Реставрація монархії

Смерть Кромвеля сталася одночасно з наростанням серйозної еко­номічної кризи. Фонд конфіскованих земель, розпродаж котрих за­безпечував республіку фінансами, був уже практично вичерпаний. Наступник Кромвеля - його син Річард, на прізвисько «невдаха Дік», відразу ж потрапив під контроль Ради офіцерів, а згодом нею ж був усунений. У січні 1659 р. парламент висловився проти того, щоб краї­ною і надаті правила армійська верхівка в особі Ради офіцерів. 22 квіт­ня 1659 р. Річард Кромвель розпустив парламент, а уже 25 травня його самого було відсторонено від влади.

В англійському суспільстві в цей час точиться боротьба трьох по­літичних сил: армійської верхівки, великої буржуазії (представленої колишнім «охвістям» Довгого парламенту) та роялістів. Командуючий шотландською армією генерал Монк, вступивши в змову з лідерами «охвістя», зайняв Лондон і розігнав Раду офіцерів. Було скликано новий парламент, в якому прихильники давніх порядків «з королем, лордами і общинами» становили більшість. Цей парламент звернувся до Карла II з пропозицією зайняти престол на умовах, що були викладені у Бредській декларації. Це були вимоги:

1. Збереження за новими власниками усіх, набутих до 25 квітня 1660 p., земель (ст. XLVIII), за винятком земель корони. Забігаючи наперед, зазначимо, що парламент не повернув і цих королівських земель, а призначив родині монарха річну ренту 1 млн 280 тис. ф. ст.;

2. Визнання свободи віросповідань, за винятком католицької;

3. Надання політичної амністії усім тим, хто підтвердить свою ло­яльність короні.

Повернувшись до Англії, Карл II відразу забув про дані у Бредсь-кій декларації зобов'язання. Трупи цареубивць Кромвеля, Айртона та Бредшоу були вириті із землі, повішені і увечері того ж дня обезглав­лені. Жорстока політична реакція і терор в країні супроводжувалися відновленням державної англіканської церкви. Почалося пересліду­вання пасторів пресвітеріанської церкви. За Карла II була поновлена стара виборча система з її архаїчним розподілом виборчих округів. Ця система забезпечувала панування великих землевласників, але супе­речила інтересам торгової та промислової буржуазії.

У 1661 р. був скликаний двопалатний парламент, який швидко ді­став уїдливе прізвисько Кавалерського або Пенсіонерського (натяк на продажність королівській владі). Тим часом, розпочалося формування власної королівської армії. Одним словом, революція не навчила ні­чому династію Стюартів.

Опинившись на троні, Карл II і його син Яків почали відроджувати «старий добрий лад», не звертаючи ані найменшої уваги на зміни, що сталися у суспільстві за останні десятиріччя. На старих принципах будувалася і зовнішня політика - воля короля домінувала над ін­тересами держави. Так, Карл II продав Франції Дюнкерк, завойований в останній рік правління Кромвеля. В 1670 р. з Людовіком XIV було підписано Дуврський договір, що передбачав оголошення війни Гол­ландії та відновлення в Англії католицизму. До того часу Англія пе­ребувала в політичному союзі трьох протестантських (Англії, Голлан­дії, Швеції") держав. Укладався Дуврський договір навіть без відома тих членів уряду, які були некатоликами. Натомість його скріпили особистими підписами три міністри-католики. Уже ця обставина го­ворила багато про що.

У 1672 р. під виглядом «Декларації про віротерпимість» Карл II спробував надати усі політичні права католикам. Проти цього рішуче виступив парламент. Він у 1673 р. прийняв Акт про присягу (Test Act). Згідно з цим документом, право займати державні посади мали лише послідовники англіканської церкви. Спадкоємець престолу, син Карла II - Яків, був католиком. Тим самим, Test Act підняв питання про усунення Якова від престолонаслідування. У самому парламенті оформлюються два крила - торі та віги. Існують кілька пояснень походження цих термінів. За одним з них, «віги» або «вігамори» - це непримиримі шотландські пресвітери пері­оду громадянської війни 1640-х pp., а «торі» - прізвисько ірландських партизан-католиків, які в цей же період вели війну проти республі­канської армії Кромвеля. За іншою версією, на ірландському арго «торі» - це вуличні злодії, а «віги» - також ірландське зневажливе прізвисько протестантів. Чиї ж інтереси відстоювали ці дві парламент­ські фракції? Торі первісно були представниками консервативно-роялістських елементів, пов'язаних з великими землевласниками-дворянами. Вони вимагали повернення земель, конфіскованих у період республіки і розпроданих для покриття її витрат. До вігів належали представники англійської промисловості та торгівлі і, як не дивно, найбільш знатні аристократи. Ці останні обурювалися тим, що король провадив зовнішню політику держави наче власну сімейну справу. Заперечували ці аристократи і божественність королівської влади.

У зв'язку з питанням про престолонаслідування атмосфера у пар­ламенті була дуже напруженою. В цій ситуації віги, які до того пере­бували в опозиції, зуміли перемогти на парламентських виборах у травні 1679 р. Своє недовге перебування при владі партія вігів зуміла використати для прийняття Habeas Corpus Act, тобто Акта про кра­ще забезпечення свободи підданих та про попередження ув 'язнень за морями. Згідно з цим документом:

а) арештованому має бути наданий письмовий акт про арешт, іна­кше його мають звільнити або терміново передати справу до найбли­жчого суду. Саме суд має вирішити питання про запобіжні заходи -ув'язнення чи звільнення під грошову заставу. Суд також повинен відпустити затриманого на свободу, якщо не виявить достатніх під­став для арешту. Порушення даного правила тягнуло за собою штраф у 100 ф. ст. для винної посадової особи, повторне порушення - штраф у 200 ф. Відпущеного за рішенням суду не можна удруге заарештову­вати за тим же звинуваченням. Винного у повторному арешті чекає штраф у 500 ф. ст.;

б) арештований може вимагати, щоб його передали до найближчого суду для вирішення питання про законність затримання. Відмова у цій просьбі (наприклад, начальника в'язниці) каралася штрафом у 100 ф. на користь ув'язненого, повторне порушення вело до усунення з посади;

в) те ж право звернення до суду з вимогою дотримання Habeas Corpus Act надавалося і родичам арештованого та іншим заінтересо­ваним особам. Судді не могли відмовити їм під загрозою штрафу.

Водночас дія Акта про захист прав особи не поширювалася на справи, пов'язані зі звинуваченням у державній зраді. Крім того, Habeas Corpus Act міг бути призупинений окремим парламентським актом, що неодноразово і робилося. Документ дозволяв судам відпус­кати звинувачених під грошову заставу. Насправді ця застава була настільки високою, що скористатися наданою можливістю могли лише багаті люди.

Громадяни Великобританії дуже пишаються цим документом, вважаючи, що саме він став наріжним каменем усіх закріплених у по­дальших національних і міжнародних документах прав людини. Дійсно, Акт урегулював особливу процедуру, завдання якої полягало у визначенні правового статусу особи, що перебувала під вартою до суду. Була встановлена і чітко окреслена відповідальність посадових осіб за недотримання законної процедури арешту. Разом з тим, не слід переоцінювати значення цього документа саме в галузі прав людини. Країна, в якій на час прийняття Habeas Corpus Act'а страчували за ре­цидивні дрібні крадіжки чи ув'язнювали за спробу організації страйку, країна, громадяни якої отримали загальне виборче право двома сотнями років потому, не повинна надто переоцінювати значення одного, хоча і, безперечно, дуже важливого документа.

Карл II погодився - вимушено - на Habeas Corpus Act, але розпочав приготування до розгону парламенту. Парламентарі перебралися до Оксфорда, віги з'являлися на засідання озброєними. Здавалося, що країна стоїть на порозі нової громадянської війни. Карлу II вдалося цього разу опанувати ситуацію. Частина вігів-деггутатів була заарештована. В останні роки правління, з 1681 по 1685 pp., король обходився взагалі без парламенту. На цей час англійський монарх уже перебував у повній залежності від Людовіка XIV, отримуючи французькі дотації.

В 1685 р. після смерті свого брата на престол сходить Яків II. Він скасовує Habeas Corpus Act 1679 р., а також знижує ввізні мита на французькі товари. Всупереч Акта про присягу 1673 p., король при­значає католиків на провідні державні посади. В 1687 р. Яків II видає декрет про віротерпимість, за яким католики отримують усі політичні права. Логічним продовженням цієї політики мало б стати відновлення католицизму і монастирського землеволодіння. Одночасно було поновлено діяльність Високої Комісії - цього політичного трибуналу монархії. Зрозуміло, що подібні дії серйозно зшрожували інтересам буржуазії та нового дворянства.

Падіння Якова II було прискорене ... народженням його сина. Після появи спадкоємця Стюартів стало зрозумілим, що перервати цю династію на троні (а разом з династією - і зарозумілу зовнішню і внут­рішню політику), можна лише радикальним шляхом. Торі та віги знайшли спільну мову, не в останню чергу тому, що остерігалися ре­волюційного перебігу подальших подій. Запобігти громадянській війні був покликаний двірцевий переворот 1688 р.

Взимку 1677-1678 pp. Марія, старша дочка Якова II, вийшла заміж за Вільгельма Оранського, штатгальтера Голландії. Вільгельм Оран-ський був протестантом, вихованим у дусі конституційного правління. В особі голландського штатгальтера намічався в перспективі новий англійський король, але для цього вимагалося усунення Якова II. Поки Яків II усував суддів-вігів та відновлював права католиків, його й без того слабка підтримка в суспільстві танула на очах. Коли ж король почав позбавляти міста їх давнього права самоуправління, союз торі з вігами, спрямований проти Якова II, сформувався остаточно. З Лондона Вільгельма поінформували про тяжку хворобу Якова II і неможливість виконання ним функцій монарха. Хоч це і було дезін­формацією, проте у листопаді 1688 р. флот Вільгельма Оранського відплив до Англії, маючи на борту потужний експедиційний корпус під командуванням маршала Шомберга. До складу цих сил входила голландська гвардія, найманці-шведи, бранденбуржці, вюртембергська кавалерія, швейцарські війська та, навіть, великий англо-шотландсь-кий загін. Ця армія рушила на Лондон. Людовік XIV не надав підтри­мки Якову II, і англійський король був змушений втікати з власної столиці. В січні 1689 р. в Лондоні зібрався парламент, названий «Кон­вентом», з надзвичайними повноваженнями. Було оголошено, що Яків II добровільно зрікся престолу, а королівську владу буде передано Вільгельму Оранському, штатгальтеру Голландії.

Передача влади Вільгельму 13 лютого 1689 р. була гучно названа «Славною революцією». Того ж року Вільгельм III видав «Декларацію про права», яка лягла в основу пізнішого «Білля про права». Саме цей документ заклав основи конституційної монархії в країні. В ньому зазначалося, що:

а) усякий закон приймається лише за згодою парламенту, рівно як усякий податок накладається виключно рішенням парламенту. Коро­лівські намагання призупинити дію законів - завідомо незаконні;

б) ніхто, крім парламенту, не може звільнити з-під дії законів, ска­сувати закон чи призупинити його дію;

в) узаконюється свобода дискусій у парламенті: «свобода слова, дискусій і усього того, що відбувається в парламенті, не може дати привід для переслідування чи бути предметом розгляду в будь-якому суді, крім суду парламенту»;

г) гарантувалося часте і регулярне скликання палат, а «вибори чле­нів парламенту повинні бути вільними»;

д) саме парламент визначає склад і чисельність армії на кожний рік та виділяє для цього необхідні кошти;

є) підданим надається свобода петицій, вони мають право носити зброю.

Як уже вказувалося, запрошення на трон Вільгельма Оранського було справою як торі, так і вігів. Такий союз між феодальним дворян­ством і буржуазією не був випадковим чи тимчасовим. Компроміс двох класів зберігався й у XVII-XIX ст., він простежується і надалі.

Після 1689 p., тобто уже понад 300 років, Англія розвивається без революцій та громадянських війн. Напевно, в усьому світі лише Швейцарія може похвалитися подібним тривалим періодом безкров­ного еволюційного розвитку. Що ж лежало в основі історичного ком­промісу 1689 p.:

а) буржуазія мовчки погодилася на те, щоб дворянству були зали­шені усі прибуткові місця в державному апараті;

б) парламент, унаслідок діючої системи виборів, залишався в руках переважно представників феодально-дворянського класу;

в) натомість дворяни-землевласники негласно погодилися при ви­значенні основ державної політики керуватися не лише вузькими кла­совими інтересами, а й брати до уваги потреби вітчизняної буржуазії. Закони, що приймаються в цей період, об'єктивно відповідають ін­тересам усієї правлячої верхівки.

Англійська революція була першою буржуазною революцією, що на півтора-два століття випередила решту європейських революцій. Саме цією обставиною, обставиною часу, і пояснюється той факт, що англійська революція не була доведена до кінця. Для прикладу, у Франції буржуазія уклала з широкими народними верствами політич­ний союз, спрямований проти короля, дворянства, церкви. В Англії нове дворянство об'єдналося з буржуазією. А народ - вільне селянст­во, ремісники,- ця основа армії Кромвеля,- виграв від революції най­менше. Здійснене у 20-3 0-х роках XVII ст. пограбування общинних земель пізніше було санкціоноване парламентом. Згідно з Бредською декларацією, усі землі, набуті до 25 квітня 1660 p., закріплювалися за їх власниками. Здійснене в ході революції колосальне розграбування земель корони та роялістів залишило народні маси у програші - щоріч­на рента королівської сім'ї, яка стала своєрідною компенсацією за «прихватизовані» землі, виплачувалася за рахунок платників податків.

Незавершеність революції виявилася й у тому, що до союзу із зе­мельною аристократією була допущена перш за все фінансова аристо­кратія, натомість промислова буржуазія залишалася дещо осторонь від цього блоку протягом тривалого часу. Лише після виборчої реформи 1832 р. можна говорити про залучення промислової буржуазії до пра­влячої еліти як рівноправного партнера.

Важливим наслідком революції в Англії стало зникнення класич­ного англійського селянства. Залишилися орендарі і наймити, з одного боку, та заможні господарі - фермери, які використовували найману працю своїх односельчан,- з другого. Соціальний прошарок селян-одноосібників практично вироджується і зникає.