Великобританія. Еволюція двопартійної системи.Лейбористська націоналізація. Політика консервативних кабінетів м. Тетчер та Дж. Мейджора. Т. Блер

З червня 1940 р. по червень 1941 р. Великобританія фактично на­одинці протистояла Гітлеру, в чиєму розпорядженні опинилися ресурси практично усієї Європи. 16 липня 1940 р. фашистський диктатор підписав директиву «Морський лев» (вторгнення на Британські острови), а 15 серпня відбувся перший масований наліт гітлерівських «Люфтваффе» на Англію. 7 вересня 625 бомбардувальників бомбили Лондон. Як відомо, вторгнення сухопутних сил так і не відбулося. Однак навіть після 22 червня 1941 р. становище Англії залишалося винятково складним. Для мобілізації усіх ресурсів уряд консерватора У. Черчілля узяв під державний контроль виробництво і розподіл 75% вироблюваної в Англії продукції та 90% фінансових ресурсів країни.

Державне регулювання економіки визнавалося населенням як цілком необхідне і єдино вірне в умовах війни. Успіхи СРСР у боротьбі з фашистським агресором пробуджували у рядових англійців симпатії до соціалізму. Уже в 1942 р. Черчілль був вимушений зважати на можливість падіння свого кабінету і заміни його прора-дянським урядом Стаффорда Кріппса, лівого лейбориста, колишнього посла Англії в СРСР.

У травні 1942 р. Великобританія підписала з СРСР договір про дружбу і взаємодопомогу. В роки війни фактор симпатій населення до свого східного союзника змушував переконаного антикомуніста Черчілля йти на усе нові поступки СРСР, зокрема в питаннях післяво­єнних кордонів у Східній Європі. Влітку 1945 p., саме під час роботи Потсдамської конференції країн-переможниць, в Англії відбулися парламентські вибори. Мало хто, включаючи Трумена і Сталіна, сум­нівався в їх формальному характері. Перемога Черчілля була, здава­лось би, запланована. Однак на продовження переговорів прибув уже новий прем'єр - К. Еттлі, лейборист. Із загального числа 640 депутат­ських місць його партія здобула 393 і сформувала стійкий уряд, який протримався до 1951 р.

Третє (після двох міжвоєнних) перебування лейбористів при владі ознаменувалося здійсненням масштабної націоналізації промисловості і фінансової сфери. Держава націоналізувала Англійський банк, вугільну і газову промисловість, енергетику, цивільну авіацію, залізничний транспорт. Дещо пізніше, уже в 50-х роках, було націоналізовано сталеливарну промисловість і, тим самим, доведено частку державного сектора в промисловому виробництві країни до 20%.

Зі сторони це виглядало як спроба переходу до «соціалізму» мир­ним шляхом, через викуп промислових та транспортних підприємств, а також фінансових структур у попередніх приватних власників. При­чому самі власники не виявляли найменшого занепокоєння. Викупо­вувалися ті галузі, які вимагали значних постійних капіталовкладень, а приносили далеко не найвищий дохід (прикладом може служити вуглевидобування, яке сьогодні у всьому світі збиткове і перебуває на державних дотаціях). Капіталісти, отримуючи високу компенсацію, як правило, вкладали отримані кошти у розвиток тих галузей, де прогнозований прибуток очікувався вищим,- у новітні технології, у виробництво побутової телерадіотехніки, модного одягу чи навіть у шоу-бізнес. Це дозволяло створювати нові робочі місця, а отже, зменшувати безробіття.

Найбільш організовані загони робітничого класу (ті ж шахтарі) рап­том опинилися ніби поза класовою боротьбою - тепер вони працювали не на капіталіста-експлуататора (чим завжди залякували пролетаріат марксисти), а на державу (як це було в СРСР та інших «соціалістич­них» країнах). Отже, різко скорочувалася кількість страйків та інших акцій протесту, а також економічні втрати від таких акцій.

Зосередивши в своїх руках 30-40 відсотків національного доходу, держава була вимушена різко збільшити чисельність управлінських структур. Зокрема, з'явилися нові міністерства - праці, постачання, енергетики тощо. Відповідно виросла армія чиновників - у шість разів за період з 1914 по 1954 pp. Кошти на викуп підприємств та утримання розбухлого чиновницького апарату держава мусила вишукувати шля­хом різкого збільшення податкового тиску на усі категорії населення, включаючи пролетаріат. У лейбористській Англії робітники опинилися у великому програші. їхня заробітна плата була заморожена, а ріст по­датків (на націоналізацію) та інфляція призвели до того, що фактичні доходи робітників у 1951 р. скоротилися на 20 відсотків порівняно з періодом, коли при владі перебували консерватори.

На виборах 1951 р. перемогли консерватори, після чого обидві провідні політичні партії поперемінно перемагали на виборах 50-70-х років. Програма лейбористської націоналізації, активно розпочата у другій половині 40-х років, була спершу згорнута, а згодом, уже за прем'єрства М. Тетчер, розпочалася денаціоналізація.

Цікаво, що подібний феномен пережили більшою чи меншою мірою й інші європейські країни, зокрема Франція, Португалія (після т. зв. «ре­волюції гвоздик») тощо. Держава, здійснюючи націоналізацію промис­ловості, несподівано замість очікуваних прибутків починала зазнавати збитків, протягом лічених років втрачалися позиції на світовому ринку продукції націоналізованих галузей. Так, Англія в 70-х роках ввозила 50% автомобілів, майже 80% холодильників, 70% ЕОМ тощо. Середньо-душові доходи населення вперше за останні сотні років упали нижче від середньоєвропейських.

Причин було три. По-перше, капіталісти тих країн, де уряди надто ревно починали націоналізацію, намагалися не ризикувати і починали вивозити капітал туди, де їх власності поки що нічого не загрожувало. По-друге, високі прямі та непрямі податки не стимулювали розвиток виробництва і споживання всередині самої країни, відбивалися на рівні зайнятості. Нарешті, по-третє, державний сектор капіталістичної економіки не витримував конкуренції з приватним. Ситуація в мініа­тюрі нагадувала світове змагання двох систем - капіталістичної і со­ціалістичної. Державним підприємством управляє чиновник, чиє го- ловне завдання - зберегти посаду. Приватним - менеджер, чиї репу­тація і доходи прямо залежать від успіху і прибутку. Прорахунки ка­піталістичного підприємства, його розорення ведуть до поглинання банкрута більш конкурентоспроможною фірмою з ефективнішим управлінням. Втрати державного лягають тягарем на державний бю­джет. Стимулювання праці робітника також суттєво відрізняється, причому це стосується як позитивних (преміювання, службовий ріст тощо), так і негативних (загроза безробіття, зниження заробітної пла­ти, неповний робочий день) стимулів.

У перші роки після націоналізації ця різниця, за інерцією, ще не­значна, але згодом, коли вимагається модернізація матеріальної бази, часткове чи повне перепрофілювання виробництва, пошук нових джерел сировини та ринків збуту тощо, ситуація починає відрізнятися уже кардинально.

Консервативні уряди, зокрема в 1971-1974 pp., намагалися стри­мувати вказану загрозливу тенденцію втрати світових позицій колиш­ньої «майстерні світу» з допомогою паліативів. Так, у 1971 р. був прийнятий закон про обов'язкову реєстрацію профспілок, заборону політичних страйків та страйків, не санкціонованих профспілковими центрами, під загрозою великих штрафів. Тим самим англійським ка­піталістам пропонувалися дещо сприятливіші умови для розвитку виробництва. Лейбористи пропонували свої, не менш надумані, ре­цепти оздоровлення економіки. Наприклад, встановлювали «стелю» для росту заробітної плати осіб найманої праці.

Окрім згаданої реформи управління економікою, держава і право післявоєнної Англії зазнали ряду інших важливих змін. Так, у 1948— 1949 pp. лейбористи провели дві реформи конституційного права. Спершу було скасовано подвійний вотум для осіб з університетською освітою (до цього традиційно могли подавати два голоси на виборах до парламенту). В 1949 р. термін дії відкладального вето палати лор­дів було скорочено з двох років до одного. У 1955 р. число виборчих округів по виборах в палату общин збільшилося з 625 до 630 за раху­нок сільських місцевостей. У 1969 р. було надано виборчі права осо­бам у віці від 18 років, тобто знижено віковий ценз виборців. Закон 1963 р. дозволив спадковим перам зрікатися титулу (і місця в палаті лордів) для того, щоб мати змогу взяти участь у виборах до палати общин. Тут бралися до уваги не лише вищі можливості «коммонера» в розробці та прийнятті законів країни у порівняння з «пером», а й те, що лише депутат нижньої палати міг у перспективі очолити уряд країни.

Не вдалося лейбористам у 1968-1969 pp. реформувати палату лордів, позбавивши представництва в ній тримачів спадкових титулів (крім спадкових лордів в ній були представлені вищі сановники англіканської церкви, а також особи, яким це право надане довічно - але не спадково - королівською владою на знак визнання якихось заслуг перед державою разом з титулом, як, наприклад, Маргарет Тетчер).

Вдруге лейбористи повернулися до цієї ідеї у листопаді 1998 р.

Великобританія у післявоєнні роки стала однією з провідних країн НАТО. Договір про дружбу і співробітництво з СРСР був денонсований Радянським урядом у 1955 р. Англія була і продовжує залишатися ядерною державою. У післявоєнний період її збройні сили були кілька разів задіяні у масштабних військових конфліктах, зокрема в англо-франко-ізраїльській інтервенції проти Єгипту в 1956 р., фолклендській кризі, бомбардуваннях Сербії тощо. Намагання зберегти роль світової держави у післявоєнні роки оберталося для Англії необхідністю підтримання і нарощування військового потенціалу, що лягало додатковим тягарем на її і без того напружений бюджет.

70-ті роки XX ст. стали для Великобританії часом нелегких випро­бувань, роками пошуку виходу з кризи. Виправляти помилки післяво­єнних лейбористських урядів випало прем'єру Маргарет Тетчер (Ро­біне), внучці шевця і дочці власника бакалійної ятки. Ідеолог «нового торізму» стала прем'єром у віці 54 роки.

У кінці 70-х років за Англією закріпилася репутація «хворої людини Європи». Найнебезпечнішою з хвороб була інфляція, яка сягнула двозначної цифри в річному обчисленні. Лейбористські уряди в 1974-1979 pp. намагалися вирішити проблему двома шляхами: домовитися з профспілками про заморожування заробітної плати та обкласти найбагатших громадян максимально високими податками (82,7 від­сотка доходів). Профспілки, які перебували в зеніті своєї могутності, на компроміс не йшли. В свою чергу, підприємці, задушені податками, почали вивіз капіталу за кордон. Довелося брати кредити у МВФ на умовах останнього, що стало відчутним ударом для почуття націо­нальної гордості британців.

У 1979 р. консерватори перемогли на виборах до парламенту і сформували власний кабінет міністрів. Спочатку в його складі пере­важали аристократи (для прикладу, сім міністрів були випускниками престижної приватної школи в Ітоні), але дуже швидко «залізна леді» замінила міністрів-лордів людьми з більш скромним родоводом. Чле­нами кабінету стали син залізничника Сесіл Паркінсон, син дрібного торгівця Норман Теббіт, син годинникаря Кеннет Кларк і така інша публіка. Цьому було своє пояснення - лорди ніби «соромилися» про- водити в життя ті пункти програми уряду, які вели до погіршення становища народних мас, побоюючись опинитися під вогнем критики охлосу.

Стиль управління нового прем'єра в Англії відразу дістав оцінку «революції місіс Тетчер»: приблизно удвічі було скорочено число засідань кабінету, міністри не наважувалися просити аудієнції у прем'єра, щоб не нарватися на прискіпливий рознос. Основні кроки своєї політики Тетчер здійснювала з допомогою численних спеціаль­них комітетів, у складі яких працювали особисто віддані їй люди. Тим самим, міністри втратили частину своїх звичних прерогатив та реального впливу в країні. За перші десять років її правління у від­ставку подали 25 міністрів, причому далеко не всі з власної волі. Про­грами «старих консерваторів» завжди орієнтувалися на «золоту се­редину», на поміркованість, на проблеми т. зв. критичних груп насе­лення - безробітних, пенсіонерів, дрібних торгівців під загрозою розорення тощо. Тетчер зробила спробу зупинити хронічну кризу економіки з допомогою монетаризму, скорочення державних витрат, ефективнішого податкообкладання, припинення державного фінансу­вання «хворих качок» (так в Англії називали збиткові підприємства), приватизації раніше націоналізованих галузей промисловості.

«Залізна леді» була переконана, що інфляція становить більшу небезпеку, ніж безробіття, що держава повинна відмовитися від спроб державного регулювання цін і доходів. Уряд не повинен виступати посередником у взаємовідносинах підприємців і профспілок, усе повинно вирішуватися вільним ринком. Держава зводить до мінімуму свої зобов'язання у галузі соціальних програм, освіти, охорони здоров'я.

У перші роки правління «нових торі» безробіття в країні зростало темпами 1,5 тис. чоловік на день, і, врешті, досягнуло 3 (за даними профспілок, навіть 4) млн чол. Були підірвані ті галузі економіки, які колись дали Англії право називатися «майстернею світу»,- сталели­варна, машинобудівна, кораблебудівельна. Цей процес, в окремих випадках, мав незворотний характер. У приватні руки були передані усі державні корпорації: «Брітіш телеком» (зв'язок), «Брітіш гес» (га­зова промисловість), «Брітіш петролеум» (нафта), сталь, електроенер­гія, водопостачання, вугільна промисловість. Уперше за свою історію Англія стала більше ввозити, ніж вивозити, а дефіцит зовнішньої тор­гівлі в 1988 р. склав 13 млрд фунтів стерлінгів.

Ситуація була настільки драматичною, що її можна сміливо порів­нювати з країнами СНД 90-х років. Щоправда, на уряд консерваторів спрацювали три позитивні обставини. Перша - успішно виграний конфлікт з Аргентиною навколо Фолклендських (Мальвінських) ост­ровів. 440 британських десантників розправилися з 1200 аргентинських коммандос. Спалах патріотичних настроїв у країні дозволив М. Тетчер виграти вибори і подовжити своє перебування при владі. Друга - віднайдення величезних запасів нафти в Північному морі (річний видобуток вийшов на 90 млн тонн), що дозволило з імпортера перетворитися на експортера, державні прибутки від нафти сягнули 10 млрд ф. ст. на рік. Третя - незворушність і витримка прем'єра в затяжному конфлікті 1984-1985 pp. із страйкуючими шахтарями. Уряд свідомо йшов на цей конфлікт, тричі - у 1980, 1982, 1984 рр.-приймаючи закони, що суттєво урізали права профспілок. Так, були оголошені незаконними страйки солідарності, за проведення яких за­грожували мільйонні штрафи. Рік боротьби з страйкуючими шахта­рями, що принесло навіть людські жертви, завершився перемогою Тетчер. Відтак уряд зумів добитися того, що енергетики, комунальні службовці та інші профспілки відмовилися від страйків як засобів досягнення поставлених цілей. Страйковий рух перестав бути гло­бальною загрозою для економіки, як тільки профспілки переконалися в безплідності страйків. Вдалося збити інфляцію, щоправда, не до нуля, як передбачалося. Але 4-6 відсотків річних порівняно з колишніми 10-16 були успіхом.

Починаючи з 1981 р. темпи економічного росту були вищими, ніж у європейських сусідів {6,2-9,9 відсотки в рік, що навіть перевищувало найбільш оптимістичні прогнози).

Електорат Тетчер становили власники. За 80-ті роки відсоток до­мовласників в країні виріс з 52 до 66. З мільйона тих, хто викупив муніципальні будинки, 44 відсотки становили кваліфіковані робітники. Якщо в 1979 р. тримачами акцій були 7 відсотків виборців, то в 1987 p.-усі 19.

Ідеалізувати роки правління Тетчер не доводиться. Так, в 1987 р. за межею бідності проживали 8 млн чол., або 17 відсотків населення -на третину більше, ніж в 1979 р. В особливо складному становищі опинилися 7 млн англійських пенсіонерів. Цікаво, що витрати на уря­довий апарат не лише не скоротилися, але й зросли - до 4,9 млн ф. ст. в рік. Уперше в історії країни утримання глави уряду обходилося до­рожче, ніж королівська сім'я з її палацами і замками. Коли прем'єра почали звинувачувати, що вона добилася близькосхідних підрядів на будівельні роботи для компанії, де її син Марк володіє крупним паке­том акцій, «залізна леді» заявила, що ... пишається своєю допомогою вітчизняній економіці. Тетчер не приховувала свого прохолодного ставлення до об'єднання Німеччини, не виключала можливості засто- сування ядерної зброї у конфлікті з Аргентиною, скептично ставилася до ідеї спільної європейської валюти - ЕКЮ. Доходи середнього англійця, хоч і виросли за роки її правління, усе ж залишалися удвічі меншими, ніж доходи «бундеснімця».

Врешті настав момент, коли Маргарет Тетчер змусили піти у від­ставку, її наступник Джон Мейджор був компромісною фігурою, яка мала продовжити лінію консерваторів уже без «залізної леді».

У нове, третє тисячоліття Англія входить з новим лейбористським урядом Тоні Блера. Наприкінці 1998 р. лейбористи оприлюднили про­граму модернізації суспільства. Найбільш сенсаційною стала спроба реорганізувати палату лордів. Сьогодні вона складається з носіїв ти­тулів перів та 500 пожиттєвих членів. Після реформи в палаті лордів мають залишитися лише призначені члени, місце у спадок передава­тися уже не буде. Виконали лейбористи й іншу передвиборну обіцянку - скликати представницькі законодавчі органи Шотландії та Уельсу. У відання цих органів народного представництва передаються питання судочинства, освіти, охорони здоров'я та збору податків, хоча загальне визначення напрямів економічної, військової та зовнішньої політики залишається прерогативою парламенту, який засідає у Вест-мінстері.

У травні 1999 р. вперше з 1707 р. відбулося скликання шотландсь­кого парламенту. Тоді ж відбулися вибори до парламенту Уельсу, який раніше взагалі ніколи не скликався. І якщо на виборах до уель­ського парламенту впевнену перемогу здобули лейбористи, то в шот­ландському парламенті другу за чисельністю фракцію склала Націо­нальна партія Шотландії (37 мандатів із загального числа 129 місць), яка виступає за відокремлення і утворення самостійної держави.

Основні аргументи сепаратистів базуються на можливості відо­кремленого користування нафтовими родовищами Північного моря, що має відразу різко підвищити рівень життя населення незалежної Шотландії порівняно із загальнобританським. В уельському парла­менті націоналістична партія «Плед Симру» має 17 місць з 60, що та­кож може служити ознакою популярності сепаратистських настроїв. Починає зсуватися з мертвої точки питання про Ольстер. У 1998 р. була підписана низка угод з представниками ірландської католицької опозиції, випущені з в'язниць бойовики терористичної Ірландської Республіканської Армії (ІРА).

Лауреатами Нобелівської премії миру того року стали лідери пів-нічноірландських католиків Джон Х'юм та тамтешніх протестантів Девід Трімбл.

Песимісти сьогодні стверджують, що можливий розпад Великобританії на кілька дрібних держав за зразком колишнього СРСР. Нарешті, після трагічної загибелі леді Ді (розведеної дружини на-слідного принца Чарльза) якийсь час точилися розмови про ліквідацію інституту монархії чи, принаймні, про дуже серйозне скорочення державних витрат на утримання королівського дому.

Цікавим видається і той факт, що Тоні Блер здобував освіту в ари­стократичних приватних навчальних закладах. Тим самим, услід за прикладом дочки бакалійника Тетчер, лейбористський прем'єр сам ніби руйнує традиційні уявлення про соціальну базу двох провідних партій Великобританії.