Еволюція буржуазного карного права та пенітенціарної системи

Може видатися дещо дивним, але утвердження буржуазного ладу спочатку призвело до посилення жорсткості карного законодавства. Так, у Англії на 1660 р. 50 складів злочину каралися смертною карою. На початку XIX ст. таких складів злочину уже налічувалося близько 240! Навіть дрібне злодійство каралося шибеницею. Буржуазія не тільки своєрідно захищала недоторканність священної приватної вла­сності. Загалом будь-яка епоха революційної ламки політичного укладу знецінює вартість людського життя. Законодавець, утверджу­ючи основи нового ладу (який бачиться йому як найсправедливіший із можливих) наївно намагається засобами жорстокого терору боротися з тими відсталими елементами, які не хочуть розуміти величі епохи, намагаються паразитувати на труднощах чи просто відмовляються «жити чесно». Тут можна проводити паралелі з Великою французькою революцією (якобінська диктатура), Жовтневою революцією 1917 р. в Росії (не тільки сталінський ГУ ЛАГ, але й жорстока карна відповідальність за дрібні крадіжки «соціалістичної власності», само­вільний невихід на роботу, «спекуляцію» тощо) чи «червоними кхмерами» нещасної Кампучії. Відзначимо також надмірну жорстокість процедури страти - колесування, четвертування, публічне повішання тощо. Тут знову ж таки законодавець розраховує на стримуючий фак­тор покарання.

Однак уже в XIX ст. буржуазія в якості правлячого класу суспіль­ства кардинально переглядає основи карної політики, різко скорочуючи кількість складів злочину, що караються смертю - в тій же Англії у 1861 р. їх залишилося лише 4. Поступово законодавець вилучає з практики членоушкодження (наприклад, відрізання язика за бого­хульство), тілесні покарання (різки, шпіцрутени). Натомість ефектив­ніше використовуються майнові покарання - конфіскація, штрафи тощо. Принципово новим видом покарання стає заслання у колонії. Саме так були покарані паризькі комунари; заслання у Австралію та Нову Зеландію до 1868 р. застосовувалося британським урядом для бродяг та повій; Росія наводнювала Сибір та Далекий Схід політично неблагонадійними та колишніми каторжанами. Цим намагалися вирі­шити дві проблеми: позбавити суспільство від соціально неблагона-дійних елементів та колонізувати територію колоній білими поселен­цями. Так чи інакше, сфера застосування смертної кари різко звузилася.

Початок XX ст. ознаменувався пошуками засобів боротьби з про­фесійною та рецидивною злочинністю. Цікаво, що робляться навіть спроби визначити науково параметри людей злочинного типу (роботи Чезаре Ломброзо) з тим, щоб саме до них застосовувати більш жорст­кі санкції. До рецидивістів застосовують т. зв. превентивне покарання, яке додається після виконання основного. І навпаки - для непов­нолітніх та осіб, що вчинили злочини уперше, починають застосову­вати умовне засудження (в Англії - з 1887 p., Бельгії - 1888 p., Франції- 1891 p.), що також стало віхою часу.

Коли англійські буржуазні революціонери в січні 1641 р. за вироком суду відрубали голову королю Карлу І, страта стала чи не найяскраві­шою ілюстрацією нових принципів карного права. Феодальна юстиція вилучала особу монарха з-під будь-чиєї юрисдикції - світського та цер­ковного суду чи навіть суду перів. Революція поставила цю раніше священну фігуру на один рівень з рештою громадян в питаннях карної відповідальності за державні злочини. Щоправда, пізніше, в ході ста­новлення парламентської монархії, відповідальність за державні зло­чини з монархів була знята разом з можливістю чинити такі злочини. Акт про влаштування 1701 р. вводив контрасигнатуру відповідних мі­ністрів на усіх королівських розпорядженнях і циркулярах (ст. 2 Акта). Пізніше, в англійському праві утверджується принцип, що в питаннях державного управління «король не може чинити зла», відповідальність у випадку делікту покладається на відповідного міністра. Але таке розуміння де-факто означає не стільки виключне становище короля у системі суб'єктів карного права, скільки зведення королівських функцій в державному житті до чисто представницьких - без самої можливості вчинення карного політичного злочину. Тим самим, можна говорити про остаточне встановлення принципу рівності громадян перед законом, включаючи карне законодавство (раніше особа монарха була найбільш яскравим прикладом вилучення з-під караючої дії закону привілейованих груп населення).

Французька буржуазна революція пішла набагато далі в питаннях становлення карного права нового типу. Кодекс 1791 р. відмовився від «уявних злочинів» (тобто відьомства, чаклування тощо). Цим же документом судді були зобов'язані неухильно виконувати вимоги закону, аж до заборони тлумачення закону в судовій практиці. Рево­люція відмовилася також від кваліфікованої смертної кари, застосо­вуючи гільйотину в усіх випадках смертних вироків - щодо короля чи грабіжника, убивці чи шпигуна. Була відкинута безстроковість чи по-життєвість покарання (за винятком заслання), заборонені тілесні пока­рання, скасована конфіскація майна злочинця. У певних випадках до­пускалася амністія засуджених, але виключно у силу закону.

Карне укладення Наполеона І 1810р. вводило принцип «закон зворотної сили немає», тим самим виключалася відповідальність за будь-які дії, не визначені законом злочинними на момент їх здійснен­ня. Разом з тим Укладення 1810 р. знову поверталося до ідеї пожиттє-вого покарання (до каторги виносили вирок на термін і пожиттєво), тілесних ушкоджень (публічне таврування на правому плечі каторж­ника). Вводилося поняття рецедивної злочинності, у випадку повтор­ного злочину покарання було важчим (статті 56-58). Посібники зло­чину, за невеликим винятком, каралися нарівні з виконавцями та співучасниками (ст. 61). Не було проведено різниці між зумисним злочином та злочином, вчиненим з необережності. Єдиною пом'як­шуючою обставиною визнавалося неповноліття (до 16 років) злочинця. Серед переліку додаткових покарань передбачалася, зокрема, і конфіскація майна. Після відбуття каторги звільнений протягом 20 років мав перебувати під наглядом поліції.

Укладення 1810 р. було у певному розумінні кроком назад, якщо порівнювати з Кодексом 1791 р. Втім, воно мало величезне прогре­сивне значення: було покінчено з феодальною юстицією (єдине для усієї держави право, єдині для усіх громадян суди без огляду на при­вілеї тих чи інших соціальних груп), заборонялася зворотна дія законів, з-під санкції закону вилучалися злочини проти релігії. Якщо проаналізувати позитивні зміни у карному праві провідних буржуазних держав у XIX ст., можна відзначити такі спільні моменти:

а) звужується сфера застосування смертної кари (як правило, май­нові злочини караються позбавленням волі, а не стратою);

б) проходить поступове скасування тілесних покарань;

в) законодавець веде пошук засобів для боротьби із рецедивною злочинністю;

г) пом'якшується підхід до неповнолітніх та осіб, які вчинили зло­чин з необережності;

д) різко скорочується сфера застосування заслання у колонії як особливої форми покарання за карні злочини і проступки;

є) передбачаються умовні покарання та дострокове звільнення злочинців, що стали на шлях виправлення;

є) законодавець силою санкцій намагається боротися не тільки зі здійсненими деліктами, а й супроводжуючими причинами і явищами (наприклад, примусово лікувати хронічних алкоголіків-злочинців).

Проте, смертна кара зберігається у законодавстві усіх, без винятку, країн світу. Спроби німецького рейхстагу при першому обговоренні Карного кодексу 1871 р. виключити смертну кару з переліку покарань зіткнулися з рішучим опором виконавчої влади в особі канцлера. Законодавство буржуазних країн в цей період передбачає дуже жорсткі заходи не тільки щодо революційних груп і організацій (наприклад, анархістів), але й проти неекстремістських політичних течій. У Німеччині, Японії, Франції, інших країнах приймаються закони, за якими карному переслідуванню піддаються члени соціалістичних партій, міжнародних робітничих організацій, учасники мітингів і страйків.

XX ст., і особливо його друга половина ознаменувалися такими еволюційними змінами в карному законодавстві, судовій кримінальній практиці та у системі покарань за карні злочини:

а) після Другої світової війни повсюдно, без винятку, перестають вважатися карними злочинами політичні дії, не пов'язані із застосу­ванням насильства. Навіть заклики до зміни суспільного ладу чи до порушення територіальної цілісності держави не переслідуються, якщо тільки така пропаганда не пов'язана з терористичною діяльністю;

б) законодавець встановлює посилену і безстрокову відповідальність за злочини проти людства, геноцид за расовою чи етнічною ознакою;

в) залишається і навіть посилюється відповідальність за майнові злочини, пов'язані з ухиленням від сплати податків. Держава намагається захистити свої економічні інтереси з допомогою дуже жорстких санкцій;

г) широко застосовуються покарання, не пов'язані з позбавленням волі. В правовій думці утверджується переконання, що перебування в місцях позбавлення волі допомагає професійній злочинності рекруту­вати нові кадри. Крім того, утримання в'язнів лягає важким тягарем на державний бюджет. Штраф, суспільні роботи, заборона займатися певними видами діяльності та інші покарання, не пов'язані із позбав­ленням волі, у нетяжких випадках мають перевагу над жорсткими санкціями;

д) проходить певна лібералізація режиму утримання в'язнів. Так, у розвинутих буржуазних демократіях питання праці ув'язнених вирі­шується на добровільній основі - в'язень має змогу, але не обов'язок заробити певні суми. Подекуди практикується звільнення в'язнів за­суджених за нетяжкі злочини на вихідні і навіть надання їм щорічної відпустки (Швеція).

Особливо дискусійним на сучасному етапі є питання про можли­вість застосування смертної кари за карні злочини. Воно по-різному вирішується карним правом розвинутих буржуазних країн. Так, євро­пейські країни проголосили право людини на життя непорушним. Умовою для прийняття нових членів до будь-якої загальноєвропейсь­кої організації виступає безумовне виключення смертної кари з числа карних санкцій національного законодавства. Порушникам цього принципу загрожує європейська часткова політична та економічна ізоляція. Натомість у Сполучених Штатах Америки, де смертна кара була скасована в 1972 p., Верховний суд 7-ма голосами проти 2-х про­голосував за її повернення в 1976 р. Тоді це питання було залишено на розгляд юрисдикції окремих штатів. Починаючи з Юти (1977 p.), ще 37 штатів відновили смертну кару, а 33 почали її застосовувати. Ще в 12 штатах та федеральному окрузі Колумбія її не застосовують. Законодавство деяких штатів забороняє страчувати підлітків та пре­старілих, але в 14 штатах жодних вікових обмежень не існує. Хоча за статистикою «вишку» в США дають лише за одне з особливо жорсто­ких убивств з 500, після відновлення смертної кари в 1976 р. за 20 років було страчено понад 400 злочинців і ще понад 3200 чекали своєї черги. Лідерами щодо числа страт виступають південні штати на чолі з Техасом (138 чоловік за 10 років).

Важливою проблемою сучасного карного законодавства залишає­ться боротьба з організованою злочинністю. Юридична практика XX ст. свідчить про часту неможливість притягнення до відповідальності верхівки злочинницьких організацій, таких, як північноамериканські гангстерські синдикати чи італійська мафія. Віддаючи накази «лейтенантам» (а ті - рядовим бійцям), боси професійних злочинних організацій залишаються практично недосяжними для закону. Цікаве нововведення в карному законодавстві прийняте в США. 1 листопада 1987 р. набув силу пункт 5К 1.1 Федерального керівництва вироками, який дозволяє судді пом'якшувати покарання підсудним, якщо вони «суттєво допомогли слідству чи прокуратурі». Так, у березні 1992 р. був присуджений до пожиттєвого ув'язнення без права на умовно-дострокове звільнення чи не найвідоміший мафіозний «хрещений батько» Джон Готті. Проти нього свідчив його колишній помічник Сальваторе Гравано (кличка Семмі Бик). І хоча свідок визнав себе винним у безпосередньому здійсненні 19 убивств, він отримав усього 5 років. Це було сущою дрібницею порівняно з вироком для Готті, який власними руками смертей не чинив. Суд над російським «злодієм в законі» В'ячеславом Іваньковим закінчився вироком - 9 років 7 місяців ув'язнення. Його співучасник Леонід Абеліс, який погодився співробітничати зі слідством, отримав три роки умовно. Як уже вказувалося, буржуазна держава рішуче бореться з несплатниками податків, а також спробами «відмивання» брудних грошей. Подібно до засобів боротьби з мафією (остання, як правило, сьогодні тісно пов'язана саме з економічними деліктами) застосовуються аналогічні методи заохочення. У разі, якщо свідок погоджується дати свідчення без попереднього арешту, він може претендувати не тільки на послуги програми щодо захисту свідків (зміна зовнішності, документів, надання житла на новому місці проживання), але й на 25 відсотків конфіскованого майна того, на кого подав компромат. Максимальна сума винагороди - 250 тис. доларів. Доцільність подібних новел карного законодавства, звичайно, небезсумнівна - злочинець уникає покарання тільки тому, що підводить під покарання іншого (не обов'язково вищого за рангом) злочинця.

У судовій практиці розгляду кримінальних справ вагомим досяг­ненням слід вважати максимальне утвердження невідворотності по­карання. В сучасних буржуазних демократіях ні посада президента чи міністра, ні королівський титул не можуть вивести винного з-під удару. Раніше у подібних випадках на допомогу приходили висококвалі­фіковані (і високооплачувані) адвокати, сьогодні заінтересована сторо­на легко долає цю останню перепону на шляху здійснення правосуддя.

Як приклад можна навести судовий вирок судді Сьюзен Райт у гуч­ній справі про позов Поли Джонс до президента США Б. Клінтона. Незважаючи на те, що позивачка за 850 тис. доларів відступного по­годилася зняти свої звинувачення, суд присудив діючого президента країни за неповагу до суду (кривосвідчення під присягою) до штрафу в 90 тис. доларів, а також сплати ще 89 483 та 1202 доларів, які підуть відповідно на покриття гонорару адвокатів П. Джонс та на компенса­цію дорожніх витрат судді.

Система виконання покарань також переживає суттєві зміни в усіх буржуазних демократіях. Розглянемо ці зміни на загалом типовому прикладі США. В цій країні підраховано, що на утримання одного в'язня уряд витрачає 20-25 тис. доларів на рік. Даний тягар намагаю­ться всіляко полегшити, зокрема, в країні з'явилися навіть приватні в'язниці, власники яких не лише отримують від уряду певні суми на утримання в'язнів, але й експлуатують їх дешеву працю. Найтяжчі злочинці, з терміном ув'язнення 10-25 років, утримуються у в'язницях державного підпорядкування. Тривалі терміни ув'язнення фактично вимушують в'язнів об'єднуватися в білі, чорні, іспаномовні общини, які безперервно воюють між собою. Зрозуміло, що режим утримання і контролю за поведінкою в'язнів тут найсуворіший. Злочинці, які отримали менші терміни ув'язнення за відносно легкі порушення закону (крадіжки, наркотики), утримуються у в'язницях штатів. Цей тип ув'язнення характеризується не лише відносно м'яким режимом, але й максимальною заінтересованістю у виправленні особи злочинця і корекції його соціальної поведінки. На відміну від тяжких «феде­ральних» в'язнів, тут не лише допускається, але й всіляко стимулює­ться виправлення.

Залежно від суми набраних балів надаються привілеї, всі в'язні поділяються на три групи: добру, середню і погану.

У кращій групі - комфортні особисті умови проживання: холодиль­ники, відеомагнітофони, платний телефон. Підйом о 9-й, відбій о 23.30. Середня група обходиться без холодильників і телефонів, відбій на годину раніше. Найгірші (за бійку чи спробу самогубства) потрапля­ють до камер-одиночок, де з благ цивілізації лише унітаз, а їжа пода­ється один раз на день. На прогулянку з такого карцера не виводять, ліжко - без постільної білизни. В'язні можуть заробити певні суми на прибиранні території чи інших обслуговуючих роботах (кухня, пральня). Ці гроші на руки не видаються, але їх можна отоварити в магазинчику при в'язниці (спиртні напої та тютюн в ньому не про­даються).

Усі категорії в'язнів можуть отримувати початкову та середню освіту, для старших діє комп'ютерна програма. Спеціальні програми діють для алкоголіків та наркоманів. Тим самим наполегливо реалізу­ється один із основних принципів покарання - виправлення особи злочинця та адаптація його до майбутнього перебування на волі.

Досить цікаве явище - приватні в'язниці. Початок їм було покла­дено років 15 назад - в період, коли «рейганоміка» намагалася рішуче відмовитися від усіх «зайвих» державних витрат. Сьогодні власними в'язницями і колоніями володіють 18 компаній у двох десятках шта- тів. Усього тюремний комплекс налічує 104 приватних установи з 70 тис. «посадкових» місць (дані 1998 р.- Авт.). Платять в'язням 50-70 центів на годину (при середній зарплаті у промисловості -17 доларів 20 центів). Корпорація «Коррекшн корпорейшн оф Америка» в 1995 р. отримала майже 15 млн доларів чистого прибутку. Як правило, до приватних в'язниць відправляють, що називається, бомжів - нелегальних емігрантів і таку іншу публіку без громадянства.

Рекомендована література

Ливанцев К. И. История буржуазного государства и права.- Л., 1986.

Складові демократії: Пер. з нім.- К., 1993.

Страхов Н. Н. Основные закономерности становления буржуазного госу­дарства и права в Англии, Германии, Франции и Северной Америке.- Харьков, 1978.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М.: Юридическая литература, 1984.- С. 280-314, 315-335, 345-347.