Тема 28 держава I право єврейського народу. Ізраїль*

Напевно, немає у світі народу з більш трагічною історією, ніж євреї. На два тисячоліття ними була втрачена батьківщина. Мова і звичаї діаспори після сотень років роздільного життя суттєво відрізнялися між собою. Починаючи від епохи хрестових походів корінні народи Європи утискували і переслідували «убивць Христа», намагаючись навернути їх у іншу віру. Справедливості ради, зазначимо, що антисемітизм у Європі мав не лише релігійне, а й суто економічне коріння. Позбавлені змоги займатися сільським господарством та ремеслом (на перепоні стояли феодальна власність на землю та цехова організація середньовічних міст), євреї були вимушені виживати за рахунок лихварства і торгівлі потриманими речами -часто з числа невикуплених закладів.

Не набагато кращим було ставлення до євреїв і у мусульманському світі.

Гідні подиву життєва сила цього народу, його патріотизм, відданість традиціям і звичаям предків. Цікавим явищем може вважатися відродження івриту - давно забутої мови предків. У державі Ізраїль алія (переселення євреїв) з Європи, Азії, Африки (сефарди та ашкеназі) опинилася у рівних умовах - усім доводилося опановувати державну мову з нуля.

Буквально з перших днів своєї новітньої історії держава Ізраїль опинилася у ворожому оточенні арабських країн, проте зуміла вистояти і зберегти своє існування. Ізраїль - єдина на сьогодні країна, де військова повин­ність поширюється і на жінок. Населення країни з розумінням ставиться до цього обтяжливого обов'язку.

Думається, у давній та новітній історії цього народу, його держави і права можна віднайти багато повчального. Додержавний період. Давня

Ізраїльська держава

Євреї починають відлік своєї історії приблизно з 1900 р. до н. е., коли біблійний патріарх Авраам та його сім'я вийшли з рідного м. Ур в Межиріччі і вирушили на захід в пошуках нових земель.

* Можливо, етнонім «єврей» походить від того, що сім'я Авраама, перейшовши р. Євфрат, почала називатися іврім, від давньоєврейсь­кого «евер» - інший бік.

Найдавнішим писемним джерелом історії держави і права єврей­ського народу слід вважати Біблію (Старий Завіт).

• Біблія як сума священних книг почала комплектуватися ще на рубежі II—І тис. до н. є. її найдавніші частини належать до XIV-ХПІ ст., а перші записи - приблизно до IX ст. до н. є. Вважається, що найдавнішою частиною є Пісня пророчиці Дебори (Суд. 5), що датується XIII ст. до н. е., та Пісня Давида на смерть Саула та Іонафана (2 Цар. 1 : 17) - XI ст. до н. є. Книги та промови пророків складені у VIII-VI ст. до н. є.

Основна частина текстів та редакція загального списку належить до періоду Другого храму (з 538 р. до н. е.). В той час була проведена кардинальна переробка та редагування усіх біблійних книг в дусі су­ворого монотеїзму та централізації культу. Це створює додаткові труд­нощі для науковців у визначенні хронології складових частин Біблії. Свій перший звід законів єврейський народ отримав ще у додержавний період, під час т. зв. Виходу - втечі євреїв з Єгипту на чолі з Мойсеєм (Моше). Єврейський пророк після спілкування з Яхве (ши­роковживаний термін Єгова є пізнішим перекрученням цього імені) приніс з гори Синай до табору біженців дві кам'яні плити - Скрижалі Заповіту.

Легендарний Вихід історики датують XIV—XIII ст. до н. є. Було б незайвим нагадати, які саме закони наказав єврейському народу Мойсей від імені Бога (Вих., 20, 3-17: 1. Нехай не буде (у народу) ін­ших богів, крім Яхве 2. Заборона робити кумирів, тобто тесаних чи ін­ших зображень для поклоніння; 3. Заборона намарно прикликати ім'я Бога; 4. Обов'язок шанувати день відпочинку в суботу; 5. Обов'язок шанувати батька й матір; 6. Заборона вбивства; 7. Заборона перелю­бу; 8. Заборона крадіжки; 9. Заборона кривосвідчення на ближнього свого; 10. Заборона зазіхання на дім, дружину, раба, тварину чи будь-яке інше майно, що належить ближньому.

Тоді ж, згідно з Біблією, Мойсей отримав й інші вказівки Яхве щодо законодавства та чинення суду (Вих., 21-23). Зокрема: куплений єврей-раб (разом з дружиною, якщо її взяв до поневолення) має бути відпущений на волю після шести років праці, на сьомий,- без відшкодування; якщо раб-єврей упродовж років рабства отримав від свого пана дружину, має від неї дітей, то вони належать пану і, якщо раб не хоче виходити на волю без членів своєї родини, то мусить доб­ровільно оголосити про своє довічне залишення у рабстві; дозволяє­ться узяти другу дружину, але без зменшення «харчу, плаття і подруж­ніх прав» першої; за умисне вбивство кара - смерть, за ненавмисне -вигнання; побиття чи проклинання своїх батьків карається смертю; смертю ж карається насильне поневолення і продаж у рабство вільно­го; тілесні ушкодження та побої мусять бути відшкодовані матеріаль­но; убивство раба чи рабині має бути «суворо покаране», але якщо були завдані тільки тяжкі тілесні ушкодження, від яких смерть настала згодом, кари нема - такий раб є власністю господаря; незумисний поштовх вагітної, який спричинив викидень, має бути відшкодований у розмірі, який вкаже чоловік потерпілої; зумисне нанесення тілесних ушкоджень карається за принципом таліону - «око за око»; позбав­лення цноти рабині чи вибиття зуба рабу має бути відшкодоване від­пуском на свободу; тварина, яка убила людину, має бути закаменова-на, її м'ясо їсти не можна, але власник такої тварини - невинний (якщо тільки цьому власнику вже не робили попередження про небезпечність його тварини); якщо чужа тварина загинула, впавши у яму, вириту іншим, господар отримує компенсацію від копача, а копач - м'ясо тварини; за вкраденого вола слід повернути п'ять волів, за вкрадену вівцю - чотири вівці.

Закони Мойсея дозволяли побиття до смерті злодія, який «влом-люється уночі», але не «коли над ним уже зійшло сонце»; злодій має відшкодувати украдене (тварин - у подвійному розмірі) навіть ціною власної свободи, якщо не має іншого майна; випас худоби на чужому полі чи у винограднику має бути відшкодований «найкращим» з влас­ного поля чи виноградника; той, хто незумисне спричинив пожежу, яка завдала шкоди чужому майну, має це майно відшкодувати. Якщо майно, передане на сховок, було украдене і злодій не виявлений, збе-рігач такого майна мусить принести клятву перед Богом, що невинний у присвоєнні. Якщо передана на зберігання тварина здохла, була розірвана звірями тощо, зберігачем теж має бути принесена присяга про відсутність його вини. Але, якщо за відсутності власника здохла чи була скалічена тварина, узята третьою особою у роботу чи корис­тування, компенсація має бути повною.

Статеві зносини з незарученою дівчиною тягнуть за собою обов'я­зок дати посаг і одружитися з такою жінкою. Якщо ж батько обезче- щеної дочки відмовляється від цього зятя, ґвалтівник мусить дати «стільки срібла, скільки дають у віно дівицям». Смертю карається відьомство, злягання людини з твариною і навіть статевий акт з жін­кою, у якої місячні.

Заборонялося брати відсотки, якщо гроші позичалися бідному одноплеміннику.

Що стосується судового процесу, то й тут освячені Божественним авторитетом вказівки були чітко визначені. Заборонялося кривосвід-чити, заохочувалася підтримка «убогого ... на розправах». Суддям заборонялося пригнічувати бідних, приймати подарунки від сторін тяжби і навіть пригнічувати чужинця - «бо ви були чужинцями в Єгипетській землі».

Коментуючи цей документ (якщо Біблію можна назвати докумен­том), зазначимо таке. По-перше, у більшості випадків усе сказане стосувалося лише одноплемінників-євреїв. Що ж стосується іноземців, то досить пригадати, що із завоюванням першого ж міста Землі Обі-тованої були винищені не тільки люди, а й усі домашні тварини. І надалі жорстокість і несправедливість проти іновірців та чужеземців була звичною практикою. Цього, до речі, не заперечують й сучасні єврейські історики. Але, коли добре поінформовані антисеміти звертають увагу на подібні фа­кти, їм заперечують, що подібна ксенофобія була притаманною усім народам тієї історичної доби.

По-друге, як уже зазначалося, тексти Біблії були піддані пізнішій редакції, що можна простежити навіть на наведеному фрагменті. Так, вказівка компенсувати безчестя дівчини сріблом, схоже, є анахроніз­мом - грошові знаки з'явилися вперше у VII ст. до н. е., а до того тор­гівля та майнові розрахунки виконувалися у натуральній формі: ху­добою, знаряддями праці тощо. Можливо, що деякі з перелічених правил правової поведінки євреїв з'явилися у пізніші часи і, навпаки, дещо з практики XIII ст. до н. є. було міцно забуто.

Цікаво, що ще Мойсей створив потомствену жрецьку колегію, по­мазавши єлеєм Аарона та його синів. До цього часу потомки жерців (когени) в цій якості беруть участь в синагогальній службі.

Завоювання Палестини (Ханаану) проходило уже під проводом Ісу-са Навина (Ієхоша бін-Нун). Одинадцять з дванадцяти колін (племен) Ізраїля отримали собі земельні наділи. Ще на підходах до Йордану узя­ли собі землю племена Реувен (Рувим), Гад і половина племені Мена-ше (Манасії). Головним релігійним центром завойовників стало місто Шило (Сілом), де у храмі були розміщені основні святині - Ковчег та Скинія Заповіту. Коліно священнослужителів Леві (левити) землі не отримало, але йому були передані 40 окремих міст на землях інших колін. Левити навчали інші племена Божим заповідям, не мали власної землі і худоби, але отримували частку від кожного врожаю своїх одно­племінників.

Тогочасні євреї самостійно обробляли свої поля, пасли худобу, виго­товляли собі одяг, одним словом, вели натуральне господарство. Піс­ля досягнення миру військові вожді продовжували керувати народом, або «судити» його. Судді займалися державними справами і вирішу­вали приватні позови. Традиція донесла імена дванадцяти таких суд­дів: Отнієль, Ехуд, Шамгар, Двора, Гидон, Тола, Яїр, Іфтах, Івцан, Елон, Авдон, Самсон. За деякими підрахунками з Біблії, доба Суддів мала тривати близько 480 років. За давниною про перших трьох суддів знаємо надто мало. Відомо, що Отнієль походив з коліна Ієгуди (Іуди). Четвертим суддею була жінка Двора (Дебора) з коліна Ефрема (Ефраїма). Під її керівництвом євреї розбили могутню армію ханаа-неїв під проводом воєначальника Сісри, що дозволило їм більш впев­нено закріпитися на відвойованих раніше землях. Наступний суддя Гидон походив з коліна Менаше (Манасії), отже, як бачимо, влада суддів не була ні спадковою, ні належною якомусь одному коліну -племені, включаючи й коліно потомственних священнослужителів левитів (так, Елон походив з коліна Звулуна, Авдон - з коліна Єфраї-ма тощо). Син Гидона Авімелех спробував стати царем Ізраїля, але був убитий у битві під м. Тевец.

За історичної доби Суддів Ізраїлю довелося зіткнутися з новим мо­гутнім ворогом - філістимлянами. Очевидно, саме військова небезпека та філістимлянське поневолення (після битви на рівнині Афек євреї втратили не лише військо, але й святині - Ковчег зі Скрижалями Заповіту) прискорили перехід союзу племен від родового ладу до державної організації. Суддею ізраїльтян став Шмуель (Самуель, Са­муїл) з коліна Ефраїма. Йому вдалося згуртувати єврейські племена і розбити філістимлян під Міцпою. Завойовники навіть повернули із­раїльтянам Ковчег Заповіту, вирішивши, що чужа святиня приносить їм тільки лихо.

Старість Самуїла знову поставила ізраїльтян перед вибором. Фор­мально усі вони були рівні, кожний вільний ізраїльтянин володів правом голосу на народних зборах, а жодний суддя чи вождь не був убе­зпечений від критики. Згідно з Біблією, ізраїльтяни почали самі вима­гати у Самуїла призначити їм царя, а той довго відраджував свій народ: цареві потрібний буде пишний двір, регулярна армія, доведеться вводити високі податки тощо. Врешті-решт Самуїл призначив царем Шаула (Саула) - достойного молодого воїна з найслабшого коліна Біньяміна (Веніаміна), нібито для того, щоб не збуджувати ревнощі інших племен. Самуїл помазав Саула єлеєм на царство (зви­чай помазання монархів набув згодом поширення у всіх християнських народів).

Столицею Саула стало його рідне місто Гіва, а роки правління припадають на 1040-1017 pp. до н. є. Незважаючи на те, що Саул роз­бив філістимлян, Самуїл не був вдоволений релігійною поведінкою власноруч ним помазаного царя і навіть прорік, що жодний з його нащадків не успадкує престол. Самуїл таємно помазав на царство па­стушка Давида з коліна Ієгуди (Іуди). Саме Давид убив філістимлян­ського велетня Голіафа, який наводив жах на ізраїльське військо. Піс­ля того, як Саул та його син Іонатан загинули у війні з філістимлянами, коліно Ієгуди проголосило царем Давида (1010-977 до н. е.). Уцілілий син Саула Іш-Бошет був убитий власними людьми після двох років правління.

Після цього владу Давида не оспорювало жодне з дванадцяти єв­рейських племен. Резиденцією цього царя стало м. Хеврон, яке було столицею його рідного коліна. За Давида були остаточно розбиті фі­лістимляни та завойований Єрусалим. В країні запанував мир і спокій. Була створена державна адміністрація. Посадові особи, що проживали у різних районах держави, допомагали народу у провадженні справ, збирали податки до царської скарбниці та сповіщали царя про стан справ у кожній з областей. На чолі цивільної адміністрації стояв царський секретар (мазкір) та писар (софер). Цей останній складав хроніки та зберігав записи державних актів. Вважається, що таким писарем при Давиді був пророк Натан.

Престарілий цар після заколоту свого сина Авшалома був виму­шений під тиском жерців та чиновників призначити собі спадкоємця. Ним став син Соломон (977-937 до н. е.), який уславився своєю муд­рістю, особливо при вирішенні складних юридичних казусів (звідсіль -Соломонове рішення). Соломон зміцнив міжнародне становище ізра­їльської держави звичним для того часу шляхом - укладенням динас­тичних шлюбів. У його гаремі перебували, зокрема, єгипетська княж­на (дочка фараона) та царівна з Фінікії.

За Соломона єврейський народ процвітав, але вперше розділився на два класи - багатих та бідних; одні користувалися повагою та шаною, інші перебували в приниженому жалюгідному стані. Багаті платили податки, які покривали видатки на прокладання доріг, побудову та утримання державного апарату, царських слуг та військо. Бідні своєю працею оплачували грандіозні задуми царя. Особливо були невдоволені тяжкими податками та трудовими повинностями небагаті північні племена. Саме вони розпочали вперше в історії Ізраїля на­родне повстання проти царської влади під проводом Яровама (Ієрово-ама) з коліна Ефраїм. Повстанці були розбиті. Яровам втік до Єгипту.

Царювання Давида та Соломона тривало вісімдесят років. За цей час молода держава розбила зовнішніх ворогів та зміцнила свої між­народні позиції, створивши потужний управлінський апарат, налаго­джену систему збору податків та державних робіт. Але спадкоємець Соломона Рехавам (Ровоам) не володів видатними здібностями бать­ка. Північні коліна погоджувалися визнати його владу за умови змен­шення податкового гніту, але молодий цар самовпевнено пообіцяв податки ще збільшити. Цим скористався бунтівний Яровам, якому надала підтримку нова єгипетська династія Шешонків.

Процвітаюча держава Давида і Соломона розкололася на два цар­ства: Північне, яке зберегло назву Ізраїль (937-722 р. до н. е.), під владою Яровама, та Південне, Іудейське (937-586 р. до н. е.), де пра­вив Рехавам. Розкол призвів до усобної війни та до втрати колишніх союзників. До Іудеї вдерлися єгиптяни, був розграбований Єрусалим, столиця Соломона, де на час вторгнення знаходилися основні святині єврейського народу.

На той час в Месопотамії набирала силу Ассирійська держава.

В Іудеї продовжувала правити династія Давида й Соломона. Царя­ми Ізраїлевими протягом його історії були представники дев'яти різних династій. Часто їх засновниками ставали бунтівні воєначальники, які скидали своїх царів. Релігійний осередок обох близькоспорідне-них народів продовжував залишатися в Єрусалимі.

Навів в Ізраїлі порядок цар Омрі (889-875 до н. е.), талановитий воєначальник. Він розбив моавітян і зробив їх своїми васалами. За­лишивши колишню резиденцію - місто Тірцу, Омрі вибудував нову столицю - Шомрон (Самарію). Його син Ахав (876-853 до н. є.) був непоганим воїном, але непопулярним політиком. Опинившись перед лицем ассирійської загрози, Ахав видав свою дочку Аталію (Гофо-лію) за спадкоємця іудейського престолу Іорама, зміцнивши таким чином зв'язки між двома країнами. Але очікуване об'єднання двох єврейських держав так і не відбулося.

Поступово Іудея визнала себе васалом Ассирії, а Ізраїль опинився в антиассирійському союзі з Едомом, філістимлянськими містами-державами, фінікійцями та арамеями. Після відмови Іудеї приєднатися до союзу Ізраїль навіть вторгся до Іудеї з метою силою прив'язати її до антиассирійської коаліції. Царі Іудеї звернулися за допомогою до Салмансара V, який негайно вторгся в Ізраїль. І хоча Салмансар не­вдовзі помер, його наступник Саргон II захопив Самарію. Ізраїльське царство в 722 р. до н. є. припинило своє існування. Десять колін, які складали його населення, за звичаями ассирійців, були безжалісно вигнані з місць свого проживання у віддалені країни. Розпорошені народи вже не становили небезпеки. У горах Ефраїма та в Самарії поселилися інші племена, що були пригнані завойовниками.

За порадою пророка Ісайї цар Іудеї Ахаз (735-720 pp. до н. є.) від­мовився приєднатися до антиассирійської змови. Його син Хизкія (Єзекія) вирішив скористатися антиассирійськими повстаннями в фі­лістимлянському Ашдоді та інших містах.

Тим часом сусідній Єгипет уклав союзний договір з Вавилонією, спрямований проти Ассирії. Таємні посланці прибули з Єгипту до Іудеї. Проте виступ проти влади ассирійців не приніс сподіваної свободи, країна була зруйнована силами вторгнення. Син Хизкія Менаше (692-641 pp. до н. є.) всіляко демонстрував свою покору ассирійській владі. За його правління в єврейських храмах стояли чужоземні ідоли, а в се­редовищі іудейської знаті панувала корупція, яка зачепила навіть кола левитів і жерців. Син Менаше Амон (641-639 pp. до н. є.) продовжував політику батька, виплачуючи Ассирії непосильну данину. Ассирійський цар Ашшурбаніпал завоював Єгипет і зруйнував його столицю Но-Амон (Фіви). Але за його наступників на Ассирію напали войовничі скіфи. Вони підірвали колишню військову могутність цієї держави. Тим часом в Іудеї до влади прийшов Іошія (639-608 pp. до н. е.), син Амона. Прислухавшись до слів пророка Цфанії, новий цар очистив країну від ідолів, знищивши корупцію серед правлячих кіл.

Під час очищення храму від чужоземних богів, здійсненого за на­казом царя, був виявлений згорток з письменами. Жерці оголосили, що це остання книжка мойсеєвого П'ятикнижжя (Тори) - Второза­кония. Вона підводить підсумок Десяти заповідям, роз'яснюючи їх та інші закони Ізраїля. Первосвященик Хілкія, який виявив згорток, та пророчиця Хулда переконали царя широко оприлюднити цей документ. Іошія особисто зачитав Второзакония своєму народові. В цьому правовому документі, освяченому іменем Бога, заборонялося вступа­ти у шлюбні відносини з переможеними народами та переймати чужих богів. Були перелічені тварини, яких можна і не можна їсти; суворо заборонялося їсти падаль, але дозволялося віддати або продати стерво чужинцеві (Втор., 14, 21).

На потреби релігії встановлювалася десятина, яку раз на три роки треба було передавати левитам або вдовам і убогим. Раба-єдиновірця на сьомий рік треба відпустити на волю. Спірні (неочевидні) карні й цивільні справи мають передаватися на розгляд левитів, їх присуд -обов'язковий до виконання.

Второзакония дозволяло євреям обирати собі царя (Втор., 17, 14-15) з числа своїх одноплемінців, одночасно цьому цареві були дані на­станови щодо організації управління. Левитам, крім десятини, потрібно віддавати також перший приплід худоби, перший настриг вовни з вівці, перший врожай з поля тощо. Гарантувалися права первородного сина (подвійна частка спадщини), навіть якщо він народжений від нелюбої жінки. Батько й мати мають право оскаржити свого недостойного сина перед народом як непослуха, гульвісу і п'яницю, після чого його потрібно каменувати насмерть. Спроба облудно звинуватити нелюбу дружину у відсутності цноти, в разі якщо її батьки нададуть докази невинності (плахту з шлюбного ложа), карається штрафом у сто шекелів, але дівчину, яка дійсно блудила до одруження в батьківському домі, слід каменувати до смерті! Перелюбників також каменують - обидвох, але насильника - самого. Якщо ж насильство вчинене з незарученою дівчиною, «то чоловік, який згрішив з нею, віддасть батькові дівчини п'ятдесят срібних шекелів срібла й візьме її собі за жінку; тому, хто знечестив її, не можна відсилати її, поки життя його» (Втор., 22, 29).

Цей перелік можна продовжувати, але й надалі впадають в око чи­сельні анахронізми. Так, загальноприйнято, що місце левитів в ізра­їльському суспільстві як жерців без землі (але з правом отримувати частку від доходів інших одинадцяти наділених землею колін) визна­чив не Моше, а його наступник Ісус Навин вже після завоювання Ха­наана. Якщо Бог заповідав євреям обрання царя (чи навіть саму таку можливість), то чому так довго тривав бездержавний період Суддів і чому цьому так опирався пророк Самуїл? Звідки в часи Мойсея були відомі срібні шекелі, якщо перші монети з'явилися щонайменше на півтисячі років пізніше? і т. д. і т. п.

Єврейський мислитель Абрахам ібн-Езра (бл. 1090-1165 або 1167) довів, що Моїсей не міг бути автором Второзакония хоч би тому, що в главі 34 цієї книги описана смерть Мойсея. Чи міг автор книги, запитує філософ XII ст., описати в ній власну смерть і пов'язану з нею скорботу народу? Очевидно, книга Второзакония була складена у більш пізню історичну добу, але саме її обнародування царем Іошією мало неабияке значення для піднесення моральності та правосвідо­мості жителів Іудеї після засилля корупціонерів за часів Амона.

* Сьогодні прийнято вважати, що Второзакония було складено близько 621 р. до н. є. і перероблене близько 560 р. до н. є.

Після смерті Ашшурбаніпала мідійці та вавилоняни завдали по­разки ассирійцям та зруйнували Ніневію. Іудея ж опинилася у васалах єгипетського фараона Нехо і була вимушена прийняти чужих богів та платити важку данину. Вавилонський цар Навуходоносор, після від­мови Іудеї платити данину ще й на його користь, особисто очолив армію вторгнення. Вавилоняни захопили Єрусалим, полонили (597 р. до н. е.) царя Ієхоахіна та разом з ним представників багатьох знатних сімейств. Але іудейська державність зберігалася. На дев'ятий рік свого царювання Цідкія (597-586 pp. до н. є.) вступив у союз з Едомом, Мо-авом, Аммоном та фінікійськими містами проти царя Навуходоносора і підняв повстання. Це був 588 р. до н. є.

Після вісімнадцятимісячної осади вавилонян Єрусалим в 586 р. до н. є. впав. Майже все населення завойовники відігнали у Вавилонію. Країна спустіла, її міста лежали в руїнах, а поля і виноградники були закинутими. З падінням Іудейського царства прийшли до свого кінця чотири віки правління династії Давида.

У вавилонському полоні євреї стійко зберігали свої традиції та ре­лігію. У них не було первосвященика, але згортки Закону збереглися. Одним із вождів вавилонського єврейства був пророк Ієхезкель (Ієзе-кіїл). Вавилонська імперія загинула під ударами нового завойовника -перського царя Кіра, який надав усім народам імперії релігійну сво­боду, турбувався про добробут найбідніших верств населення своєї багатоплемінної держави. В 538 р. до н. є. він дозволив єврейським вигнанцям повернутися в Іудею. На колишню батьківщину після пів­столітнього вигнання повернулося близько сорока двох тисяч чоловік. Правителем країни Кір поставив Зруббавела, онука царя Ієхоахіна з династії Давида.

Відроджена держава знову отримала назву Іудея. Був відновлений храм Соломона, але значно скромніше - країна була надто бідною, щоб оздоблювати святині золотом та слоновою кісткою. Разом з тим саме єрусалимський храм став центром релігійного і політичного життя в державі. Приносити жертви Яхве іудеї могли лише в Єрусалимі. В стінах храму швидко накопичилися скарби, знесені з усієї країни, жерці використовували ці багатства для лихварських операцій. Єруса­лимське жрецтво в цей час представляло собою суворо замкнуту спад­кову касту, поділену на два прошарки: священнослужителів та левитів, тобто храмових служок. Вони й надалі вважалися потомками коліна Левія, які отримали цей привілей від Мойсея та його брата Аарона.

Нехемія, вавилонський єврей, призначений правителем Іудеї (ко­лишній виночерпій перського царя Артаксеркса І) звернувся за під­тримкою до пророка Езри. Разом вони заклали основи нової єврейської державності. Тора (Мойсееве П'ятикнижжя) стала конституцією -основним законом Іудеї. Нехемія знову увів в силу навіть давно забу­тий закон про сьомий рік, коли земля не повинна оброблятися, а все, що на ній без обробітку виросте, належатиме неімущим. Він оголосив також, що, як і у старі часи, кожний п'ятдесятий рік буде ювілейним. Цього року мали бути прощені усі борги, а земельні наділи, продані внаслідок скрути, повернуті колишнім власникам.

Знову почало діяти правило виділення десятини від врожаю та ін­ших традиційних надходжень на користь левитів (це забезпечувало нормальне функціонування релігійних установ). Також було відновлено святкування усіх релігійних свят. Держава подбала про те, щоб призабутий іврит витіснив загальновживану народом арамейську мову. Навчання дітей проводилося шляхом переписування текстів Тори, тобто освіта йшла пліч-о-пліч з релігійним вихованням. У цей час було проведено ретельну ревізію Священного писання (Біблія єврейською буде Танах або Ха-Мікра) з тим, щоб визначити, які саме тексти мають увійти до остаточного списку.

З приходом військ Александра Македонського до Азії перси були в свою чергу розбиті. Полководці Македонського розділили його ім­перію між собою. Колишні землі Вавилонії отримав Селевк, а Птоле­мей став правителем Єгипту. Іудея увійшла до складу царства Птоле­мея та його нащадків і залишалася в ньому приблизно сто років. За часів правління Птолемея II Філадельфа Біблія була вперше перекла­дена грецькою мовою.

У пам'яті єврейського народу правління Птолемеїв залишилося приємною згадкою, але близько 198 р. до н. є. держава Селевкідів -Сирія - підкорила Іудею собі. Селевкіди також були потомками грець­ких завойовників, але їх асиміляторська політика була більш жорст­кою, основаною на силі. На усі ключові пости в Іудеї Селевкіди при­значали тих євреїв, які прийняли грецьку культуру самі і насаджували її своїм одноплемінникам (таких називати елліністами). Антиох IV продав місце єврейського первосвященика якомусь Ієхошуа, елліністу, який навіть своє ім'я змінив на грецьке Ясон. В священному єру­салимському храмі були встановлені скульптурні зображення грецьких богів. На довершення Антиох оголосив поза законом саму єврейську віру.

Проти його влади повстав Ієхуда Маккавей, чия армія налічувала шість тисяч воїнів. Незважаючи на чисельну перевагу, війська Анти-оха були кілька разів розбиті. В 165 р. до н. є. після того, як храм оск­вернявся протягом трьох років, його було освячено наново. Ієхуда, намагаючись протистояти Сирії і Селевкідам, уклав договір з Римом -новою, стрімко зростаючою державою.

Але допомога з Риму не надійшла вчасно, в межі Іудеї вдерлися сирійські війська. Ієхуда Маккавей загинув, а залишки його загонів відійшли на територію Гілада, на схід від Йордану. Після смерті Ан-тиоха один з братів-Маккавеїв Іонатан зумів повернутися в Єрусалим, де в 152 р. до н. є. був проголошений первосвящеником. Його пост успадкував Шимон, останній з братів Маккавеїв. Саме він остаточно вигнав з країни останніх сирійських загарбників. Шимон поновив союз із Римом.

У цей час в Іудеї виникають дві політичні течії — садукеї та фари­сеї, які починають боротися за впливи на державну владу. Більшість садукеїв {цдукім - від імені первосвященика часів Соломона Цадока) належали до вищого жрецтва, знаті та багатого купецтва. Своє тлума­чення Тори вони намагалися підпорядкувати інтересам вищого класу. їм протистояли фарисеї (прушім - ті, що відділилися). Вони прагнули більшої демократизації, наполягали на вільнішому тлумаченні Свя­щенного Заповіту, яке можна було б використати в інтересах широких народних верств.

Коли після смерті Шимонового сина Іоханана його син Арістобул проголосив себе царем, садукеї схвалили цей крок, вважаючи, що мо­нархія сприятиме процвітанню Іудеї. Трон Арістобула успадкував його брат Александр Янай. Фарисеї стали правлячою партією під час правління дружини Яная Саломії (Шломціон). Лідер фарисеїв став головою Синедріону - своєрідного вищого релігійного суду Іудеї. За наполяганням фарисеїв відбувся поділ влад: цариця продовжувала залишатися главою державної влади, а первосвящеником став її син Гіран. По смерті Саломії в Іудеї вибухнула громадянська війна між претендентами на престол Арістобулом та Гірканом і фарисеями, які бажали передачі влади в країні первосвященикам. Рим підтримав найслабшого у цій боротьбі - Гіркана. Римський полководець Помпей залізною рукою навів лад в Іудеї, забравши в полон Арістобула та багатьох видатних членів єврейської громади. Гіркан надавав посиль­ну підтримку Цезарю у його війні проти Птолемея XII, внаслідок чого влада в Єгипті перейшла до Клеопатри.

Головний радник Гіркана Антипатр став першим римським проку­ратором Іудеї. Його молодший син Ірод з допомогою Марка Антонія та Октавіана зумів стати в Іудеї царем. Ірод був одружений з Маріам-ною, яка походила з династії Хашмонеїв. За Ірода Великого країна процвітала економічно, був заснований ряд нових міст - Тверія, Ке-сарія. З нечуваною пишністю був відбудований єрусалимський Храм -головна святиня іудеїв. Ірод не користувався популярністю у своїх під­даних, не в останню чергу тому, що його батько Антипатр був едомітя-нином - представником народу, який тільки нещодавно прийняв іудейську релігію.

Через десять років після смерті Ірода Великого римляни без особливих проблем усунули його династію і обернули Іудею в звичайну римську провінцію, якою управляв чиновник-прокуратор. Один з таких прокураторів, Понтій Пилат, близько ЗО р. н. є. дав свою згоду на страту Ієгошуа Га-Ноцрі, більш відомого як Ісус Христос.

Римський імператор Гай Калігула поставив Агріппу, романізова­ного онука Ірода та Маріамни, правителем тетрархії Галілеї, а імпера­тор Клавдій поширив його владу на всю Іудею. Агріппа II (або Агріп-па Ірод), незважаючи на гучний титул, був дуже обмежений у своїй владі римськими прокураторами. Останні й були фактичними прави­телями Іудеї. Коли один з прокураторів Флор підвищив податки та самовільно наклав руку на багатства Храму, в Іудеї спалахнуло по­встання зелотів. Так називали непримиренних іудеїв - противників не лише Риму і римлян, але й греків та власних колабораціоністів. Зело­там вдалося ненадовго вигнати римську адміністрацію, але в 67j3. н. є. 60-тисячна армія Веспасіана узяла в полон вождя зелотів Иосифа Маттітьяху.

У 70 р. син Веспасіана Тіт зайняв Єрусалим і зруйнував Храм (залишилася тільки частина західної стіни - т. зв. Стіна Плачу). До 73 чи 74 р. від наступу римлян трималася фортеця Масада (Мецада).

Синедріон відновив свою діяльність в м. Явні. За насі Іоханаана бен Заккая та його наступника Гамліеля II було опробувано принципи єврейського самоуправління в умовах відсутності держави. Колишній щорічний податок на користь Храму (1 шекель з кожного правовірного єврея) почав направлятися на утримання судів та академії, а також на допомогу біднякам. Були створені суди нижчої інстанції у всіх великих єврейських общинах. Найважливіші питання були віднесені до компетенції центрального суду в Явні. Осередками підтримання наці­онального духу стали синагоги і школи (в них навчалися усі діти чо­ловічої статі) при кожній общині. Саме в цей час грамотність молодих євреїв почала випереджати рівень сусідів, хоча до римського вторг­нення все було навпаки.

У 130-131 pp. переможне повстання Бар-Кохба дозволило євреям на час повернути контроль над Єрусалимом. Карбувалася навіть мо­нета з зображенням величного храму (насправді давно зруйнованого римлянами). Але Юлій Север придушив і це повстання, а імператор Адріан заборонив єврейську релігію, наказавши закрити школи й си­нагоги та стерти Єрусалим з лиця землі. На цьому місці було збудо­ване римське місто під назвою Елія Капітоліна. До Іудеї було завезено населення з інших частин Римської імперії.

Так закінчилася історія давньої єврейської держави.