Утворення на Балканах незалежних держав (Сербії, Болгарії, Румунії)

Сербія. В лютому 1804 р. тут розпочалося повстання проти засилля яничарів під проводом Георгія Петровича, відомого ще як Караге-оргій (1752-1817). На середину березня дев'ять з дванадцяти округів Белградського пашалику були повністю очищені від турків, великі міста - Белград, Смедерево, Пожаревац перебували в облозі повстан­ців. Серби вимагали не так уже й багато - відновлення фірману 1794 р. Султанський уряд відмовився задовольнити ці скромні вимоги, оскільки серби просили гарантій щодо умов перемир'я з боку однієї з великих європейських держав. Тоді повстанці звернулися за підтримкою до Відня й Петербурга. Хоча ні Габсбурги, ні Романови на той час надати збройної підтримки не могли (що пояснювалося тогочасним воєнним протистоянням з Наполеоном і небажанням дати політичний привід для франко-турецького союзу), серби почали діяти активніше. Після кількох перемог у серпні 1806 р. до Істамбула була надіслана делегація на чолі з Петром Ічко, яка домоглася надання Сербії внутрішньої автономії. 10 червня 1807 р. між Росією та Сербією була підписана конвенція про створення військового союзу. Тим самим Сербія де-факто проголосила свою незалежність від Туреччини, яка на той час уже перебувала у стані війни з Росією.

Сербська держава у 1804-1813 pp. спершу мала лише один орган управління. Ним була Скупщина, тобто збори повстанських провідни­ків. У вересні 1805 р. була створена перша державна установа Сербії-Урядова Рада Сербська. До неї увійшло 12 представників від кожного з округів. Головою Ради був Матвій Ненадович. На Скупщині 1808 р. Карагеоргій проголосив себе спадковим господарем Сербії і почав управляти одночасно з Радою. В січні 1811 р. Урядова Рада провела свою реорганізацію: призначила 6 міністрів-опікунів з числа членів Ради, у віданні яких були різні галузі управління. Фактично ж влада в Сербії належала Карагеоргію.

У 1812 р. Росія, обгрунтовано побоюючись вторгнення наполео­нівських військ, поспішила укласти з Туреччиною Бухарестський мир (28 травня 1812 p.). Стаття 8 цього договору зобов'язувала Туреччину надати автономію сербам у межах Белградського пашалику. Перего­вори між Туреччиною і Сербією розпочалися аж на початку 1813 р. (сторони вичікували, чим закінчиться похід Наполеона на Москву). Влітку 1813 р. турки несподівано напали на Сербію, змусивши восени 1813 р. Карагеоргія та більшість його воєвод втекти до Австрії.

Після придушення першого сербського повстання турки відновили залежність селян від поміщиків, примушуючи селян до панщини. Від­повіддю стало повстання восени 1814 р. селян Чачакського округу під проводом воєводи Хаджі Продана. Виступ цей був жорстоко при­душений, але уже наступного року повстанський рух відновився під керівництвом Мілоша Обреновича. На просьбу сербів Росія розпочала дипломатичний тиск на Істамбул. Наслідком стала досягнута усна домовленість із султанським урядом, який визнає Обреновича верхов­ним князем Сербії, регламентує платежі селян поміщикам-спахіям і надасть сербам право участі в суді нарівні з турецькими чиновниками.

Російсько-турецька війна 1828-1829 pp. завершилася перемогою Росії. За умовами Адріанопольського мирного договору 1829 p., Османська імперія зобов'язувалася у місячний термін надати автономію Сербії та повернути їй території, відторгнуті після придушення першого сербського повстання 1804-1813 pp. На основі Адріанопольського договору султан видав у серпні 1830 р. указ, за яким Сербія визнавалася самоуправлінським князівством під верховною владою султана зі спадковим князем Мілошем Обреновичем. Питання про щорічну данину та повернення відторгнутих територій передавалися на розгляд узгоджувальної російсько-турецької комісії. Скориставшись заворушеннями на спірній території, Мілош Обренович улітку 1833 р. приєднав її до Сербії. Новий султанський указ 1833 р. визначав кордони Сербського князівства (з включенням до його складу 6 раніше відторгнутих округів) та встановив чіткі розміри щорічної данини.

На цьому етапі розвитку Сербії політична й економічна влада в країні перебувала у руках т. зв. великашів - великих землевласників, чиї маєтки були створені шляхом присвоєння чи скупки власності спахіїв. Серед великашів було чимало провідників недавнього повс­тання. Великаші не мали достатніх засобів для обробки своїх земель капіталістичними методами і тому були змушені вести феодальне го­сподарство. До 1837 р. в Сербії поруч з обов'язковими трудовими по­винностями існував і т. зв. старійшинський кулук - панщина. Крім по­винностей на користь великашів, селяни були вимушені виконувати державну панщину і панщину на користь князя. Остаточно панщина скасована конституцією 1838 р.

Мілош Обренович використав автономію Сербії для власних по­треб: монополізував торгівлю з Австрією, за безцінь скупив землі ко­лишніх турецьких власників, відкупив у султанського уряду збір да­нини. За його вказівкою багато колишніх старійшин - учасників двох визвольних повстань були знищені або посаджені до в'язниці, убитий і Карагеоргій. Скупщина, членів якої Обренович сам призначав, покірно виконувала його волю. Вищий урядовий орган — Народна канцелярія перетворилася в особисту канцелярію диктатора. Самодержавна політика Обреновича викликала опір як селян, так і великашів. Під тиском останніх Обренович на Скупщині, скликаній у лютому 1835 p., був змушений погодитися на прийняття конституції. Але, скористав­шись з того, що Туреччина, Росія і Австрія поставилися до прийняття конституції вороже, Обренович її у швидкому часі скасував. У 1838 р. турецький уряд сам опублікував конституцію для Сербії, яка вияви­лася значно консервативнішою, ніж пропонована конституція 1835 р.

Ця конституція не допускала скликання Скупщини, її не можна було змінювати або доповнювати без згоди султана. Вищим органом управ­ління Сербією проголошувалася Рада з 17 членів, які обиралися пожит-тєво. Обренович спробував опиратися введенню Конституції, яка обмежувала його самодержавну владу, але програв у цій боротьбі, був змушений у 1839 р. зректися престолу на користь свого сина і покинути країну. Реальна влада зосередилася в руках 17 великашів - членів Ради.

Лідером уставобранителів (тобто «захисників конституції») був великаш Гарашанін. У 1842 р. уставобранителі після вигнання з країни Михайла Обреновича передали владу у руки безвольного Олександра Карагеоргієвича (1842-1858). Більшість уставобранителів орі­єнтувалася у своїй зовнішній політиці на Туреччину та Австрію, в галузі внутрішньої - уставобранительський режим намагався зберегти напівфеодальну форму ведення сільського господарства.

На час Кримської війни, коли Росія була поставлена на коліна Фран­цією, Англією та Туреччиною, внутрішні чвари в Сербії майже припи­нилися. Після поразки Росії у війні Паризький конгрес 1856 р. прийняв рішення про заміну російського протекторату над Сербією на спільний протекторат усіх європейських держав-учасниць Паризького договору. Коли стало зрозумілим, що загроза нової турецької окупації ліквідована, боротьба між князем і великашами знову загострилася і дійшла відкритої форми. Скориставшись змовою членів Ради, Олександр Карагеоргій розігнав Раду, призначивши її нових членів. У жовтні 1858 р. був опублікований закон про скликання народної Скупщини. її перше засідання відбулося в листопаді 1858 p., в день апостола Андрія, тому Скупщина отримала назву Свято- андріївської. Прихильники династії Обреновичів об'єдналися з лібе­ралами і домоглися усунення від влади Олександра Карагеоргієвича. Князем удруге проголошувався Мілош Обренович, а після його смер­ті, в 1860 p.,- Михайло. Скупщина прийняла закон про її перетворення у постійно діючий орган законодавчої влади. Конституція ліквідувала олігархічну Раду 17-ти, проголосила свободу друку. Проте дуже швидко закон про скупщину був змінений - з органу законодавчого вона перетворювалася на дорадчий з правом зібрання раз на три роки.

Правління Михайла Обреновича (1860-1868) ознаменувалося зміц­ненням князівської влади. Відновлена Рада 17-ти була перетворена в орган, залежний від князя. Йому ж були підпорядковані усі міністерс­тва. В 1864 р. був розігнаний Верховний суд, його голова ліберал Є. Груїч - кинутий до в'язниці. Законом 1861 р. Михайло скасував народне військо, створивши натомість регулярну армію на основі за­гальної військової повинності. На утримання цієї армії потрібні були великі кошти, що призвело до збільшення податків на усі категорії населення.

У травні 1868 р. Михайло Обренович був убитий групою змовників. Влада перейшла до рук його неповнолітнього племінника Мілана Обреновича (1868-1889). На час його неповноліття управління країною перебувало в руках регентів: Блазнаваца, Ристича та Гавриловича. Ліберали розробили проект нової сербської конституції, прийнятою Скупщиною в 1869 р. За цією конституцією Сербське князівство проголошувалося спадковою конституційною монархією. Законодавчу владу здійснювали спільно князь та Установча скупщина, яка скликалася щорічно. Князеві належало право законодавчої ініціативи та остаточного затвердження законів. Він одноосібно призначав чверть усіх депутатів Скупщини. Конституція проголосила свободу друку, але не передбачала свободи союзів та зібрань.

З плином історії повну незалежність Сербія здобула внаслідок по­разки Туреччини в російсько-турецькій війні 1877-1878 pp. Але за рішенням Берлінського конгресу 1878 р. частина сербських земель ще залишалася під владою Туреччини і Австро-Угорщини. В 1882 р. Сербію було проголошено королівством. Участь Сербії у Балканських війнах 1912-1913 pp. збільшила її територію майже вдвічі. З розпадом Австро-Угорщини більшість південнослов'янських земель, що входили до її складу, об'єдналися з Сербією, утворивши 1928 р. Королівство сербів, хорватів, словенців (з 1929 p.- вже Югославію).

Болгарія. В 1853 р. під тиском народних мас (селянські повстання Відінського, Ломського, Білоградчикського округів) турецький уряд був змушений розпочати земельну реформу. Селянам за викуп передавалися поміщицькі володіння. Держава сплачувала поміщикам цінними паперами з державної скарбниці, а селяни повертали їй цю суму поземельним податком. У 1867 р. був виданий закон стосовно вакуфних (церковних) земель. Землевласники, які проживали на цих землях, отримали право передавати їх у спадщину. Ці помірковані реформи «зверху» були реальною ознакою кризи султанської влади, якій доводилося поступками шукати порозуміння з місцевим населенням.

У квітні 1860 р. болгарська церква перервала стосунки з констан­тинопольським патріархом, який традиційно виступав в якості вищого турецького чиновника в справах християнської релігії. Фірман 1870 р. проголосив створення болгарської екзархії (автономної церковної області) під верховенством патріарха. Але тут уже не погодилася константинопольська патріархія. Церковний собор 1872 р. оголосив болгарську церкву схизматичною. Розкол затягнувся на довгі десятиріччя.

Двічі протягом 60-х років видатний болгарський революціонер Георгій Раковський (1821-1867) спробував із загонами, сформованими в Сербії, вторгатися на болгарську територію з метою підняти всена­родне повстання проти турецьких властей. Ці спроби виявлялися безуспішними, не в останню чергу тому що Сербія не хотіла великої війни з Туреччиною.

У квітні 1870 р. болгарські демократи Васил Левський та Любен Каравелов створили Болгарський Центральний революційний комітет, завданням якого мало стати скинення турецького іга та створення Дунайської федерації вільних народів. Туркам вдалося схопити усіх членів цієї організації. В лютому 1873 р. Левський був повішений.

Турецький уряд придушив і т. зв. Квітневе повстання 1876 р. в Бол­гарії. Але Балканська криза тривала, проти турецького панування виступило населення Боснії й Герцоговини. В червні 1876 р. Сербія і Чорногорія уклали військовий антитурецький союз. 26 червня в Рей-хштадтському замку (Чехія) зустрілися російський цар Олександр II з австро-угорським цісарем Францем-Иосифом. В зв'язку з можливою сербсько-турецькою війною сторони домовилися: Петербург підтри­має прилучення до Австро-Угорщини Боснії та Герцеговини, а Відень не заперечуватиме проти включення до складу Росії південно-західної Бессарабії та Батума. Болгарії та Румелії (так називалися південні повіти Болгарії") мала б бути надана автономія, а якщо дозволить ситуація,- то й незалежність.

У жовтні 1876 р. серби були розбиті турками, і Росія негайно ви- сунула до турецької сторони ультиматум про укладення перемир'я з Сербією на 4-6 тижнів. 11 грудня того ж року в Константинополі від­булася конференція послів великих держав, де за пропозицією росій­ського канцлера Горчакова Оттоманській Порті поставили вимогу ... надати автономію Боснії, Герцеговині та Болгарії. Росія мала таємну домовленість з Австро-Угорщиною на випадок російсько-турецької війни про дружній нейтралітет Відня в обмін на Боснію і Герцеговину. 12 квітня 1877 р. Олександр II видав маніфест про оголошення війни Туреччині; того ж дня російські війська увійшли у Румунію та захопили вірменський Ардаган на кавказькому театрі бойових дій.

15 червня російська армія почала вторгнення в Болгарію, разом з росіянами прийшло й болгарське ополчення - 7444 чоловіка (всі унтер-офіцерські та офіцерські посади в цьому ополченні обіймали росіяни). В Болгарії було створене російське цивільне управління на чолі з кня­зем Черкаським. Країна була поділена на 8 губерній (у межах старих турецьких санджаків) та 56 округів. На чолі цих губерній та округів були поставлені росіяни, в заступники їм призначали місцевих болгар. Попри все зберігалася турецька податкова система, був лише скасова­ний ненависний бедель - податок на чоловіків-християн за звільнення від військової повинності. Також було ліквідовано традиційну турецьку систему відкупу збору податків приватними особами.

27 грудня 1877 р. переможена Порта звернулася до Росії за умовами миру. На той час російські війська стояли за 13 км від Константинополя у містечку Сан-Стефано. Стаття 6 Сан-Стефанського договору (З березня н. ст. 1878 р.) передбачала: «Болгарія утворює самоуправ-лінське, сплачуюче данину (Туреччині.- Авт.) князівство з християнським урядом і земським військом». Передбачалося, що в Болгарії протягом двох років перебуватиме 50-тис. російський окупаційний корпус. За цей час під началом російського комісара будуть створені усі органи місцевого і центрального управління. Зрозуміло, що така Болгарія була б повністю проросійською.

Проти Сан-Стефанського диктату спільно виступили Австро-Угор­щина і Великобританія, підтримані німецьким канцлером Бісмарком. Власне, це була далеко не доброчинна акція. Так, Лондон 25 травня 1878 р. уклав союз з Туреччиною, за умовами якого Порта отримува­ла англійську підтримку проти російських зазіхань ... в обмін на о. Кіпр. У червні того ж року відбувся представницький Берлінський конгрес за участю усіх великих європейських держав. 1 липня був прийнятий Берлінський трактат, який суттєво змінював умови Сан-Стефанського договору. Північна Болгарія (обмежена Дунаєм на пів­ночі та горами Стара-Планина на півдні) отримувала незалежність,

Південна Болгарія під назвою Східна Румелія ставала автономною провінцією в складі Туреччини. Боснія й Герцеговина переходили під австрійську окупацію на невизначений термін - тобто, фактично увійшли до складу держави Габсбургів. Румунія, Сербія, Чорногорія проголошувалися незалежними, хоча їх кордони суттєво урізувалися порівнянно з умовами Сан-Стефанського договору 3 березня 1878 р.

Петербург виробив для Болгарії (Північної, яка дістала незалеж­ність) т. зв. Петербурзький проект Органічного статуту (Конституції країни). Займалася цим безпосередньо імператорська канцелярія під керівництвом князя Урусова. 19 лютого 1879 р. в Тирново. древній болгарській столиці, збиралися Установчі збори в складі 230 депута­тів. Формувався цей орган з чотирьох категорій: а) депутати за зван­ням - єпископи, муфтії, судді тощо - 117 чол.; б) обрані від населення: 1 депутат від 10 тис. виборців - усього 89 чол.; в) призначені ро­сійським командуванням - 21 чол.; г) від установ і товариств - 3 чол. Незважаючи на підконтрольний російській адміністрації склад депу­татів, тирновські збори прийняли набагато ліберальніший проект конституції країни, ніж це було передбачено в Петербурзі.

Ст. 4 т. зв. Тирновської конституції проголошувала Князівство Бол­гарію спадковою конституційною монархією з народним представницт­вом. Главою держави мав бути князь, якому б належала вища вико­навча влада. Право голосу на виборах народного зібрання надавалося усім чоловікам у віці від 21 року, пасивне виборче право - грамотним чоловікам, старшим за 30 років, без огляду на майновий ценз. Зако­нодавча ініціатива належала князю та Народному зібранню. Крім т. зв. Звичайного народного зібрання, для вирішення найважливіших пи­тань могло скликатися і Велике народне зібрання. Розділ XII Консти­туції передбачав рівність громадян перед законом. Заборонялися ти­тули, звернення «благородства», а також ордени (ст. 58). Перед­бачалася загальна і безоплатна освіта громадян, вводилася загальна військова повинність. Тирновська конституція вводила свободу друку, зібрань, зборів та асоціацій (ст. 79) тощо.

Загалом у Петербурзі були шоковані прийнятою Конституцією, оскільки її демократичні завоювання стали відкритим докором царсь­кому самодержавству, з боку якого були побоювання, що друкована «братушками» ліберальна та демократична література буде ввозитися в Росію, створюючи престолу зайві проблеми.

17 квітня 1879 р. в Тирнові розпочало свою роботу перше Велике народне зібрання, 84 з 248 депутатів якого були учасниками Установ­чих зборів. На порядку денному стояло обрання монарха. Ст. З Бер­лінського трактату забороняла обрання на болгарський престол пред- ставника будь-якого з правлячих у європейських великих державах монарших домів. Розглядалися кандидатури, які походили з балкан-ських династій,- румунської, чорногорської, сербської. Але Петербург підтримав німецького принца Олександра Баттенберга, племінника російської імператриці Марії Олександрівни. Баттенберг був обраний Великим народним зібранням без обговорення. Але невдовзі стало зрозумілим, що Петербург зробив помилку - болгарський князь орієнтувався на Берлін, а не на Росію.

27 квітня 1881 р. Олександр Баттенберг здійснив державний пере­ворот: скасував конституцію (що з полегшенням сприйняли в Петер­бурзі, Відні та інших європейських столицях), розпустив Народне зі­брання. 1 липня 1881 р. Друге Велике народне зібрання (депутати були ретельно відібрані) проголосувало за надання монарху надзвичайних повноважень. Була введена двоступенева виборча система, майновий та освітній цензи для виборців. Але після перемоги лібералів на виборах 1884 р. новий уряд Каравелова влітку того ж року відновив дію Тирновської конституції у повному обсязі.

До складу турецької Східної Румелії входили найбагатші болгарські землі з містами Пловдив, Слівен та найбільшим портом - Бургас. Після проголошення Болгарського князівства тут розпочалося витіс­нення турків. Землевласники-мусульмани, побоюючись російської експансії та болгарського націоналізму, розпродавали за безцінь свої землі та залишали Румелію. З 1880 р. в провінції починається рух за возз'єднання. У вересні 1885 р. розпочалося повстання у Пловдиві, керівники якого оголосили про об'єднання Північної та Південної Болгарії в одну державу. Спровокована Австро-Угорщиною несподі­вано втрутилася Сербія. Під приводом порушення балканського ста­тус-кво сербські війська 2 листопада 1885 р. вторглися до Болгарії. І тут болгарська армія, добре вишколена російськими інструкторами, не лише дала відсіч агресорові, але й успішно перейшла на сербську територію. 9 грудня було укладене перемир'я, а 24 березня 1886 р. під тиском Росії та Великобританії Істамбул був вимушений погодитися на возз'єднання Болгарії (і відповідно на відмову від Східної Румелії).

Румунія. Кучук-Кайнарджийський мир 1774 р. передавав Росії право покровительства над Валахією та Молдавією. Обидва князівст­ва звільнялися від пограбування турецькими збирачами податків. Віднині поставки мали проводитися згідно з договором і збирати їх мали власті князівств.

Господарі, які з подачі султанського престолу почали правити в цих князівствах на початку XVIII ст., проводили політику заохочення мануфактур, сприяли розвитку національної школи. І в Валахії,і в Молдавії було здійснено впорядкування законодавства, видані збірки законів.

Під час російсько-турецької війни 1828-1829 pp. Дунайські князівс­тва були окуповані Росією. За умовами Адріанопольського миру ця окупація була продовжена до виплати Туреччиною контрибуції (з 1829 по 1834 pp.). Головним результатом російського управління було ство­рення т. зв. Органічних регламентів - своєрідних конституцій для кня­зівств, вироблених боярськими комісіями. Регламенти встановлювали порядок обрання господарів зборами бояр та представників міст. Гос­подар проголошувався главою виконавчої влади, він також брав участь у виробленні законів та їх прийнятті Суспільним зібранням. Був впорядкований суд, діяльність якого мала здійснюватися на основі писаних законів, впорядковані внутрішні митниці, створена армія. Органічні регламенти вдвоє зменшили селянські наділи. Вони закріпили панщину і привілейоване становище крупного боярства.

Паризький мир 1856 р. поставив питання про реорганізацію управління князівствами. Франція прагнула шляхом їх об'єднання створити буферну державу між Росією та Туреччиною, з тим щоб не допустити проникнення Росії на Балкани. Ст. 23-24 Паризького тра­ктату передбачала, що «князівства здійснюють самоуправління вільно і без усякого втручання Порти (Туреччини- Авт.) в межах, встановлених за домовленістю держав-гарантів з сюзеренним (тобто турецьким- Авт.) двором». Всупереч очікуванням європейської ди­пломатії представницькі збори Волощини та Молдови обрали госу­дарем обох князівств молдавського господаря Олександра Кузу (1859 p.). Нового господаря, проти якого розпочала військові приготування Австрія, негайно підтримала Росія. До війни не дійшло, європейські держави визнали законність обрання. В 1861-1862 pp. було проведене об'єднання законодавчих зборів обох князівств та створено єдиний уряд.

У 1864 р. в Об'єднаних князівствах було проведено аграрну рефор­му (закон від 14 серпня 1864 p.). Ліквідація кріпосницьких відносин проводилася за викуп, який селянам слід було сплатити упродовж 15 років. До селян загалом відійшло близько 30% орних земель - закон спеціально передбачав, що сукупне селянське поле не повинно за пло­щею перевищувати дві третини поміщицького лану. 59721 (13% від загальної чисельності) селянських дворів отримали жалюгідний приса­дибний наділ замість ділянки орної землі або землю, непридатну для обробітку. Малоземельним селянам заборонялося продавати свою землю протягом 30 років, що створювало для поміщиків широкі можливості використання праці селян-наймитів. Але навіть така половинчата реформа викликала невдоволення бояр, які організували змову і в ніч на 11 лютого 1866 р. скинули О. Кузу.

На румунський престол під іменем Кароля І був обраний родич прусського короля Карл Людвиг Гогенцоллерн-Зігмарінген (по матері цей представник бокової гілки роду був пов'язаний з династією Бона-партів, представник якої Наполеон III правив на той час Францією). Установчі збори в 1866 р. прийняли нову конституцію, яка зберігала двопалатну систему представництва, але вводила чотирикуріальну систему виборів з посиленим представництвом від курії землевласни­ків і міських власників. Перші дві курії складали поміщики, третю -заможні мешканці міст. Селяни з четвертої курії на двоступеневих виборах обирали фактично тих же поміщиків чи капіталістів. Консти­туція проголошувала свободу друку і зібрань, відповідальність уряду перед парламентом, принцип розподілу властей. Але це були швидше декларації міністрів уряду призначав особисто князь, а не парламент.

Кароль І дав зрозуміти, що орієнтуватиметься на Берлін, а не на Париж. Тоді Наполеон III почав пропонувати Австрії наступну обо-рудку: Відень погоджується на приєднання Венеції до Італії, а він підтримає анексію Румунії Австрією. На захист автономії Румунії різко виступила Росія, канцлер Горчаков навіть оголосив, що його країна розпочне війну проти тієї держави, яка спробує порушити кор­дони Об'єднаних князівств. У жовтні 1866 р. Кароль І отримав сул­танський фірман, який затверджував його на румунському престолі, а розпочата пруссько-австрійська війна назавжди зняла саме питання про поглинення Румунії Австрією.

До другої половини 70-х років XIX ст. Румунія формально продов­жувала залишатися у складі Османської імперії. Зокрема, це знаходи­ло свій вияв у тому, що затвердження румунських господарів відбу­валося зі згоди Істамбулу; румунам було заборонено запроваджувати національні ордени; представники князівств не мали рангу дипломатів у Константинополі, а Туреччина не тримала свого посла в Бухаресті; турки наполягали на тому, щоб на румунських монетах карбувалася турецька емблема і т. д. і т. п. Ці загалом не надто суттєві питання ображали національну гордість румунів. Тому, коли в квітні 1876 р. розпочалися виступи болгар проти турецького панування і Санкт-Петербург розпочав тиск на Бухарест з метою отримати право прохо­ду своїх військ через румунські території, уряд Кароля І радо зустрів обіцянки росіян визнати суверенітет Румунії.

У грудні 1876 р. було обнародувано проект конституції Оттоман-ської Порти (як офіційно називали Турецьку імперію). Ним передба­чалося надати Румунії статус «привілейованої провінції», що стало для румунів черговим доказом принизливого ставлення з боку осма-нів. 4 квітня 1877 р. Бухарест підписав політичну та військову конвенції з Росією, а 12 квітня того ж року Румунія оголосила війну Туреччині. Угоди з Росією були схвалені обома палатами (нижня палата -79 голосів, проти - 25, верхня - 41, проти - 10) Установчих зборів. У відповідь турки розпочали набіги на прикордонні провінції. 9 травня 1877 р. зібрання депутатів 79 голосами при 2, що утрималися, про­голосило повну незалежність Румунії. Сама ж Румунія з 1881 р. ви­знавалася вже королівством.

Російська підтримка обернулася охолодженням стосунків із імпе­раторським Віднем Габсбургів. Спірним залишалося питання про на­селену румунами Транссільванію, яка на той час входила до австрій­ської частини Австро-Угорщини. Проте під тиском Берліна в жовтні 1883 р. було укладено союзний австро-румунський договір, до якого приєдналася і Німеччина, а у травні 1888 р. - й Італія. Тому відхід від співробітництва з Росією пояснювався тим, що в Бухаресті починають виношувати плани створення Великої Румунії, до якої б увійшли усі населені румунами землі, зокрема, включена до складу Російської імперії Бессарабія. Однак, до 1916 р. Румунія у Першій світовій війні зберігала нейтралітет, а після відомого Брусиловського прориву вза­галі виступила на боці Антанти.

Рекомендована література

Історія країн зарубіжного Сходу в середні віки.-К: Радянська школа, 1959. История Болгарии. В двух томах. Т. 1- ML: Изд-во АН СССР, 1954. История Румынии 1848-1917.- М.: Наука, 1971.

Краткая Всемирная история. В двух книгах. Книга первая-М.: Наука, 1967. Новая история. 1789-1870. Т. 2.- М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1958.