорядкуванні.

Офіційною мовою була відповідна національна мова.

-створювалися селища національних меншин.