Політичний устрій Англії напередодні Першої світової війни. Зміни у праві та правоохоронній системі

Розширення виборчого права (реформи 1832, 1865 та 1884—1885 pp.) стало визначальним чинником демократизації англійського суспіль­ства. Утверджуються і наповнюються новим змістом основні буржу­азні свободи.

Свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, була закладена ще в Бредській декларації 1660 р. На вищі державні посади могли претендувати віруючі будь-якої протес- тантської церкви, а не лише офіційної англіканської. Обмеження прав католиків у цей час диктувалося міркуваннями національної безпеки. Боротьба католиків Ірландії за урівняння в громадянських правах зумо­вила, зокрема, і урівняння католицизму з протестантськими конфесіями. Так, введена у 1870 р. конкурсна система заміщення посад на державній службі уже не передбачала дискримінації за релігійною ознакою. Ще раніше, у 1846 p., було деклароване урівняння в правах євреїв, які сповідували іудаїзм. На початку XX ст. навіть демонстративний атеїзм перестав бути перепоною для зайняття будь-яких посад у системі державної влади, включаючи і членство у парламенті (в текст присяги традиційно включалися згадки про Бога, відмова атеїста «кривити душею» не могла уже служити підставою для позбавлення його повноважень).

Свобода зібрань не декларувалася якимось окремим законом. Біль­ше того, Закон про охорону суспільного порядку 1715 р. дозволяв поліції розганяти збори і мітинги. Однак, поступово установлюється практика, коли для організації мітингу чи демонстрації уже не вима­гається особливого дозволу властей. На початку XIX ст. мітинг могли розігнати силами регулярної армії (побоїще при Пітерслоо), навіть не особливо рахуючись з кількістю людських жертв. Після того, як реформи виборчого права різко розширили число виборців, зросла здатність найширших верств населення здійснювати ефективний моральний вплив на владні структури. Правляча партія вимушена боротися за виборців в умовах жорсткої конкуренції з боку опозиції. Тепер мітинги розганяються поліцією лише у випадку повної упевненості в тому, що такий розгін не викличе протестів майбутніх виборців. Якщо мітинг перетворився на «шумне збіговисько» з актами вандалізму і насильства, дії поліції для відновлення порядку є, звісно, виправданими. Але навіть найрішучіші протести проти політики уряду не служать більше підставою для розгону мітингу чи демонстрації, якщо їхні учасники дотримуються правил громадської поведінки.

Свобода слова (цензура була скасована ще у 1695 р.) в XIX ст. набуває нового демократичного змісту. По-перше, право на висловлення власних поглядів отримують раніше заборонені суспільні структури і організації, наприклад, тред-юніони. По-друге, поширюється практика оскарження у суді тих чи інших публікацій, які завдають моральної шкоди громадянам. Особа, яка обґрунтовано вважає себе жертвою публікації, може розраховувати на відчутну матеріальну компенсацію і публікацію спростування згідно вироку суду. В практиці судів усе частіше - справи щодо «образи релігії», коли потрібно проводити риску між дозволеною пропагандою атеїстичних поглядів і недозволеним порушенням громадської моралі (наприклад, порнографією).

На поч. XX ст. гострий конфлікт між верхньою і нижньою палатами парламенту з окремого питання був вирішений на користь останньої, що мало надзвичайно важливі наслідки для парламенту і усієї практики парламентської роботи. У 1909 р. уряд лібералів вніс законопроект про збільшення податку на земельну ренту. Верхня палата, переважну більшість котрої складали аристократи-землевласники, у відповідь відхилила запропонований палатою общин бюджет. Ліберали заручилися підтримкою депутатів від Ірландії, після чого поставили перед королем Георгом V вимогу оголосити дострокові парламентські вибори. У випадку перемоги лібералів на цих виборах, король для усунення тупикової ситуації у конфлікті мав би провести розширення верхньої палати за рахунок т. зв. «маргаринових лордів» (тобто, як це практикувалося і раніше, надати титул «пера» новим особам за якісь визначні заслуги, як-от розвиток економіки, благочинність тощо). Причому, таке розширення мало б урівняти у верхній палаті представництво земельної аристократії і верхівки буржуазії, що дозво­лило б вирішити конфліктну ситуацію з бюджетом і законом.

Але ще до проведення виборів лорди відступили, справедливо вважаючи, що «поганий мир кращий від хорошої війни». Після цього нижня палата робить додаткові зусилля з метою закріпити свій успіх. 3 1911р. встановлюється новий порядок розгляду законопроектів. Відтепер будь-який «фінансовий» білль, схвалений нижньою палатою, йде на підпис королеві, без розгляду у палаті лордів. Усі інші законопроекти верхня палата може заблокувати двічі, але після тре­тього схвалення законопроекту палатою общин він стає законом.

Таким чином, Акт про парламент 1911р. остаточно підтвердив верховенство палати общин над палатою лордів, перемогу демокра­тичних принципів над аристократично-олігархічними.

Становить інтерес і еволюція острівної системи права в XIX ст. та усієї британської правоохоронної системи - з огляду на те, що в цей час саме Британія подавала світу передові зразки демократії, а її ко­лоніальна імперія охоплювала 33 млн кв. км території в усіх частинах світу, за винятком Антарктиди.

Продовжувала залишатися неоплачуваною посада мирового судді. Акти 1732 та 1745 pp. встановлювали майновий ценз у 100 ф. ст. до­ходу від земельної власності для осіб, які бажали посісти цю посаду. Члени палати лордів, їх старші сини (спадкоємці титулу і місця у вер­хній палаті), а також спадкоємці осіб з річним доходом від земельної власності у 600 ф. ст. ставали мировими суддями в силу закону, так би мовити, автоматично. Майновий ценз для мирових суддів був ска­сований аж у 1906 р. Заміщення посад усіх вищих суддів відбувалося за рекомендацією лорда-канцлера, за винятком посади лорда - голов­ного судді. Цього останнього призначав король за представленням прем'єр-міністра. У 1832 р. був заснований судовий комітет Таємної ради у якості вищого апеляційного суду для колоній, а також у справах релігійної юрисдикції (тут варто пам'ятати, що в Англії англіканська церква була значною мірою одержавлена).

У 1834 р. був створений Центральний карний суд, який міг перебирати у своє провадження будь-яку карну справу. З 1 листопада 1875 р. почав функціонувати Верховний суд Великобританії, що поєднував у собі Високий суд та апеляційну інстанцію з цивільних справ.

Усі судді виконували свої обов'язки практично пожиттєво. Відсут­ність писаних кодексів в принципі дозволяла виносити суб'єктивні ви­роки, суворо карати за незначні злочини, допускати інші зловживання. За такої ситуації незгідний з вироком міг захистити свої інтереси в суді вищої інстанції, але це вимагало значних коштів на послуги адвокатів.

У 1782 р. в Англії створюється окреме міністерство внутрішніх справ, а з 1817 р. починає діяти поліція у графствах. У 1829 р. була створена поліція Лондона - Скотланд-Ярд (доел. Шотландський двір, оскільки на цьому місці колись розміщувалося представництво Шот­ландії.- Авт.). Даний орган розслідував карні справи у будь-якій час­тині країни на свій розсуд, здійснював нагляд за іноземцями у столиці і за її межами, подавав допомогу місцевим правоохоронним форму­ванням. У 1874 р. була створена Ірландська королівська поліція.

В містах начальник поліції обирався членами муніципалітету. Властями графства призначався головний констебль графства. Але місцева поліція не була ані незалежною, ні навіть автономною від центру. Інструкції міністерства внутрішніх справ були для місцевих поліційних формувань обов'язковими, саме міністерство вирішувало питання фінансування місцевих поліційних відділків, воно ж проводило інспекцію їх діяльності.

В Англії пройшла свою апробацію більшість важливих інститутів сучасного права і правоохоронної системи. Так, Акт про запобігання злочинам 1879 р. вперше вводив поняття умовного засудження. Якщо умовно засуджений порушував приписи поведінки або здійснював новий злочин під час випробувального терміну, новий вирок виносився без додаткового судового розгляду. З 1871 р. вводиться спеціальний нагляд за рецидивістами, а з 1908 р. рецидивістів у випадку наступного засудження починають карати додатковими (до основного вироку) покараннями - від 5 до 10 років каторжної в'язниці.

У 1908 р. з'явився Акт про неповнолітніх злочинців, за яким особи у віці від 16 до 21 року повинні були утримуватися окремо від основної частини в'язнів, для них були введені особливі умови ув'язнення.

Акт про звичних п'яниць 1898 р. дозволив скеровувати осіб, шо вчинили злочин у стані сп'яніння і були визнані «пияками», у спеціальні лікувальні заклади терміном на три роки.

Саме в Англії винайшла себе система «виправлення працею» та заліків за зразкову поведінку і ретельний труд для ув'язнених за карні злочини. Автором ідеї був капітан Мекончі. У 1840 р. він почав управляти каторжанами на острові Норфолк, куди посилали найважчих злочинців. Суть т. зв. прогресивної системи позбавлення волі зводилася до того, що увесь термін ув'язнення розбивався на етапи. На кожному наступному етапі в'язень отримує певні пільги. Просу­вання по етапах залежить від поведінки в'язня. Добра поведінка по­легшує режим, погана - призводить до його погіршення. Регламен­тується усе: на скільки унцій додається у раціон хліба, каші, супу, коли можеш розраховувати на пудинг, скільки днів на тиждень маєш право користуватися матрацом, на якому етапі до нього додається подушка і т. д. Цікаво, що рецидив серед повторно засуджених після перебування на цьому острові склав ледь більше 2 відсотків (20 з 920, випущених на свободу)!

Цю систему удосконалили в Ірландії. В ірландській прогресивній системі останній етап відбуття покарання становить собою напівво-лю - можливість виходу на роботу з в'язниці без конвою, отримання відпустки тощо. Це допомагає ув'язненому адаптуватися до умов майбутньої свободи.