Размещено на http://www.allbest.ru/
Вступ
В англомовній політичній і науковій традиції для позначення статусу мови зазвичай використовується термін «офіційна». Така ж тенденція спостерігається і в багатьох інших країнах світу. Наприклад, у Туреччині одна офіційна мова – турецька, в Сінгапурі чотири офіційні мови – англійська, китайська, малайська і тамільська, в ЮАР 11 офіційних мов. Але в жодній із вказаних країн немає державної мови. З 12 країн Східної Європи лише одна використовує в конституції поняття «державна мова», 9 – «офіційна», а дві формально не встановлювали у своїх конституціях статус мов. У 5 країнах мови меншин мають офіційний статус у регіонах їх компактного проживання. [4]
У пострадянських державах склалася власна логіка формування мовної політики, пов'язана з необхідністю визначити статус в першу чергу російської мови. У державах, що взяли різкий курс на «відокремлення» від радянського минулого, російська мова на офіційному рівні визнається нелегальною і стає об'єктом дискримінаційної політики (країни Прибалтики). Держави, що прагнуть підсилити власні конкурентні переваги, пов'язані з чинниками національної ідентичності, використовують модель єдиної державної (корінної) мови, плюс однієї офіційної або мови міжнаціонального спілкування (російської) мови. Проте деякі країни надалі вилучали з національного законодавства положення про статус російської мови (Казахстан, Узбекистан).
Припускається офіційний статус для мов деяких національних меншин лише на регіональному рівні. Політика цього типу є результатом присутності в соціокультурній і політичній тканині держави одночасно двох або декількох конкуруючих «Великих традицій». Основною проблемою подібних ситуацій стає збалансування загальнонаціонального запиту на сильну «державність» з потребами регіональних і мовних груп в збереженні власної ідентичності. У такій ситуації суперництво еліт, що відстоюють протилежні інтереси, є неминучим. [6]
Спираючись в своїй політиці на переважний розвиток ефективних мов (а це в першу чергу світові мови), держави роблять вибір на користь активнішої і продуктивнішої участі в міжнародних процесах і світовому розподілі праці. У той же час культури з локальним або маргінальним статусом, роблячи ставку на підтримку власної мовної автентичності і жертвуючи конкурентоспроможністю зараз, зберігають за собою право бути носієм культурної альтернативи, яка завжди має шанс стати основою нової моделі конкурентоспроможності в майбутньому. [3]
Місце та роль мови у суспільстві
Мова – один із найвизначніших людських витворів, універсальне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Це, за висловом німецького філософа Мартіна Гайдеггера, оселя людського духа.
Кожна мова є надбанням певного народу. Вона не тільки найпотужніший засіб спілкування, знаряддя думки (мислення), а й дух народу, його історія і водночас необхідна умова існування не лише культури народу, а і його самого. Мова є засобом духовного формування особистості. У ній зафіксовано історичний досвід попередніх поколінь, неповторний менталітет етносу, його духовні надбання. Вона допомагає краще зрозуміти людину в її минулому і сьогоденні. Мова, крім цього, є важливим державотворчим чинником, засобом консолідації народу.
Немає жодного суспільства, яке б не знало мови, яке б не володіло цим найважливішим засобом людських зносин; нею постійно користуються люди в своїй трудовій діяльності, спрямованій на досягнення певної мети; без мови не може існувати будь-яке виробництво, не можуть розвиватися культура, наука, мистецтво; за допомогою мови, люди висловлюють свої думки і передають їх іншим людям; за допомогою мови людство зберігає й передає новим поколінням нагромаджений досвід. [7]
Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.
Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.
Українська мова – одна з прадавніх слов’янських мов і є рідною для десятків мільйонів людей. В Україні 72,7 відсотка становлять українці – корінні її мешканці. Кожний народ – творець своєї рідної мови. Для українців рідна мова – мова нашої нації, мова предків, яка зв’язує нас між собою і з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням. Згадаймо слова В. Сосюри: «Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема». Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А на думку Є.М. Верещагіна і В.Г. Костомарова, «національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу». Тому знати, берегти і примножувати рідну мову – це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів.
Ставлення до рідної мови є свідченням національної свідомості і рівня культури народу, його цивілізованості. Воістину справедливі слова О. Гончара: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе». Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його самосвідомості і визначником розвитку культури є, поряд з турботою про збереження природних багатств і примноження цінностей духовної культури, постійна турбота про екологію мовного середовища.
Маємо ряд історичних фактів, що свідчать про престижність української мови. Наприклад, у Великому Литовському князівстві вона була державною мовою; як актова мова використовувалася в Молдавському князівстві; бахчисарайські хани листувалися нею з турецькими султанами. Українську мову вивчають у багатьох університетах світу, а з розвитком і утвердженням незалежності України зростає міжнародний авторитет української мови як державної. [8]
Без мови немає нації, без нації немає держави – це азбучна істина. Мові належить головна об'єднавча роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. «Мова – залізний обруч, мова згуртовує народ воєдино», – так сказав ще 1820 року фінський письменник Яакко Штейні.
Вороги й поневолювачі українського народу добре розуміли, що втрата рідної мови веде до упокорення, безликості, зрештою – до зникнення нації. І тому українська мова методично й жорстоко знищувалася імперськими й комуністичними циркулярами, наказами, розпорядження ми, яких за 300 років було видано кілька сотень.
Здобувши незалежну Україну, ми отримали історичне право – відродити рідну мову і підняти її до рівня, гідного народу, який дав світу таких геніїв, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко.
Мова належить до атрибутів держави, тобто є одним із визначальних чинників державності народу з кордонами, територією, армією, податками. А тому питання становища державної мови – це такі ж питання національної безпеки держави, як проблеми прозорості наших східних кордонів, реформування Збройних сил, територіальна цілісність. Коли зазіхають на нашу територію, органи влади, може, не так рішуче, як нам би хотілось, та все ж реагують. А коли зазіхають на мовний суверенітет, належна реакція відсутня. «Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави», – сказав член Французької академії Жан Дютур після ухвалення парламентом Франції 11 липня 1994 р. закону про охорону французької мови. Наша влада повинна так само розуміти важливість української мови у справі збереження та розвитку української держави і діяти на її користь, як це відбувається в усіх цивілізованих країнах.
За майже двадцять один рік незалежності влада України так і не навчилася захищати мовний простір своєї країни. Як наслідок, ми маємо слабку й нестійку у мовному вимірі державу. Якщо характеризувати кількома словами, то державна мова в Україні залишається сиротою. Державна мова стала об'єктом нещадного витіснення і руйнівних впливів через ЗМІ, естраду, книговидання. Українська мова в незалежній Україні стала предметом не державної опіки, а найбрудніших політичних спекуляцій та політичних торгів, про що свідчать усі, без винятку, парламентські та президентські кампанії.
Мовна політика в державі та її законодавчі засади
Мовна політика – це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється регулювання.
У XX столітті мовна політика вийшла й на міжнародну арену. Скажімо, існує статус «світових мов» ООН (англійська, французька, іспанська, арабська, китайська, російська). Останнім часом до мовної політики долучилася й Рада Європи, що ухвалила 5 листопада 1992 року «Європейську Хартію про місцеві мови та мовні меншини». Основною ідеєю хартії є «необхідність рішучих дій у захисті місцевих мов і мов меншин». Хартію було ратифіковано Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, – на жаль, у вигляді, який у майбутньому дасть змогу говорити не так про порятунок реліктових мов на кшталт караїмської чи кримчацької, як висувати чергові аргументи про «утиски» в Україні мови російської.
Розглянемо стан сучасного мовного законодавства України.
Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». [1]
Статус української мови як державної після сторіч царських заборон, короткого періоду відродження в добу Визвольних змагань і так званої «українізації» та подальших десятиріч радянської русифікації було встановлено 27 жовтня 1989 року, коли Верховна Рада УРСР ухвалила Закон УРСР «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР», виклавши ст. 73 Конституції УРСР з редакції: «Державною мовою УРСР є українська мова. УРСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. УРСР забезпечує вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР. В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися поряд з державною мовою і інші національні мови. Українська РСР виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується населення республіки. Порядок застосування української та інших мов в Українській РСР визначається законом».
Першою легальною незалежною масовою всеукраїнською організацією, яка постала в лютому 1989 року не за вказівкою «згори», а з широкої народної ініціативи, стало Товариство української мови ім.Т. Шевченка. Трохи згодом воно стало «парасолькою» для всіх новостворених демократичних організацій.
Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» було ухвалено наступного дня, 28 жовтня 1989 року. Його ухваленню передувала велика підготовча робота. Проект закону, підготовлений у надрах тодішнього ідеологічного відділу ЦК КПУ, у річищі тогочасних установок на «гласність і демократизацію» було винесено на всенародне обговорення, в ході якого було висловлено 23967 пропозицій і зауважень. До Президії Верховної Ради УРСР надійшло й чотири альтернативні законопроекти: від Львівської обласної ради Товариства української мови, інтернаціональної групи Дніпропетровська, колективу Львівського поліграфічного інституту та від групи київських науковців. Три з цих проектів орієнтувалися на радикальну «українізацію», один (дніпропетровський) – на консервування «статус-кво».
Всі пропозиції було розглянуто й узагальнено робочою групою на чолі з депутатом, директором Інституту філософії АН УРСР, академіком В. Шинкаруком, який і доповідав доопрацьований проект на сесії Верховної Ради УРСР. В ході обговорення на сесії з ініціативи депутатів (найбільше – Г. Крючкова, тоді першого секретаря Одеського обкому КПУ) було прийнято ряд поправок до закону, які формально додатково гарантували права російської та інших національних мов, а практично – намагалися стримати фактичне утвердження мови української. З урахуванням цих поправок закон було прийнято в цілому, і він досі лишається нормативним документом, що регламентує разом із ст. 10 Конституції України мовну політику в державі.
Слід відзначити, що чинне законодавство не передбачає жодних санкцій до порушників Закону про мови. Більше того, сам Закон розмитістю окремих положень не може не провокувати його порушень.
Окремі положення Закону «Про мови в Українській РСР» було деталізовано (або просто дубльовано) низкою інших законодавчих та підзаконних актів. Так, Закон УРСР «Про освіту» в редакції від 23 травня 1991 року проголошував, що мова освіти визначається законом УРСР «Про мови в Українській РСР» (ст. 6). У новій редакції Закону від 23 березня 1996 року цю статтю (тепер – ст. 7) було доповнено словами «визначається Конституцією України.» (і далі за текстом). Такого ж змісту ст. 11 є в Законі України «Про інформацію» (від 2 жовтня 1992 року): «Мова інформації визначається Законом «Про мови в Україні», іншими законодавчими актами України в цій сфері, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною». У Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (від 16 листопада 1992 року) вказується, що «друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами» (ст. 4).
Один з найвідоміших документів «романтичної доби» становлення українського законодавства, «Основи законодавства України про культуру» (від 14 лютого 1992 року), декларує: «Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови. Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання в сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України» (ст. 4). На користь української мови висловлюється Закон України «Про телебачення і радіомовлення» (від 21 грудня 1993 року):
«Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території. Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою» (ст. 9).
Аналогічний запис зроблено і в Законі України «Про рекламу» (від 6 липня 1996 року): «Мова реклами визначається законами України «Про мови в Україні», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», іншими законодавчими актами України в цій сфері, міжнародними договорами та угодами.
«Зареєстровані у встановленому порядку товарні знаки, логотипи можуть наводитись мовою оригіналу» (ст. 6).
Нарешті, Закон України «Про видавничу справу» (від 5 червні 1997 року) встановлює: «У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України «Про мови в Україні» та інших законодавчих актів України. Вся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи та організації, видається державною мовою. Держава заохочує підготовку, виготовлення та розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні. Дотримання державної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади».
Нарешті, згідно з Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» в редакції від 27 травня 1997 року (ст. 26, п. 50) до виключного відання сесій сільських, селищних та міських рад належить: «вирішення відповідно до закону питання про мову (мови), якою користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях».
Не можна проминути тут ще однієї обставини, суттєвої для подальшого формування мовної політики України. Як уже говорилося, 24 грудня 1999 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин». Закон створює особливий статус для мов таких національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдаван, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків. Причому в разі, якщо число осіб, які належать до вказаних національностей, перевищує в межах певної адміністративно-територіальної одиниці 20 відсотків, ця мова отримує в межах цієї одиниці статус офіційної.
Зауважимо – остання норма не є нормою самої Хартії, а була виписана власне українськими законодавцями. Причому нечіткість її формулювання дозволяє різнотлумачення: чи йдеться про 20% представників саме національної меншини (в цьому разі російська мова отримує привілейований статус в областях сходу й півдня), чи йдеться про 20% тих, хто говорять цією мовою (тоді російська мова отримує статус регіональної офіційної практично в усій Україні, за винятком хіба що Галичини).
«М'який» компромісний характер закону на певному етапі певною мірою полегшив впровадження української мови в різні сфери суспільного життя (хоча й уповільнив темпи такого впровадження). Проте сьогодні цей закон практично себе вичерпав. Він уже практично нездатен захищати дальшого розвитку української мови, її утвердження в усіх сферах суспільного життя. Більше того, протягом останнього часу намітилися тривожні тенденції до повного згортання сфери вжитку української мови.
Виходячи з цього, логічним є ухвалення цілком нового закону «Про державну українську мову», який регулював би особливості функціонування й державного захисту саме державної мови. Такий закон повинен чітко встановити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну тут на сьогодні цілковиту безсистемність.
При цьому державна підтримка мов національних меншин могла б регулюватися окремими законодавчими актами. [10]
3. Мовна ситуація в Україні
Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях. Якщо на території однієї країни поширені дві або кілька мов, для вивчення мовної ситуації важливо визначити ступінь поширення кожної мови, а також їхні оцінювальні характеристики. За умов конкуренції двох або кількох мов у одній країні особливо важливим для виживання мови є її комунікативна потужність. За цим параметром мовні ситуації поділяються на рівноважні й нерівноважні.
Нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома літературними мовами – українською та російською. Асиміляція значної частини українського населення, що спричинила ослаблення національної самосвідомості українців, витіснення української мови російською у східних, південних і частково центральних областях України, передусім у великих промислових центрах, становить одну з головних перешкод у побудові національної держави, незалежної від колишньої імперської метрополії.
Деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Внаслідок відсутності фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш точний кількісний розподіл населення за мовною ознакою невідомий. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику. Однак певні дані, у зв’язку із досліджуваною проблемою, дають деякі передвиборні опитування.
Результати перепису 2001 р. щодо виявлення мовних характеристик груп національних меншин якраз і показали, що у функції мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірно для державної мови, а все ще російська. Так, 62,5% білорусів, 83% євреїв, 88,5% греків, 58,7% татар, 30,3% болгар, що мешкають у Україні, назвали рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих же групах відповідно 17,5%, 13,4%, 4,8%, 4,5%, 5,0%. З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71% поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною українську мову і тільки 15,6% – російську.
Щодо титульної нації, то українців в Україні мешкає 37 млн. 542 тисячі, що становить 77,8% (загальна чисельність населення України на 5 грудня 2001 р. становила 48 млн. 241 тисячі осіб). 85,2% українців назвали рідною українську мову і 14,8% вважають рідною російську. Попередні переписи фіксували послідовне зменшення в українській спільноті осіб, які вважають рідною українську. Так, згідно з переписом 1959 p., кількість таких осіб серед українців становила 87,7%, у 1970 p. – 85,7%, у 1989 р. – 81,1%.
Росіяни становлять найчисленнішу національну меншину – їх мешкає в Україні 8 млн. 334 тисячі, що становить 17,3%. Для абсолютної більшості росіян рідною лишається своя мова, українську назвали рідною 3,8% росіян. Таким чином, на сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація – кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному проявляються в різних областях. Це і визначає гостроту мовного конфлікту.
Українська мовна ситуація обтяжена наявністю чіткої розділової лінії між географічними зонами переважного використання російської і української мов. За даними дослідження Інституту соціології НАНУ, виключно українською мовою в своєму повсякденному житті користуються 82,2% жителів західних областей України, виключно російською говорять 80,4% жителів Донецького регіону і АР Крим. Причому, як показують результати щорічних національних моніторингових досліджень Інституту соціології НАНУ, мовна ситуація в Україні є стабільною і в цілому не зазнала істотних змін з 90-х років минулого століття. Спираючись на ці дані, автори вказаних досліджень приходять до висновку про неефективність мовної політики, що реалізовується в Україні, як інструменту експансії української мови у всі сфери життя і діяльності рівномірно в регіональному зрізі. Проте можна запропонувати й іншу інтерпретацію отриманих результатів: мовна політика в Україні не стільки неефективна, скільки неадекватна мовній ситуації, що об'єктивно склалася в Україні, де російська мова стійко відтворюється як внутрішня мова і мова спілкування на великій частині (фактично, половині) території держави.
З 1 вересня 2005 року набрала чинності норма, згідно якої судочинство в Україні повинне здійснюватися виключно на державній мові. 20 грудня 2007 року Конституційний Суд України виніс ухвалу про обов'язковий порядок дублювання, озвучування або субтитрування всіх іноземних фільмів, що транслюються в Україні, лише державною мовою. 26 березня 2008 року Національною радою з питань телебачення і радіомовлення прийняті рекомендації, що передбачають поступове збільшення частини української мови в ефірі телерадіокомпаній.
Щорік в Україні кількість шкіл з російською мовою викладання скорочується майже на півтори сотні. Російська та інші мови активно витісняються з освітньої сфери у зв'язку із зміною правил прийому абітурієнтів у вищі учбові заклади України і введенням системи Незалежного Зовнішнього Оцінювання, здійснюваного лише на державній мові.
Ці і багато інших фактів свідчать про те, що законодавчий процес, що відноситься до мовної політики в Україні, стійко направлений на звуження сфер вживання російської та інших мов.
У перші роки незалежності було досягнуто певних успіхів в утвердженні української мови у статусі державної мови. Розширилася сфера її вжитку в адміністрації, в освіті, у науці, з’явилося більше українськомовної преси й книжок, у вищих навчальних закладах було впроваджено обов’язковий іспит з української мови і обов’язковий курс ділового українського мовлення. Однак кожен крок, спрямований на розширення функцій української мови, супроводжується опором з боку проросійських орієнтованих груп населення. Протистояння посилилося з початком президентства Леоніда Кучми, який переміг на виборах завдяки підтримці електорату східних областей, де містяться великі промислові центри зі значно більшою, ніж в інших регіонах, концентрацією російського і російськомовного населення (за даними перепису 2001 р., у Донецькій області мешкає 38,2%, а в Луганській – 39% росіян, українців відповідно – 56,9% і 58%). [11]